Коли янголи плачуть кров’ю

Анжеліко, Анжело, Анжи.

Ангел, що одним днем зійшов з трансцендентних, абсолютно недосяжних висот прямісінько у крісло сірого й похмурого офісу на околиці провінційного містечка. Ти робила найбільшу послугу планеті, та чого вже там, — цілому Всесвіту! — одним лишень своїм існуванням. Усе завмирало, коли ти вдихала, й оживало із видихом. Змахи твоїх вій творили вихори, і ті перетворювались у цунамі на іншому кінці планети, десь між портовим містом Камаїсі та префектурою Міягі. Твоя усмішка вивергала вулкани, а сміх чинив землетруси, що поглинали цілі міста й поселення разом із людьми та рогатою худобою. Це не вигадки, моя люба Анжеліко! На власні очі я бачив усі ці метаморфози, і завжди ти і тільки ти була їхньою причиною.

Я полюбив тебе одразу, не вагаючись. Ким я був до твоєї появи? Грудкою землі на підошві черевика, двадцять п’ятим кадром усіма забутого німого кіно, чиряком на шкірі світу. Пустим місцем. Котився течією каламутних і сморідних вод життя й навіть не думав, що колись зможу виплисти на осяяний сонцем берег. Я був мерцем, розкладався на труху і червів, аж доки твої блискавки не прошили мене й не оживили шаленим імпульсом. Я — створене тобою чудовисько, люба Анжеліко, а ти — мій Віктор Франкенштайн. Ти повернула мене до живих божественним диханням, і я кохав тебе відчайдушно, цілком, до останньої клітинки. Немов у цьому була моя життєва мета і необхідність. Немов цілих двадцять сім років готувався до зустрічі з Тобою. Довгий час я навіть дивився обережно, сором'язливо, лиш ненадовго закидуючи, мов вудку, погляд у твій бік. Думав, десь нагорі кимось призначено ліміт, скільки звичайна людина може дивитися на божество. Ох, як я боявся вичерпати його завчасно! Щоразу змушувати себе відводити погляд — чи не це є справжнісінькими тортурами і самокатуванням? Виходить, я мученик? Святий я чи грішник?

Звісно ж, ти не перший ангел, якого я зустрів. Були й інші, проте всі вони зрештою показували свою істинну сутність. Поріддя диявола. Спокушали, а потім сміялися мені в обличчя, шкірилися гострими звіриними пащеками. Я бачив, як темрява пожирала світло в їхніх очах, як гладенька шкіра вкривалася гнійними виразками, проявляючи гнилість душі. Але ти геть не така, Анжеліко, тільки не ти!

О, Анжеліко, моя мила Анжеліко.

Від одного звуку твого імені, від простої згадки про тебе, що проскакувала, наче блішка на собаці, в мене тремтіли коліна. Руки пітніли, дихання збивалось. Як чумного, кидало то в жар, то в холодний піт. Кожного ранку я приходив раніше, аби не пропустити твоєї появи, і коли врешті ти запливала у роздуту, ніби вагітну комірками-столами кімнату, де смерділо прілим ковроліном і віковим потом — міріади мурах забралися мені під шкіру і влаштовували переможну ходу кістками й сухожиллями. Я заздрив офісному приладдю. Стільцю, на якому ти сиділа і який ще довго зберігав твоє тепло. Ковпачку від ручки, що ти гризла біленькими, наче крейда, зубками, коли задумувалась чи злилась. Іноді я навіть хотів стати ними — відчути твою вагу на собі, аби ти залишила дрібненькі сліди у формі півмісяця на моєму тілі. Я мріяв стати твоєю річчю, Анжеліко — ось що ти робила зі мною. Я вмирав і відроджувався кожну секунду свого життя, а ти навіть й не знала про це.

О ні, ні, не треба сліз. Я не хочу бачити, як ти плачеш, не хочу чути схлипи, що розривають твої легені. Заспокойся, моя люба, просто дай мені руку. Все станеться саме так, як і має. Відчуваю твоє серце, що шалено калатає в артерії під моїми пальцями. Ти боїшся? Але це зайве. Більше немає місця страху і хвилюванням, немає потреби щось доводити. От і все. Твоя шкіра така ніжна, так приємно торкатись її.

До тебе я не любив доторки. Мати постійно кривила пожмакане, ніби виварений чорнослив, обличчя, коли їй треба було торкнутися мене, а потім так довго й ретельно мила руки, що ледь не здирала з них шкіру. Та ти не така. Твої доторки завжди пробуджували в мені щось надзвичайне. Відкидали багаторічні шари старого перегнилого листя і докопувалися до самої землі, саджаючи у неї зернятка нових відчуттів. Пам’ятаєш, як в один із вівторків на офісній кухні ти ненавмисно зачепилася стегном за мій лікоть? У мене тоді навіть температура піднялася. Термометр цього не показав би, але що він знає? Весь вечір потім я не міг забути цей швидкоплинний дотик, і вже вдома дав волю думкам і рукам. Насмілився осквернити твій священний образ, за що ненавидів себе, картав. На цілих три дні заборонив дивитися на тебе, не смів навіть очей підняти. Немов ти вмить все зрозуміла би і прокляла мене, зникла б із мого життя. Можливо, ти навіть не помітила, але я добре пам’ятаю. Це були такі боління, Анжеліко, пташечко моя.

Якось я перестав дихати на цілих три хвилини. Або десять. Або навіть кілька днів минуло, а я стояв і не дихав, дивлячись на твою нову сукню — червону, у дрібний горошок. Тоді ти вперше одягла її в офіс, пригадуєш? Ох, як та сукня дражнила мене, мигцем відкриваючи чарівні ключиці, коли ти схилялася над паперами. А іноді, коли витончено закидала ногу на ногу, сукня ковзала по шовковистій шкірі ноги й оголювала гостре коліно. Вона розбурхувала мою уяву з того самого дня, як ти купила її на розпродажі по знижці. Маленький брак — сховану під брошкою плямку — ніхто і не помітив. Ти була у ній такою звабливою, що, аби не зійти з розуму, мені довелося спорожнитися у кулак прямісінько в офісному туалеті. Відтоді, мій ангеле, ти регулярно навідувалась у мої думки й незмінно була у цьому червоному платті в дрібний горошок. О, як я чекав на ці миті! Лягти у ліжко, вимкнути світло й уявляти поряд із собою тебе. В моїй фантазії ти завжди була така піддатлива, така охоча до моїх доторків й проникнень.

Ну нащо ти так? Зараз не час для суперечок і сліз, мій ангеле. Не тоді, коли ми вже так близько.

Але ж, знаєш, а тебе завжди було непросто любити. В один із понеділків я навіть помер. Звісно, не було ані похорону, ані труни, ані процесії з родичів і плакальників. Ніхто з лікарів не підтвердив би факт моєї смерті. Проте що таке смерть, як не кінець життя, зрештою? Моє закінчилося, коли ти вперше заговорила про нього, розповіла тій своїй губатій подрузі з офісу за ранковою кавою. До чого ж потворне ім'я — Андрій. І сам він — мерзенний, бридкий, нудотний. Гидкий слимак. Андрій обіймав тебе на парковці офісу, коли ти виходила з його червоної, як розчавлена переспіла вишня, автівки. Цілував біля дверей квартири, липкими руками торкався твого прекрасного волосся. Невже не бачила, як він хитливо дивився щурячими очиськами, ніби хотів зжерти тебе замість стейку з мармурової яловичини? Вічно безсоромно тебе мацав. Від однієї думки про те, що ти залишаєшся із ним наодинці, мені розривало нутрощі. Як голками під нігті, пінопластом по склу. Це заважало спати, не давало дихати. Уявляєш, на що це схоже, кохання моє?

Ніби зграя диких псів дерла мене зсередини у ту ніч, коли Андрій зайшов до тебе додому й не вийшов аж до ранку. Я уявляв тебе поряд із ним у червоному платті, в якому ти до цього належала мені. Як він розриває його зубами, торкається твого оголеного тіла непропорційно довгим язиком і вкриває липкою зеленою слиною. Як входить у тебе, залишаючи повсюди свій слиз. Мерзотник. Я ненавидів його, проте не міг ненавидіти тебе, навіть коли увесь наступний день ти смерділа його соками.

Тоді у мене, немов черв'ячок, пробралася думка. Нав'язлива й липуча, вона так міцно тонким павутинням обплела мою свідомість, що я ледь не задихався. Чи зможу я, чи посмію? Боягуз. Тиждень опісля не міг бачити тебе. Тільки гляну — одразу в пам’яті випливав образ цього покидька, і ніяк було його не позбутися. Картинки, видива, уява грала в асоціації. Боляче, фізично неможливо було дивитися на тебе. Але не дивитися — смертельно. Я майже змирився з поразкою, майже здався, віддав тебе йому. Адже ти була такою щасливою, моє серце, так щиро раділа, що мені хотілося вирвати і з’їсти власні очі. Життя знову втратило барви, з мене висотали усю вологу, залишивши лишень зморщене тільце.

Та потім дещо сталося і змінило усе. Вибух, яскравіший за саме сонце. В голові паморочилося, світ перевертався догори дриґом, волосся ставало дибки, коли ти наближалася до мого столу. Дивилася прямо на мене й натягнуто, крізь флер печалі, усміхалася одними кутиками губ. Чарівна, чудова, чаруюча. Здавалося, ще трохи — і я зникну у полум’ї твоєї краси. Пригадуєш, що ти сказала тоді, як назвала мене? Юджином. Не Женєю, Женьком чи Жекою, як інші у тому вицвілому й облізлому офісі, що понеділками звично тхнув невдоволенням. Юджин. Так м'яко, так інтимно. Немов лоскотала вуха, облизала їх кінчиком язичка. Тоді ти питала щось про принтер, не могла роздрукувати звіт, просила допомогти. Чи то папір зажувало, чи то ще якась біда. Та мені було все одно. Для мене це був подарунок небес. Я ледь розчув прохання крізь звуки арфи і бій литавр, ледь розгледів тебе в яскравому світлі, що лилося звідусіль. Звичайно, я допоміг. Я би зробив усе, що б ти не попросила. Ти навіть не мала просити, янголятко. А пригадуєш, через три дні від того випадку ти віддала мені останній кекс? Ми разом потягнулися до нього на офісній кухні, проте ти поступилась. Сміялася, казала, що це подяка за допомогу. Кекс. Он він, бачиш? Я так і не з’їв його, не посмів. Приніс сюди і поклав до інших твоїх речей — гребінця, резинки для волосся, що й досі пахне твоїм шампунем, ложки, якою ти їла йогурт. Ти не мала дякувати мені, Анжи, це я мав дякувати за те, що дозволила бути потрібним тобі.

Дай-но витру обличчя, ось так. Вся заплакана, ще й ці соплі. Не можу бачити, як ти плачеш.

Пам’ятаєш, як вперше прийшла на роботу після ночі в сльозах? Весь той день мені у венах шкреблося почуття провини за власну легкодухість. Наступного ти знову прийшла сумною. Чув, як за обідом у їдальні розповідала цим дівахам з маркетингу про нього. Він образив тебе, ви посварились, а в мені шкреблося і шкреблося. За тиждень це повторилося. Знову сварка, знову сльози. Зірки плакали разом з тобою, океани висихали від твоїх схлипів. Він залишив тебе на зупинці. Одну, самотню, одиноку. Я бачив усе крізь запітніле вікно своєї автівки, і лють проїдала виразки мені на шкірі. Ні, так не мало статись. Це він має бути розчавлений, а не ти. Ти маєш сяяти, моя зіронько. Твоя усмішка — ось що не дає цьому світові піти брижами й розсипатися на друзки. Яким же бовдуром я був, що ледь не відмовився від тебе! Яким боягузом! Я був потрібен тобі, хоч ти навіть і не просила. Твої сльози благали про спасіння, і вже цього разу я не міг відвернутися.

Ну нащо ти дивишся туди, Анжеліко? Там вже нікого немає. Бачиш, як личинки рояться у нутрощах? Навіть після смерті він все ще чіпляється за ніздрі цим своїм гидотним запахом. Клятий змій, і сам не кращий за личинку чи гнійну муху.

Знаєш, це було на диво легко. Мені навіть не довелося вмовляти — він сам прийшов до мене. Технології творять чудеса, моя люба, з ними ти можеш стати ким завгодно, як от звабливою студенткою, що зацікавлена в інтрижці на одну ніч, або ж втомленою прісним й позбавленим кохання сімейним життям матроною. Думав, не купиться на подібне. Наївний. Звісно ж, він клюнув. Чи відпустив би я його, якби відмовив? О ні, не думаю. Та його згода тільки запевнила мене у тому, що він не гідний бути з тобою. Усе закінчилося, так і не встигнувши початись. Я розчавив його, як одного з тих слимаків, що виповзають на доріжки після дощу. Дивився у вічі, коли життя вислизало з нього, аж доки він не обмочився. Бовдур у прасованій сорочці, навіть дешеві парфуми з блювотним ароматом арктичної свіжості не перебивали запаху його сечі й страху. Жалюгідний і до, і після смерті. Що я відчув, коли забрав його життя? Звільнення, моя люба, звільнення для тебе і для мене. Все сталося, як і мало статися, я знав це, побачив в його вирячених від жаху очах.

В наступний понеділок ти не вийшла на роботу, як і у вівторок. У середу весь офіс, немов рій мошок, тільки й дзижчав про це. Особливо та твоя подруга з губами, наче в качки. Все кахкала: зник, бідна Анжела, його шукають. Ідіоти. Ніхто б нізащо не знайшов його тут. Ох, як же я зневажав їх усіх. За те, що не помічали твоїх грозових хмар, не відчули диму від твоїх пожеж. За те, що не змогли врятувати тебе, як зробив я. Адже це виявилось так просто.

Ох, Анжеліко, чому ти настільки прекрасна! Навіть зараз. Я ніколи не вмів по-справжньому сердитися на тебе. Коли ти прийшла в офіс через тиждень після звільнення від його пут — за вікном знову вийшло сонце. Вщухли урагани, защебетали канарки. Я думав, що тепер-то усе буде інакше. Та ти була сумнішою від самого смутку, темнішою самої печалі. Все, чого я хотів — це бачити сонячні промені на твоїх губах, відчути легкий бриз твого сміху. Я знав, що тобі потрібен час, і готовий був дати його тобі. Увесь час світу був твій, моє сонце, аби ти знову засяяло, аби знову наповнило мене своїм світлом. Припускаєш, що я звинувачую тебе? Картаю за легковажність? О ні, нізащо! Ти не винна, що така наївна і довірлива. Занадто слабка, аби протистояти зміям. Це було моєю помилкою, це я прогледів, як до тебе, тендітної і зраненої, підкрався хижак. Скільки ще таких вишикувалось у чергу, аби поласувати твоїм тілом?

Не дивися на нього, Анжеліко. Кажу, не дивись! Гадаєш, десь там, глибоко всередині, він мав добре серце? Я бачив його серце, люба — звичайнісінький шмат прогнилих м’язів, вкритих гноєм і хробаками. Думаєш, він кохав би тебе так само віддано, як я? Його світ стрясало від твоєї усмішки? Він вбив би для тебе? О ні! Ти нізащо не мала бути із ним, я не міг цього допустити. Такі, як він, тільки й хочуть спаплюжити твоє тіло, використати його для виходу власного слизу, а потім полишити на поталу чудовиськам смутку. Хіба міг я дозволити, аби він образив тебе, знову змусив страждати? Ти не мала просити, ніколи не мала. Не хочу, аби ти думала, що в цьому є твоя провина. Ці руки, ці ніжні пальчики не затавровані його кров’ю. Я взяв усе на себе, як взяв би будь-який твій гріх, мій ангеле.

Якою ж розбитою і стурбованою ти була у ту п’ятницю! Ох, люба, як я хотів утішити, сказати, що це пройде, що відтепер завжди буду оберігати. Та хіба міг ось так відразу загорнути тебе у свою турботу? Тож я затих і чекав. Люди пащекували у тебе за спиною, а я так і хотів вирвати їхні мерзенні горлянки й згодувати диким псам. Ти плакала в офісному туалеті — й увесь світ розтікався брудними патьоками, наче фарба на залитій водою картині. Якось у вівторок я врешті наважився підійти. Пам’ятаєш, приніс тобі трав’яний чай із медом? Ти не просила, я сам запропонував. Збрехав, що робив його собі й випадково додав мед, але яка вже була різниця, коли твої очі дивилися на мене з такою тягучою тугою, таким розпачем. Ти ніби благала врятувати тебе — і я врятував.

Ні, ні, люба, не засинай поки, ще не час. Дочекайся мене. Пригадую, як ми гуляли тихими вулицями міста після роботи, як я проводив тебе до зупинки. Ти не бачила мене, та я постійно був поряд. Піклувався, аби ніякий хижак більше не простягнув до тебе своїх пазуристих лап. Ох, Анжеліко, це були найчудесніші дні мого життя! Ніби щодня їв самі лише голови шоколадних санта клаусів. Розум губився в блакиті твоїх очей, душу огортали хвилі океанічного спокою, осяяні яскравими променями. Ще ніколи сонце не було таким грайливим, навіть попри його відсутність! Я не ходив — увесь час ніби ширяв за кілька сантиметрів над землею. Та ти все одно була тьмяною, моя зіронько, і це пригнічувало.

Коли в парку губата подруга повідала тобі, що говорила з поліцією щодо зниклого хлопця, вона вирішила нашу долю. І хто тягнув її за язика? Звісно ж, вона нашепотіла їм якусь бридню про мене. Завжди недолюблювала, зиркала в мій бік, ніби я мішок зі сміттям, що забули винести і він засмердівся. Кривила носом, прямо як моя мати. Чув, як вона казала, ніби лякаю її. Заздрісна сучка. Ще тоді я зрозумів, що вони прийдуть по мене, моя люба. Будуть допитуватися, викручувати руки, іржавими щипцями витягати з мене зізнання. Але в чому я винен? У тому, що оберігав тебе і не хотів віддавати на поталу живоїдам? Бажав вічно дарувати своє кохання і піклуватися про тебе? О, ні, я не міг цього допустити!

Колись нас таки знайдуть, мій ангеле, і я би хотів, аби вони почули правду. Не вигадували липку й смердючу, як щуряче блювотиння, брехню, не будували далекі від істини припущення, не надумували гидливі вигадки. Тільки правду. Та спочатку її мала почути ти. Я запросив тебе, аби розказати усе без прикрас. Зізнатися. Пробач, що обдурив, написавши з телефону цього слимака. Не хотів обманювати, та не міг ризикувати. Ти мала прийти і дізнатися про все сама, бо як інакше покохала би мене своїм величезним, неначе розквітлий піон, серцем? Як інакше злилася б зі мною у вічному мороці безмежної любові?

Відчуваєш це? Пальці німіють, а за ними — й усе тіло, ніби лід повільно розтікається венами. Вже зовсім скоро я доєднаюся до тебе. Я ж обіцяв — обіцяв — обіцяв тобі, Анжеліко. Боляче не буде, не варто було боятися, треба просто почекати. Ти розумієш, чому я не міг залишити, як є? Вони б розділили нас, забрали б тебе у мене. Це було б нестерпно, о ні-ні, я нізащо не дам цьому статися. Тільки так ми будемо разом, моє серце. Назавжди, як я і мріяв. Обійнявшись, підемо у нескінченність, де небеса будуть нам шлюбним ложем, спів янголів — колисковою. Дай-но пригорну востаннє, аби відчути тепло твого тіла. Ось так. Воно тане в моїх руках, дихання вже ледь торкається шкіри. З кожним подихом все ближче до нашого раю. Ти вже чуєш їх, мій ангеле? Звуки небесної арфи заколисують, тонкі голоси промовляють твоє ім’я. Я чекатиму тебе там, Анжеліко. По той бік широкої ріки, де ми врешті будемо разом.

Назавжди.

***

Відкрив двері автівки і, крекнувши, вибрався із неї у в’язке ранкове повітря. Під лівою ногою чвакнуло — вступив прямісінько у багнюку. Про себе вилаявся, витяг з тримача між сидіннями паперовий стаканчик похололої кави і зробив чималий ковток. Гірке пійло смакувало як палений картон, проте він уже звик. У такі дні воно завжди смакує подібно — трохи втомою, трохи розчаруванням. Поспішати не хотілося. Чекав, мовчки споглядаючи, як земля парує вранішнім туманом, ніби там, глибоко під нею, повільно дихає хтонічне чудовисько. Небо на сході зажевріло від перших променів сонця, що в’яло пробивалися крізь щільну паволоку.

Гарний день, аби знайти трійко жмурів.

Зі сторони лісопарку швидкою ходою наближався патрульний. Слідчому знадобилося кілька секунд спостереження за знайомою мармизою, аби зрозуміти, що і без того паскудний ранок стане ще гіршим. Відсьорбнув ще кави, звично скривився і поставив стаканчик на капот автівки.

— То що там? — спитав, коли патрульний підійшов ближче.

— Три тіла. В старій заброшці за цвинтарем, де того року сатаністи котів патрали. Знайшла місцева. Гуляла із собакою, та зірвалась і побігла. Певно, вчула запах. А смердить там добряче. Взагалі… — хлопець зам’явся, ніби насправді не хотів продовжувати. Потім випалив: — Ніколи ще такого не бачив.

— Хм, ну пішли подивимось, — важко відштовхнувся від автівки і рушив доріжкою до лісопарку. — То вже розклались?

— Одне — так, — мовив поруч патрульний. — Інші два свіжі.

Слідчий знову скривився і гучно видихнув. Не любив подібних справ, коли щось не сходилось. А тут, як він вже міг зрозуміти, не сходилось геть усе. Піщана доріжка вела собі далі, проте вони звернули в лісову гущавину до напівзруйнованої споруди, що стояла там, здається, ще з часів заснування містечка. Стіни поросли мохом і бур’янами, а з темних вікон, ніби з роззявлених в німому крику пащек, тягнулося сухе гілля. Гнилі дошки одвірка гостинно запрошували до моторошного черева будинку, і поліціянти ступили всередину. Облізлі шпалери єдиної кімнати вкривали сотні фотографій із зображенням молодої дівчини. Десь вона була зблизька, десь — ніби здалеку. В кутку примостилась хирлява тумба з різним дріб’язком — свічки, фотографія у рамці, якісь речі, запліснявіла їжа. На трухлявому матраці попід стіною сидів молодий хлопець і тримав в обіймах дівчину, віддалено схожу на ту, що на фотографіях. Обоє мертві.

— Що за чортівня? — видихнув слідчий і всунув носа у згин ліктя, аби сховатися від різкого гнилісно-солодкавого запаху плоті, що розкладається. — Судмеди вже в дорозі?

— Так. Он там є ще один, — підборіддям патрульний вказав за ріг кімнати. — Третій.

Слідчий зробив кілька кроків і побачив. Тіло частково розклалось і роздулось від личинок, що влаштували у ньому бенкет, проте слідчий здогадався, хто це. По одягу. Андрій Велігура, кілька тижнів як зниклий безвісти. А коли повернувся до інших двох, впізнав і дівчину — Анжеліка Рожко, її допитували у цій справі. Ковзнув поглядом по тілах і зачепився за якийсь пристрій біля безвольної долоні хлопця, що її обіймав. Схоже на телефон, але ж ні. Диктофон.

— Подай-но ото мені. Та не бійся, бери руками, — рявкнув слідчий. — Тут тобі не поліція Маямі.

Покрутив у руках диктофон, проте, так і не розібравшись, як увімкнути, сунув назад патрульному.

— Включи останній, — буркнув.

Клацнула кнопка. Кілька секунд тишу розрізали лише нечіткі звуки вовтузіння, та потім в пропахлому смертю повітрі низький хриплий голос з динаміків промовив:

— Анжеліко, Анжело, Анжи…