Свіжість

Вода з поіржавілого крану закрапала на округлі долоні, які замість прикрас вкривали вени, визираючи з-під щільного шару жиру хіба що завдяки запаленій набряклості. Обидва боки рук, пожну фалангу і особливо місця між пальцями.

Сто вісімдесят тисяч мілісекунд. Сто вісімдесят секунд. Три хвилини. 

Рівно стільки миє руки після «легкої ванної процедури». Відрахувавши правильний час витирає руки одноразовою серветкою, пачку яких завжди носить у герметичному пакетику. 

Поправивши пишно закручену зачіску, плаття у жовтий горох нижче колін, яке вже кілька років замале у плечах, животі та стегнах, виходить у з «дамської кімнати». Хоча вкриту пошарпаним, потрісканим і тьмяним від часу кахлем кімнату два на три метри з одним єдиним запиленим віконечком під стелею і унітазом без сидіння, «дамською кімнатою» називає тільки вона. Як, власне, і малу нужду «легкою ванною процедурою».

Стукіт низьких чорних каблуків, відбиваючись від затертої гранітної підлоги, губився між довгих, завішених стендами стін, пофарбованих у полущений зелено-білий, єдиний колір, який дозволяє бюджет державної установи. До відлуння додається масний запах смажених котлет з їдальні на першому поверсі. 

Багато хто перешіптується, проводячи її поглядом, хтось глузує за її майже квадратною спиною, тільки один, підбігши, киває:

– Доброго ранку, Віолетта Йосипівна! – він подає журнал. Чемний хлопчик. Староста, хоче десять у семестрі, але біологія занадто важко йому дається. Вона не подає вигляду, що знає – він також, разом з усіма, на перервах називає її «Вилкою».

– Привіт, Романчику. Дякую, мій хороший. Ти сьогодні гарно відповідав. – при посмішці тонких губ її блідо-жовті щоки розлазяться, утворюючи глибокі ямки. Не ті привабливі кіно-ямочки. У цих ямочках, здається, можна було сховати по половині смаженої котлети, сморід яких вже майже повністю осів на платті. Доведеться зсунути графік прання. 

У порожній вчительській зайняла свій дальній стіл, під одну ніжку якого довелось підкласти кілька складених аркушів аби стоси зошитів не зісковзували долі.

Скрипнула верхня шухляда. З-поміж антисептика, вологих серветок, медичних рукавичок і тонких брошур виглядала дерев`яна ікона Богородиці. Перехрестившись тричі, дістала глянцевий буклет церкви Послідовників Божого Спасіння і вклавши його у розгорнутий класний журнал, прийнялась нишком вивчати. 

– Віолетто Йосипівно, охоронець попросив передати, що на прохідній якийсь чоловік вас питає. – Марина Іванівна, темноволоса вчителька хімії, витираючи від крейди чорні брюки, що аж занадто обтягували пружні стегна, викликаючи у підлітків небогоугодні подуми, вихором увірвалась до приміщення, одразу попрямувавши до кавомашини. 

– Дякую, Мариночко. – закривши журнал, зібрала сумку і рушила до виходу.

Опинившись за спиною колеги, кинула докірливий погляд на її високі каблуки, похитавши головою – саме через цей бруд вона досі одинока. 

Спустившись до парадного входу спорожнілими після дзвонику сходами, втисла вичищені нігті без лаку у дряблу шкіру долонь.

– Віолетто, можна з тобою поговорити? – без упину крутячи тонку обручку на пальці, згори вниз на неї дивився майже вдвічі старший чоловік. Хоча доглянута сива борода, випрасуване поло та міцна жилава статура значно скорочували цю відстань.

– Нам нема про що говорити, Валерію Анатолійовичу. – кивнувши охоронцю, вчителька грюкнула важкими дверима майже перед самим горбуватим носом відвідувача.

Прокліпавшись, кинувся за нею, наздогнавши вже на кривуватих сходах.

– Віолетто, почекай! Ми маємо поговорити! – він схопив кругле передпліччя, жінка одразу відсахнулась.

– Не чіпай мене своїми брудними пальцями! – зануривши руку в сумку, витягла спиртовий антисептик і щільно забризкавши шкіру рідиною, взялась завзято терти вологою серветкою, вже завертаючи на вузьку стежку, сховану поміж дерев.

– Зачекай! Я ніде не можу тебе виловити, навіть на дачі! Там взагалі жах якийсь, чому ти перетворила її на розвалини? Віолетто, ми ж не чужі люди!

– Були не чужими людьми! 

Він перегнав жінку і перегородив шлях.

– Ти не маєш права забороняти нам бачитись з онуком! Після зникнення Павла ми тільки раз спілкуватись! Я буду судитись! 

– І що ж Данилка подумає про своїх любих родичів, коли дізнається, що вони тягнуть його мамуню до суду? Ви мого сина не побачите! І повторюю свою заборону – якщо він вас побачить в радіусі кілометра від квартири, ми переїдемо в інше місто, далеко від вас!

– Скажи хоча б чому?! – у старого засмикалась нижня губа.

– Бо ви брудні люди! – вона засичала так, що кішка, гріючи живіт на сонечку, враз стала дибки і втекла.

– Що? Шо ти верзеш, дурепа?

Стиснувши зуби ледь не до скрипу, вона розвернулась на своїх каблуках, звісно не таких ефектних та високих, як у хімічки, і кілька разів бризнула антисептиком просто у вирячені очі свекру.

Чоловік затулив обличчя руками і від миттєвого удару в пах впав на асфальт, роздерши штани. Крізь власне скавуління почув біля вуха стишений, гортанний голос:

– Не наближайся до мене і Данилочки. Я знаю брудні секрети вашої родини і нас не треба затягувати у це гріховне кодло. 

Сховавши антисептик і поправивши зачіску, Віолетта затупотіла в бік автобусної зупинки. До зустрічі лишалось якихось півтори години, а вона мала зайняти місце у першому ряду.

Дань, ну ще разочок! Не можна нічию лишати! 

Половина дворової футбольної команди махала руками - давай до нас. 

– Ні, хлопці, вибачайте, багато уроків. – він по черзі відбив тонкою довгою долонею п`ять кожному з семи гравців, соромлячись того, що залишав збірну шостих класів наодинці із восьмикласниками. Від хвилювання «р» знов зривалась, суперники не впустили шансу поглузувати. Але вони хоча б не почули заїкання, яке з самого дитячого садочка він виправляв, але навчився лиш вправно приховувати.

– От ти як завжди! Більше не будемо тебе кликати, ботан. – шпилька, поцілена вже у спину, завдавала ще більшого болю поміж лопаток. Будуть кликати, не зможуть лишатись без найшвидшого нападника, але добрячий прочухан у наступні кілька днів гарантований, до чергової гри зі старшаками.

Витерши худорляве розчервоніле обличчя і короткі розхристані пасма мокрою темною футболкою, натягуючи штани, підняв голову до нижчого на півголови Льоші. Єдиного, хто не приєднався до гамору. Кращі друзі трохи більше посвячені у життя одне одного. Той лиш кивнув, підібгавши губи, мовляв усе розумію, і міцніше застібнув подаровані вітчимом рукавички, які майже повністю приховали відсутність мізинця та безіменного пальця на правій руці – прощального подарунку вже від рідного батька, оформленого під час його зустрічі з крокодилом. Останньої, як виявилось.

– Агов, хоботи позав`язували, чи ви без Данчіка тільки між ніг один одному забивати вмієте?! – хоча посада воротаря і передавалась у спадщину до найслабших, Льоха, повісивши на стіну кімнати плакат Касільяса, перевернув гру догори дригом. Здавалось, він зі своїми неповними тридцятьма кілограмами міг заполонити ворота від кута до кута і то водночас.

Поки Данил вишукував у горі запилених рюкзаків власний, однолітки, роз`ятрені жартами суперників, вже розігрували м`яч.

Завернувши за ріг сіро-червоної дев`ятиповерхівки, першої з панельного лабіринту, прискорився до легкого бігу. 

Відхекавшись у ліфті, що швидко доправив на третій поверх, застиг перед оббитими деревом вхідними дверима – тиша. Ключ повільно обернувся двічі, крізь тонку щілину вдарив запах тільки-но випраного килиму і та сама тиша. 

Причинивши двері, одразу в прихожій скинув кеди та увесь одяг. Зі штанів випав кишеньковий молитовник, наявність якого мати щодня перевіряла. Пробіг голим до тісної ванни, вдарившись мізинцем об пральну машину. Затрамбував одяг у тазик, насипавши гірку порошку, увімкнув воду. Кеди зачистив сумішшю зубної пасти, рідкого мила і краплі засобу для туалету. Коли на підошву вже можна було викласти пообідню яєчню, напхав всередину чайних пакетиків, які припас у рюкзаку – всотати вологу і сморід поту. Тільки після цього виставив взуття на підігріте сонцем підвіконня.

Заліз у ванну, яку останні років шість важко було назвати білосніжною. Хоч мати і вперто намагалась довести протилежне, скуповуючи усі новомодні засоби, забиваючи простір під цією самою ванною. Запрацювали руки. До напруження у плечах і подразнення на долонях від кількості порошку, якого в домі завжди було вдосталь. На відміну від свинини, за переконанням матері - брудної тварини. 

Він прав одяг, наче намагаючись відтерти кожну окремо взяту нитку. 

Врешті знищивши навіть ті бактерії, які оселились на шві футболки ще під час шиття в якомусь з підвальних цехів у провінції Гуандун, розвісив одяг на балконі під пекуче травневе сонце. 

У кухні знайшлись нехитрі наїдки для обіду – пюре, огірок, попередньо вимитий із милом та зі знятою шкурою, кілька сосисок, які заборонялось їсти без обробки окропом. 

Поставив тарілку на стіл з ноутбуком ексклюзивного кольору вигорілого на сонці чорного пластику, придбаним ще батьком на просторах ОЛХ`у. Поки їжа остивала, набряклими пальцями, видобув з потаємної кишеньки рюкзаку квадратний одноразовий пакетик, що для нього стягнув Льоха під час походу з вітчимом до кафе. 

Виливши заборонений у стінах квартири соус і увімкнувши так само заборонений Youtube, розжував перший шматок змащеної сосиски – барбекю. Хлопець на мить закрив очі, не відволікаючись навіть на огляд шаурми від Степана.

Але реальність швидко повернулась, огорнувши плечі свинцевим шарфом. Зиркнувши на час, взявся знищувати вміст тарілки і майже встиг до кінця реклами. Посуд – вимитий двічі, пакетик – схований у кишеньці і завтра буде утилізований у шкільному сміттєвому відрі. 

Після миті розкоші – перегляду відео під час чаювання, видалив історію браузера і прийнявся до виконання графіку, закріпленого у залі на стіні, прикритій блідо-лимонними шпалерами стінами. 

Він міг і не заглядати у графік – цей документ був незмінним роками і хлопець його пам`ятав так само добре, як Отче наш чи молитву Пресвятої Богородиці на одужання.

Пил, пилосос, миття підлоги. Молитва. Уроки.

Виконавши перші три пункти у всій квартирі, четвертий проігнорував – порушення немає, якщо мати його не бачила. 

Перед тим, як відкрити зошит, ввів у строку браузера «Перше послання апостола Петра». Перевіривши, чи зберігся запит в історії пошуку, вимкнув комп`ютер. Іноді діти стають хитрими не тому, що вони злі, а тому, що зарано зрозуміли як влаштовані люди. 

До приходу матері лишалось ще кілька годин і тільки дві вправи з української мови, які не встиг доробити на групі подовженого дня перед футболом. Вивівши дрібним гострим почерком потрібні слова, кинув зошит відкритим на видноті поруч зі стопкою підручників, сам же зайняв у вітальні перед телевізором стілець – так, на відміну від простирадл, не лишиться доказів перебування стороннього у маминій кімнаті.

Пірнувши у життя підстаркуватих однокласників, одного з яких грав Адам Сендлер, ледь не проморгав нагадування на телефоні. Вимкнувши телевізор, протер екран і подмухав ззаду, аби той скоріше охолов. 

Тільки-но встиг увімкнути лампу над робочим столом, як у дверях загримів ключ. Насторожився. «Данилко» чи «Данило». Одна літера, яка визначить весь сьогоднішній вечір. 

– Данило, зустрінь, будь ласка, мати, будь чемним.

Ватяними пальцями кинув ручку на зошит і повільно, ніби ступаючи смолою, вийшов у коридор.

– Привіт, мамо. – взявши з її рук білий пакет з синім лого, відніс на кухню, нишком заглянувши всередину і одразу повернувся до відкритих дверей ванни.

Зашурхотіла вода. Сто вісімдесят секунд. Для початку. 

– Як пройшов твій день, любий?

Сіпнувшись від крику, довгу секунду збирався з думками перед відповіддю.

– Все добре, мамо. Отримав десять по математиці, на літературі вчителька похвалила за ві….

– Чому не одинадцять? – навіть крізь стрімкий струмінь води і плескотіння мильних рук відчув заіржавілу пружину, що повільно натягувалась десь між її гланд, якщо вона не попросила їх видалити, аби поменше бруду збиралось у тілі. 

– Так вийшло, мамо, але на оцінку в табелі це не вплине.

– Кожна наша дія впливає на майбутнє. Що головне ми знаємо з розділу шостого послання до Галатів?

– Ем… ну, те, що…

– Що посієш, те й пожнеш. Хто сіє на полі своєї гріховної натури, той пожне руїну. А хто сіє на полі Духа, той пожне від Духа вічне життя. Тож, синку, як сіятимеш лінощі, пожнеш життя у скрутах, а як сіятимеш тяжку працю, отримаєш чисте, богоугодне життя. 

– Так, мамо. Вибач, я виправлюсь. 

Жінка вийшла, витираючи руки білосніжним рушником, який, склавши квадратом, одразу вклала у пральну машину. 

– Синку, мені здається, що у квартирі не свіжо.

– Я все зробив, провітрив. 

– А у своїх речах навів лад?

– Так, в першу чергу. 

– Ні, ми маємо це перевірити. – жінка зачинилась у вітальні і вийшла за кілька хвилин, запоясуючи блідо-рожевий халат. Кинула у прання й своє плаття у жовтий горох, яке тільки учора звідти витягла. 

– Мам, будь ласка, може давай приготуємо вечерю, а ти мені розповіси, як пройшла зустріч?

– О, зустріч пройшла неперевершено! Пастор Самуїл – він зрить у саму суть! – Віолетта пройшла до дитячої кімнати.

Провела по чистим простирадлам долонею, а потім і носом. Відкривши шафу, що ховала вирівняні стосики одягу, взяла верхню футболку – аромат лаванди. На нижній полиці – морський бриз. Все вірно, запахи за абеткою.

– Щось не так. Я відчуваю, як до нашої свіжості щось домішалось. Зніми, будь ласка, одяг.

– Мам, будь-ласка, да-давай не сьогодні. – знов поверталось заїкання.

– Данило. Ти знаєш наші маленькі правила. 

Зітхнувши крізь зуби, стягнув футболку і шорти. Передавши їх матері, лишився у самому спідньому. Поки жінка нюхала рукава під пахвами, стоячи посеред кімнати, хлопець помітив на підвіконні за нею свої кеди. По спині пробігла цівка поту. 

– Не те. Тепер зніми трусики. 

– Мамо, не-не треба. Прошу.

– Данило. Що з тобою сьогодні? – вона насупилась. Щоки розчервонілись.

Тремтячими руками стягнув світлі труси. Мати вивернула навиворіт білизну і глибоко вдихнула.

– Коли ти змінював трусики востаннє?

– Коли прийшов додому зі школи. – він тримав долоні на паху, встромивши погляд у материні ступні.

– Чудово. Але я все одно не відчуваю потрібної свіжості. 

– Можливо, у під`їзді хтось готував щось смердюче? А ти випадково вдихнула і часточки запаху лишились у носі? – він намагався тримати голос рівним, борючись із жаром, що огортав шию.

– Хм… Можливо. Добре, Данилочко, одягайся і виходь на кухню, будемо їстоньки, розповім тобі про зустріч. Принесла твоїх улюблених бананчиків.

– Звісно, мамусю.

Вона поклала масні долоні на худорляві плечі та вилиці, що стирчали наче дві гілляки. 

– Ти знаєш, що це необхідно. Просто я тебе дуже люблю. Як ніхто і ніколи. 

– Так, мамо.

До потилиці доторкнулись важкі м`які губи, лишивши вологий слід на волоссі. Пролунали кроки.

Здавалось, що напружені від очікування м`язи от-от зламають кістки і кімнату розірве гидкий вологий хрусткіт. Коли вона вийшла за межі порогу, крізь міцно стиснуті повіки проступили великі градинки сліз, що текли й текли, скрапуючи на підлогу і ступні. Він витер обличчя кулаком, аби розпухла шкіра не видалась хворобливою й кинувся до кедів, що так і лишились непоміченими. 

Потиснувши по черзі руки чотирьом однокласникам, зовсім не боючись смороду тютюну, що міг передатись з їхніх пальців, все ж відступив кілька кроків проти вітру. Хлопці видихали дим під черепичний дах злегка похиленої бесідки, обговорюючи другий сезон «Венсдей». Льоха, як завжди, запізнювався. Дивовижна здібність, враховуючи, що його вікна виходили просто на курилку за рогом школи.

Коли той вийшов просто перед самим дзвоником, одразу напустився на нього замість вітання:

– Де ти лазиш? Забув у який бік ключ в дверях повертати?! 

– Агов, ти чого? – друг простягнув понівечену долоню.

– У нас же зустріч із клієнтами. – Данило відвів партнера в бік від інших і зашипів крізь зуби.

– І все? Мені той шпала написав ввечері, зустріч буде після уроків.

– А попередити не міг?

– Та ти ж сам казав після дев`ятої не можна маякувати. – хлопці піднялись сходами у гул дитячих голосів.

– Блін. Добре, вибачай. 

– Що, знов шмон влаштувала?

– Та є трохи. Забий. Давай скоріш, Цербер перша.

Останніми увірвались до класу, хряснувши дверима майже перед самим гачкуватим носом висохлої наче мертва береза вчительки.

На великій перерві у столовій друзі зайняли столик біля вікна. Подалі від першокласників, які хижо полювали на пюре з котлетами. 

До них підсів Тубус з паралелі, здається, його імені не пам`ятали навіть деякі вчителі. Забравши у Данила списані дробами аркуші, поклав кілька купюр посередині між тарілками.

– Чуєш, міньйон, ти чи справи раніше не вів? Кладеш гроші, але робиш це без поваги. А як класуха засіче? Ти будеш пояснювати якого-такого Мадагаскару ти нам кеш вивалюєш? – Льоха поклав на обтягнуте сорочкою плече руку без пальців. Він любив користатись цим прийомом аби нагнати жаху. 

– Я… вибачайте, пацани. Дякую. Ця матеша взагалі не йде. 

– Шуруй вже. 

Данило наслюнявив пальці і перерахував кошти, частку передав партнеру. 

– Боже, бережи Іванівну за її придур готувати домашні завдання не за підручником. – Льоха підняв очі до стелі, поки рука запихала купюри в кишеню.

За ці завдання Данило драв три шкури. Мало вистачити на кілька повноцінних обідів і це вже після вирахування відсотку Льохи, який поставляв клієнтів. Але зароблене, усе до останньої гривні, вже опинилось у потаємній кишені рюкзаку і замість свята шлунку на столі знов судочок з двічі термічно обробленими «чистими» продуктами. 

Курятина, смак якої після двох годин варіння зрівнявся із листом вимащеного клеєм гіпсокартону, глевкі макарони, що можна було зліпити в однорідну кульку, у теплі пори року – гідна альтернатива сніжку. Сьогодні щастило – пара огірків і яблуко, єдине придатне до споживання і то можливо якраз через те, що мати не пробувала їх також зготувати якимось химерним, але вкрай гігієнічним способом.

Втрамбувавши, не без зусиль, обід у шлунок, повернулись до класу.

Після дзвоника з останнього уроку, змовницьки перезирнувшись, хлопці вийшли до гаражів за шкільним стадіоном, де їх покурюючи, чекали два клієнта-семикласники. Один з них, у футболці з Ріком і Морті, вигравав зв`язкою ключів.

– Здоров, шановні. - Льоха потиснув по черзі дві долоні.

– Зачекались уже. – Говорив інший, на голову вищий Руся. – Все готово? 

– А чого б ми ще приперлись? Тебе порозглядати? – дістав з рюкзака три реферати у прозорих папках.

– Норм. – Руся прогортав аркуші. – Ну все, вільні. 

– Ти, здається, щось забув. – Льоха потер вказівний та середній палець об великий.

– Та ні, будемо вважати це вашим бонусом першому клієнту. Чи хочете, щоб я негативні відгуки лишив? – підліток зашкірився, ховаючи реферати у свою потерту сумку.

Льоха повільно видихнув крізь щільно стиснуті губи.

– Та ні, домовились. Дійсно нехай буде бонусом. Ну бувайте тоді. – він простяг руку мовчуну із ключами, поки Руся смикав застібку. 

Коли велика долоня майже обхопила пальці, Льоха завченим рухом обхопив і різко вивернув великий палець.

Пролунав хрусткіт. І тільки потім крик семикласника, який впав колінами на суху землю. Руся розвернувся на гамір і в цей час Данило з усіх сил влетів у його сонячне сплетіння. Хлопець впав поруч із другом і виблював просто на його джинси. Перший спробував втекти, але Льоха підсік ногу і той впав точно на зламаний палець, від чого крик помножився на стрімкі схлипування.

Руся, витерши блювоту з підборіддя, піднявся. З кишені виринув складний ніж. Замахнувшись, залишив довгий поріз на руці Льохи, але Данило, схопивши його за другу руку, розвернув і прямим ударом перетворив ніс на криваво-м`ясну юшку. 

Важке тіло гепнулось об землю. По ребрам прилетіло кілька копняків, від чого здоровань зігнувся в позу ембріона. 

Носак кросівка влетів у м`який живіт. Наступивши на руку з ножем, відібрав зброю. Покрутивши знахідку у руці, захекано кинув:

– Заберу в якості моральної шкоди. Грошва де?

– Туточки все. – Льоха вже висипав на землю вміст сумки, серед якого знайшов і тонкий гаманець. – Ще й з відсотками.

– Чув, довбню? З відсотками. І тільки спробуй комусь насявати. Знайдеш свого ножика в свій же дупі. 

Напарник розбуцав підручники і зошити, тільки потім приєднався до друга, що простував до будинків, лишаючи семикласника скавулити у пилюці.

– Ти де цього нахватався, про дупу? – Льоха важко дихав, на ходу перераховуючи купюри.

– Імпровізація. – випростав вперед руки, киваючи спільнику на тремтячі долоні. Він зараз розхлюпав би навіть желе. 

– Ти кісочки бачив?

– Та бачив. Може не помітить. – він вже прокручував у голові способи сховати від матері розбиту руку. 

Поділивши чесно відібране, дозволив собі випити з другом по кока-колі з чіпсами у затінку скверу. Попрощавшись, спочатку швидким кроком, а коли Льоха зник з поля зору – швидким бігом, попрямував додому. 

В першу чергу запхав барабан пральної машини футболку, на якій знайшов три краплі крові. Забагато навіть для звичайної дитини. Стягуючи штани, підстрибнув від важкого удару металу об підлогу. З жахом розглядаючи ніж, вдарив себе по лобу за забудькуватість – не можна було залишати в себе. Заспокоївши себе кількома глибокими вдихами, сховав його разом із грошима у сховок під половицею між столом та стіною. 

Намастивши руку загоювальною маззю, взявся до прибирання. 

– Ой, вибачте, будь ласка. 

– Що? Ні-ні, сідайте будь ласка, прошу. – Віолетта повернулась до споглядання сцени, не звертаючи уваги на гул десятків низьких та високих голосів. Хоча й невдоволена роззявою, яка мало того, що запізнюється на такі важливі зустрічі, так ще й зачепила її ідеально випрасуване плаття.

Залите світлом прямокутне приміщення, заставлене офісними стільцями, не було свіжим. Але жінка терпіла, адже до її першого ряду доносився запах ладану з великих позолочених курильниць на помості, зовсім порожньому, якби не тонка трибуна і стійка мікрофона. І дещо незвичне сьогодні – посередині помосту на тумбі стояла висока амфора з вицвілою позолотою на візерунках.

На колінах лежав свіжий буклет, тільки-но придбаний у крамничці при церкві за ціну, на сотню більшу від вартості. Тепер могла гордитись по двом приводам – як і бажав вчитель, мала свіжу літературу із вченням і, знову ж таки, як і бажав вчитель, долучалась до справи божої не тільки словом, але й ділом, своєю живою копійкою. 

У ряду зашепотіли. Лязгнула клямка вхідних дверей. Три послушниці загрюкотіли ставнями вікон і на мить приміщення занурилось у темряву. Одна за одною засвітились тьмяні лампи під високою стелею, по кутам якої висіли чорні куби колонок. У напівпітьмі, стискаючи буклет, Віолетта побачила його, і побачила перша. Рядами прокотився захоплений «ох».

Навіть вибух, чи ще гірше - сморід туалету, не змусили б відірвати погляд від гладко виголеного гострого обличчя, носа з горбинкою, зробленою немов по вподобі кримських вершин. Коли він поправляв запонки у білосніжній сорочці, скритій під чорним піджаком, у жінки паморочилось ніби від гіпнозу. 

Пастор взяв мікрофон трьома довгими, худорлявими, як і уся його статура, пальцями, провівши долонею по русявому хвилястому волоссю. Його очі дивились поглядом Мони Лізи, він дивився просто в саму глибину Віолетти і водночас дивився так само на кожну людину у церкві. 

Вона різко звела ноги, засоромившись намоклої білизни і міцно стиснула брошуру. 

– Як я радий бачити стільки спраглих очей. Спраглих до знання, до віри. Незатуманених дурманом новітніх віянь. Очей людей, які бажають узріти саму суть віри в Господа нашого! – чоловік окинув рукою залу, наче збираючи в долоню данину зітхань і захоплених скриків. Переважно жіночих. 

– Ми віруємо, отче Самуїле! Дай нам знання! 

Віолетта прищурено зиркнула на вискочку через три місця, яка перетягла на себе увагу.

– Сьогодні, мої вірні учні, ми приготували для вас особливу проповідь! Я люблю вас, кожного, як свою власну дитину і ви знов заслуговуєте на подарунок! 

До ламп піднявся задоволений гул, підтриманий скрипом від совання стільців по старим дошкам підлоги. Віолетта міцніше стисла ноги - ховала розквітаючий жар під пупком. Запах ладану огортав свідомість, підіймаючи над усім матеріальним і відриваючи від мирських тривог. 

– Сто тридцять дев`ятий Псалом Давида каже про всеприсутність Господа нашого, від нього не можна подітись, він у кожному з нас. У тобі. – пастор ткнув тонким пальцем на сиву зморшкувату стару у третьому ряду. – У тобі – хлопець років сімнадцяти зашарівся, провівши нігтями із прозорим лаком по своїй щоці. – У тобі, віддана вірянко. – Рука зупинилась на Віолетті. Обличчя обдало вогнем, зведені ноги затремтіли. – Господь всюди. І в ній також. 

Пастор перевів долоню на низеньку помічницю бальзаківського віку у безформній спідниці, яка вивела з кімнати за помостом козу кольору свіжозвареного капучино. 

– І в цій тварині також. Вона – втілення Бафомета, також містить божу іскру. Що це говорить, браття й сестри? Божа любов не має меж і умов, вона всезагальна!

Друга помічниця, у такій самій спідниці, але без чітких зморшок, стала розносити прозорі пластикові стаканчики. 

– Коли ж ходимо в світлі, як Сам Він у світлі, то маємо спільність один із одним, і кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. Ось що говорить нам Іван у віршах з сьомого по дев`ятий першого розділу свого Першого послання. Послання нам, вірним послідовникам віри божої, віри істинної. Віри, яка йде з самих глибин наших сердець. – пастор приклав вільну руку до грудей і потім на шию кози, яку завели на поміст. Тварина смирно стояла, не пручавшись, наче під седативним. 

– І сьогодні ми виконаємо одразу декілька богоугодних справ. Ми покажемо нашому повелителю свою зневагу до ворога його – грішного Бафомета, викажемо свою любов і очистимось! Це мій маленький дарунок вам за вашу відданість! 

Віолетта взяла стаканчик, не обертаючи голови на помічницю. Остання з послушниць вийшла з кімнатки із великою алюмінієвою тацею, всередині якої гримів потертий черпак. Поставивши посудину перед козою, схопила її за роги. Інша помічниця притримувала впалі боки тварини.

Самуїл відкинув полу піджака, на його ремені висів довгий ніж у шкіряних піхвах.

Витягнувши клинок, він одним вправним порухом різонув шию козі. Та крекнула, від другого надрізу осіла, притримувана двома послушницями. По світлій шерсті поповзли тонкі червоні хробаки. Глянцеві масні краплі, б`ючись об метал таці, видавали дзвін, гучніший за колокола Білоцерківського Собору.

Деякі прихожани затулили зблідлі обличчя. Сусідка ліворуч зачаровано дивилась на химерний водоспад. Але жоден не закричав, жоден не пішов. Віолетта була впевнена, що запах ладану допоміг усім не відвернутись від правильного богоугодного настрою. 

– Знай, Бафомет, ти не маєш над нами, вірними рабами Господа, сили! Ми переможемо тебе! – козу поклали на підлогу, тримаючи шию над стінками таці. 

Поки кров набиралась, помічниця, яка вже роздала стаканчики, пройшлась рядами зі скринькою для пожертв, швидко заповнивши її різнокольоровими купюрами. 

Пастор зачерпнув з червоної калюжі й розносячи помостом металевий сморід, залив у амфору. Після третього черпака спустився до вірян, збовтуючи посудину.

– Тож, хто першим очистить своє тіло й душу питвом із іскрою Господа нашого?

Вона знала, що отче звертається тільки до неї. Жінка не сказала ані слова, піднявшись, вона простягнула до свого кумира вже зім`ятий стаканчик.

– Вітаю, сестро, ти станеш першою, хто пізнає чистоту. – стінки пластику заповнила каламутна блідо-рожева рідина. 

Прийнявши дарунок пастора одним ковтком, вона скривилась від легкого, ледь відчутного кислого натяку на метал. Кивнувши, повернулась на стілець, не помітивши буклет під сідницями. 

Віолетта дивилась, як один за одним люди тягнуться до пастора за дарунком. Запах ладану посилився в десятки разів. Люди сповільнились, крокуючи наче в заповненому киселем акваріумі. Малиновим киселем, солодким, ніжним, таким, що хочеться поділитись із усіма. Віолетта відчула дотик сусідки праворуч – знов вискочка. Та гладила Віолетту по плечу і ніжно шепотіла як їй подобається ця м`яка шкіра. 

Віолетта не відсахнулась, вона відчула легкі дрижаки від ніжних доторків незнайомки. Але ж вони більше не незнайомки? Вони вірянки одного пастора, майже сестри, не по крові, по вірі. 

Їй подобалось легке запаморочення, вона посміхнулась пастору, який розлив більшу половину дарунку з амфори. Вловивши його посмішку, відчула як білизна намокла сильніше, але більше не соромилась цього. Навпаки. От би сестра дізналась про це і… торкнулась. 

Ця думка не здалась гріховною. У світі більше не лишалось гріха. Тільки любов до Бога, запах ладану і чистота. А ще її батько. Її вчитель. Її коханий. Той, перед ким вона із задоволенням стане на коліна і схилить голову. Просто перед його шкіряним ременем. Таким тісним і зайвим. Той, хто показав їй справжню, багатовимірну свіжість. 

– Рідні мої! Сьогодні ми принесли маленьку жертву! Але ви гідні більшого! Чим більшу жертву ми принесемо, тим більшим буде ваше очищення!

Віолетта вбирала в себе кожне слово пастора.

З колонок полилась м`яка мелодія. Брати й сестри з задніх рядів заспівали. Віолетта доєдналась до екзальтованих голосів своєї родини. 

Данило протер усі петлі міжкімнатних дверей і прийнявся готувати вечерю. Увімкнувши на повну потужність витяжку, одночасно варив дві останніх сосиски і витирав стільницю, раз-по-раз поглядаючи на здерті кісточки. 

Коли стемніло, прийняв ванну і ходячи по квартирі в самих спальних трусах, готувався до сну, радий материній затримці. Хлопець вже вмостився під ковдру, коли з прихожої донеслось глухе падіння туфель на підлогу. 

Мати оглянула кімнати, глибоко вдихаючи запахи. Завершивши перевірку, зазирнула до сина.

– Данильчику, ти вже спатуняєш?

– Що? Так, мамо… - мабуть, кожна дитина опановує акторське вміння грати сплячого. 

– Рідненький мій. – сіла на ліжко, вичавивши скрип пружин.

Вона погладила сина по лобу і плечам.

– Ти достатньо свіжий сьогодні?

– Так, мамуню. Все зробив, як ти навчала.

Віолетта погладила синове волосся і опустивши руку під ковдру, взяла його долоню. Нутрощі перевернулись. 

– Ти у мене найкращий, синочку. 

– І ти, мам.

Усміхнувшись, поцілувала його руку. 

– Що це?

– Нічого.

Але жінка вже схопилась до вмикача. Підбігши, смикнула хлопця за руку, стягуючи з ліжка. 

– Ти що, бився?! Тебе торкнулись чужі бактерії?! 

– Мамо, я все вимив, чесно. Залив спиртом майже одразу! – він відповз до батареї, подалі від нависаючої жінки, що затуляла світло люстри. 

– Сину, ти мене розчарував. Ти маєш бути покараний. 

– Мамо, будь ласка…

– Ніяких виключень. Ти знаєш правила. Чистота тіла та думок – найголовніше. А ти порушив одразу два ці правила. Мало того, що побився, так ще й дозволив гидоті торкнутись себе і приніс її додому. Через п`ять хвилин маєш зайти до моєї кімнати.

Ногами, в які замість кісток напхали синтепону, закрокував до вітальні секунда в секунду до вказаного часу. 

Відштовхнувши двері, ступив на білий поліетилен, що застилав усю підлогу, шафу і диван. Мати, запоясана фартуком, закривши вікно, щільно зашторила його руками, захищеними жовтими господарськими рукавицями. На кріслі стояла червона сумка-аптечка, якій позаздрила б будь-яка лікарня.

– Сідай.

Він опустив коліна посеред кімнати і вперся кулаками у шурхотливий настил. 

– Сину, ти маєш розуміти – я не хочу цього робити, але правила є правила. 

Замість відповіді скрипнув зубами і закусив нижню губу, ледь не відриваючи від неї шмат м`яса.

Данило чув важкі кроки, шелест на дивані. Чув як вона бере щось і шипіння дозатора. 

– Не турбуйся, все, як завжди – продезинфіковано. Відчуваєш цей запах чистоти?

Чув. Сморід спирту вдарив у ніс. 

Він спробував приготуватись. Але ти ніколи не можеш бути готовий до цього свисту. І як не можеш приготуватись до болю, коли тонкий дріт з розмаху впивається в твою м`яку тонку шкіру, розриваючи її шар за шаром, вгризаючись у тканини і тільки скуштувавши крові, впивається вдруге, тепер вдосталь напившись.

Віолетта раз за разом шмагала кістляву спину, залишаючи довгі червоні рубці. Після четвертого удару Данило впав, не випустивши з себе жодного схлипу. Він піднявся навіть раніше, ніж сльози впали на бісів поліетилен.

Широко замахуючись, Віолетта розбрискувала підлогою маленькі червоні кульки, що вибухали, врізаючись об поверхні кімнати. Лінії лягали одна на одну. 

Дев`ять.

Десять. 

Він загарчав крізь зуби, випускаючи разом із повітрям рвучке ревіння. 

– Вибач, любий. Це все заради тебе. – вона поцілувала хлопця у чоло і стиснувши його шию ззаду, залила спиртом переорану спину. 

Тільки тепер Данило закричав.

Все ще тримаючи сина, витерла змішану з кров`ю рідину.

– Іди, рідний. Помийся і лягай спатки. Вибач мене. Я тебе дуже люблю. – коли йшов, на її віях тріпотіли сльози. 

Данило ще раз обробив ті рани, до яких міг дотягтись і рухнув на ліжко. Несила навіть натягнути на ноги ковдру, провалився у в`язкий душний сон.

Скинувши рукавиці і фартук посередині кімнати, попрямувала до ванни, насвистуючи почуту на зібранні мелодію. 

Віолетта відкрутила кран, підставивши долоні човником. Вона вже занесла воду до обличчя але застигла, роздивляючись себе у дзеркалі.

Розчепивши пальці, витерла руки і піднесла до обличчя. Одним пальцем жінка стерла з підборіддя ще не застиглу краплину. Розтерши червону рідину подушечками пальців, застиглими очима роздивлялась бліді розводи на шкірі. 

Вона глянула у дзеркало – одна за одною розтерла краплі на носі, щоках, лобі. Тілом пройшовся розряд струму, змусивши плечі затремтіти, відносячи до сьогоднішнього вечора, схованого за замком церкви.

Бруд тіла і помислів змила кров Господа. Ще ніколи вона не відчувала себе такою чистою. Такою свіжою. 

Розліпивши набряклі очі, гримнув по телефону, який видавав дратуючий дзвін будильника. 

Стягнувши себе з ліжка, намастив рани і прикрив їх найбільшою футболкою, яку знайшов у шафі. Зависнувши над рівними стосами одягу, стягнув їх усі долі в одну велику купу. З силою стрибнувши зверху, кілька разів потоптався і розкидав ногами лахи. 

Він впав на підлогу і закривши обличчя долонями, здавлено заскавулив. 

Коли біль відступив від скронь, роздивився навколо. З шафи вилетіла сумка, у яку запхав найнеобхідніше. Навіть кинув у бокове відділення щітку і дезодорант.

Наостанок вигріб зі схрону усю готівку разом із трофейним ножем, який вклав у кишеню поруч із кишеньковим молитовником за редакцією материного пастора Самуїла.

Вже зібраний, обвішаний рюкзаком і сумкою, кинув погляд на прибраний коридор.

Двері гримнули, ледь не відколовши від стіни у під`їзді шмат штукатурки. 

Данило широкими кроками прямував до школи. Коли Льоха помахав, тримаючи другою рукою цигарку, замість вітання випалив:

– Пустиш на ніч?

– Чого? – друг поперхнувся димом і закашлявся до сліз.

– Йду з дому, потрібно день-два десь перебути, потім звалю.

– Як це, звалиш? Куди?

– Поки не знаю. Якби дід з бабкою були нормальні, то до них. Але мати сказала, що вони після зникнення батька відхрестились від мене, байстрюком обізвали.

– Брат, не можна так, тебе шукатимуть.

– Нехай. Я з нею більше не лишусь. Сьогодні в школі відсижу, аби одразу не кинулись, у тебе переночую і годині о третій ранку піду. Вона все одно не кинеться одразу до копів. Вважає їх брудними. Курва. – Данило сплюнув у пилюку. 

– Що сталось?

– Потім. Так пустиш?

– Та звісно що. Які питання, з батьками якось домовлюсь.

Шість уроків розтяглись на цілу чверть. Хлопець віддав останній замовлений реферат і відмовився від двох нових. Вдома у Льохи, поки його вітчим відробляв зміну на АЗС, а мати передивлялась у вітальні «Красуню», дозволив собі спорожнити одна за одною дві миски борщу, запихаючись бутербродами - салом на чорному хлібі. 

До самого вечора вони сиділи за зачиненими дверима Льохиної кімнати. Після вечері друг усамітнився з мамою, а повернувшись, ствердно кивнув – дозволила.

Хлопці якраз закінчували черговий раунд за контртерористів, як зайшла мати, у домашньому халаті вище колін із вологим після ванни волоссям, з телефоном у руці.

– Що ви, штурмовики, усіх ворогів перестріляли? 

– Га? Так, мам, зараз. – володар комп`ютера з усіх сил бив пальцем по мишці.

– Данилку, не турбуйся, я мамі твоїй зателефонувала, попередила, що ти в нас. 

– Як… зателефонували? Тобто, д-дякую. А коли?

– Та от перед ванною і дзвонила. 

Рука Льохи застигла над мишкою. Він не видав жодного звуку, отримавши постріл у голову.

Стоячи посеред єдиної кімнати у квартирі-студії, Віолетта натягла рукавички і отряхнула фартук. 

– Яка господиня, така і квартира – суцільний бруд. – озирнувшись, жінка витерла пил, прискіпливо пропилососила кожен куток і застелила постіль на розкладеному дивані.

Порившись у вмісті темної тумбочки, під записником знайшла кілька презервативів у блакитній упаковці і конверт зі стосиком доларів.

– Як чудово. Отче буде радий такий щедрій пожертві. – віднісши гроші у сумку в коридорі, продовжила обшук.

У другій шухляді, між коробками з-під телефонів, старих чохлів і упаковок для прикрас натрапила на продовгуватий рожевий предмет. Взявши знахідку двома пальцями, натиснула на кнопку. У руці завібрувало. 

– Господи Ісусе! – покрутивши іграшку, перехрестилась. Насуплена, важко ступаючи ворсистим килимом, увірвалась у ванну.

– Як тобі не соромно! Ця квартира – розплідник хіті! – жінка з силою швирнула вібратор у ванну. - Як добре, що ти можеш спокутувати гріхи своєю жертвою. Я не хочу цього робити, Мариночко, але ти ж змусила. Твій сьогоднішній вигляд став останньої краплиною у чаші мого терпіння. 

Віолетта провела по розпущеному хвилястому волоссю вчительки хімії, що спадало холодною поверхнею ванни. На її вузькі шкіряні штани розмірено падали краплі з крану. 

– Бачиш, мати чоловіка фармацевта іноді буває дуже навіть корисно. – сховані під жовтою гумою пальці провели по блідому обличчю. Перевіривши притомність колеги двома гучними ляпасами, різко смикнула її кремову кофту, ховаючи заглибоке для школи декольте. – Ось так краще, люба, ти спиш наче янголя. Зараз повернусь.

Знайшовши у кухні найгостріший ніж, перемила увесь залишений з ранку посуд у мийці та витерла плиту. 

Повернувшись у ванну із ножем та глибокою тарілкою, закотила рукава Марининої кофти, оголивши тендітні зап`ястки.

Вклала ніж у ліву руку жертви і стиснувши у кулак, провела по тонкій, шовковій шкірі правиці, правлячи лезом немов ляльковод. Потім ще раз. І ще. Останній надріз пройшов вгору по руці, утворюючи викривлений хрест. 

Не розтискаючи пальців непритомної Марини, повільно поклала руку із закривавленим лезом на дно ванни, білосніжну після півгодинної чистки. Тепер підняла розшматовану руку над тарілкою. 

Коли на дні посуду заколихалась невеличка калюжка, відклала вже непотрібну кінцівку, лишивши колегу на поталу Господу. Руки тремтіли, коли вона повільно відкидала на пральну машину рукавички, стоячи перед великим прямокутним дзеркалом. 

Жінка поставила тарілку в овальну раковину, також білосніжну завдяки їй. Затягла волосся у гульку, порух рукою і світле плаття сповзло під ноги по складкам шкіри кольору топленого молока. Винісши одяг з ванни, оглянула своє обтягнуте бежевою білизною тіло. Переривчасто дихаючи, зачерпнула з тарілки. Червоні розводи простяглись животом, випираючим над трусами, на яких знов проступила темна плямка. 

Вона розтирала кров по важким грушоподібним грудям і вкритим глибокою апельсиновою кіркою стегнам, вдихаючи металевий запах, що відносив її у стіни церкви, до своєї родини, до нього - Самуїла, провідника чистоти і свіжості. 

Єдиного, хто зрозумів.

Вкривши більшу частину тіла блідо-рожевими візерунками, зачерпнула залишки святої рідини і нахилившись, вмила обличчя. Кілька крапель впали з підборіддя на раковину, утворивши вишневу павутинку на білосніжному холсті.

З губ зірвався протяжний стогін. 

За кілька годин, коли раковина знов стала білішою за ризу батюшки на Різдво Христове, вдягнута і розчесана, допивала м`ятний чай на провітреній кухні.

Від роздумів про необхідність подальшого прибирання відволік телефонний дзвінок.

– Алло. Вітаю, Тетянко, рада чути. Данилко у тебе? На ніч? Так-так, звісно знаю, на роботі заклопоталась. Дякую велике, нехай береже тебе Бог. – відключившись, сховала до сумки телефон із тріщиною у куті. 

Вимивши чашку й усі дверні ручки, повільно, уникаючи скрипів, закрила вхідні двері.

Міцно стискаючи фіолетовий пакет, всередині якого, у шарі кухонного сміття, мотилявся фартук і рукавички, на самих носках, не видаючи навіть сопіння, спустилась з другого поверху, благословляючи хуліганів, що викрутили лампочки. 

Коли від Льохиної матері у кімнаті лишився тільки солодкий аромат шампуню, Данило зірвався зі стільця. Схопивши сумку, вибіг у коридор.

– Дань?! Почекай! – друг схопив його за зап`ясток, зашипівши на вухо.

– Пусти, ти не розумієш, я так більше не можу! 

Не витрачаючи час навіть на зав`язування шнурків, перед дверима стиснув хлопця в обіймах і вибіг у двір. Протупотівши сходами перед під`їздом, озирнувся на своє ім`я.

Тепер він знав відчуття здобичі, загіпнотизованої іклами змії.

З дитячого майданчику, кинутого під прихисток дерев, пройшла вона.

– Ти був дуже поганим хлопчиком.

Він не чинив супротив, коли мати важко стиснула руку, іншою поправивши об`ємну сумку на плечі. Калейдоскоп міських картинок майорів перед очима, але не чіплявся за свідомість – автобусна зупинка, останній ряд тісної маршрутки, залізничний вокзал. Вже сидячи в приміській електричці, огорнутий смородом затхлого одягу, просякнутого скислим портвейном з тетрапаку і висохлою сечею, зміг вичавити з себе одне лиш:

– Куди ми їдемо?

– Недалеко, рідний. Ти, мабуть, турбуєшся, що я каратиму тебе? – мати, напшикавши антисептика на хустку, затулила носа. – Ні, я визнаю, що чинила неправильно. Ти не будеш покараний.

– Чому тоді ми не їдемо додому?

– Бо ми маємо очистити тебе, синку. Спробувавши втекти, ти нагрішив і тепер твої тіло та свідомість мають бути очищені.

– Але чим не підходить наш дім?

– Навколо забагато брудних людей, ритуал потребує усамітнення. 

Кинувши спроби витягти з матері хоча б дрібку конкретики, відвернувся до відображення тьмяно освітленого вагона у вікні. Тільки іноді крізь мутне скло пробивались чорні діброви. 

За пів години і три зупинки, ступаючи на потрісканий асфальт сільського перону, він вже знав кінцеву точку маршруту. Повз похилені паркани, оточені гавкотом посаджених на ціпок дворняг, оминаючи ями грунтової дороги, вони дістались останнього будиночку перед непроглядною гущавиною лісу, за якою розкидались порослі чагарником трясовини. 

Сусідні будівлі дивились пітьмою розбитих очей, покинуті ще під час його останнього візиту сюди, водночас і останнього пікніку з батьком перед зникненням. 

– Проходь. – жінка штовхнула поіржавілу хвіртку, що заічпалась кутом за землю.

Данило озирнувся навколо, раніше ставні не були заколочені, а в сараї через город двері змінились на масивніші.

Єдина висаджена яблуня зогнила без догляду. Тільки дарма з батьком витрачали час на копирсання у землі. 

Затріскотіла лампочка. Як тільки він зайшов, мати клацнула замком і сховала ключ у сумку. 

– В основну кімнату. 

Повз квадратну кухню з єдиною електричною плиткою на дві комфорки запилюженими килимами. Друга лампочка, плюнувши з останніх сил жовтим світлом, змила пітьму з вузького дивану, двох затертих зелених крісел і низького широкого столику, де за грою в шахи вони з татом проводили літні вечори. 

І ці літні вечори пастельним туманом затьмарили погляд. Стіни зі стелею розплавились у єдине місиво, що булькотіло і вибухало спалахами усіх кольорів веселки.

Знайома рука міцно притискала мокру паперову хустку до його обличчя. 

Стінки черепа гомоніли параноїдальним камертоном. Потилиця впиралась у щось пружнє. Холод ганяв дрижаки по тілу. 

Повіки відкрились із такою силою, що до горлянки підступили обидві миски з`їденого борщу. Шкода буде його виблювати – найкращий борщ у житті.

Кінцівки щось здавлювало. Насилу піднявши голову, ледь не повернувся у забуття. Але встиг побачити голу шкіру. З одягу – тільки мотузки, інші кінці яких кріпились до ніжок дивану.

Усі меблі подвоїлись. Коли їх кількість повернулась до загальноприйнятної, зміг оцінити свій стан. Багато сил це не потребувало – стан безпорадності. 

Над столом копирсалась мати. У жовтих рукавицях. На ноги вона натягла бахіли. Посмикавши руками і ногами по черзі, зашурхотів харчовою плівкою, що вкривала увесь диван. 

– Оклигав, любчику? Вибач мамусю, мені потрібен був час підготуватись.

– Підготуватись до чого? Щ-що відбувається?

– Рідний мій, я ж сказала, ти маєш очиститись. Знаєш, що каже нам святий текст? Кров Ісуса Христа, Його Сина, очищує нас від усякого гріха. А в кожному з нас живе Він. 

– І… і що це значить?

– У твоїй крові є Він. І саме твоя кров зможе найкраще змити твій власний бруд! Прийми себе нового, синочку. Ти вийдеш з цієї халупи новою, очищеною, світлою дитиною. Моїм небесним янголям! Я й одяг свіженький прихопила. Тільки вибач, що місцина така гидотна, але не було часу на підготовку. 

Віолетта задумливо била пальцем по підборіддю, роздивляючись стіл. Чотири ножі різного розміру, джгути, пляшечки зі спиртом, бинти і тарілка з їхньої кухні. Зупинилась на довгому ножі із вигнутим лезом. 

– Прийми себе, синку, я чекатиму по інший бік.

Приклавши руку до його рота, притисла кінцівку леза до грудини. 

Хлопець забився у диких судомах, намагаючись стряхнути з себе жалячий метал. Але від цього тиск на обличчя тільки сильнішав, а ніж входив глибше, розрізаючи м`язи.

– Тшшшш. Не бійся. 

Закрутивши головою, він бачив шалений вихор інструментів катувань, шпалер, його одягу і навіть розп`яття під стелею. 

Розп`яття. Замість крику він забурмотав.

– Що? Ти хочеш щось сказати? – Віолетта одночасно відняла долоню від щелепи і ніж.

– Мамо…. Дай… дай помолитись перед початком ритуалу.

– Боже, ти зрозумів мене? – відійнявши зброю, жінка з гучним чмоканням поцілувала його в обидві щоки і лоба. 

– Так…. Я… я не буду сперечатись, тільки дай помолюсь наостанок перед ликом Господа.

Жінка прийнялась розв`язувати пута однією рукою, але у другій тримаючи ніж лезом точно у його серце.

Спотикаючись, підійшов до стіни, впавши на власні штани. 

– Можна я візьму свій молитовник? Від хвилювань деякі слова випали з голови. 

– Бери, сину.

Вона закривала собою стіл, не випускаючи ножа.

Данило заліз у кишеню і сівши напівбоком, дістав книгу.

Спиною до матері, обличчям до розп`яття, зашепотів, з усіх сил стискаючи долоні, з молитовником перед собою.

Забелькотівши завченими словами, що за роки витаврувались на ніжній тканині мозку, він напружив живіт. 

Він волоссям відчув, як материне піднесене захоплення змінюється тваринним жахом.

– Що, що ти твориш?! – її крик пророкотів крізь журчання, що розбивалось об дошки підлоги.

Стрибнувши до нього, відштовхнула одним ривком, від чого хлопець покотився, врізавшись спиною у крісло. Віолетта схопила його футболку й прийнялась безтямно затирати калюжу сечі.

– Ні! Ні! Як брудно! Тхне несвіжістю! Ні!

Обпершись на бильце, Данило піднявся. Мати повернула голову й застигла, встигнувши помітити один різкий рух. З її рота викотилось квакаюче булькання. Вільною рукою Віолетта спробувала взятись за руків`я розкладного ножа, що стирчало між шиєю і ключицею. 

Хлопець стер сльози з вилиць і з розмаху, ударом бомбардира, увігнав ногу у її скроню. 

Жінка повалилась з грюкотом забитої шафи. Обличчям точно у залишки калюжі.

Натягаючи штани вже на вулиці, побіг змертвілою дорогою, яку пам`ятали хіба що його ноги. І ці ноги, босі і роздерті, зупинились тільки застрибнувши у порожній вагон електрички, що вже майже від`їхала в бік міста. 

Ніхто не звертав уваги на оголеного, худорлявого, ніби вирізьбленого з блискавки, хлопця, коли він вибіг з вокзалу і далі тротуаром. Ніхто не звертав, бо в такий час доби люди вже не ходять вулицями, за виключенням гучних компаній, що повертались з посиденьок чи роздавлених життям маргіналів. Але останні не звертали уваги, бо що з такого візьмеш?

Стоячи перед дверима квартири, подумки дякував себе за звичку носити ключі у кишені штанів. 

У нічній пітьмі закрив двері зсередини на обидва замки і лишивши ключ у шпарині, заблокував ручку шваброю. Прихилившись до стіни коридору, сповз вниз. Одночасно з тілом глибоко вниз сповзла й свідомість. Щока так зручно вмостилась на кросівок. 

Одна з вагомих переваг дитинства – проспавши цілу ніч у прихожій на взутті, прокинувшись, ти не тільки не бажатимеш вмерти, а ще почуватимешся відпочилим і здатним на щось, окрім виклику швидкої. 

Вперше за багато років поснідав після полудня і одразу вийшов з кухні не вимивши посуд. Обробив рану на грудях, увімкнув телевізор, аби зсунути подалі тягучу смолянисту тишу, що наче стікала стінами. 

За кілька годин врятуватись від тиші окрім телевізора допомогло ще дещо.

Данило прижався до шпалер, почувши тріскотіння вхідного дзвінка.

Навшпиньки підійшовши до порогу, приклав вухо до дверей.

З-за оббитого деревом металу лунало низьке бурмотіння двох голосів.

– Віолетто Йосипівно? Департамент стратегічних розслідувань, відкрийте двері.

Ковтнувши слину у пересохлому роті, штовхнув двері.

Перед ним стояли два високих коротко стрижених чоловіки, коміри сорочок ховали масивні шиї. За ними вичікували троє патрульних у формі.

– Привіт, малий. А мама вдома? – один з них, явно старший за віком і званням, нагнувся, дихнувши легким перегаром. 

– Доброго дня. Н-ні. Не вдома.

– А де? Ти, випадково, не знаєш Марину Іванівну Люльку?

– Це мамина колега наче.

На сходах затупотіли тоненькі каблуки.

– Вибачте, а ви всі до Віолетти Йосипівни? Мені теж вона потрібна. – крізь квадратні плечі поліцейських втиснулась тендітна руда дівчина у круглих окулярах. Мати б не пустила таку на поріг через закоротку спідницю.

– А ви хто, панянко?

– Я з опіки. За зверненням бабусі й дідуся, так розумію, ось цього хлопця. Віолетта Йосипівна чинить перешкоди у їх спілкуванні з онуком. 

– Боюсь, вам потрібно стати в чергу. – хмикнувши, старший поліцейський повернувся до Данила. – Тож, де мама? І що в тебе з грудьми?

Ступивши кілька кроків назад, хлопець перечепився через кросівок, що тільки-но слугував за подушку і впав на сідниці.

Це не він не говорив. Мозок безконтрольно вистрілював словами, не питаючи дозволу. 

Він не контролював руки, коли вони натягували футболку на порізану грудину, коли збирали у сумку найнеобхідніші речі «на перший час» і коли одна з долонь міцно вхопила дівчину у закороткій спідниці.

Не контролював сльози, коли дід, якого вважав покидьком, міцно обіймав, так само не контролюючи свої сльози. 

І точно вже не контролював рота, ложка за ложкою ковтаючи бабусин борщ із пампушками. Ось цей борщ став найсмачнішим.

Ніхто не змушував.

Слідчі не мали, але пояснили, що того самого вечора, як Данило втік, до вчительки хімії приїхав її хлопець - перевірити, чому кількість пропущених дзвінків перевалила за дюжину. 

Він зателефонував до поліції і вже зранку слідчі вже знали, що Віолетта йшла з Мариною Іванівною з роботи разом. Але було ще дещо – у сусідньому сміттєвому баку знайдено фіолетовий пакет із фартуком та рукавичками. 

Після усіх допитів, після важкого тону слідчого, який протокольними формулюваннями пояснював, що у сараї знайдено металевий нашийник на ціпку зі слідами крові. Крові людини, яку вважали зниклою безвісти. Людини, рештки якої знайшли біля тої самої власноруч висадженої колись яблуні.

Після питань судді, прокурора, втрати свідомості бабусі просто посеред засідання. 

Після всього він сам попросив прийти.

У тісне приміщення, точно вже не свіже, із трибуною і кількома лавками, зайшов молодик у піджаку і увімкнув комп`ютер. За ним пройшов чоловік на десяток років старший і десяток кілограмів важчий. Його темно-синій піджак був і дорожчим так само тисяч на десять. 

Але першим слово все таки взяв молодик:

– Прошу встати, суд іде. 

Встав прокурор, конвоїри і жінка за скляними стінами. Її шию досі стискав бандаж. Встали сивий чоловік і малий хлопець. Обидва так само у піджаках. Бабусі дід заборонив іти, в його аргументах було багато незнайомих діагнозів, а зі знайомих слів – тільки «тиск».

Данило, роззявивши рота вивчав біляву жінку у мантії, що ледь-ледь могла б годитись йому в матері. Тонкими пальцями із красивим бежевим манікюром вона тримала червону папку, з якої читала сухий текст. 

Він вловлював тільки деякі слова з нерозбірливої мішанини.

«Визнати винною»

«Позбавлення волі на строк дванадцять років»

Він зизом глянув на акваріум. 

Віолетта кричала.

Як же було приємно крокувати вузьким коридором назустріч прохолодному осінньому повітрю, слухаючи визг, що віддалявся і віддалявся, наче страшний сон. 

– Даньчик, ще зіграємо?!

Захеканий Ваня, пробігаючи повз, похлопав по плечу.

Данило споловинив пляшку і передав Льосі, який так само ховав у воротарських рукавицях відсутність кількох пальців.

– Так що, рубаємось? 

– На ще один матч час є. Потім треба реферат он тому патлатому восьмикласнику доробити. – кивнув на воротаря команди суперників.

– Чуєш, а на що ти зараз гроші збираєш? Наче ж вже кишенькові є.

Данило взяв пляшку і допив воду, дозволивши собі не витирати краї проспиртованою серветкою.

– Шахи куплю. Одні батьку на могилу покладу, іншими з дідом грати будемо.