Тихий перевал

Дорога різко звузилася після повороту. У горах широких трас ніхто і не очікував, але коли краї асфальту стали ще більш нерівними, а повороти різкішими — Діма скидав швидкість майже до 20 км на годину.

— Воно точно сюди веде? — запитав він, не відриваючи погляду від смуги перед капотом.

— Так, дивись, — Віка тицьнула у телефон. — На гугл-мепс до “Тихого перевалу” якихось п’ятсот метрів, якщо рахувати від мосту.

На задньому сидінні Тимофій спав в автокріслі, поклавши м’яку іграшку собачки під щоку.

Дерева обабіч стояли щільно, нагадуючи високі, майже вертикальні стіни. Після розлогих краєвидів полів, що давали відчуття свободи, у лісових лещатах було відчутно тісно.

Ще один поворот і праворуч від дороги вигулькнула вивіска. А за нею — дерев’яний комплекс — готель з суцільного зрубу і кілька приміщень поруч, оформлених у такому ж стилі. Асфальт змінився на бруківку, вимощену із грубого каміння. Машина затарахкотіла.

— Ну… приїхали, — видихнув Діма, зупиняючи авто на тісному паркінгу. Він кілька разів розтискав пальці, наче намагався струсити з них воду. Тіма позіхнув і взявся протирати очі руками.

— Ми вже в голах, тат?

— У горах, синку. Можна прокидатися!

Лебеденки повільно вилізли з авто, розминаючи ноги та спини після довгої дороги. Хлопчик плескав руками на радощах, наче сну і не бувало і побіг роздивлятися територію. Мама слідувала за ним, фіксуючи на фотоапарат дитячий захват і свій дім на кілька наступних днів.

— Я на поселення, Вік, — гукнув Діма дружині і зник за масивними дерев’яними дверима із підковою на вершку.

***

– Тук-тук… Ми забронювали кілька годин тому номер. – Діма увійшов у невелику кімнату, на дверях якої вирізьбили напис “Рецепція”. Тут, як і всюди в готелі “Тихий перевал”, пахло чимось затхлим, наче десь у кутку лежав жмут вологої трави.

Весь простір кімнати забирав чорний шкіряний диван і величезний дерев’яний стіл, на якому стояв громіздкий телефон-факс, старий монітор та зошит із записами від руки.

Жінка з-за столу вказала рукою на диван. Її окуляри спустилися на кінчик носа і господиня з-під лоба уважно подивилася на гостя. А потім механічно усміхнулася, наче завмерла на фотознімку.

– Лебеденки? Ласкаво просимо до нас. Ви уперше.

– Так, буквально з годину тому забронювала дружина, – Діма обернувся в сторону коридору, шукаючи знайомі обличчя, але там було порожньо. Коли відвів погляд, жінка так само усміхалася, не кліпаючи очима. – Якщо вам треба документи, то зараз її наберу.

Діма поквапився шукати айфон у кишені, відводячи погляд від господині. Шкіряний диван рипів на кожен його рух.

– Нічого не треба, Дмитро, — мовила жінка, наче говорила до знайомого. Посмішка з її обличчя “вимкнулася” так само різко, як і з’явилася. — Водичка у чайнику на коридорі, якщо захочете чаю чи кави. Аби не було пожежі, ми не дозволяємо користуватися такою технікою у номерах. Праска теж у комірчині поруч столика із чайником. Тут усе дерево, як бачите, мусимо бути обачні.

І, замість сказати щось розумне, у Діми вирвалось:

— Гарно у вас тут. Як… в лісі. Ну, ми і є в лісі… ясно…

Жінка мовчки опустила погляд і взялася записувати в журнал дані, а Дмитрові пальці дріботіли по екрану: “Тут така мадам, наче ми на поселені в божевільню. Ви довго?”. Повідомлення зависло з однією “пташечкою”.

– Пані, а інтернет у вас є? Бачу, що у мене не працює жодна поділка на мобілці. То є, то зникає… Як тут зі зв’язком? Мені треба буде попрацювати і треба щось стабільне.

– А як же ж. У нас є інтернет, хоча готель і може здатися аж надто… ретро на вигляд, – жінка провела очима по стінах. — Ми фактично вже на території заповідника, як ви помітили, тому зв’язок між гір і справді дуже поганий.

Жінка піднялася, Діма автоматично виструнчився за нею. Із шафки на стіні вона взяла металевий ключ і простягнула новому пожильцю.

– Сподіваюся, вам не захочеться нас покидати. Запам’ятаєте гарантовано. Всі пам’ятають ночі у “Тихому перевалі”, – знову механічно усміхнулася господиня.

Діма затримав подих, наче силувався уважніше почути слова, мовчки усміхнувся і вийшов у коридор. Обіцяний чайник тулився біля стіни. Поруч – кілька зачинених дверей без позначок, а на ще двох різьблення “Номер 1” та “Номер 2”.

Діма опустив погляд на ключ у руці – на круглому шкіряному дармовисі було тиснення “Готель “Тихий перевал”. 4”. Навколо цифри обвилася змія.

— Вужиків тут багато, – прошепотів жіночий голос за плечем. Діма здригнувся й обернувся. Жінка з рецепції позаду нього взялася зачиняти двері кабінету. – Вони милі і безпечні, а от змій не займайте. Вони… не люблять, коли їх турбують.

– Так, знаю. Попереджу сім’ю про вужиків, аби не полякалися. І про змій, аби не турбували.

Вхідні двері готелю відчинилися і до коридору увійшла жінка з хлопчиком, років 5.

– Доброго дня! Я – Віка, а то Тимофій. У вас тут все таке природне, так пасує цій місцевості, – Дімина дружина не приховувала захвату.

– Можете звертатися до мене Марія. Якщо будуть якісь питання – я поруч. Сніданок у кафе внизу по дорозі з 8 до 10, – мовила та і зникла за вхідними дверима.

— Пф… Вона просто якась, як… Навіть не знаю, як передати. Дивна жінка, сподіваюся, у нас до неї питань не буде, – Діма глупо усміхнувся, взяв валізи і поплентався нагору.

– Maria you got a secret… – Віка наспівала хіт Blondie, перекрутивши слова, і широко усміхнулася.

– Хм, Марія. А ти знаєш, що вона знала моє ім’я, а я не казав, як мене звати і зареєструвала нас ти.

– Це називається український сервіс, пане Дмитре. Ну або вона тебе для чогось вистежує і сьогодні вночі переріже горлянку, – продовжувала Віка усміхатись.

– Яку голянку, мам?

– Мама жартує. Дивись, ось наш номер!

На другому поверсі було чотири двері. Сходи вели ще на третій. Стіни прикрашали ковані світильники та вишиті картини із гуцулами, трембітами та горами.

У готелі справді все було із дерева. Навіть віконні рами та підвіконня тут не міняли на пластик. У заглибинах зрубу вилися грубі мотузки, а підлога відгукувалася скреготанням на кожен рух.

Діма прочинив двері, і Віка з Тімом рушити за ним, роззираючись по кімнаті. Посеред номеру стояло широке двоспальне ліжко, трохи далі – маленьке одномісне, дитяче. На підлозі яскравими плямами барвилися два куцих килимки.

Прямо над великим ліжком на стіні висіло полотно. Напіводягнені дівчата на ньому танцювали поруч річки навколо величезної ватри. Світло від повні додавало їх обличчям блідості та виразності. Це була дивна суміш смутку та захвату. Навпроти ліжка тумба, велике дзеркало і телевізор, монтований до стіни. Чи не єдиний символ прогресу.

– Такс… Ці двері ведуть до ванної. А це – ого, яка гардеробна! Запихай сюди валізи, Дім, – гукнула Віка. Але чоловік вже потюпився у телефон, хлюпнувшись на ліжко.

– Знову вай-фай відвалився. Ми в якійсь цифровій дупі, — бурмотав він.

Віка зібралася розпаковували речі, а Тимофій стрибав на ліжку навколо батька. Згодом увага хлопчика перейшла на вікно, і він метнувся досліджувати балкон, двері до якого були незамкнені.

Вікна виходили на схил гори. Вже сутеніло і побачити щось далі світла ліхтарів на алеї готелю було марно. Густий насичений зелений колір лісу, що майже переходив у чорний, поїдав весь простір довкола. Десь зовсім поруч чулася ріка, повітря було вогким та солодким, наче його можна було зібрати у долоні. Мокрота просочувалася у волосся, а на шкірі залишалася легка прохолода, наче хтось легесенько дмухнув поруч.

– Ой мені стлашно, стлашно, мамо! Там все таке темне, – запищав Тім і влетів у кімнату.

– Це тому, що там живуть монстри, які хочуть залоскотати таких солоденьких дітей. – підхопив тато малого, кидаючи погляд на дружину. — І їх солоненьких мам, яким пора у душ.

Віка зачинила за собою двері ванної, кліпнувши одним оком Дімі.

***

У готельному ресторані “Три смереки”, майже всі столики були зайняті.

– А я думала, що ми тут чи не єдині, так тихо в готелі було, — прошепотіла Віка.

– Ага, і машин навколо лише кілька, — додав Діма.

Замовивши банош, салат “Грація” і кілька порцій картоплі по-селянськи, подружжя теревенило, роздивляючись усе і всіх навколо. За столиком поруч сиділа пара, майже беззвучно перемовляючись. На ній – фабрична сукня у квіти, у нього – широка сорочка в легку смужку, заправлена в штани.

Трішки далі компанія з трьох юнаків із кублом волосся, одягнута у в’язані светри та штани-кльош.

— Такі молоді, а одягнені, як мої мама з татом на студентських фото.

— Це зумери, Віка, і неймовірна сила секонду.

— Дивись, а там наче зліт байкерів, але не бачу їхні моцики. Ну і солянка.. Ми тут єдині у флісках і трекінговому взутті.

– Дивися, а тут картина, як у нашому номері, але більша… О, хіба це не на наш готель на дальньому плані? — тицьнув Діма.

— Ага, і фоток стільки тут. Концептуальненько.

До столика підійшла офіціантка і усміхнувшись спитала, чи все смакує.

— Все дуже добре і ситне, — почав Діма, показуючи на глечики та тарілки. — О, пані, ми завтра хочемо йти на маршрут. Він при в’їзді десь?

— Зараз поясню. Ви проїжджали міст, далі був шлагбаум і за метрів 300 — будка лісничих. Ось там і початок.

— Дякую щиро, — Діма обмінявся усмішками з офіціанткою, та забрала брудний посуд і пішла.

Ситна вечеря розморила батьків, а Тимофій швидко набрався сил і почав дуркувати і досліджувати все навкруги. Спочатку у залі, а потім побіг сходами на другий поверх “Трьох смерек”.

– Вже пора йти відпочивати. Завтра підемо в гори раніше. Шукай Тіму, а я розплачуся, – кинув погляд угору Діма.

Хлопчик стояв на сходах, роздивляючись стіну, всіяну світлинами відвідувачів ресторану та місцевими пейзажами.

– Дивися, тут є фото дяді з тьотею, які біля нас сиділи, – тицьнув пальцем Тимофій.

– Мабуть, здалося, синку, цим фото вже десятки років, а ця тьотя з…

Віка втупилася у фото, бо обличчя і справді були один в один із парою за сусіднім столом. Жінка перевела погляд на перший поверх, та сусідів вже не було.

– Дивно. Пішли, тато чекає. А що це у тебе в руках? – Тимофій перебирав пальчиками шмат тканини чи то плівки. Вона кришилася та падала додолу.

– Я взяв її на сходах. Диви, яка гарна! Як змія. Можна мені її забрати? – хлопчик розклав плівку у долонях.

– Ні, о боже, Тіма, це ж наче справді якась змія скинула. Ходімо звідси!

***

У кімнаті було незвично холодно, наче доки їх не було, в приміщення прийшла пізня осінь. З вікна било світло повні, що визирала між гір. За звичкою блекаутів Діма увімкнув економний режим ліхтарика і поставив на приліжкову тумбу.

– Диви, солоденька, місяць, як на картині… — Діма обійняв Віку за талію і за хвилину його дихання стало монотонним та спокійним. Тіма вже пів години спав, а за трішки втома здолала і Віку.

***

Діма прокинувся від холоду. Видно, скинув ковдру уві сні, а батареї в номері були холодні. Опалення тут схоже вмикали значно пізніше, втім восени вночі у цій місцевості вже були приморозки. Чоловік повернувся на бік, закутуючись у ковдру глибше і побачив Тіма. Хлопчик сидів на своєму ліжку, опустивши ніжки додолу. Очі були призакриті, наче він дрімав.

— Тіма, синку, хочеш в туалет?

— Тато, чому в цьому будинку так багато людей?

— Це готель, малий, сюди люди приїжджають і виїжджають. Чому ти не спиш? Лягай!

Тимофій поклав голову на подушку і міцно стиснув свою м’яку іграшку. За мить хлопчик спав.

— Все добре, Дім? — сонна Віка прошепотіла крізь сон.

— Так, щось наснилося. Спи.

***

– Твою мать, що це таке? Котра година? – Діма перевів очі на дружину, яка незворушно дивилася у стелю.

– Вони вже ходять так хвилин 20, – прошепотіла Віка. – Розбудили мене. Зараз і шостої немає. Гуп-гуп, гуп-гуп… Ну добре, встали, пішли попісяти, лягли в ліжко. Чого кола намотувати?

– Що там за банда? Ми ж нікого не бачили вчора.

Гуркіт наростав. Подружжя переглянулося і синхронно піднялася на ліжку. Здавалося, наче ходили в кімнаті, на стелі, по стінах і навіть у самих стінах. Так, наче все навколо рухалося і оживало. Мотузки у кутках стін нагадували змій, що звивалися. А тріщини у зрубі розросталися і звідти витікав морок.

Віка підскочила до дитячого ліжка та схопила Тимофія на руки. Вона намагалася закрити його вушка руками, аби вберегти від торохкання, що наростало.

Враз будинок замовк.

“Гей ви, стожари, мені насняться ваші чари…”, – десь у сусідній кімнаті тихо заграла мелодія.

На годиннику, що висів над дзеркалом, вибило шосту.

— Віка, ти це бачиш?

— Що?

Діма показав рукою на віддзеркалення. На картині, що висіла над ліжком, місяць змінився на сонце, що сходило, багаття стало попелищем.

***

Віка збирала похапцем речі, які напередодні ретельно розкладала в гардеробній. Тимофій досипав, ранкова пригода його не збудила. Діма сидів на ліжку, прицільно обводячи кімнату поглядом.

— Тимофій встає, їмо і їдемо звідси. Вік, я… Я не вірю у всяку дурню, але зараз готовий піти посповідатися чи якийсь хрестик купити, — шепотів чоловік. — Може це пранк якийсь?

— Хєранк, Діма. Що з картиною? Це не голограма якась. Добре, хоч розвиднюватися почало і вже не так стрьомно.

— Мам, ми підемо сьогодні в голи? — почувся хриплий заспаний голос Тимофія.

— Так, зайчику. Добрий ранок, мій хороший… Добре спав?

— Мені снилося, що ми плиїхали сюди, а тут було багато людей.

— У готелі?

— Ні, тут, у нашій кімнаті. Дуже багато людей. І ті, які вчола були, коли ми їли. І вони всі ходили і дуже шуміли.

— Ти просто мав дуже багато яскравих вражень удень. Знаєш, як моя бабця здувала сни? Казала, що треба подивитися у вікно, дмухнути і сказати: “Куди дую, туди й сон”.

Тимофій схопився з ліжка і почав дмухати на вікно. День обіцяв бути ясним.

***

— Тут підйом на половину, не далеко. Давай сходимо швиденько, а по поверненню поїдемо в інше місце. Впораємося ще до обіду. Тіма так хоче гори побачити, які обіцяли. Він ще день у дорозі не витримає.

— Якщо чесно, залишатися тут ні хвилини не маю бажання.

— Віка, ми навіть речі зберемо в машину. Просто вона тут припаркована постоїть. Я ключ від номера вже залишив на рецепшині. Ми звідси їдемо одразу після гір. Три години і нас тут немає.

Жінка повільно видихнула і кивнула.

***

До вершини гори на початку маршруту вела вузенька стежка. Попри ясний день, тут було затишно і панував цілковитий затінок. Складалося враження, наче зелений колір смерек відкоректований фільтром.

Сім’я Лебеденків, як і планувала, зробила тригодинну вилазку на полонину, і поспішала до авто.

— Ще довго, мам?

— Ось ми вже підходимо до початку маршруту, пам’ятаєш цю стежку?

Тимофійко, зрадівши, побіг вперед. За сотню метрів хлопчик зупинився перед крутим спуском, чекаючи батьків. Притримуючи одне одного, сім’я рушила з лісу до проїзної дороги, що вела до парковки готелю. Та вставши на асфальт, Віка і Діма завмерли.

— Котра година?

— Як це може бути?

— Їдемо звідси.

Яскравий диск сонця майже сховався за горою, залишаючи по собі зарево. Вечір заливав навколишній ліс, наче кисіль.

— Нас не було три години. Діма, нас не було три години. Я дивилася на телефон. Я трекер ходьби вмикала. Як це може бути?

Діма не відповів. Мовчки закинув трекінгові палки в багажник, доки Віка пристібала хлопчика. Подружжя сіло в авто і поїхало з “Тихого перевалу”.

Перед мостом, перед рікою, яка слугувала межею заповідника, вузьку дорогу перекривав шлагбаум.

— Йоб!.. Я зараз, — Діма поставив нісан на гальма і вистрибнув з машини. Віка обернулася до Тимофія, усміхнувшись, аби заспокоїти хлопчика, але той, видно, не відчував батьківської тривоги.

Чоловік спробував рушили конструкцію, але нічого не вийшло. Шмат важкої металевої труби, яку прикували ланцюгом до стовпа, не зрушив ні на міліметр.

Діма стукнув із усієї сили ногою опору та вилаявся. Він різко видихнув і протер очі, в які, здавалося, в’їдається темрява, що спускалася навкруги. Знизу шуміла ріка, заважаючи думкам. Погляд Діми прикував міст та постать, що віддалялася.

– Ееей! Чекайте! – гукнув він і силует обернувся. У темряві було важко зрозуміти, чоловік це чи жінка. Діма поглянув на Віку, махнув рукою і побіг по мосту.

Шум ріки посилювався, дорогу осяювало лише ближнє світло фар.

— Це ви… Добрий вечір, – важко дихаючи, випалив Діма. Він впізнав у жінці офіціантку з “Трьох смерек”. — Там авто наше, ми виїхати хочемо, а хтось опустив шлагбаум. Кому дзвонити, аби вийти, підкажіть…

— Боюся вам не виїхати і доведеться чекати ранку. Не будете ж пішки йти з малюком. Тут холодно і темно.

— Що!? – Діма крикнув так, що злякався свого голосу. — Вибачте, я просто… Як це закритий і ні в кого нема ключів? А як до вас “швидкі” їздять? А якщо “пожежа?”

— Зотліле не згорить. Дмитро, ідіть з сім’єю у номер і відпочиньте. У вас заброньована ще одна ніч.

За цими словами дівчина швидко пішла. Світло фар блимнуло, схоже це маякувала Віка. Діма на мить обернувся до авто.

— Пані, ще одне питання…

Але офіціантки вже не було.

— Ну так… А що ж ще мало статися. Мала би зникнути. Розчинитися. Стрьомна баба, яка знає, як мене звати. Друга стрьомна баба в цьому стрьомному місці, яка знає, як мене звати, хоча ми не знайомилися, — бурмотів він по дорозі до машини.

Діма переказав розмову дружині. Віка мовчки слухала, майже не дихаючи. Після невдалих спроб рушити шлагбаум, Лебеденки сіли в салон.

— У мене враження, що навіть якби в нас були ключі, трубу нереально підняти, наче вона тут роками так лежить, все в іржі. Я його і об’їхали не зможу. Не буду ж на таран брати.

— Діма, ти пропонуєш повернутися?

— План Б. Ми ночуємо в машині, в якій стане холодно. І ми посеред лісу. У нас з їжі лише якісь батончики для Тіми. План С — ми повернемося в номер. І…

— І?

— Не знаю, Вік. Це… Для мене вперше. Чекатимемо світанку. Ну або підемо пішки звідси і машину заберемо зранку. Але куди підемо не ясно.

— Ідемо.

— Добре, я віджену авто в сторону. — Діма рушив в салон, де на нього з питаннями накинувся Тимофій. — Малий, ми зараз матимемо ще один похід. Нічний. Це буде така весела пригода! Ти будеш світити ліхтариком, згода?

І вони рушили через міст.

***

— Якого хріна?

— Що тату? Знову міст? Я втомився, пішли вже в готель.

Перед ними шуміла ріка. А через неї — міст. Пряма дорога, яка мала б вивести до траси, привела до місця початку.

— Ми лякаємо Тіму, — прошепотіла Віка.

— Я розумію. А що робити? Поїхати, як наче нічого не сталося в готель?

— Або тут залишитися в авто.

— Добре, будемо в нісані. Я чатуватиму.

Сім’я знову рушила через міст, під ними бурлили чорні води, звиваючись у місячному сяйві. Повня осяяла дорогу та міст достатньо, аби зрозуміти, що машини немає.

Діма і Віка переглянулися. Тіма лише зойкнув, не маючи сили на звичні десяток питань.

Чоловік потягнувся в кишеню за ключами, аби переконатися, чи не залишив їх в авто. У долоні виблискував значок нісану і металевий ключ з цифрою 4 і змією на брелоку.

— Я думала, ти залишив на рецепції.

— Я залишив.

— Мені холодно, – Тіма притулився до мами щокою. Його пальці й справді змерзли.

Діма зняв свою курку і накрив малюка, залишившись у флісці. Він глянув на Віку, а потім на дорогу.

— План С?

— Ми забронювали дві ночі. Скористаємось?

***

Нісан був на тому ж місці, де його поставили в день заїзду. З фоє готелю лилося світло. Вікна номерів танули у темряві. Доріжка від готелю вела до “Трьох смерек”. На мангалі поруч догоряли вуглинки.

– Їсти! Їсти! Тату, хочу їсти! Шашлик!

Лебеденки невпевнено рушили до “Смерек”. Всередині гостей було небагато. Знайомих облич із вчорашнього вечора Діма не помітив. А от офіціантка — це була та ж дівчина з мосту!

— Допомогти вам визначитися із замовленням? — підійшла до подружжя дівчина.

— Звідки ви знаєте, що мене звати Діма?

Дівчина закліпала очима та усміхнулася.

— Ну ось вже знаю, Дмитре, ви представилися щойно. У нас сьогодні чудове м’ясне, можу бограч також рекомендувати, гарно зігріє.

— Ми бачилися на мосту. І ви назвали мене на ім’я, а я вам його не казав.

— Ви щось сплутали, у мене зміна сьогодні і я нікуди не відходила. Давайте я залишу все ж меню, а ви ознайомитесь.

Офіціантка поклала грубу теку у шкіряній обкладинці із різьбленими надписом назви ресторану.

— Якщо ми вже в цьому клятому місці, то принаймні поїмо. Мала, попереду нелегка ніч.

Вечеряли мовчки, з-під лоба роздивляючись всіх навколо. Він вчорашньої легкості не залишилося і сліду. Навіть Тимофій через втому не мав сили базікати чи ганяти у залі. Закінчивши, Діма залишив готівку на столі, не очікуючи на рахунок.

На виході Віка зупинилася на мить, затримавши погляд на стіні. Поміж десятка фото у кольорах сепії в око впала світлина. На ній за столиком у флісових кофтах сиділа пара із хлопчиком, років 5. Віка різким рухом зірвала її і поклала собі в кишеню.

У номері Лебеденків все було точнісінько таким як учора, Діма провернув ключ у дверях, заходячи першим.

— Діма, чекай! Ми ж речі в машині залишили, треба повернутися.

— Не треба. Вони тут.

— Як тут?

— Як бачиш, навіть місцеве потойбіччя знає про український сервіс.

Віка зареготала, Діма підхопив, а за ними Тимофійко. Коли напад істерики закінчився, Віка мовчки зачинила двері зсередини і почала перевдягати сина в піжаму. Той одразу глибокого заснув.

Лебеденки не переодягалися, лише вдягнулися легкі кросівки замість трекінгових. Куртку та фліску малого Віка тримала біля ліжка напоготові.

— Спробуй поспати, я почергую.

— Слухай, вчорашній гул я почула під ранок. Була 5:20 десь, я ще на годинник глянула. Ніч до того була спокійною. Зараз… перша? — Віка зиркнула на циферблат над дзеркалом.

— Та що тут з часом? Ми щойно прийшли та вже перша. А на картині знову місяць, помітила?

— Помітила… Холодно тут. Я б від того чайничка з коридору не відмовилася.

— Як дуже хочеш, я..

— Ніт. Без героїзму. У фільмах жахів у такі моменти приходить справжній демон. Команда не повинна розділятися.

— Вік…А який рейтинг цього бунгало?

— Смієшся?

— Ну нам чекати до ранку. Ми ж відгуків не читали толком. А може там якраз і були — “незабутні враження”, “привиди дуже ввічливі”, “мертвятина на сніданок просто пальчики оближеш”.

— Зараз подивлюся… Але тут зв’язок ледь тягне. Зараз оновлюється.

На екрані телефону повільно вантажилася сторінка, а потім завмирала. Віка оновлювала, доки мережа не пробилася.

Поруч назви готелю “Тихий перевал” червоними літерами миготів напис “зачинено”.

Лебеденки переглянулися. Дівчина скролила до відгуків, але ні фотографії, ні інші сторінки не підтягувалися.

— Підсумуємо: ми вибралися у першу за три роки відпустку у зачинений готель і зараз, коли на годиннику вже…п’ята?

Серця обох забилися швидко-швидко. Діма не міг вхопити власне дихання — воно або завмирало, або прискорювалося, наче він біжить спринт. Віка кинулася до ліжечка Тіми і забрала його в обійми.

Гуп.

Почалось.

Гуп-гуп. Гуп-гуп.

Стрілка хвилин от-от торкнулася четвірки.

Гуп-гуп, бам! Кххх…. Щось тріщало прямо у стіні.

Номер почало трясти, вібрувати. Звуки кроків чулися зверху, з боків, у кімнаті наростали, наче рокотання грому, наче у номері Лебеденків і над ними жили десятки таких сімей і зараз вони кудись чи від чогось тікали.

Ліжко прогиналося, наче по ньому хтось ходить. Зі замка випав ключ, а двері відчинися навстіж, а потім з таким же ж гулом грюкнуло назад.

Тікати. Тікати!

Але ні Діма, ні Віка не могли рушити з місця від страху. Чоловік лише міцно стискав дружину і малого в обіймах.

Мотузки у стінах нагадували змій, як і минулої ночі. Зливатися, викручуватися, наче їм щось дошкуляло. Зруб дерева почав темніти і все навколо охоплювала суцільна темрява. Повітря стало таким важким, що не вистачало кисню для вдиху. І раптом в одну мить усе навколо спалахнуло, обпекло, зотліло.

І зупинилось.

“Геть ви, стожари, мені насняться ваші чари…”

Сонце зійшло на полотні. Світало і за вікном.

Тіма розплющив очі, не розуміючи, що відбувається і чому мама з татом тремтять.

— Вже ранок? Вам наснився страшний сон?

***

Діма мчав вузьким мостом в одну смугу, не боячись одностороннього транспорту. Вони їхали мовчки і лише, коли побачили головну трасу села, не змовляючись, голосно видихнули.

— Додому.

— Додому, Віка.

— А їсти? — озвався ззаду Тимофій.

— Слушна ідея, заїдемо на заправку. Додому ліворуч, а найближчий сніданок — праворуч, — сказав Діма, вмикаючи поворот направо.

***

Обоє сьорбали міцну каву, втупившись у телефони. Нарешті на заправці був інтернет. Тіма наминав картоплю-фрі та тішився новою іграшкою з кіндера.

— Тут сказано, що цей готель не працює бозна скільки років, — Віка скролила екран айфона. — Він давно закритий… Так давно, наче то було ще в доінтернетні часи, бо тут нічого немає, ніякої інформації. Зараз це просто територія заповідника, якщо дивилася гугл-мепс. Не розумію, як тоді в дорозі все було доступне.

Віка говорила пошепки, наче боялася, що слова знову наближать їх до нічної реальності.

— Треба питати в місцевих. Якщо нас не приймуть за божевільних. Он за прилавком якась старша жінка, точно тутешня.

Діма пішов до стійки касира.

— Пані! А ви місцева?

— П'ятдесят літ тут живу. А до того десять трохи в іншому селі, — жінка привітно усміхнулася.

— Готель “Тихий перевал” тут далеко? Можете рекомендувати?

Жінка не поспішала рекомендувати.

— Готелю “Тихий перевал” вже давно нема, пане. Звідки у вас про нього питання?

Як би жінка не намагалася зберегти свій лагідний тон, але щось змінилося у голосі. Щось, що свідчило про страх.

— Просто шукаємо щось неподалік.

— Його не треба шукати. Справді. Його немає. Готель згорів дотла десятки років тому, а з ним багато людей. Це була трагедія. Ви… журналісти чи блогери якісь? Не думайте, що я стара і чогось не розумію.

— Ні, ні. Просто…

— Готель знову звели після пожежі, хоча місцеві були проти. То місце трагедії, розумієте? Та й заповідник це. Але якийсь приїжджий інвестор побудував, і готель знову згорів, знову забрав життя. Через поганий доїзд сюди не дісталися рятувальники вчасно. Все згоріло.

— Яка біда.

— Біда страшна.

— І ніхто не вижив?

Жінка знову не квапилася з відповіддю. Вона поправила пасма посивілого волосся, аби вони огортали шию.

— Одна з працівниць. Вона пішла раніше зі зміни на побачення, а потім повернулася по ночі. За кілька годин усе палало. Їй вдалося врятуватися, бо дівчина не змогла заснути тієї ночі. Але шкіру дуже понівечив вогонь. Якби ж, як змії, можна було б скидати старий облік і міняти на новий.

— Вона ще досі тут живе?

— П’ятдесят літ тут живе.

Діму наче струмом вжалило. Очі касирки видалися знайомими. Він точно бачив їх у “Трьох смереках”. Він зазирав у них на мосту. Діма мовчав і не міг сказати ні слова.

— Дім, все гаразд? — гукнула Віка.

— Так… Вам, пані, дякую за… Нам вже час в дорогу.

— Нікуди не звертайте, — різко сказала та і механічно усміхнулася, наче її хтось увімкнув.

***

Нісан виїхав із заправки по вузькій дорозі гірського села. Хмари чіплялися гір і здавалося, наче тут завмирає час. А коли вітер віяв сильніше, виникало відчуття, наче хвилини прискорюються з подвійною силою.

На повороті до “Тихого перевалу” Діма пригальмував на хвильку і рушив прямо, не звертаючи.

— Там стоїть знак заборони їзди. Там дороги до пуття нема, все захаращене. Як ми туди звернули, Дім?

— І чому ми звідти виїхали? Чи нас випустили?

— Не хочу про це думати. Накрути якесь радіо чи що. В мене жуйка є, будеш? — Віка полізла до кишені, діставши звідти жуйку і фотокартку. Зі світлини у кольорах сепії на неї дивилося три людини — вона, Діма і Тимофій.

Радіо зрадницьки шипіло, а фотокартка у тремтячих руках почала тліти. Діма глянув на дружину, яка тяжко дихала і різко закричала. Знімок у її руках палав. Діма натис на гальма, вискочив з авто і виволік Віку із салону. Раптом вогонь зник, а з ним і фото, від якого залишився лише попіл на руках. Лебеденки повернули голову до салону. З приймача рипів знайомий мотив.

“Гей ви стожари, мені насняться ваші чари…”