Роги

Сьогодні у К. відпали перші пальці на ногах. Хоч і пальцями назвати їх було важко. Зогнилі та почорнілі, вони більше нагадували забутий на високій полиці чорнослив.

К. збайдужіло дивився на те, що зовсім недавно було частинами його тіла. Пальців на ногах він більше не потребував. Вилазити з-під сірих перепрілих ковдр вже не входило у плани.

Він вирішив або принаймні запевняв усіх у своєму філософському трактаті, що продовжувати жити не мало жодного сенсу. Однак структурувати власні думки десь, окрім як на папері йому виходило вкрай недоладно, а така річ, як самогубство, принаймні у координатах функціонування мізків К., повинна бути раціоналізована та виправдана, тож він неохоче взявся за написання власного маніфесту смерті. Кортіло померти якомога швидше, тож попри небажання вкотре повертатись до письма, він підключив свій старенький ноутбук до електромережі, вкрився старими, як годиться справжньому інтелектуалу, ніколи не праними ковдрами та пообіцяв самому собі, що не вилізе з ліжка допоки не помре або ж не закінчить писати.

Кімната більше нагадувала занехаяну залу десь у казино: можна було легко загубитись у часі й не розуміти, день зараз чи ніч, адже усі вікна були ретельно завішані цупкими шторами, залишивши єдиним джерелом світла екран ноутбука.

Невідомо коли точно, проте його тіло почало гнити десь у той самий час, як він взявся за письмо. Оскільки це уже було не так і важливо, К. заповзявся вважати, що письмо і гниття розпочались одночасно.

Перші чорні плями зʼявились на грудях, коли він намагався підвести підсумки власного мізерного життя. К. розповідав про себе на сторінках трактату, як про доволі успішну людину. У нього свого часу було усе, що може забажати будь-який адекватний індивід: кохана людина поруч, гроші, власний дім та навіть дрібка слави. Єдиною проблемою було те, що нічого з переліченого К. не бажав. Кохання для нього було лише конструктом, набором хімічних реакцій у голові. К. був певен, що міг би “покохати” будь-яку жінку, поруч з якою йому буде бодай трішки комфортно. Він не привʼязувався до людей узагалі, втім, за власного бажання міг привʼязатись до будь-кого. Тож за цим принципом, ще юний К., який колись ще гнався за фіктивними соціальними балами, обрав собі супутницю. За схожими засадами він просувався по карʼєрній драбині, виношуючи у голові думку, що здатен виконати будь-яку роботу, варто лише прикласти трохи зусиль.

У минулому він любив писати. Міг навіть назвати це своїм хобі. Саме це вміння принесло йому визнання у вузьких колах. Однак у якийсь момент К. почав вимагати від себе неможливого: щоб кожне речення було концептуальним, наповненим сенсу. Його, і до того не дуже популярні твори, ставали ще химернішими, відлякуючи рідкісних читачів. Кожен наступний витвір був худішим за попередника. На пожовклих сторінках альманахів, де його опуси зазвичай публікувались, вони виглядали геть хворобливо.

Так тривало до тих пір, допоки К. більше не міг зліпити до купи бодай одне ціле речення. Усі вони, витвори недолугого пристосувальницького механізму з йменням свідомість, створені задля потіхи чужих недолугих пристосувальницьких механізмів, народжувались неповноцінними, не здатними існувати самостійно у світі, повному хижаків.

К. помітив, що ліва рука почорніла десь тоді ж, коли він вперше сходив під себе. Із зацікавленням справжнього дослідника, К. вивчав власну почорнілу плоть. Поворухнути пальцями більше не вдавалось. Та й узагалі, лівиця майже не слухалась його, заледве реагуючи на спроби підняти руку. Шкіра на дотик була слизька та вкрай піддатлива, наче з пластиліну. Він натиснув сильніше і зі здивуванням помітив, що палець увійшов всередину руки з неприємним чвʼяканням. Болю не було, лише легка огида. З утвореної дірки вилізло кілька крапель рідини. Спершу К. подумав, що то кров. Однак рідина була куди густішою та темнішою, більше схожою на нафту. Вона липла до пальців та тхнула не краще за лайно у котрому він лежав. У власному трактаті автор сухо зазначив, що з тіла вийшла вже не кров, а якийсь інший гумор.

К. обривав соціальні звʼязки поступово. Соціум, наче настирлива гумка, ніяк не хотів відчепитись від його підошви. Люди намагались продовжувати з ним товаришувати, родичі – вітати зі святами, а випадкові розмови – несподівано виникати у найнепотрібніший момент.

К. довго не міг допетрати, чому його дратує присутність інших індивідів навколо. Осяяння прийшло зненацька, коли він вкотре не зумів утримати віжки колісниці думок посеред безсонної ночі. Він не любив людей, через те, що вони бачили у житті сенс. Він шаленів від думки, що стільки мільярдів збудували у голові театри з ідей та бачень, де вміло ховали за ширмою заячу банальність беззмістовності існування.

Жах усвідомлення надмірности людського усвідомлення призвів до ще одного жаского відкриття. Попри усю технологічність та просунутість людства, колективна свідомість досі не підросла, застрягнувши десь, либонь, у Середньовіччі. Тож коли індивіди мріяли про колонізацію космосу, побудову нового адронного колайдера задля ще кращого розуміння світобудови, або бодай замислювались над сенсом буття, міста, країни, та навіть цілі континенти досі воювали за ресурси, гризлись та ще більше мілітаризувались у безумному, майже тантричному танці недовіри та ненависти один до одного.

К. у самоусвідомленні зайшов занадто далеко. Він чудово усвідомлював, що здатність мислити – це лише унікальний засіб, яким еволюція наділила рід людський задля виживання, як ото мімікрія у хамелеонів або отрута у скорпіонів. Втім, засіб настільки успішний, що людство стало домінантним видом на Землі.

Попри традиційно приписуваний мисленню статус “еволюційної переваги”, К. дедалі частіше схилявся до думки, що воно наразі радше функціонує як аномалія – патологічний надлишок когнітивної чутливости, який не лише не сприяє виживанню, а навпаки, безжально викриває абсурд кожного процесу, що зазвичай визнається як “сенс”. Здатність усвідомлювати себе, звісно, було корисним для людей на первинних етапах розбудови власної імперії, втім надмірним на даний момент. К. здавалось, що люди, включно з тими, хто читатиме його трактат з рваними думками, звикли помилково уявляти себе учасниками великого проєкту “мізкування”, хоча практично кожен із них демонструє лише здатність до породження посередніх, майже декоративних концептів, призначених виключно для внутрішнього заспокоєння.

К. бачив у цьому не просто інтелектуальну недолугість – він трактував її як онтологічний дефект виду. Люди існували завдяки своїй обмеженості: їхня нездатність осягнути власну безпідставність була основним механізмом, що дозволяв їм рухатися. І К. абсолютно щиро зневажав цю безпорадну самовпевненість, зневажав її настільки, що будь-яка спроба читача збагнути його писанину видавалася йому приблизно такою ж сміховинною, як поведінкові рефлекси лабораторної тварини, що навчається натискати на важіль заради шматка солодкої винагороди.

Він згадував ферму, де колись працював, не для емоційного забарвлення – радше як емпіричний доказ того, що біологічні системи функціонують абсолютно ідентично, незалежно від рівня самонавішаної “раціональности”. Там, у гноєві та паруючому тумані смерть і народження відбувалися в ритмі, від якого людина так старанно намагається відгородитися своїми концептуальними спорудами. Всі форми життя поводилися передбачувано, але лише люди виявили нахабність помилково вважати себе винятком, будуючи безпідставні конструкції, підперті кволими абстракціями. Найщемкішим у всьому цьому являлось те, що здатність осмислювати буття була як причиною, так і наслідком.

І що більше К. аналізував себе та людей навколо, то чіткіше розумів: свідомість людства – це складна система самовиправдань, соціальних конструктів та глибинно замаскованих тваринних інстинктів, яка функціонує лише завдяки спільній, взаємно підтримуваній нездатності бачити власну нікчемність.

Кожна наступна ітерація міркування про свідомість, як про еволюційний протез, здавалось натирала у мізках черговий пухир, кожен з котрих підносив К. щораз ближче до осмислення себе та й людини у цілому нічим не ціннішого за будь-яку іншу тварину чи комаху.

Його спроби віднайти бодай якийсь сенс в існуванні все більше і більше нагадували спроби винирнути, коли твої ноги застигли у цементному блоці.

Свідомість людства більше не була еволюційною перевагою. Вона була інструментом, який homo sapiens імплементувало заради виживання, а втім не встигло вчасно позбутись. Спроба пояснити Всесвіт лише підсилювала абсурдність її існування. Люди говорили про “пошук істини”, але істина, якою б вона не була, ніколи не виправдовувала сам факт спроможности її шукати.

К. міг би навіть заздрити тим, хто ще вірить у якусь форму цілеспрямованости, але ця заздрість не мала характеру емоції – вона була суто когнітивним спостереженням, фіксацією факту, що організми з нижчою інтенсивністю самосвідомости функціонують ефективніше.

І найгіршим було те, що він добре усвідомлював: читач, над яким він височів на сторінках витвору, народженого химерною волею його останнього бажання, цього не збагне. Не через нестачу інтелекту, а через ту саму фундаментальну, невикорінну властивість людської психіки: інстинктивну тенденцію інтерпретувати будь-який текст як свідчення про автора, а не як вирок щодо самого себе.

Щоразу, як тільки він вимикав світло та залишався наодинці, думки про життя легким шарудінням тараканячих лапок починали копошитись усередині черепної коробки, швидко поїдаючи усі крихти бажання продовжувати існувати.

Господь Бог, у будь-яких його іпостасях, звісно, міг би бути найзручнішою, майже ідеальною відповіддю. Він надав сенсу, повноти та глибинного відчуття вищої мети, за яке можна вхопитись. К., хоч би й дуже хотів, на превеликий жаль, у жодного бога не вірив. Він занадто добре розумів як витоки і першопричини зародження кожного з вірувань, так і безглуздість ідеї вірити у щось без належних доказів. Релігії радше нагадували йому фентезійні світи, тож священні письмена він сприймав радше як фентезі, нічим не краще ніж творіння Роулінг або Урсули Ле Гуїн.

Це, звісно, відкривало ваби гедоністичного життя, спокусливий шлях до неминучого кінця прихований за ширмою постійного пошуку насолоди.

Спробувавши себе у цій іпостасі, К., утім, не залишився до кінця задоволений. Він не мав нарікань на процес, однак все ще усвідомлював себе як індивіда, що лише незграбно намагався приборкати зуд від гнітючого самоусвідомлення плацебо, з недієвістю котрого він був добре ознайомлений. Вільний від упереджень та переконань, К. був здатен чинити як заманеться, втім робити бодай щось бажання не виникало.

Неспромога довіритись богам та ласкам породила у ньому відчуття, наче його обікрали.

У відчайдушній спробі все ж віднайти нитку Аріадни, що б вивела його з безумної пастки беззмістовности, К. наважився, за мотивами Пажа, випробувати викладені на сторінках роману останнього методи стати дурнішим.

Він роками систематично заїдав антидепресантами власні тривоги, натхненно ковтав їх до нестями, параноїдально очікуючи моменту, коли таблетки доведеться покинути, адже було відчуття, наче він просто утікав від великого ніщо, яке лише давало йому незначну фору. Трохи згодом К. спробував спитись. Однак, як і казки, будь-який запій рано чи пізно закінчувався, і чоловік повертався до усвідомлення світу, однак розбитим не лише зсередини, а й ззовні.

Як і вперше, так і зараз, аби бути певним, що нічого не пропустив, він вирішив звернутись до філософії. К. вислизнув з-під ковдр, порушивши дану собі обіцянку. Виявилось, що почорнілі ступні уже не слухаються власника, тож, ставши на коліна, він поповз до книжкової полиці, залишаючи, як слимак, слизький слід з власних фекалій та інших менш зрозумілих виділень.

Коли нарешті у ліжку зʼявилось кілька книг, К. нарешті з певним збоченим задоволенням заліз назад у власне огидне ложе, повторивши власну обіцянку більше звідси не вилазити. Лише живіт, як останній прихисток нормальности невдоволено бурчав у знак протесту.

Чергові спроби залатати реальність Ніцше, Чораном та Цапффе виявились такими ж невдалими, як і раніше.

Ніцше був кумедним. Спроби створити “надлюдину” видавались безглуздими, майже дитинними. Так, наче втративши сенс у вигляді бога, філософ постановив поспіхом створити нового, універсального, поставивши в центр людську волю, що К. не міг не зневажати, адже воля була лише виявом самоусвідомлення.

Щойно К. зосередився на “волі до влади”, у грудях хруснуло – не кістка, ні, щось слизьке, м’яке, так, наче занадто слабке пташеня, що даремно намагалось звільнитись з-під шкарлупи. Він подумав, що так, мабуть, і повинно бути: влада зсередини, м’язова, бурхлива, первісна. Але коли глянув – то була просто роздута синюшно-чорна пляма, що пульсувала в ритмі серця.

К. раптом вирішив, що це і є його надлюдське становлення. Ще трохи – і пляма заговорить. Але вона лише збільшувалась, ніби намагалася витіснити все інше з грудної клітини. Через годину він зрозумів, що якщо й має якусь “волю до влади”, то це воля плями до влади над ним.

Він мимоволі подумав, що так, мабуть, і виглядає істинна свобода: як поглиблення власної гнилизни. Від тієї думки стало трохи легше, але лише на мить – бо одразу згадав, що Ніцше помер у божевіллі, і чомусь виміркував, що це прямий доказ того, що для нього, К., ця філософія надто допотопна. “Я не маю достатньо страху, щоб так красиво з’їхати з глузду”, – написав він майже із жалем.

Чоран був близький для К. за духом. Він читав його ночами, коли сморід з-під ковдр ставав нестерпним, і йому здавалося, що румунський песиміст схвалив би таку атмосферу.

Разом з Чораном прийшов нестерпний голод. Щоб заспокоїти роздратований шлунок, К. спробував погладити черево. Але коли торкнувся, пальці пішли всередину живота так глибоко, ніби там утворилася порожнина, спеціально призначена для меланхолії.

Вічного нестерпного болю, як у Прометея, не було, просто відчуття, що хтось акуратно виїдає нутрощі ложечкою. Дуже повільно, дуже лагідно, як годиться для мислителя-песиміста.

З кожною прогорнутою сторінкою, Чоран, однак, викликав усе більшу огиду. Здавалось, він розумів, усю беззмістовність існування, проте безглуздість здатності усвідомлювати змушувала Еміля ховатись за захисними механізмами, у вигляді напускного пафосу та гнітючого гумору. Прочитане настільки роздратувало К., що він швигонув усі твори автора кудись у темряву поза ліжком, де більше ніколи не зможе їх побачити.

Цапффе прийшов останнім.

К. уже майже не міг рухатися, і коли намагався перегорнути чергову сторінку, кілька шматків епідермісу залишились на папері. Вони прилипли до абзацу про «надмірність свідомости», і це здалося йому так смішно, що він навіть засміявся.

Сміх вийшов хрипким, вологим – і разом із ним із горла випала маленька сірувата грудочка. К. нахилився, роздивився її ближче і вирішив, що це, ймовірно, частина його язика або щось із дихальних шляхів.

Він голосно промовив до темряви навколо: “Ось моя свідомість!”. Вийшло, проте, щось на кшталт “Омоя швідоміст”. Причиною деградації мовлення найімовірніше був виплюнута раніше сіра грудочка. К., усе-таки, подобалось вважати, що він нарешті втрачає залишки людяності.

Грудочка не сказала нічого у відповідь. Тільки повільно розмазалася по ковдрі й засвітилась темним жирним блиском.

Цапффе говорив про межі мислення, але К. знав: його мислення давно перейшло межу, про яку філософ навіть не підозрював. Бо навряд чи навіть песиміст найвищого ґатунку міг уявити, що думки можуть розтікатися з людини фізично – чорними патьоками по простирадлу.

Цапффе викликав у К. певне заспокоєння. Вони з філософом розуміли одне одного, так наче були старими товаришами. Норвежець прямим текстом вказував, що свідомість давно переросла своє еволюційне призначення й була лише неадаптованим до сучасного часу придатком. Утім, рішення автор таки не знаходив, пропонуючи банальні виходи: вигадати або прийняти якусь з існуючих релігій, завантажити себе працею, щоб не мати часу думати, перевтілити усвідомлення тлінності буття на мистецтво або ж банально ігнорувати незручні для існування факти. Це доводило К. до розпачу. Жодне з рішень було не спробою розвʼязати проблему, а скоріше методом втекти від неї. К. тихо зітхнув – настільки тихо, що навіть гнилий грудний отвір ледь здригнувся.

“Ти хороший діагност, Петер,” – подумав він, – “але дуже поганий лікар”.

Закривши книжку, він відправив Цапффе у темряву, до компанії інших знуджених філософів. Коли він пожбурив томик, від правиці без супротиву відслоїлась остання нігтьова пластина.

Раніше, не знайшовши сенсу в існуванні, К. часто ридав. Зараз, почорнілий та наполовину розкладений, він лише меланхолійно усміхався. Він дійшов до висновку, що здатність мислення у її теперішньому прояві – це рудимент, який варто лікувати. Усі ідеї та переконання вигадані людьми заради людей, щоб не залишати їх з думкою, що вони глобально нічим не відрізняються від тварин навколо. Ми просто хочемо жити, як і будь-який живий організм, лише от через наявність свідомости нам потрібно це прагнення якось виправдати, щоб не стикатись з тим фактом, що ми просто ще один організм.

Щелепа відпала, коли К. ненароком задрімав. Коли він привідкрив очі, він просто помітив її на грудях. Така ж чорна, як і решта шкіри, вона виглядала куди химерніше, адже у її лабетах химерно виблискували досі білі зуби. Під єдиним джерелом світла від екрану ноутбука, вони більше нагадували дорогоцінні перли. К. розвеселила думка про те, що це вкрай зручно, зважаючи що він більше ніколи не буде говорити. Спроба усміхнутись, зі зрозумілих причин була невдалою.

К. з неприхованим відчуттям захвату оглянув своє понівечене та уже майже повністю чорне тіло. Зір тьмянів, і світ довкола поволі перетворювався на один суцільний мазок гуаші, розмитий і неточний.

Його злило й водночас смішило, що єдиною цілою частиною тіла залишався мозок – ця пихата, самовдоволена грудка нейронів, яка чомусь вважала себе надто важливою, щоб гнити разом з усім іншим. Усе гнило і розвалювалося, а думки вперто тримали форму, наче кпинячи з нього.

Перед епілогом власного трактату К. мав бажання написати ще про безглуздість концепту життя після смерті. Він завжди відкладав цю думку, як найочевиднішу та найпримітивнішу.

Тепер же, коли від нього давно відпала потреба в пристойності, а частини тіла – буквально, – думка про те, що щось може трапитися з ним після смерті, викликала майже нестримний регіт. Не тому, що К. вірив у небуття, а тому, що уявляв себе у ролі мерця, змушеного жити далі. Жити! Він ковтнув повітря, що пахло гниллю, і це прозвучало, наче глузування з самої ідеї.

“Життя після смерті – це сливе найогидніша форма оптимізму”, – хотів він написати, але пальці на правій руці вже не слухалися. Один з них зігнувся під неможливим кутом у фінальній конвульсії й відпав, залишивши на клавішах вологий слід. Скинувши цей недолік з клавіатури, К. вирішив, що цей акт – найкраща ілюстрація до теми: якщо життя так погано тримається купи тепер, то чого очікувати від нього потім?

І тоді він остаточно зрозумів: життя після смерті – це не про надію. Це просто марення тих, хто боїться прийняти, що свідомість така ж матеріальна, як і все, що з неї випливає. І розкладається вона здебільшого навіть швидше ніж людське тіло починає гнити.

Замість окремого абзацу, К. повільно видихнув і врешті накарлючив єдине речення:

“Життя після смерті – лише продовження ілюзії, що ми колись жили.”

Йому остогидло писати, як, власне, і жити.

К. не поважав життя. Хоч це і було звичайним словоблудством, він затято усіх запевняв, що усе те, що з ним відбувалось – це лише існування. К. виколупав одне з очей, яке почало шалено чесатись, коли до фіналу його памфлету зоставалось небагато. Він не планував його виймати, однак у його тілі вже геть нічого не трималось купи, тож очне яблуко вистрибнуло з очниці від найменшого дотику покаліченої правиці й скотилось з ліжка у густу темряву, щоб, мабуть, одвічно наглядати за викинутими філософами. Відсутність ока була приємним бонусом, адже відтак у тілі більше ніщо не викликало свербіж.

К. перестав дихати просто посеред написання чергового речення. Курсор продовжив байдуже миготіти, не знаючи, що більше ніколи не зрушить з місця.

Коли це трапилось, автор саме писав епілог, який, утім, не мав нічого спільного з основною частиною і був радше фантастикою, аніж викладом думок автора. Там К. удавався у неймовірні ідеї, так, наче хтось колись віднайде його перегниле тіло, а у подальшому навіть прочитає його записи. А після прочитання ще й запалиться ідеєю створити фізичний варіант рукопису, обовʼязково огорнувши примірник у чорну гнилу плоть померлого автора.

Загалом, епілог зоставляв таке враження, що автор, якщо й не бачив сенсу у житті, то точно закладав його у смерть.