На дні зіниць

Як тобі на світі ведеться-живеться? Чи не зненавидів? Не виникало бажання кусати й рвати зубами його до одуріння? Випити всю кров — до останньої краплі? Авжеж думав про це! Жодного сумніву. Але досі гидуєш… Бо тіло божевільного світу хворе і кров давно мертва. Вона не кипить, не нуртує завзято, як твоя — пропікаючи шкіру темно-синіми руслами. Вона гниє. Отруює токсинами злості й захланної ненажерливості людства. І вже ніхто й ніщо не допоможе та не врятує його. Окрім тебе…

Що? Не здужаєш? Облиш! Розповідатимеш свої вигадки іншим, але не мені. Ти годен гори на пісок розтерти-розсіяти, коли стане потреба. Бо маєш силу та змогу. Маєш мене…

Тож не мовчи. Не чекай. Кусай світ і випльовуй. Аби не струїти серце й не споганити власної крові заразою. Дошукуйся істини — того вогню палючого, що вкаже тобі шлях. А як знайдеш, то сміливо йди вперед і не озирайся. Куди б він не привів: до вершини світу чи й на самісіньке дно.

І не забувай, що я — завжди буду поруч: за тобою, перед тобою. В тобі...

***

— Як ти? — Софія прикипіла своїми темно-вохристими котячими очима до його змарнілого блідого обличчя. — Трохи дурнувате питання. Але якби ж могла тобі чимось допомогти!

— Уже допомогла, — Ярик змусив себе якомога ширше посміхнутися, долаючи пекельний головний біль та лють, що повільно й невпинно скипалась всередині великими згустками.

— Гаразд. Одужуй! — легко й невимушено Соня торкнулась губами його щоки. — Сашко переказував вітання.

— Як він? — зшерхлі губи звелися зубовним скреготом.

— Та ніби норм. Забої, подряпини, невеличкий синець під оком. Жити буде, — засміялась. Кокетливо пригладила хвильки довгого русявого волосся. Знала, що й без того гарна, але ж коли ще цей задрот матиме змогу покайфувати в її компанії? Хоча… Щиро кажучи, шкода, що все так хріново склалося…

— Буде жити? Серйозно? — хрипко реготнув, неначе виплюнув застояне харкотиння. — Гаразд! Якщо вже збираєшся іти, тоді скажи медсестрі, аби зазирнула до мене й вколола знеболювальне…

Коли за дівчиною зачинились двері лікарняної палати — він надовго приклеївся очима до білої стіни навпроти. Той чистий колір наче прагнув видлубати зіниці своїм сліпучим світлом. Врешті повіки наповнились важким оловом і запнули налиті кров'ю склери. Важко перевів подих. Знову канудить! В'язкий клубок підступає до горла, дряпає стравохід кислотою і відкочується назад у шлунок.

А ще нестерпно паморочиться голова! Нормально встати з ліжка чи сходити до вбиральні — справжній подвиг. І це бісить! Ледве стримав брудну лайку, що крізь зуби рвалась, коли вчора лікар сказав — доведеться потерпіти, адже наслідки струсу головного мозку не зникають так швидко, як хотілося б.

Лайно! Все — лайно! До маківки вимастився ним. Аби відмитись тепер… А хто винен у всьому? Тільки він сам! Якби не патякав зайвого — то й біди не було б…

***

Нарешті вдома! Подалі від смороду ліків, антисептиків і чужого людського болю. Власного вистачає вище голови… А тут, в рідних стінах, пахне маминим ванільним печивом і батьковим тютюном. Пахне теплом та затишком. Крізь відчинене в кімнаті вікно — зимовими яблуками, присипаними листям і вогкістю затяжних осінніх дощів, що марудно й ретельно вимивали землю уже третій тиждень поспіль.

Ярослав неначе приріс до підлоги, вдивляючись у присмерк по той бік скла. В очах мерехтіли темні мушки. Їх щодня ставало дедалі більше. Лікар спершу заспокоював, а тепер відправив на додаткові обстеження до окуліста. Прийом — завтра зранку. І лише від однієї думки про білий халат та штучну професійну посмішку його починає вивертати зсередини.

Вклався у ліжко й заплющив очі. Мушки теж лягли спати. Натомість прийшли білі пульсуючі спалахи. Чорне чи біле — однакова нездорова хрінь! Зір поволі й невпинно затягується мороком…

У щілину не до кінця зачинених дверей його барлогу просочувалась розмова батьків. Ніби й тихо говорили, та виразно чулося кожне слово.

— Якби не блядський Сашко, — хрипке гарчання батька різало вуха майже до крові, — і не та малолітня курва Сонька, то цього б не сталося. Я б прибив їх обох! Отак роздушив би — як бридку гусінь! Розтер мокрими плямами! Якого хера він взагалі з ними зв'язався — із відбитим гопником і донькою алкашів?! Я ж казав, що ця дружба не доведе до добра! Казав, блядь, чи ні?!

— А я казала, що не треба Ярику скутера! — зробила випад мати. — Хай би хоч школу закінчив! Але ж ти — як упертий баран! Подарував? Тепер маємо клопіт. Кістки зростуться. Гіпс знімуть. Але ж із зором якась біда.

— Це ще не відомо! І припини мене звинувачувати! Мільйон разів просив його не перевищувати швидкості. Долітався дятел! Варто ще й лупня доброго вклеїти, щоб знав, із ким водитися. Пустив дебіла за кермо, сам ледь кишками не сере, добре, хоч живим лишився, а тому вилупку — ні в голові, ні в сраці. Цілісінький! Сонька теж ходить, шкіриться. Майже щовечора в сквері сидять, пиво цідять, іржуть. Бидлячі істоти!

— Ох, не кажи! — гірке й налякане зітхання матері гострими шпичаками застромилось у скроні й застигло пульсуючим болем.

Ярик зціпив зуби та загорнувся у кодру. З головою. Аби не чути більше жодного слова. Все одно крики й сварки не допоможуть…

***

Високий і смаглявий, схожий на цигана лікар довго й зосереджено щось писав у медичній картці. Тоді мовчки вказав його матері очима на окремий кабінет. Двері за ними щільно зачинились. Ярик нагострив слух, але жодного слова не міг розчути. Лише невиразне бубоніння.

Мати вийшла звідти з підозріло вологим блиском в очах. Стримуючи тремтіння нижньої губи, тихо сказала:

— Ходімо! На все добре, пане лікарю!

— До побачення.

Вийшли з кабінету. Ярик запитально глянув на матір.

— Що таке? Ма! Що він тобі сказав?

Жінка махнула рукою і закусила губу. Трохи помовчала, а тоді враз зупинилась, схопила його за руку й твердо мовила:

— Усе буде добре! Чуєш? Ти одужаєш! Хай би що вони всі говорили.

— Та знаю, — знизав плечима.

Вони мовчки звернули за ріг лікарні. Рій мушок в очах дедалі зростав у розмірах та кількості. Пересування у просторі поволі перетворювалось на тортури…

Уже вдома, за вечерею, мати сказала, що потрібна тривала реабілітація і додаткові обстеження. Поки що лікар підозрює, нібито набряк у мозку тисне на зоровий нерв, а це спричиняє тимчасові проблеми з зором, які можуть перерости в серйозне захворювання. Але подальші дослідження все покажуть.

— Бля! — батько дзенькнув виделкою. — Так і знав, що буде якась хуйня! Наш синочок не може жити спокійно. Правда?! — люто черкнув поглядом по Ярику. — Тепер доведеться купу бабла вивалити на лікарню. А чого? Бо хлопчику захотілося трохи розважитись! Краще б до ЗНО готувався. На носі — закінчення школи.

Він рвучко підвівся, шпурнув стільцем до стіни та вийшов із кухні. Ярик стиснув щелепи й відвернувся, дивлячись у вікно.

— Не ображайся на татка, — мама підбадьорливо поплескала по руці. — Просто в нього зараз на роботі не все гладко, зарплатню врізали. Тому й нервує.

— Дякую за вечерю, — відказав ледь чутно. — Я — митися й спати. Голова болить…

І ще довго опісля крутився у ліжку. Настільна лампа випікала очі жовтою сечею каламутного світла. Тож врешті вимкнув і вкрився із головою. Не хотілося нікого ні чути, ні бачити. Якби знав, що весела пригода перетвориться на таке псяче лайно, то послав би Сашка нахер. І Соньку теж. Навіть попри симпатію до неї. Але вона тоді пильно зазирала йому в очі, кілька разів потайки від Сашка стиснула руку під час розмови. І все склалося так легко, як пазли в дитинстві. Тож навіть не думав довго…

***

Коли ви прийшли — я знав, що нічого доброго з того не буде. Липкі мацаки ваших думок тягнулися до мого дому так жадібно й спрагло, обстежували кожен закуток. Я читав їх, наче розгорнуту книгу. І попри нічний морок — бачив вас наскрізь. Чекав, що ти ближче підійдеш. А ти клякнув на нижній сходинці та боявся ступити далі навіть пів кроку. Стискав кулаки й понад усе хотів чкурнути геть, подалі від мого дому й мене. Мабуть, не очікував такого жалюгідного видовища. Старого тіла, обліпленого муміфікованими рештками й прілим дрантям. Відвертався і ховав обличчя під каптуром куртки, доки одна потороча блювала, а інша длубалася обценьками в моєму роті й витрушувала кишені.

Не думай — я не тримаю зла, що ти розповів їм про мене. Направду, навіть чекав цього. Знав, що прийдеш. Ота маленька краплина дурної крові нашого спільного пращура таки далася взнаки. І скільки б ти не намагався бути чесним і праведним, а вона все одно візьме гору.

Я довго чекав. Терпляче. Вперше й востаннє бачив тебе ще зовсім малим лопуцьком. Ти тоді так кумедно витріщався на мене! У великих очах не було навіть тіні страху чи відрази. Лише захват іскрився. І нестримна спокуса торкнутися пальцем печатки братства на моїй руці. Ти ж тоді відчув мене, правда? Аж пальці обпекло жаром. Та не це вразило. Дивно було, що навіть не скривився, не заплакав і нікому не поскаржився. Лише убгав руку в кишеню й зосереджено набурмосився.

Тоді я впізнав цю силу! Силу крові зла, здатного карати й милувати, ненавидіти й любити…

***

Софія вслухалась у роздратоване шкварчання Сашкової цигарки й нервово жмакала брудну вологу серветку. Витирає ці руки, витирає — і все марно. Якийсь наче віковий леп збирається на долонях. Глянеш — чисті, а торкатися ними обличчя, їжі, та будь-чого, настільки бридко, аж нутрощі вивертає!

— Ніхто не винен, що він довбана мамина квіточка! Упав і розсипався, як трухлячча, — Сашко демонстративно чвиркнув слиною між зубів. — Чого ти паришся? Загоїться все, як на собаці!

— Там овердохуя бабла треба, — похитала головою. — Якщо загнав золото, значить, віддай Ярику його частку. Ти ж усе продав? Чого мовчиш? Язик у сраці?

— Та пішла ти! Думаєш, так легко це провернути? Приїде Бобер, то в нього є знайомий барига. Тоді й продам. І зуби, і портсигар, і печатку з ланцюжками — усе впарю. Але за послуги треба буде трохи відслинити бабулесів. Сама знаєш, що Бобер за «дякую» кроку не ступить, — замовк, глянув скоса на дівчину. — Слухай, а якого хєра ти печешся тим головатим махуйлом? Запала чи що?

— Головою вдарився? Може, нагадати, що саме я все спланувала й привела його до тебе?

— Та годі бухтіти! Я ж пожартував.

— Краще б ти цього не робив. Жарти — точно не твоє. Повір.

— Знаю. Мала, ти цей… не сердься. Ок?

Кивнула. Ковзнула пальцем по екрану телефона. Пізно вже. А додому йти зовсім не хочеться. У той клятий смердючий гнидник обісцяних алкашів.

Сашко присів поруч на лавку, провів рукою уздовж її стегна, захованого під широкими джинсами. Його вродливим обличчям розпливлась хтива посмішка:

— Чуєш, мала? Сьогодні до мене чи давай тут?

Ляснула його по руці. Підвелась і пішла парковою доріжкою, не озираючись. За мить наздогнав. Роздратовано шарпнув за плече.

— Хіба тобі гроші не треба?

— Відвали! — штовхнула й кинулась бігти.

— Або не ламайся, або забий на свою частку, тупа сучко! — Сашко зареготав, підкурив нову цигарку й поплентався слідом…

***

Паркова доріжка раптом скінчилася, а дерева — ні. Обступали з усіх боків щільними стінами, хльоскали гіллям по мокрих від сліз щоках. Зупинилась, посвітила ліхтариком телефона довкола, намагаючись зрозуміти, в яку це бісову сраку її занесло. Витерла обличчя липкими руками. Знову цей бруд! І нестерпний сморід тліну.

Кавкнула. Вхопилася рукою за тонкий стовбур найближчого дерева. Ледве кишки не вивернула з блювотинням. Щоб іще хоч раз вона наблизилась до мертвяка! Хай би воно горіло! Обтерла рота рукавом куртки. Позаду зашурхотіло опале листя.

— Хто тут?! — скрикнула, озираючись.

Сильний поштовх у спину жбурнув уперед — аж юзом проїхалась. Згори впало щось важке, тамуючи її крик. Схопилась руками. Пальці намацали чиїсь ребра, кістляві передпліччя. Хапнула ротом повітря у марній спробі вдихнути. Борсалась і хрипіла від болю, що роздирав щелепи, розривав тонку шкіру й ламав кістки. Одну за одною. Із лунким хрускотом, наче сухі гілки. Уламки протикали тендітну шкіру. Вона захлиналась німим вереском, так і не спромігшись виштовхати із грудей бодай кволий писк. Рука нападника вчепилась у волосся на потилиці й вивернула голову набік. Від глухих ударів в обличчя рот наповнився солоним металом і вибитими зубами. Давилася тим місивом, порскала червоною слиною. Кров заливала очі, вуха, ніс. Та удари не припинялися…

Перш ніж кволий вогник притомності згас остаточно, вона збагнула, що падає в яму. Глуко плямкнула мокра драглиста земля, а згори із шурхотом посипався пісок, заковтуючи її дорешти…

***

Вертався додому пізно й добряче забуханий. А чого не випити, коли дохуя грошви тепер має? Ледве в кишені убгав. Головне, щоб його старий не побачив. Інакше хана! Все забере, ще й морду намилить. Ну, нічого… Має на гадці кілька схованок. Хріном пекучим старе падло поживиться, а не його баблом.

Зупинився. Хитаючись, наблизився до лавки, де завжди зустрічались із дружбанами й Сонькою. Треба було б тій курві трохи відсипати, щоб не пускала слину. Хай би купила собі шмаття і шпаклівки для писка. Але ж воно, притрушене, навіть на дзвінки не відповідає. Куди повіялась? Тут лягаві замахали вже всіх своїм винюхуванням. А хто винен, що Соньці знову зірвало дах? Не вперше…

Із тим придуркуватим Яриком він точно ділитися не збирається. Яка з нього користь? Навіть пальцем не поворухнув, коли вони маслали. Стояло одоробло з вивернутими балухами. Ото й тільки, що вибовкав казочку й привів на місце. Велика заслуга!

Сплюнув. Тягуча нитка слини ковзнула з підборіддя на груди. Сашко витерся шапкою і знову примостив її на верхівці коротко стриженої голови. Капець, як холодно! Кажуть, на вихідних сніжитиме. Треба нову куртку собі придивитися. Все ж таки зима вже на носі. Останній тиждень листопада.

Відхилився назад, втискаючись у спинку лавки. Закинув руки за голову й самовдоволено вишкірився. Ну, вже він точно не буде на собі економити! Життя одне. І закінчити його відбитим скнарою, як той мудак, він не збирається. Не вистачало, аби колись його кістки отак перетрушували в пошуках щастя…

Реготнув сам до себе. Підкурив цигарку. Із насолодою затягнувся дорогим тютюном. Тілом розлилося приємне відчуття спокою і впевненості. Краєм вуха упіймав тонкий перебір підборів. Озирнувся через плече. По той бік вулиці швидко чимчикувала струнка білявка. Збіса гарненька — якщо вірити тьмяному освітленню вуличних ліхтарів.

— Куди панночка поспішає? — швидко наздогнав. — Королеви без охорони не ходять. Дозволите провести?

Навіть не глянула й не зупинилась. Тільки кроки пришвидшила.

— Стерво пихате! — сплюнув роздратовано, махнув рукою і повільно рушив до гаражних масивів. Там і заховає своє добро.

Пірнув у дірку в паркані. Вони з пацанами часто сюди лазили — викурити косяк чи бухнути. Особливо, коли на зміну заступав сторож Павло. Глухуватий і добряче підтоптаний віком, той вмикав телевізор і хропів усю ніч. Іноді навіть не чув, як вони заходили в сторожку й трусили кишені його куртки, лишеної на вішаку біля дверей. Гарні були часи! А зараз ще кращі…

Прислухався. Тиша! Скрадаючись, рушив уздовж огорожі. Втоптана стежка вивела його на дорогу між рядами металевих гаражних конструкцій. Але ж темно! Хоч око видлубай…

— Як скажеш! — слизьким вужем ковзнуло біля вуха.

Відсахнувся. У горлі застиг лемент жаху, коли ліва очниця наповнилась пекучим болем, що вихлюпнувся на обличчя і закрапав на груди. Він гепнувся колінами на жорсткий гравій, обхопив голову руками, щоб захиститися. Та розсічена каменем шкіра розлізлася на потилиці. Від наступного удару тріснуло ребро. Тоді — ще одне. І ще. Заскавчав. Навкарачки відповз трохи далі. Мокрі від сечі спортивки заголили сраку по самісіньке нікуди. Зіщулився на траві, безпорадно кліпаючи вцілилим оком. У набряклі ніздрі просочився трупний сморід.

— Ти дещо забрав! Треба повернути на місце.

— Немає… В Бобра, — спромігся видушити кволе пищання.

Камінь розквасив йому губи, наступної миті приклеїв борлак аж до шийних хребців. Продірявив щоку й вкарбував кутні зуби в розпухлий язик. Слизьким від крові вперся в живіт — і зношена худі вищирилась діркою, а нитки всотались у нутрощі розпоротого черева.

— Відпочинь трохи. Та охолонь, — ніч спрагло проковтнула сміх, не лишаючи ні слідів, ні відголосся звуків. Лише німий спокій вічності та їдкий запах смерті…

***

Обстеження. Процедури. Піґулки, піґулки, піґулки… Бісова купа ліків — і жодного результату! Світ довкола стрімко занурювався у темряву. Мушки зникли. Разом із зображенням. Лишились тільки розмиті тіні. І страх, що виїдав зсередини. Зникла Сонька... Минулого тижня поліція сюди приходила. Слідчий цікавився, коли востаннє бачились із дівчиною.

— Давно. Ще в лікарні, як вона мене провідувала, — Ярик вдивлявся у темну постать правоохоронця і безпорадно кліпав очима.

— Дайте хлопцеві спокій! Він майже втратив зір після аварії, — втрутився батько. — А та дівка неодноразово з дому втікала. Певно, і цього разу черговий цирк влаштувала. Пошукайте в Микулинцях. Здається, в неї там баба живе.

Правоохоронці вибачились і пішли. А він ще довго не міг зібратись докупи. Ще й батько про ті кляті Микулинці нагадав!.. Забути б до них дорогу, ніби й не знав ніколи!

У вітальні репетував веселою рекламою телевізор. Ярик вмостився у кріслі, заплющив очі. Все одно нічого не бачить, то хоч послухає.

«Жахлива подія сталася на Житомирщині, у селі Микулинці. Невідомі особи вчинили акт вандалізму на сільському цвинтарі — розкопали могилу й понівечили тіло померлого чоловіка, — голос ведучої новин аж здригався від стримуваного гніву. — Наша знімальна група приїхала в Микулинці, аби розібратися із ситуацією на місці. Репортерка Олеся Вірц зараз із нами на прямому зв'язку. Олесю! Розкажи, що вам вдалося з'ясувати і як просуваються пошуки винних…»

Волосся на потилиці здибилось. Ярик скам'янів.

— Чуєш? — гукнув батько. — Тут про Микулинці сюжет…

Мати швидко прибігла з кухні.

— Про наше село? І що там?

— Ну, журналісти кажуть, якісь покидьки розкопали могилу Родіона Завадського. Хіба це не твій дядько по матері?

— Та він! Точно він! Глянь! Це ж його могилу показують, — мати сплеснула руками й раптом заплакала. — Та що ж це таке? Куди світ котиться? Яке дикунство!

— Якщо мені не зраджує пам'ять, то десять років тому його братки тюремні ховали? З усіма почестями й напакованого аурумом. Як істинного пахана, — батьків голос набубнявів сарказмом.

— Так. Ховали друзі. Він не мав своєї родини.

— А коли одружуватись, якщо з нарів не злазив? Скільки ходок було?

— Чотири. Після відбування останнього терміну приїхав у село, в батьківський дім. Сказав, що зав'язує.

— Ну, певно! Йому ж тоді вже за шістдесят перевалило.

— Якби не захворів, то досі жив би. Та й поганого він нам нічого не зробив, аби паскудити язиками.

У повітрі загусла тиша. Врешті батько зітхнув:

— Завтра зранку поїдемо в село. Треба його поховати по-людськи й впорядкувати могилу. І у відділок навідатись, щоб поліція не розслаблялась та шукала винних. Маю підозру, що це хтось із його колишніх поплічників. Той, хто бачив весь процес споряджання померлого. У кімнаті тоді були тільки ми та вони, коли його найближчий товариш клав портсигар і перевіряв, чи на місці ювелірка.

— Думаєш, такі чекали б десять років? Навряд чи…

— Все одно треба поліції розповісти. Вони мають розуміти, що це пограбування.

— Навіть не знаю… Аби ж після цього не прийшли по наші душі. З криміналом краще не зв'язуватись. Просто поховаємо — та й усе. Нехай правоохоронці самі шукають. Це їхня робота. Та й із дядьком Родіоном ми ніколи не були дуже близькими. Він узагалі майже ні з ким із родини не спілкувався. Мама розповідала, що брат її батька теж із в'язниці не вилазив. І ніби ще якийсь давніший родич промишляв грабунками. Гени — не воші, пальцем не роздушиш…

І знову — тиша. Гупання крові у скронях. І якийсь віддалений голос ведучої новин — ніби з-під товщі води. Ярик повільно підвівся.

— Піду я… Щось втомився сьогодні.

Плеча торкнулася материна рука, але він примарою ковзнув до дверей, не зупиняючись.

— На добраніч! — гукнула мама. Батько мовчав. Досі сердився, хоч і не так, як спочатку.

Ярик вклався на застелене ліжко. Непроглядна каламуть обступила з усіх боків. Міцно стиснув повіки — аж до болю. Що ж він накоїв?! Клятий дурень! Дурень…

***

Ти спиш? Агов, хлопче! Прокидайся! Вибирайся зі своєї нори й вдихни благословенне повітря. Вдихни волю. Не треба добровільно замуровувати себе в чотирьох стінах. Ти маєш жити й смакувати своє життя. Не вмієш? То я навчу. Сумніваєшся? А дарма! Хіба я тобі не казав, що все вдасться? Хіба не переконував, що сволота завжди отримує плату за свої вчинки? Ти добре впорався, хлопче! Славним було наше полювання. Але справу ще не завершено. Треба забрати своє. Гаразд? І ти мені допоможеш. Знову станеш моїми ногами, руками, тілом. Як тоді — із малолітньою профурсеткою і тим придурком одноклітинним. А я буду твоїми очима. Аби міг бачити в темряві потворність гнилого світу. Аби міг рвати його зубами і спльовувати. Дістатися до нутра й вигризти серцевину, корінь зла, що давно вріс у цю землю і жере її жадібно, п'є її кров та висотує жили. Ти зможеш це зробити! Я знаю…

***

Ярик відчинив вікно й випорснув із кімнати. Нічний садок загорнув його зимним саваном останніх днів осені. На мить зупинився і прислухався. Дім спав. Чудово! Торкнувся зап'ястка: смартгодинник показав першу годину ночі. Купа часу для втілення задуманого. Бобер живе на сусідній вулиці.

Усміхнувся і бадьоро почимчикував до хвіртки. На дні зіниць спалахнули вогні…