Ідеальне «я»

1. Він

Він ненавидів синтетичні перуки — від них тхнуло пластмасою і дешевими парфумами. На вітринах магазину їх було повно, всі вони здавались однаковими, ніби копіювали одна одну. Від аромату хімії щипало у носі: дешевий товар приваблював покупців, як мух свіже м'ясо. Продавчиня щось говорила — про нову колекцію та знижки, але слова майже не долітали до нього, адже всю увагу крала вона, — новенька перука, зроблена на замовлення. Русява, з мідним відтінком, він сам приніс для неї волосся.

Врешті решт він кивнув та взяв перуку. Коли виходив з магазину, тримав пакет так, ніби там лежало щось дорогоцінне й крихке. Від передчуття злегка поколювали кінчики пальців. Швидкими кроками, ледь не бігом, він попрямував додому.

Остаточно втративши терпіння, він навіть не став чекати на ліфт, що з легким поскрипуванням мов черепаха, опускався з верхнього поверху, а побіг сходинками, ковзаючи долонею по холодних поруччях. Залетів у квартиру і, замкнувши двері, нарешті зміг видихнути.

Холодне світло лампи над дзеркалом кидало на стіну довгі спотворені тіні. На поличці лежала сила-силенна косметики: тональні засоби, тіні, пудри, парфуми, рум'яна, помади, різноманітні засоби для догляду за шкірою. Розкидані й запилюжені речі, здавалось, місяцями чекали на свого власника.

Чоловік поклав пакет на поличку і сів біля дзеркала. В середині наростало знайоме тремтіння, схоже на хвилювання перед першим побаченням. Кілька хвилин він сидів нерухомо, ніби не наважуючись дістати з пакета свій дорогоцінний скарб. Потім повільно, дістав перуку та приміряв. Хвилясте волосся спадало м’якими хвилями на плечі, — ідеальне, саме таке як він хотів.

Злегка погойдав головою, звикаючи до ваги волосся. Кілька волосин приємно торкнулися щік, він провів пальцями по пасмах, глибоко вдихнув і поглянув у люстро. Перед ним стояла людина, яку він знав надто добре, та водночас зовсім не знав.

 — Спокійно… Ти — це вона, ти — вона, — шепотів він, обережно вкладаючи пасма за вухо, відчувши як від цього жесту по спині повільно розтікалася тепла хвиля задоволення.

Тремтячими руками, провів пензликом по вилицях, накладаючи рум’яна, пофарбував вії. Губи зробив ніжно рожевими. Сам він не любив цей дитячий колір, та вона користувалась саме таким, а він хотів бути нею найбільше у світі. Відкрив невеличку шкатулку та дістав звідти сережки: золоті пелюстки з сапфіровою серединкою. Сережки були липкими й у темних плямах, та він не звернув на це уваги. З силою протягнув їх у отвори, від чого вуха почервоніли, — він давно не носив сережок.

 Взяв до рук пляшечку з парфумами, майже порожню, та у ній ще жеврів знайомий аромат — терпкувато-солодкий зі слабким відтінком прянощів. Обережно підніс флакон до носа і вдихнув, ніби вбираючи разом із запахом спогади про неї.

Після цього одягнув блакитну сукню, розгладив тканину по стегнах і на грудях. Відійшов трохи далі, покрутився біля дзеркала й усміхнувся. Усмішка виглядала надто широко й штучно.

 — Вітаю! — промовив тоненько, — Доброго дня, — голос був майже схожий, але все ще не такий. Все ще фальшивий.

Він завмер і прислухався. У кишені пальта, кинутого біля дверей вібрував телефон. Чоловік здригнувся, усмішка одразу зникла з його обличчя.

«Жень, у тебе щось сталося? Я вже кілька давно не чула від тебе новин.» — знову писала Марина. Останнім часом її повідомлення сипалися одне за одним, й були дедалі тривожнішими.

Він не знав, що їй відповісти. Час від часу вона телефонувала, а він не міг допустити, щоб вона почула його голос. Намагався відповідати тільки у повідомленнях, простими словами. Звичайне «так» або «ні», аби вона зрозуміла що він не хоче з нею розмовляти. Та турботлива сестра ніяк не могла заспокоїтись. Між ними відчувався особливий зв'язок і це його бісило.

«Можливо… я тебе чимось образила? Це через те що я переїхала у Німеччину? Але ж я запрошувала тебе поїхати зі мною.» — на екрані з'явилося чергове смс.

«Жень, я бачу що ти читаєш повідомлення. Скажи щось, я ж хвилююся.»

Він заціпенів, вдивляючись в екран. Як йому написати, що сталося? Ні їй не можна дізнатися правду, особливо тепер, коли він нарешті відкрив свою скриньку Пандори.

Пальці швидко забігали клавіатурою:

«Пробач. Просто не було сил, надто багато роботи. » — він стирав і набирав знову:

«Потім поясню.»

«Все нормально.»

«Зараз не можу говорити.»

« У мене все ок...»

Врешті решт надіслав варіант, який виглядав найменш підозрілим.

Тиша здавалась нестерпною, поки він чекав відповіді, тримаючи у тремтячих руках телефон.

 — Тільки не зараз, будь ласка, тільки не зараз, — прошепотів, легенько торкаючись перуки.

«Добре. Я просто хвилююсь за тебе. Може мені приїхати?»

Серце билося надто гучно, настільки гучно, що відлунювало у голові, заглушуючи всі інші звуки. Він стис у руках телефон, тугий клубок підкотився до горла, заважаючи дихати. Знервовано ковтнув слину і набрав повідомлення:

«Ні. Навіщо тобі витрачати час. У мене все добре.»

«Давай тоді відеодзвінок? Я хочу тебе побачити.»

«Я кажу, у мене немає часу. Може іншим разом.»

У паніці він вимкнув телефон, і заховав його у найглибшу шухляду, ніби це могло хоч якось допомогти.

Марина щось запідозрила. Що як вона зрозуміє? Що як зруйнує такий тендітний і крихкий новий світ?

Цей страх протягнувся тонкою ниткою крізь усе його єство. Та потім він змахнув його, наче набридливу комаху, й усміхнувся. Хай там як, сьогодні у нього були інші плани. Він мав закінчити перетворення, доки ще був час.

***

Він занадто сильно її любив. Вона була для нього усім. Куди не глянь, у квартирі, в кожній речі, відчувалась її фантомна присутність. Пам’ять накочувала раптово, відкриваючи на серці рани, які він старанно намагався приховувати.

Ось вона сидить на підвіконні, підібгавши під себе ноги, як часто робила. Читає книгу, час від часу відпиваючи чай зі своєї зеленої чашки.

Та сама чашка й досі стояла на кухні — брудна, зі слідом помади, ніби вона щойно випила чай і пройшла повз нього до спальні. Застиглий кадр, фрагмент, який він прокручував у голові знову й знову, аж поки не стиралась межа між минулим і теперішнім божевіллям.

Він підійшов до підвіконня. Обережно розправивши сукню, сів точнісінько так само, як сиділа вона. Схопив книжку, яка все ще недочитана, лежала поруч. Спробував повторити навіть той маленький рух шиєю, яким вона завжди поправляла неслухняне хвилясте волосся.

Чогось не вистачало. Це його дратувало, ніби він не зміг завершити картину, не склав докупи усі пазли. Втратив один важливий шматок.

Чашка. Але за чашкою треба було йти на кухню, а йому дуже не хотілось туди йти.

Не так давно кухня тала місцем, куди не можна було ходити. Він до кінця не розумів чому, а можливо, просто не хотів розуміти. Думаючи про це в голові, ніби натикався на невидиму стіну, а коли проходив повз, тілом пробігав такий крижаний холод, наче тисячі отруйних змій сплелись у тій кімнаті в кубло.

Набравшись хоробрості він все-таки підійшов до раковини та, витягнутою рукою, намагаючись навіть не дивитись у бік холодильника, нарешті підхопив зелену чашку.

Важко дихаючи, він вийшов з кухні та тихенько причинив за собою двері, щоб не сталося, а він більше нізащо не буде туди заходити. Цієї кімнати більше не існує.

Повернувся на підвіконня, сів підібгавши під себе ноги. В одну руку взяв книгу, в іншу — чашку. Підніс чашку до губ, саме там де червонів відбиток помади, повільно зробив порожній ковток — так, наче там і справді був чай. Поправив волосся та поставив чашку поряд на підвіконні. У теж саме місце, з направленою у бік кімнати ручкою, там навіть залишився відбиток від попереднього чаювання. Тільки після цього зміг видихнути. На душі стало легше. Вона все ще поруч. Так, вона з ним.

 — Коханий, — теплий подих торкнувся його вуха, — Коханий, де ти був?

Він знову почув її голос, різко повернувся, та в кімнаті нікого не було.

Примружив очі, у темряві викликаючи зі спогадів її образ.

Ось вона сміється, сонячне проміння грає у її русявому волоссі. Вони сидять на цьому ж підвіконні, притиснувшись одне до одного. Він обіймає її, відчуває тепло її шкіри, легкий приємний аромат.

А ось вона йде до нього босоніж, майже беззвучно. Торкається його плеча кінчиками пальців, схиляє голову, обіймає та шепоче:

 — Коханий, я сумувала…

Не думаючи підхопився й, майже ідеально, скопіював кожен її крок, кожен рух. Плавно торкнувся власного плеча, ніжно погладив шкіру, обійняв себе, заплющив очі. Тремтячим голосом повторив:

 — Коханий…Так, коханий, я сумувала…

Серце калатало від болю та задоволення. Вона все ще тут. Він стер цю невидиму межу між ними, тепер вона ніколи звідси не піде!

Він занадто сильно її любив. Так сильно, що хотів розчинитись у ній, хотів стати нею.

2. Вона

 Сукня під пальтом злегка шаруділа. Носити такий одяг було незвично, але приємно. Вона вийшла з під'їзду обережно, роздивляючись навкруги, наче хтось її переслідував. На щастя, сусідів по дорозі не зустріла. Воно й не дивно, в під'їзді майже всі квартири були порожніми, окрім кількох нижніх поверхів.

Все ще теплий осінній вітер змахнув пасмо з перуки, вона знервовано заклала його за вухо. Ноги тремтіли — черевики на підборах були не дуже зручними, до того ж сильно тисли, від чого пальці на ногах, ніби затиснуті в лещата, нестерпно боліли.

Останнім часом вона не часто виходила у люди — занадто ризиковано. Що як хтось помітить, що з нею щось не так? Ще й ця та клята Марина. Вона перестала відповідати їй кілька днів тому, та була певна — сестра від неї не відчепиться. Найбільше вона боялась, що Марина приїде сюди. Розраховувала лише, що в жінки просто не вистачить часу, аби кинути роботу й приїхати з іншої країни.

Ліхтарі нескінченною вервицею тягнулися вздовж вулиць. Маленькі вогники ламп, схожі на маяки, танули верхівками у тумані. На лавці сиділа пара підлітків, перемовлялися, обмінюючись жартами. Вона затримала погляд на мить, та молодь навіть не глянула в її бік.

Так, звичайна жінка, що проходить повз, нічого дивного. Ніхто не помітить, що ховається під цією оболонкою, ніхто не дізнається її таємницю.

Та, коли один з хлопців ненароком кинув погляд у її бік, всередині все похололо.

«Ні, ні… Не дивись на мене.»

Вона прискорила крок, дихання збилося, серце ледь не виривалося з грудей, каламутячи свідомість, відбиваючи у скронях шалений ритм. Здавалося, що її от-от спіймають на брехні, знімуть перуку та засміються, а під перукою не буде нічого, лише пуста нежива лялька.

 «Вони не зрозуміють, ніколи не зрозуміють.»

Марина теж не зрозуміє. Сестри вона боялася найбільше. Знала, що та нізащо не прийме її такою.

Врешті решт наважилася зайти у магазин. Хоч як не хотілося, а довелось йти за продуктами. Вона зібрала усе, що можна зберігати без холодильника: кілька пачок печива, випічку, пластівці та батончики. Кухня тепер для неї закрита, вона стала чорною плямою, місцем, про яке варто забути. Тому доводилося якось підлаштовуватися.

 Наче щуру задовольнятись крихтами. Та вона терпітиме всі незручності, лише б ніхто не помітив, що приховує її маска.

— Пакет потрібен? — монотонно запитала касирка, пробиваючи товар.

— Ні, — тоненьким голосом промовила вона, простягнувши готівку.

— Гарного вечора! — пробубоніла касирка.

— Дякую, навзаєм. — вона нашвидкуруч запхала усі продукти в сумку і попрямувала додому.

«Дякую, навзаєм.»

 Саме так. Вона така ж як і всі інші. Злилася з натовпом, переросла у нову оболонку і ніхто нічого не помітив. Від цих думок їй полегшало. Вона навіть повірила, що тепер все зміниться, тепер у неї буде нове життя.

Перетинаючи подвір’я на незручних підборах раптом не втрималась і впала. Різкий біль пронизав щиколотку. Покупки розлетілись навсібіч, перука з'їхала назад, відкриваючи її справжнє волосся.

— Пані, з вами все гаразд? — звідкись взявся перехожий, який підійшов допомогти. Чоловік хотів підтримати її за руку, аби їй було легше встати.

— Геть! Не чіпай мене! — викрикнула вона й відштовхнула чоловіка, поправила перуку й, накульгуючи, забігла у під'їзд навіть не зібравши половину покупок, які випали з сумки.

У ліфті вона подивилась у дзеркало. У відображенні побачила не себе і навіть не його. Це було якесь огидне й недосконале створіння. Щось нове й невідоме досі. Ноги підкосилися і вона притулилась до стіни ліфта, аби не впасти. Так не мало бути. Усе всередині неї змішалось в одну купу — злість, страх, сором і відчайдушне бажання стати ідеальною.

 — Все зміниться, ти просто маєш ще трохи потренуватися. Зовсім трохи. — повторювала вона собі весь час, намагаючись стримати паніку. – Зовсім трохи.

Пуста квартира зустріла її мовчанням. Кинувши погляд на двері кухні, вона здригнулася і пройшла далі.

Кинула сумку біля ліжка, повільно, наче чужу шкіру, стягнула пальто та підійшла до люстра. Зачіска, яку так довго укладала, зіпсувалась, а макіяж тепер виглядав не доречним і не пасував до її обличчя. Вона зі злістю стерла помаду, і, розгладжуючи волосся, усміхалась все ширше й ширше, аж доки не звело м'язи обличчя та від болю не засльозились очі. Це вже була гримаса, а не усмішка.

— Ти мусиш бути нею, — сказала вона своєму відображенню, — Просто мусиш, інакше усе це не мало ніякого сенсу.

3. Навіки разом

Марина постукала у двері. Дзвінок давно не працював — у Жені ніяк не доходили руки його замінити. У жінки було погане передчуття. Після тижнів дивних, коротких смс-повідомлень, Марина відчувала, що мусить приїхати.

У них нікого не було крім самих себе, адже батьки загинули давно, коли вони ще були дітьми. Женя їх навіть не пам'ятала.

Вона відчувала провину за те, що поїхала так швидко, залишивши рідну людину. Чи варта була гарна робота й нове життя їхньої розлуки? Якщо справді сталося щось погане, вона ніколи собі не пробачить.

Три короткі швидкі удари, згодом ще три. Відповіді не було.

— Женю, ти там? — вона постукала ще раз, ніхто не відповів, та за дверима ніби почулось якесь шурхотіння. — Женю?

Зрештою жінка дістала ключ, який залишався у неї про всяк випадок ще з тих часів, коли вона жила поруч.

— Женю, я заходжу, — схвильовано промовила вона.

Усередині панувала моторошна атмосфера, а ще дивний важкий та їдкий запах, який неможливо було ігнорувати.

Вона зробила крок вперед і побачила його. Він стояв посеред вітальні та кружляв, наче у якомусь божевільному танці з невидимим партнером. Чоловік, якого вона бачила лише раз, на фотографії, що надсилала Женя. Її хлопець, Андрій.

Одягнений у брудну блакитну сукню, яку, жінка була певна, вона сама колись подарувала сестрі. В русявій розпатланій перуці, на обличчі чорні смуги від сліз, що змішалися з помадою на щоках. Марина від здивування впустила валізу. Нарешті він помітив її й зупинився. На кілька митей страх від зустрічі з нею відбився у його божевільному погляді, та згодом він посміхнувся й пригладив пальцями волосся, ніби це якось могло покращити його зовнішній вигляд.

– Що… що ти тут робиш? — запинаючись спитала вона, — І де Женя?

Чоловік не відповідав. Його рот то відкривався, то закривався, немов у риби, що хапає ротом повітря, шукаючи воду. Він намагався щось сказати, але з нього виривався лише низький хрип.

— Що, бляха, тут відбувається? – Марина підійшла ближче, в істериці почала бити Андрія, — Де моя сестра? Де вона?

— Марино, не бий мене, — врешті промовив він, закриваючись руками від її ударів, — це ж я Женя! Я Женя! Я Женя! – закричав він.

Жінка облишила чоловіка, навряд він міг зараз чимось їй допомогти. Обвівши поглядом квартиру, брудну і захаращену, вона зрозуміла, що Жені вже давно тут не було, сестра ніколи б не довела житло до такого стану. Сморід линув з кухні — у цьому не було сумніву, дивно тільки, чому запах не відчувався на сходовому майданчику. Марина кинулася туди.

— Ні! Туди не можна заходити! Не смій! — закричав Андрій, намагаючись її зупинити, але жінка була швидшою і встигла відчинити двері. З приміщення йшов їдучий запах, від якого сльозилися очі. Марина закашлялась і прикрила рукавом ніс.

Вся кухня у засохлих темних плямах. На підлозі розкиданий посуд, стіл перевернутий, уламки скляних поличок від холодильника хрустіли під ногами. Погляд жінки зупинився на холодильнику. Його дверцята погано закриті, до дверцят приставлений стілець і швабра.

За якусь мить, до кінця не розуміючи, що саме шукає, вона відкинула усе, що заважало. А, відчинивши холодильник, завмерла. Час зупинився, лише тихий стогін вирвався з її грудей. Не змогла не те що закричати, навіть вдихнути повітря.

Замість полиць у холодильнику лежало зігнуте, перекручене тіло Жені. Сіре, розбухле й спотворене. Перерізана шия відкривала глибоку рану, руки й ноги поламані, вигнуті неприродно. ЇЇ красиве русяве волосся зрізане біля коренів, з вух вирвані сережки.

Марина захиталася, її знудило. Вона звалилася на підлогу, не маючи сил відвести погляд від тіла.

— Я не вбивав її! — Андрій підбіг до неї та впав на коліна, — Не вбивав! Вона хотіла кинути мене. Сказала що більше мене не кохає! Хотіла поїхати до тебе, Марино. А я її зберіг. Я зберіг наше кохання назавжди! – від крику його обличчя розчервонілося. — Тепер вона зі мною, вона всередині мене. Сестричко, ти не бачиш? Це я, Женя. — його голос раптом став ніжним і високим. — Я Женя, я Женя, я Женя! — без упину повторював він, схопивши її зап'ястя.

— Господи, — Марина торкнулась перуки, як він носив.

Це було волосся її сестри. З малечку вона розчісувала ці золотаві пасма, пестила та заплітала у коси, хіба ж могла вона не впізнати їх?

А сережки, на його вухах були ті самі сапфірові сережки, що колись належали їхній матері.

 — Як ти міг?.. Ти монстр, божевільний монстр! Тебе треба лікувати.

Вона висмикнула руку та, невпевнено підвівшись, дістала телефон, щоб викликати поліцію. Намагалась набрати номер, та ніяк не могла натиснути потрібні цифри — руки ніби стали чужими.

Чоловік раптом затих. Його погляд перетворився з божевільного на рішучий та холодний. Якийсь пекельний перемикач у його голові знову клацнув. Андрій підійшов до столу й схопив ніж, рухаючись швидко та без вагань.

— Ти теж хочеш забрати її? Вкрасти? — прохрипів чоловік, — Я подбаю про те, щоб і ти залишилась вдома, сестричко. Ти будеш новою, ідеальною частиною нас. Ми ж сім’я. Ти більше ніколи мене не покинеш, не покинеш нас!.. — він зробив крок в напрямку Марини, підіймаючи над собою ніж.

***

Цього разу вона зайшла до магазину без поспіху. Всередині неї зародився спокій та впевненість, якої так не вистачало раніше.

Стенди з перуками, що виблискували під світлом яскравих ламп, походили на зрізані голови. Сотні пустих очей, сотні фальшивих усмішок. Звичайні пластикові ляльки, що викликали тільки відразу.

Вона й сама колись була лише живим манекеном, начинкою від іграшки, яка нарешті знайшла свою оболонку, свій сенс життя. Одна біда — тепер усього було мало. Вона відчувала невгамовний голод, голод до чужих життів, мільйонів душ, які могли стати частиною неї.

А все починалось з кохання. З егоїстичного бажання залишити собі, те що ніколи не було твоїм. Так з'явилася нова особистість — Андрій та Женя стали лише вицвілими світлинами в забутому альбомі.

Скоро і її дім, мабуть, перетвориться на вітрину з перуками. Зі справжніми витворами мистецтва, кожен з яких колись мав своє ім'я та свої спогади, своє окреме життя. Всі вони зіллються в одне ціле, справжнє та неповторне.

— Добрий день, я бачу минула перука вам сподобалась? Вона така розкішна та дуже вам личить. — впізнавши її, привітно мовила майстриня, яка майже беззвучно вигулькнула з-за спини.

— Добрий, — гостя злегка кивнула головою, — Чи можна, — тихо сказала вона, — замовити нову перуку? — обережно поклала пакет на стіл.

— Ну що ви, звісно можна, — майстриня дістала з пакета тугий пучок волосся. — Цього разу, — вона провела рукою вздовж волосся, — Воно таке густе та світле! Набагато світліше, ніж попереднє, неймовірна краса. Ви, мабуть, бажаєте залишити таку ж довжину?

— Так, — вона знову кивнула, дивлячись на відображення майстрині у склі вітрини, неначе вже приміряла її образ.

— З такого волосся робити перуки одне задоволення. І де ви купуєте такий якісний матеріал? — зітхнула майстриня, — Можливо й мені підкажете?.. 

 — Ой, це велика таємниця. — ніби жартівливо промовила вона, — Вам краще не знати.

— Ну добре, — трохи задумливо відповіла жінка, — Тоді приходьте за два тижні.

Гостя лише посміхнулась у відповідь, розплатилась та пішла геть, сподіваючись, що час мине дуже швидко. Їй так не терпілося приміряти нову перуку.

Ще одна душа, ще один крок до свого ідеального «я».