Безробітний Крампус
Моторошний ліс повільно закутувався в уїдливий токсичний туман. Жодна пташина не наважилась завести свою серенаду. Вітер вщухнув. Стежки як огидні чорні змії розповзалися з центру лісу. Волога тяжчала, осідала на кожній рослині, окутувала тонкою плівкою води. Морозної, льодяної води.
Розпечене сонце повільно котилося до обрію, перетворилось на перестиглий лимон.
Перед однією стежиною стояло чотири хлопця. Загіпнотизовані страшними моторошними вітами найближчих дерев, вони не наважувались зробити перший крок. Невідома загадкова територія.
– Ти впевнений, що ми дійдемо до Синевирської полонини?
Адамове яблуко Сашка рипнулось, а потім відразу повернулось на своє місце. Моторошна стежина викликала занепокоєння та погане передчуття.
Там точно очікує нас біда.
– Та не очкуй, – невпевнено мовив Микита. – Все буде нормас.
Хлопці переглянулися між собою та почали повільно йти. Звивиста стежина починалась з невеликої кам’яної арки. Хлопці уважно роздивилися її. Олег вирішив сфотографувати загадкові символи, які були викарбувані на арці.
Щойно перша нога ступила за арку, як невгамовна тяжка атмосфера вдарила в груди молодим людям. Здавалося, що вони пробираються крізь густе желе. Кожний крок вперед давався тяжче попереднього. Ніхто гадки не мав, чому до такого популярного місця, як Синевирська полонина ведуть настільки жахливі стежини.
Руслан подивився на телефон і сказав:
– Гугл показує, що треба йти сюди. За два з половиною кілометри буде наша полонина.
– Ходімо. Не хочеться вночі тут блукати. Надто мотор… Кхе-кхе, надто прохолодно буде вночі. А розкладати палатку двічі нема бажання, - різко мовив Микита та трохи вирвався вперед.
Хлопці почимчикували далі. Сто метрів здавалися кілометром, кілометр здавався декадою кілометрів. Але величезне бажання потрапити на полонину, відвідати бажаний фестиваль продовжувала рухати молодими хлопцями.
Ще вчора, студенти Ужгородського університету попивали собі каву неподалік ратуші, а зараз з величезними рюкзаками пробиралися до полонини неподалік легендарного озера Синевир.
Микита та Руслан минулого року насолоджувалися цікавою компанією на полонині. Дівчатка, багато випивки та жива музика. Вони чудово знали, що фестиваль залишить після себе неймовірну кількість позитивних емоцій.
Сашко та Олег приїхали з Чернівців. Їм пощастило, що вони кілька місяців тому, на літній практиці познайомились з такими приємними ужгородськими хлопцями. Саме вони і вмовили їх наважитись на подібні незаплановану поїздку в Карпати.
Хлопи йшли надзвичайно повільно. Стежка вела вгору. Нести здоровенні туристичні рюкзаки було складно. Пощастило, що змогли одягнутися по погоді та підібрати відповідне взуття.
За п’ятсот метрів від таємничої арки, Микита стривожено зупинився. Оглянувся, схопив телефон.
– Чесно кажучи, я не пам’ятаю такої стежини.
– Що? І ти це кажеш, коли ми зайшли до густого лісу? – злякався Олег.
– Та не парся ти, зараз повернемось назад. Я замовлю нам таксішку.
Наче прочитавши думки друзів, Микита різко схопив рюкзак та без зайвого лепету пішов назад.
До повороту сотня метрів, а за ним відразу буде помітна арка.
Інші тяжко зітхнули. Наздогнали Микиту. Повертатися легше. Стежка хвилями ринулась донизу.
Несподівано Микита зупинився. Його очі перестали приховувати внутрішню панічну бурю. За поворотом не було жодної арки, лише суцільний густий ліс.
– Я-я не розумію, як це сталося, – злякано подивився на товаришів Микита.
Миттю його емоції вразили інших. Наче гнійна інфекція повільно поглинає здорові органи та шкіру.
Схопив телефон. Зв'язок відсутній, геолокацію визначити не вдається.
– Ах ти ж сука, – злякано налетів на Микиту Олег та збив з ніг. – Нахріна ти нас сюди повів? Тепер ми здохнемо тут.
Сашко та Руслан скинули зі спин тягарі та почали розбороняти хлопців. Микита відчув сильне гудіння в голові, за ним нестерпний біль в скроні. Олег поливав друга могутніми ударами. Слина летіла з рота. Очі стали червоними, навіть божевільними.
Микита намагався оборонятися. Хаотичні різкі рухи Олега повільно почали червоніти. Кісточки на кулаках розлізлися. Виступила кров.
– Досить! – схопив одну руку Руслан та відтягнув на метр Олега.
– Це лише перший поворот. Може та дідькова арка за наступним. Нащо відразу пики бити. З глузду з’їхав?
Пролунав характерний звук ляпасу. Сашко тримав за комір старого друга. Мовчки, без зайвих слів наніс зляканому Олегу кілька ляпасів.
Ланіти Олега почали запікати і червоніти. Він розтулив рота та здивовано дивився на Сашка. Руки повільно опустив.
– Прийшов до тями? Хіба ти не казав мені, що мріяв про таку небезпечну пригоду?
– Я? – здивовано перепитав Олег.
– Так, минулого року. Коли на парі історії сиділи.
– Так, я ж..
І замовк. Руслан допоміг Микиті піднятися. Обличчя нестерпно пекло від недавніх ударів. Під оком вже починає густішати кров, формуватися синець. Микити недовірливо подивився на Олега. В погляді проявилися нотки зневаги.
– Так що там зі зв’язком?
Хлопець скинув із себе рюкзак. Обпер на ногу. Із кишені дістав телефон. Кілька секунд він дивився на екран, а потім різко зі звіриною люттю перевів погляд на Олега.
Телефон Микити розбився. Тепер він відчував непереборне бажання натовкти пику цьому виродку. Руслан миттю здогадався, що зараз в голові друга. Дістав свій телефон і тицьнув в обличчя Микиті.
– Тримай. Розберися спочатку з маршрутом. Потім будеш вимагати компенсацію за розбитий телефон.
Їхній квартет важно назвати ідеальним. Одному Руслану вдається тримати голову холодною та раціонально мислити. Повільно оглянувся. Гострий зір вловлював кожну деревину, кожний кущ навколо. Доки Сашко розбирався з Олегом та приводив його до пам’яті.
Через кілька секунд Руслан мертвим, тихим голосом сказав:
– Ми повз це місце не проходили. Я не пам’ятаю жодного дерева.
– Що ти маєш на увазі? – подивився на нього Микита.
– Перед тим, як пройти повз ту арку, я вивчав рослинність навколо. Перед поворотом я звернув увагу на розлогий здоровенний стовбур одного з дерев. Воно виглядало, наче його блискавка вразила та розполовинила. Зараз же дерева цього нема.
– Ну, це ще нічого не значить, – намагався втримати останні крихти сміливості Сашко.
Він допоміг встати Олегу. Повторив за Русланом і з жахом зрозумів, що його слова правдиві.
– То що нам робити? – злякано спитав Олег.
– Найперше, що треба зробити, це не панікувати. Я впевнений, що ми зайшли не так далеко в ліс, як здається. Стежка вказує на те, що нею користуються. Куди б вона нас не привела, там будуть люди, – протер очі Руслан. – Микито, вдалось зловити мережу?
– Ні, ми наче в глибокій ямі, яка зі всіх сторін обкладена масивним камінням. Навіть однієї риски не пробивається.
– Що робитимемо? Сутінки вже спускаються. Я не хочу залишитися посеред лісу під відкритим небом, - підняв брову Сашко.
Хлопці переглянулися між собою. Кожний чудово розумів слова Сашка. Кожний не бажав ночувати посеред дикого лісу.
Вогке тяжке повітря змушувало легені хлопців працювати на повну потужність. Глибокі вдихи супроводжувалися глибокими видихами.
Юнаки вирішили, що повертатися немає сенсу, адже від арки до найближчого поселення чалапати набагато більше, аніж до бажаної полонини. Мовчки закинули рюкзаки. Почали рухатися вгору.
Знову цей поворот! Холодний піт почав заливати спини хлопців. Навколишні смереки почали здавлювати. Стежина перетворилась на крихітну сріблясту нитку.
Морозне повітря обпікало легені. Кожний зроблений вдих нагадував удари кувалдою по грудях. В хлопців миттю запаморочились голови. Подібно доміно, вони попадали на землю. Загадковий сивий туман почав зі всіх сторін захоплювати останні острівки зеленої трави.
День повільно переходив в сутінки, а там – в ніч. Моторошна тиша лякала молодиків. Здавалося, що в цьому місці вимерла абсолютно вся живність. Ніякого скреготіння жаб чи цвірінькання коника. Глибока, гіпнотична тиша.
– Йдемо вперед. Начхати, що там попереду. Треба знайти місце для ночівлі.
Всі хлопці змирились із ситуацією. Приступи паніки відійшли на другий план. Треба діяти. Коли щось робиш, то і ймовірний вихід знаходиш набагато швидше.
Закинувши на плечі рюкзаки, хлопці повільними тяжкими кроками продовжили рухатися вперед. Зелені смереки повільно огортали стежину колючою ковдрою з хвої. Сильний запах п’янив, вводив Микиту та інших в незрозумілий стан дурману.
– Щось мені не дуже. Хлопці, а ви як себе почуваєтесь? – протер очі вказівним та великим пальцями лівої руки Руслан.
Пар виходив з рота Микити. Він ковтав повітря наче гидкий міцний коктейль. Бридкий на смак, але після нього відчуваєш себе героєм, здатним перевернути гори.
Повільно вздовж стежки почала виникати висока папороть. Місцями можна зустріти сухе гілля. Поривчатий вітер шматував верхівки дерев. Повільно спускався донизу, змушував чотирьох юнаків прикривати обличчя від їдкого холоду.
Згодом Микита зміг помітити попереду крихітну хату. Оповита сріблястим туманом, зловісна будівля наче манила до себе хлопців. Дах з червоної черепиці давно покрився зеленим мохом. Стіни потріскалися. Навколо ріс бур’ян, що поїдав хатину, наче сипучі піски.
Ми туди не підемо.
Думки хлопців збігалися. Ніхто не вбачав в хатинці спасіння на ніч. Руслан готовий розкласти палатку тут. Стежка, яка більше нагадувала срібну вену цього моторошного лісу, не викликала страху та сумнівів. Шосте чуття вило нестерпними голосами, що хата небезпечна.
Олег проковтнув клубок і поправив рюкзак на плечах. Його до смерті налякала хатинка. Особливо моторошними здавалися невеличкі віконця, що ззовні зачиняються дерев’яними перегородками. Повільно вдивлявся в темряву того будиночка. Із середини наче хтось уважно спостерігав за хлопцями. Хтось, чиї наміри навряд будуть добрими.
– Пропоную повернутися назад та розбити намет подалі від цього жахливого місця, - ледве вимовив Сашко. – Досить з мене на сьогодні стресу.
– Я також підтримую таку…
Не встиг Руслан договорити, як вперіщив холодний дощ. Здоровенні краплини розбивалися об землю. Переляканими очима Микита оглянувся, фиркнув та чимдуж побіг до хатинки.
– Серйозно? – закотив очі Олег.
Слідом за Микитою пішов Руслан. В душі бідолашного вирував справжній ураган страху. Ідея ночівлі в загадковій незрозумілій хатині, викликала сироти на шкірі.
Сашко та Олег переглянулися. Обоє зціпили зуби та наздогнали друзів. Сяюча блискавиця розрядилась в найближчу смереку. Кілька товстих гілок упали на землю. Злякані хлопці значно пришвидшилися.
Багно прилипало на взуття. Ноги здавалися тяжкими і боліли. Стегна нили та благали про відпочинок.
Микита зробив глибокий вдих та штовхнув двері. Вони заскрипіли. Огидний звук ґвалтував вуха хлопцям. Олег навіть прикрив їх долонями.
Микита без зайвої ввічливості ступив в середину хатинки. Оглянувся. Ззовні вона здавалась набагато меншою. Дерев’яна підлога прогиналась під кожним кроком хлопця. Посеред кімнати знаходився старий стіл. Ніжки його давно почали заростати мохом. Поверхня стола встелена товстим шаром сірого пилу.
В середині було темно. Крихітні віконця не могли пропускати в середину багато світла. Микита відразу ж їх зачинив. Ніяких вікон не було, залишилися одні рами. Нарешті в середину не проникає жодна краплина.
Микита дійшов до одного кутка хати та скинув із себе рюкзак. Згодом в середині опинився Сашко та Руслан. Останнім зайшов Олег. Його не покидало дивне відчуття несамостійності. Наче їхня доля зараз в руках невідомої всесильної істоти.
– Я зачиняти хату не стану, – відразу мовив Олег.
Відчинені двері повільно гойдалися на заржавілих петлях. Крізь них в середину проникало трішки світла. Варто зачинити їх, як всі хлопці опиняться в тягучій тьмі.
Дощ продовжував атакувати дах та землю навколо. Посилився. Змінив трішки напрямок. Тепер злива штурмувала єдине місце, крізь яке могла дістатися середини хатинки.
– Зачини, Сань. Лупаше так, наче якась падла грає на барабанах, – відмахнувся Микита.
– Фіга собі порівняння! – здивувався Руслан.
– А хіба ні? Здається, наче зараз дощара пробурить дах та дістанеться кімнати.
– Ладно-ладно, зачинаю, – спокійно мовив Олег, що кинув свого рюкзака до найближчого кутка.
Середину миттю залило густою темрявою. За межами хати вирувала справжня карпатська гроза.
Хлопці не наважувалися розкладатися. Діставати спальні мішки чи ще щось. Відчуття небезпеки било по скронях.
Різко в середині знизилась температура на кілька градусів. Кожний із «мешканців» відчував, як пускав з рота пар.
Жодний з юнаків не розумів до кінця ситуації.
– Схоже я заварив цю кашу, мені її і розгрібати, – зітхнув Микита.
Дістав телефон. На екрані майоріло кілька тріщинок. Почав шукати сигнал. Махаючи тем телефоном, юнак налякав інших. Навіть натяку на те, що тут присутнє покриття одного з мобільних операторів.
Всі водночас дістали свої телефони та повторили вловити хоч якийсь сигнал. Без результату.
– Дідько! Що ж тепер робити?
Хлопці промокли. Змерзли. Олега почало тіпати.
На кілька хвилин в середині цієї невеличкої кімнати запанувала гробова тиша. Хлопці сиділи в абсолютній темряві. Паніка повільно зароджувалась в їхніх серцях. Щоб не зійти з розуму, Микита несподівано заговорив:
– Так ми тут з вами з розуму зійдемо. Треба щось вигадати. Просто так сидіти я не хочу. Я повільно перестаю відчувати ноги.
– Погоджуюсь з тобою. Якось надто холодно для жовтневих Карпат, не знаходите?
– Та да. Я також не пригадаю, щоб настільки холодно було вночі в горах, – задумався Руслан.
– Ну, тоді в кого які пропозиції?
– Пограємо в міста? – запропонував Сашко. – Мене дуже сильно хиле в сон. Але хропіти тут, посеред лісу та ще й незрозумілій хижці я не хочу.
– Можна і в міста пограти, – прийняв пропозицію Микита. – Київ.
– Вінниця…
Повільно, по колу хлопці почали згадувати всі міста. З кожною годиною, голоси в темряві лунали рідше. Руслан навіть кілька разів пропустив чергу називати слово.
– Фух, морозе. Досить. Мені холодно! Треба трохи порухатися.
Злива продовжила своє яскраве соло в лісі. Смереки гнулися під тиском свинцевого брудного вітру. Навколо тріщали гілки, шелестіли кущі. Навіть найхоробріші хижаки виберуть перечекати подібну погоду десь в укритті.
Місцями лунав грім. Він змушував хлопців смикатися.
– Клин клином! Може жахастики потравимо? – несподівано запропонував Микита.
– Та ну, ще цього не вистачало. Я й так наче вжалений сиджу, всцикаюсь від кожного удару грому.
– Я тоді не розумію, що робити. Інтуїція підказує, що тут краще на засинати.
– Мені теж.
– Мені теж.
– Мені теж.
На хвильку тиша прорвала їхні діалоги. Хлопці не на жарт почали хвилюватися. Налякані.
– Може телефони ввімкнемо. Хоч якесь світло матимемо, – запропонував Микита.
– Згодний. Але в мене повністю здохла батарея, – відповів Сашко.
– В мене теж, - злякано додав Руслан.
– І… в… мене, - на грані жаху вичавив з горла Олег.
Знову між хлопцями здійнялась стіна моторошної тиші. Микита почав нестримно гризти нігті, думати, що робити. Інстинкти волають тікати звідси. Ігнорувати зливу.
Руслан склав долоні та почав про себе проговорювати молитву. Дістав золотий хрестик, що висів на ланцюжку на шиї. Молитва його трохи заспокоювала. Повільно, в одному тоні він, наче завчений вірш на екзамені проговорював всі молитви, які лишень міг згадати.
Сашка трясло. Холод повільно підіймався по ногах. Спочатку морозні хвилі штурмували щиколотки. Потім повільно підіймалися, наче цунамі в океані, до колін. Він тер руками ноги, передпліччя та плечі. Долоні здавалися шершавими та неприємними, наче колов дрова годинами. Наче… це були не його руки.
Олег обійняв себе. Підтягнув до грудей коліна. З очей струменіли пекучі сльози. Напевне, єдине, що не піддавалось цьому містичному морозному місцю. Шмарклі також давали про себе знати. Інколи він шморгав, витирався рукавом. Олег заплющив очі. Намагався знайти в пам’яті той момент, коли його чорт смикнув погодитися на таку жахливу пригоду.
Грубі чорні хмари продовжують безпощадно атакувати ліси в Карпатах. Піднявся серйозний ураган, який змусив організаторів відкласти проведення фестивалю на невизначений час. Грубі блискучі краплини дощу перетворили більшість стежок на струмки. Каламутна холодна вода тисячами невеликих потоків спускається з гір, наповнює найближчі річки і славнозвісне озеро Синевир.
В Олега потроху почали мерзнути ноги і руки. Навіть розтирання не давало бажаного результату. Дістав з рюкзака спальний мішок та вкутався з головою. Почав активно хекати, щоб швидше нагріти те повітря, яке було в мішку. За його прикладом почали діяти й інші.
Погода наче перетворилась в загадкову злобну сутність, що бажала жертв і крові. Злива посилилась, перетворилась на дійсно глобальну катастрофу. Хлопцям пощастило, адже хатка знаходилась на невеличкому горбку і всі тимчасові струмки з коричневою водою оминали його.
Температура ще впала на кілька градусів. Виник іній на теплих спальних мішках. Прохолода продовжувала просочуватися в середину. Юнаки відразу зрозуміли, що почалась боротьба за життя.
Невідома сила бажала бачити їхні бідні тіла в нерухомому стані, десь між смерек. Це відчуття тотальної несправедливості викликало одне обурення в студентів.
Микита різко виліз із спальника.
– Дідько, казав же батько, що не скупись на хороший спальник.
– Ага, що вже повністю став вологим? – уточнив Руслан.
– Та да. Он верхівка його навіть інієм вкрилась.
– Не пощастило, - прилетіло з кутка, де сидів Сашко.
– Хлопці, в мене є одна ідея. Вона допоможе нам трохи зігрітись.
– Хм, пропонуєш розвести багаття в середині? – саркастично спитав Олег.
– Та ні. Щоб не мерзнути, треба рухатися. Правильно? Я пропоную пограти в чотири кути.
– Чотири кути? Це що за фігня? – не хотів вилазити зі свого теплого спальника Сашко.
Микита насупив брови, але проігнорував сарказм друга. В хатці пролунав шелест спальника. Хлопець скручував його та намагався запхнути в чохол.
– Дивись, ми стаємо по кутках. Я починаю повільно рухатися до кутка, де стоїть Руслан. Торкаюсь плеча і стаю на його місце. Він починає йти до твого, Сашко, кутка і робить те саме.
– Якась фігня, якщо чесно, - незадоволений ідеєю фиркнув Олег. – Не хочу вилазити із спального мішка. Сам в цю гру грай, недоумок.
– Що ти сказав? – розізлився Микита.
– А те й сказав! Спочатку завів нас чортзна куди, а тепер робиш вигляд, що хвилюєшся за нас!
Голови продовжили гострими стрілами трощити внутрішню тишу. За багато років, ця хатка не здається покинутою. Постійні звуки могли відлякувати лісових звірів та птахів, але тут вони чогось не водяться.
Саме ця місцина наче вимерла. Ніяких жуків на корі дерев. Навіть хробаки не наважуються вилазити з-під землі, хоч велика волога їх приваблює. Ліс немов ожив, перетворився в огидну паскуду, що зараз намагається позбутися паразитів зі спини.
Повільно дощ починає стихати. Блискавки та грім пішли на північ. Останні масові удари краплин по даху завершились. Хлопці водночас зраділи, але ненадовго.
Навколо будинку запанувала мряка і волога, але найбільше лоскотала душу людей тиша. Ще хвилину тому тут не вщухала гроза, а зараз навіть дихання здається голосним соло-оркестром.
Врешті-решт холод змусив квартет розпочати гру. Микита ще раз повторив свою пропозицію. Поступово, здійснюючи переміщення міх кутам хлопці почали відчувати значне полегшення. Серце почало краще качати кров, ноги відчули тепло. Ідея, яка раніше здавалась повною фігнею, зараз фактично, рятувала хлопцям життя. Микита пишався собою. Його усмішку відчували всі в хатці.
Минула година, друга і повільно почало світати. Від вчорашньої погоди залишилися суцільні наслідки. Новостворені тимчасові струмки ще гнали брудну воду до річок та озера.
Олег першим помітив синь над смереками. На правах переможців, вони вибігли на вулицю та почали з полегшенням усміхатися. Їхні очі вдивлялися в безмежну глибину синього неба. Нарешті верхівки смерек почало освітлюватися першими променями сонця.
– Нарешті ця дідькова ніч минула! Манав я ваші походи в гори. Треба якось повернутися назад. Телефон… А? – здивувався Олег та подивився на смартфон.
Сигнал з легкістю діставав третьої позначки, та й заряд акумулятора показував цілих 63 відсотки.
– Я щось не до кінця розумію. Подивіться на свої телефони.
Микита та інші із жахом усвідомили, що минувшу ніч пробігали в крихітній хатинці, маючи при собі цілком заряджені гаджети.
– Я ж точно пам’ятаю, що вночі телефон не вмикався, - викрикнув Сашко.
– Й справді, я теж пам’ятаю, – підтвердив Руслан.
Олег мовчки закинув до кишені телефон. Розлючений, мокрий, замерзлий. Схопив свій рюкзак та попрямував назад.
– Щоб я ще раз погодився на такий похід.
Інші його наздогнали. Микита трохи розгублено спробував вибачитися. Стежка вимита дощем, стала ширшою.
***
До лікарні зайшла молода дівчина та звернулась до медсестри за допомогою.
– Вітаю, я Ірина Вороненко, журналістка місцевої газети. Де мені знайти Микиту Горнюка?
– Добридень, одну хвилинку. Він знаходиться під пильним спостереженням лікарів. До нього ви не зможете потрапити.
– Шкода. Мене зацікавила його історія.
– Нічим не можу допомогти. Поки що він не здатний адекватно реагувати на зовнішній світ.
– Дійсно, – дістала блокнот та щось записала. – А що ви ще скажете про його стан?
Медична сестра знітилась і облила дівчину хльостким поглядом. Ірина проігнорувала нотки зневаги в погляді працівниці лікарні і повторила запитання.
– Я не можу нічого більше сказати.
– Це правда, що він вбив трьох друзів, з якими відправився в похід в Карпати?
– Дівчино, я не знаю ні про які походи. Не заважайте мені працювати.
Ірина нахмурила брови. Подякувала та зникла за вхідними дверима. Останніми днями містом прокотилась дивна хвиля вбивств. Загинуло троє хлопців. Кожного знайшли у власній кімнаті. Причин смерті ніхто не оголошує, та й поліція скупиться на коментарі. Весь Ужгород в паніці намагається прийти до тями після цих таємничих подій.
Ірина не полишає надії отримати хоч крихітну частинку інформації. Тим паче, Микиту вона знає особисто і мотивів його дій останніх днів не розуміє.
Дівчина постояла трохи на порозі психіатричної лікарні. Дістала цигарку та за один вдих випалила третину.
Дійшла до перехрестя вулиці Курортної та Шумної, де залишила свій автомобіль. Насправді, дівчина не є повноцінним журналістом. Лише навчається, зараз на четвертому курсі.
Минулого року отримала водійське посвідчення та зараз при найменшій нагоді, старалась переміщуватися містом на синенькому «шевроле».
– Микито, що ж трапилось того дня? Я не вірю, що ти повбивав тих хлопців, – мовляла до себе дівчина.
Запустила двигун та поїхала додому. Ужгород стояв гордо та чекав дощу. Прогноз погоди був невтішний. Після полудня очікувався дощ. Хмари також налетіли та остаточно відрізали місто від сонячних променів.
Житла дівчина в північній частині Ужгорода, в особистому будинку. Типовий собі такий будиночок з білої цегли та червоною черепицею. Орендувала вона його за символічні п’ять тисяч гривень. Зупинилась біля зелений воріт та заглушила двигун.
Маючи гидке відчуття наживи, дівчина більше хвилювалась за власну потенційну кар’єру, а не за знайомого. Вона бажала зустрітися з Микитою. Її не хвилювали звинувачення в сторону молодого хлопця. Їй начхати на майбутнє Микити. Відчуття неймовірної сенсації рухало дівчиною, змушувало лицемірити, обманювати, аби отримати таку цінну інформацію.
Впали перші краплини холодного дощу. Ірина різко вискочила та забігла до двору. Висока арка, на якому заплутано розростався виноград, закривала майже все небо. Двір охайний та прибраний.
Кілька годин, вона без перерви сиділа за робочим столом та переглядала всі матеріали. На ноутбуці, на карті дівчина виділила потенційний маршрут подорожі Микити та його товаришів. Поруч з ноутбуком розкладено кілька роздрукованих газет та інших публікацій.
«Четверо хлопців пішли в похід, повернувся лише один»
«Ужгородський маніяк почав своє полювання»
«Ужгородський хлопчина зарубав товаришів в поході до Синевиру»
Дівчина намагалась знайти в усій цій інформації хоч якесь раціональне зерно. Вона знала Микиту. Знала, що цьому хлопцеві забракне духу навіть почати бійку. Він не наважувався захистити свою дівчину, коли в клубі до неї починали приставати інші хлопці, а тут таке…
Найбільше її зацікавили дати публікації цих подій.
Дивно, як розповідають, то вони планували добратися до Синевирської полонини на фестиваль. А перші публікації страшних вбивств виникли аж через тиждень. Щось тут не так. Я точно розумію, що тут відбувається незрозуміла загадкова хрінь.
Дощ гатив по вікнах будинку, наче востаннє, наче намагався пробратися в середину. Іра поринула в роздуми, шукала невидимі ниточки, якими вся справа про вбивства остаточно стане зрозумілою.
Жила вона сама. З хлопцем розійшлась кілька місяців тому. Повернулась додому на дві години раніше з Мукачево, і застала хлопця з коханкою. Несамовита хвиля злоби та ненависті до парубка, якого ще кілька годин тому вважала за найкращого, розлилась венами. Це привело до кількох громіздких таких синців на обличчі хлопця та зламаний палець.
Ірина згадує, з якою насолодою виганяла того гидкого покидька на вулицю. За ворота полетіли геть всі речі. Дівчина навіть не дала часу зібратися бідолашному.
Зараз вона на всі сто відсотків віддалась спробам відшукати сенсаційну подію та заявити про себе. Після завершення навчання, дівчина мала б набагато більше шансів потрапити до редакції в штат, якби мала за спиною кілька голосних сенсацій.
Коли почула жахливу новину про вбивства, то відразу відчула, що має цим зайнятися. Особливу увагу вона виділила спробі поговорити з Микитою. Дівчина вважала, що розмова з ним остаточно розставить всі крапки над «і».
Несподіваний голосний стукіт в шибку сусідньої кімнати змусив кров застигнути в жилах. Дівчина смикнулась. Тьмяне обличчя випромінювало справжню паніку.
Невже хтось пробрався в середину. Ґвалтівник? Вбивця? Монстр?
Вона повільно підвелась та пройшла до дверей. Вони, як справжні зрадники, голосно заскрипіли. Сироти пробіглись по спині. Коридор знаходився в напівтемряві. На вішаках висіло кілька чорних курточок. Дівчина в руці тримала циркуль, яким щось черкала за столом.
Стиснула його міцніше та повільно вийшла до коридору. Загадковий шум шибки змінився на шуршання чи то листів паперу, чи то шкіряних рукавів.
Щойно дівчина просунула голову до кімнати, як щось невідоме різко її збило. В голові замайоріли зірочки. Дезорієнтована дівчина намагалась не заплющувати очі, дивитися перед собою, щоб мати змогу нанести удар. Їй це не вдалось.
За якусь мить, сильні руки обволокли її шию та стиснули. Дівчина заверещала та зі всієї сили штрикнула циркулем в руку невідомого.
– Т-с-с-с, – пролунав знайомий голос.
Дівчина проігнорувала його та продовжувала борсатися. Махала руками та ногами.
– Іра, чорт тебе дери, заспокойся. Це я Микита.
Ще кілька секунд безрезультатних судом і дівчина остаточно втратила волю до звільнення. Хлопець повільно її відпустив.
Іра злякано вискочила з його «обіймів». Виставила перед собою циркуль. Її нажахані очі бачили перед собою особу, яку звинувачують у вбивствах. Не друга чи знайомого. Микита для неї був просто підозрюваним, який ніяк не міг вчинити ті звірства. Але зараз, коли він ось тут… Поруч, то всю голову наповнили одні лише моторошні зізнання: «В моєму домі вбивця. Жорстокий вбивця».
Микита виставив перед собою руки. Він не планував нашкодити знайомій.
- Не панікуй. Я нічого тобі не зроблю. Мені треба допомога. Я не хочу бути до кінця життя напічканим овочем в психушці.
–- Що? – з великим зусиллям вичавила дівчина.
– Вони, вони гадають, що я вбив їх, – і розплакався. – Вони вважають, що це я їх поступово вбив. Розумієш. Але це не я.
– Ти про Олега, Руслана і Сашка?
Хлопець сів на крісло, яке стояло поруч з диваном і схопився за голову. Повільно дівчина опустила гострий предмет та сіла навпроти нього на таке ж крісло.
– Ти про що?
– Тоді щось трапилось. Я не можу тобі нічого нормального сказати. В ту ніч щось відбулось.
– Ти про похід?
Шмарклі та сльози в Микити розповзлися по всьому обличчю. За кілька хвилин, дівчина принесла хлопцеві паперові рушники та гарячий чай. Він тремтячими руками схопився за чашку, наче вперше за довгі роки може насолодитися солодким напоєм.
– Ти можеш мені розповісти про все?
Повільним темпом хлопець почав розповідати. Він говорив настільки свідомо, детально, що Іра трохи злякалась. Микита згадав незрозумілу дивну стежину, що зникала та появлялась сама по собі, про хату і зловісну моторошну погоду, яка давила на них, як прес на металобрухт.
Дівчина автоматично схопила ручку та блокнот. Почала записувати чи не кожне слово Микити. Інколи махала головою, мугикала, інколи ставила уточнюючі питання.
– А потім, коли ми почали повертатися… – здивовано подивився на Іру Микита. – Я не згадаю, як ми взагалі повернулися додому. Жодного спогаду.
– Що? Що останнє ти пам’ятаєш? – із нетерпінням запитала дівчина.
– Я? Я пам’ятаю, як ми вирвалися з тієї хатки, почали йти стежиною, а потім… Що потім? Потім мене вже в’яжуть поліцейські. І крики батьків, щоб мене не чіпали.
Іра уважно вислухала хлопця. Його спокійна поведінка, свідоме розуміння свого становища дозволило дівчині остаточно заспокоїтись.
Він не збожеволів. Він не буде мене вбивати.
Історія була досить грамотною та правдивою. Всі сказані події не мають ніяких протиріч. Але Ірина вже стривожено почала щось креслити в себе на папері.
– Микито, в той день була сонячна тепла погода. Над всій області не спостерігалося жодної хмаринки. В той самий вечір відбувся фестиваль.
– Що? – вилупив очі на знайому Микита.
– Це страшно, але так і є. Тоді ніяких дощів не було, а тим паче зливи.
– Та як це? Ми всю ніч чули грохот дощу по черепиці, що вітер гнув смереки, ламав їх, трощив.
Несподівано дівчина відкрила рота та з жахом побігла до робочої кімнати. Здивований Микита не розумів, що сталось. Іра принесла альбомний лист і кілька кольорових ручок.
– Ви не могли грати в ту гру, про яку розповів.
– Не зрозумів, – підскочив Микита.
– Кажу ж тобі, ви не могли б бігати кутками хатки всю ніч.
– Ану поясни мені, щось я не до кінця допетрав, що ти маєш на увазі. Саме наша гра дала нам необхідні сили дотягнути до ранку.
– Дивись.
Іра накреслила на листі щось схоже на квадрат.
– Це, умовно ваша кімната. В цьому кутку знаходився ти, в цьому – Руслан, в цьому Олег, а в останньому Сашко. Правильно?
– Ну да, – спантеличено дивився на схему хлопець.
– Ти починаєш йти до кута, де знаходиться Руслан. Торкаєшся плеча і стаєш на його місце. Руслан починає йти до кутка Сашка. Повторює все і стає на його місце. Сашко дістається кута Олега, – дівчина на хвильку замовкла. – Олег починає йти до наступного кутка, але в ньому вже нікого не було.
– В сенсі? – холодний піт стік чолом Микити.
– В прямому! Олег добіг до кутка, в якому стояв ти, але ж ти знаходився в цей момент в кутку Руслана.
– Якого, – сироти пробіглись спиною та руками Микити.
Він подивився уважно на подругу. Йому аж ніскільки не хотілося почути її думки. Очі злякано блистіли. Уста зарухались, і вона вимовила саме те, що Микиту ледь не ввігнало в панічну атаку:
– В ту злу ніч з вами в хаті був ще хтось.
Очі Микити наче впали вглиб черепа. Обличчя зблідніло до стану мертв’яка. Він не міг й поворухнутися. На обличчі виникла божевільна усмішка. Усмішка тотального божевілля.
За лічені секунди будинок заполонили невідомі люди в формі. Іра розгубилась та відскочила до кутка кімнати.
– Я нікого не вбивав. Повір мені, Іро, – останнє, що почула від Микити дівчина.
Поступово всі ці загадкові події почали танути в пам’яті громадян. Новини розслідування повільно почали зникати із новин та перших сторінок друкованих видань.
Після багатьох годин слідства та аналізів, Микиту Горнюка було осуджено за вбивство трьох осіб та направлено до психіатричної лікарні на стаціонар. На хвилі жахливих вчинків, Микита остаточно зійшов з розуму.
Ірина інколи навідувала його в лікарні. Намагалась довести залишки всієї історії до логічного завершення. Не вистачало лише однієї крихітної деталі…
І тепер вона знаходиться перед загадковою, містичною аркою. Стоїть та роздивляється крихітну стежку, що подібно зміюці веде десь туди. В те містичне місце, яке погубило четвірку молодих хлопців. Зробила крок за арку. Тяжке бетонне повітря гепнулось на її плечі.
«Пограємо. А в яку гру ми з ТОБОЮ гратимемо»
