Квартира

Розрив з Олею стався два тижні тому. Офіційно – через «різні погляди на майбутнє», насправді – через те, що вона знайшла листування в його телефоні з колегою Іриною. Нічого особливого – просто переписка та жарти, але Оля не повірила. Або не захотіла вірити. Денис і сам уже не був певен, що саме так сталося. Пам’ятав лише, як стояв біля дверей їхньої – тепер тільки її – квартири з двома сумками речей, а Оля плакала і кричала одночасно, а сусіди крадькома виглядали у щілини дверей.

Сашко, звісно, прийняв його без зайвих питань, але Денис бачив, як через тиждень у друга з’явилася та особлива напруга в плечах, що свідчила про потребу хазяїна усамітнитись. Потрібно було з’їжджати.

Оголошення з’явилося в стрічці між двома пропозиціями однокімнаток з однаковою ціною, але відрізнялось неабияк приємною знижкою. Денис зацікавлено почав розглядати фото – вони були розмиті, ніби знімали на старий телефон тремтячою рукою – кімната з диваном, кухня з газовою плитою, вікно з металопластиковою рамою. Район – Павлове Поле, не найгірший варіант, хвилин двадцять до центру маршруткою.

Денис зберіг оголошення в закладки, але не подзвонив одразу. Занадто дешево. Напевно, підвал, або будинок під зніс, або щось ще гірше. Може, там хтось помер – квартири, де сталося самогубство або вбивство, часто здавали за безцінь, бо ніхто не хотів там жити.

Наступного дня він проглянув ще з п’ятдесят оголошень. Усі за значно вищими цінами. А Сашко ненав’язливо згадав, що його дівчина хоче почати залишатися на ночівлю. Денис зрозумів натяк.

Увечері, рівно о шостій, він набрав номер з оголошення.

Гудки. Довгі, як завжди на старих мобільних. Денис уже хотів скинути, коли на тому кінці відповіли.

– Слухаю, – голос старечий, тремтячий, з тією особливою інтонацією людей, які давно живуть самі.

– Добрий вечір. Це за оголошенням про квартиру на Павловому Полі. Вона ще актуальна?

Пауза. Задовга. Денис почув на тому кінці якесь шарудіння, ніби жінка щось шукала.

– Актуальна, – нарешті відповіла вона. – Ви один житимете?

– Так, один. Я програміст, працюю вдома, не курю, не п’ю. Тихий, акуратний.

– Коли хочете подивитися?

– Хоч зараз, якщо можна.

Знову пауза.

– Зараз... добре. Приїжджайте. Вулиця Клочківська, 156-А, четвертий поверх, квартира 37. Я буду там через півгодини.

Будинок виявився типовою п’ятиповерхівкою шістдесятих – цегляна коробка з облупленою штукатуркою, балкони, обвішані білизною. Під’їзд без домофону, двері з фанери та металу, вибите скло в ліхтарі. Пахло старими овочами.

Він швидко забіг на четвертий поверх. Постукав. Почекав. Постукав ще раз.

Двері відчинилися без попереджувального шарудіння, ніби хтось стояв по той бік і чекав.

Ганна Петрівна виявилася маленькою, зігнутою жінкою років сімдесяти п’яти, можливо старшою. Сіре волосся, зібране в пучок, який не тримався і розпадався пасмами. На ній був застебнутий під шию халат у дрібні квіточки, на ногах – розтоптані капці. Права рука сильно тремтіла.

– Денис? – запитала вона, не дивлячись йому в очі. Її погляд ковзав десь повз, фіксувався на його плечі, потім на стіні за спиною.

– Так. Добрий вечір.

– Заходьте. Швидко подивіться. Мені треба йти.

Вона посунулася вбік, і Денис увійшов.

Коридор – вузький, стіни бежеві, підлога – старий паркет, що поскрипував. Одразу ліворуч – двері в санвузол, праворуч – кухня, далі прямо – кімната. Все чисто, але з тим нальотом застарілості, коли речі не брудні, а просто старі. Пахло нафталіном та чимось ще – схожим на старі книжки або газети.

– Ось кухня, – Ганна Петрівна показала тремтячою рукою. – Плита працює, холодильник працює. Воду вимкнуть, якщо не платити.

Денис зазирнув. Кухня кілька квадратних метрів, газова плита старої моделі, але чиста, холодильник «Дніпро» – таких уже років двадцять не випускали. Вікно виходило в двір, за ним сутеніло.

– Санвузол, – вона відкрила двері. Суміщений, ванна з відщербленою емаллю, унітаз, дзеркало над раковиною. На дзеркалі – тріщина, тонка, діагональна. Денис не одразу помітив її.

– Дзеркало... – почав він.

– Впало колись. Не міняла. Дає відображення, цього досить.

Вона швидко закрила двері і пройшла до кімнати.

Денис зайшов за нею. Кімната виявилася несподівано світлою – велике вікно, по центру старий диван коричневого кольору, біля стіни – шафа. Підлога – той самий скрипучий паркет. Шпалери – у дрібні бежеві квіточки, місцями відклеїлися краї, але загалом непогано. Стеля біла, з тріщинками по штукатурці.

Денис пройшов до вікна. Воно виходило в двір, де росло кілька дерев, стояли сміттєві баки, діти ганяли м’яча під ліхтарем. Звичайний дворик, таких тисячі.

– Скільки квадратів? – запитав він, обертаючись.

– Двадцять вісім. Документи покажу.

– А чому так дешево? Щось з квартирою?

Ганна Петрівна нарешті подивилася на нього. Її очі були каламутні, сірі, з червоними прожилками. У них читалася не хитрість, не бажання щось приховати, а просто втома. Нескінченна, глибока втома.

– Мені треба гроші. Швидко. І мені байдуже, хто житиме. Ви здаєтеся нормальним. Будете платити вчасно?

– Буду.

– Тоді беріть. Договір на рік. Перший місяць і останній наперед. Комунальні самі оплачуєте. Згодні?

Фінансовий бік Дениса цілком влаштовував, але він подумав – можливо хазяйка планує продовжувати жити у цій квартирі, надто низька ціна, тому спитав:

А ви де будете жити?

– У дочки. Вона хоче, щоб я переїхала. Давно хоче. – Ганна Петрівна вийняла з кишені халата складений папірець, розгорнула його тремтячими пальцями. – Ось договір. Читайте.

Денис узяв папір. Типовий договір оренди, роздрукований на принтері. Все стандартно.

Формальні питання були вирішені швидко, Денис одразу перерахував гроші.

– Ключі. – Вона поклала на стіл два ключі на металевому кільці. – Один від під’їзду, другий від квартири. Більше немає. Якщо загубите – ваша проблема.

– Ясно. А коли ви з’їжджаєте?

– Уже з’їхала. Речі вивезла вчора. Тут чисто, можете заселятися хоч зараз.

Денис озирнувся. Дійсно, квартира виглядала порожньою – ніяких особистих речей, фотографій, книжок. Наче тут ніхто не жив, це був просто комплект меблів у порожньому просторі.

– Добре. Дякую. Я завтра привезу речі.

– Як хочете. – Ганна Петрівна вже йшла до дверей. – Мій номер у вас є. Якщо щось із квартирою – дзвоніть. Якщо щось інше...

Вона зупинилася, обернулася. Знову той погляд повз обличчя.

– Якщо щось інше – не дзвоніть. Я не зможу допомогти.

Денис не зрозумів.

– Що ви маєте на увазі?

– Нічого. Живіть спокійно. Платіть вчасно. До побачення.

Вона вийшла. Двері зачинилися. Денис почув, як її кроки віддаляються сходами – повільне човгання.

Він залишився один у квартирі.

Тиша. Навіть не тиша, а така особлива відсутність звуків, коли здається, що навіть повітря не рухається. За вікном гули машини, кричали діти, десь гавкав собака, але всередині квартири була абсолютна, майже фізична тиша.

Денис пройшовся кімнатою. Присів на диван – пружини скрипнули, але сидіти можна. Підійшов до шафи, відкрив – порожня, пахне нафталіном. Зазирнув на кухню – у холодильнику нічого, в шухлядах чисто.

Він дістав телефон, зробив кілька фото – для Сашка, щоб показати, де тепер житиме. Кімната, кухня, вікно. На екрані телефону фотографії виглядали якось плоско, нецікаво, наче зняті з фільтром, який забирав глибину.

Денис замкнув квартиру і поїхав до Сашка.

***

Вночі йому снилися коридори.

Довгі, порожні, з бежевими стінами та паркетом під ногами. Він ішов і не міг знайти виходу, двері з обох боків, але всі зачинені, а коридор тягнувся вперед, вперед, вперед. Десь далеко чулися кроки – не його, чиїсь інші, відлунні та повільні. Він озирався, але за спиною нікого не було, тільки той самий коридор, тільки двері.

Він прокинувся о четвертій ранку з відчуттям, що забув щось важливе.

Сашко хропів на дивані. За вікном світало. Денис подивився на телефон – повідомлення від Олі: «Забери свої книжки до п’ятниці, інакше викину».

Він не відповів. Подумав про квартиру на Клочківській, про Ганну Петрівну з її тремтячими руками, про тріщину на дзеркалі.

«Якщо щось інше – не дзвоніть. Я не зможу допомогти».

Що вона мала на увазі?

Денис відкрив фотографії, які зробив у квартирі. Кімната, кухня, вікно. Все виглядало звичайно. Він збільшив знімок кімнати, подивився уважніше.

У кутку, біля шафи, на паркеті було щось схоже на пляму. Або тінь. Він не помітив її, коли був там. На фото вона ледь видна, але є – невелика, темніша за решту підлоги.

Може, просто світло так впало.

Денис закрив фото і спробував заснути знову.

Уві сні коридори повернулися. Довгі, порожні, безкінечні.

І десь у темряві хтось ішов назустріч.

***

Денис заселився наступного дня після обіду. Сашко допоміг привезти речі – дві великі сумки з одягом, коробка з ноутбуком, пакет із продуктами. Небагато. Більшість майна залишилася в Олі, включно з телевізором, мікрохвильовкою та нормальним постільним.

– Непогано, – сказав Сашко, озираючи кімнату. – За ці гроші – взагалі огонь. Тільки диван треба міняти, цей убитий.

– Перезимую на ньому, а там видно буде.

– Слухай, а господиня взагалі адекватна? – запитав Сашко, коли вони сиділи на кухні, пили каву з пакетиків. – Просто здається дивним, що вона так швидко здала квартиру. Ти хоч перевірив, чи не труп тут лежав?

– Перевірив. У новинах нічого не було. Документи чисті. Просто старенькій треба грошей, от і здає.

– Ну дивись. Якщо що – дзвони, заберу тебе.

Сашко поїхав увечері. Денис зачинив за ним двері, повернувся в кімнату і раптом відчув те саме, що відчувають усі, хто вперше залишається наодинці в новому помешканні – дивну суміш свободи та порожнечі. Квартира не була його. Вона була чужою, з чужим запахом, чужими звуками, чужою історією.

Він розклав диван, застелив простирадло, що прихопив у Сашка, і ліг. Годинник на телефоні показував дев’яту вечора. Занадто рано спати.

Денис дістав ноутбук, відкрив проєкт, над яким працював – лендінг для стоматологічної клініки. Нудна робота, але платили непогано. Він проглянув код, ввів кілька правок, перевірив адаптивність. За вікном поступово темнішало, у дворі замовкли діти, залишилися тільки далекі звуки міста – сирени, двигуни, чийсь регіт.

О першій ночі він закрив ноутбук і спробував заснути.

Квартира скрипіла. Не лячно, просто старий будинок, паркет реагував на зміну температури, труби щось бурчали. Звичайні звуки. Денис заплющив очі.

І знову побачив коридори.

Ті самі, що й учора. Бежеві стіни, паркет, двері. Він ішов, але куди – не знав. Просто ішов, бо якщо зупинишся, почуєш ті кроки за спиною ближче, ближче, ближче...

***

Він прокинувся о шостій ранку з затерплою шиєю. Диван був незручний, пружини впиралися в спину. За вікном світало, сірий ранок у місті, без особливої краси, просто зміна темряви на напівтемряву.

Денис встав, зробив каву на старій газовій плиті, подивився в вікно. Двір порожній, тільки одна бабуся з сумкою-візком повільно йшла тротуаром. Звичайне життя.

Він повернувся до ноутбука. Робота. Це допомагало не думати про Олю, про те, що його життя за два тижні розсипалося на шматки, про те, що він тепер жив у чужій квартирі серед чужих меблів.

Перші три дні пройшли спокійно.

Денис працював, замовляв їжу через Glovo, практично нікуди не виходив. Увімкнувся в режим, який знав добре – робота, сон, робота, сон. Ноутбук на колінах, кава на підлозі, день або ніч за вікном. Сусіди були тихі, або їх не було взагалі. Він жодного разу не зустрів нікого на сходах, не почув жодного звуку з сусідніх квартир. Ніби у будинку, крім нього, більше ніхто не жив.

Четвертий день пройшов як завжди – мерехтіння екрану, безкінечні цифри та формули. Денис відчував, як втома пульсує у скронях, але змусив себе не відриватися від монітора. Залишилася остання частина проєкту, і він вирішив, попри все, але закінчити його сьогодні. Ще годину, максимум дві – і він нарешті зможе відпочити.

Коли останній файл був відправлений, Денис закрив ноутбук і застиг на мить, вслуховуючись у тишу. Потім потягнувся, розминаючи затерплі плечі, підвівся і пішов до вікна.

Звичні чотири кроки від дивана.

Але кроків виявилося п’ять.

Денис обернувся, подивився на шафу біля дальньої стіни. Вона стояла там, де і раніше, але здавалася дещо дальшою.

Він підійшов, торкнувся стіни. Звичайна стіна, шпалери з квіточками, трохи холодна. Денис пройшовся кімнатою, рахуючи кроки. Від вікна до шафи – дев’ять кроків. Він не рахував раніше, але здавалося, що має бути менше.

«Втома від монітора, – подумав. – Очі розфокусовуються, відстань сприймається неправильно».

Він випив води, ще раз зробив розминку для шиї, повернувся до ноутбука. Але відчуття не зникало. Кімната здавалася просторішою.

На п’ятий день він знову помітив те саме. Тепер уже не просто відчуття – коли він сидів на дивані, здавалося, що вікно трохи дальше, ніж учора. Може, на півметра. Може, менше. Важко сказати напевно.

Денис подивився на стелю. Вона здавалася вищою. Або ні, це тільки здавалося. Він закрив очі, порахував до десяти, відкрив знову. Кімната виглядала нормально.

«Я перепрацьовую, – вирішив він. – Треба вийти, подихати повітрям».

Він вийшов у двір, пройшовся до магазину, купив молока та хліба. На вулиці було холодно, листопад добряче вступив у свої права. Люди поспішали, закутані в куртки, ніхто не дивився один на одного. Денис повернувся додому, піднявся на четвертий поверх, відчинив двері.

Кімната була нормальною.

Він подумав, що це справді була втома.

На сьомий день Денис прокинувся з чітким усвідомленням, що кімната справді стала більшою.

Не здавалася – стала.

Він встав, обвів поглядом простір. Диван стояв на звичному місці, шафа так само, вікно… Але відстань між ними збільшилася. Не на багато, але помітно. Якби це було власне помешкання, він би не звернув уваги, бо не пам’ятав би точних розмірів. Але він був тут тільки тиждень, і пам’ять ще була свіжа.

Денис підійшов до вікна, став спиною до нього і пішов до протилежної стіни, рахуючи кроки. Дванадцять. Четвертого дня було дев’ять.

«Ні, я неправильно рахував тоді. Або зараз роблю менші кроки».

Він вийшов на кухню, пройшов її від дверей до вікна. П’ять кроків. Здавалося, що раніше було чотири.

Серце забилося швидше. Не страх, просто неспокій, коли щось іде не так, але ти не розумієш що саме.

Денис дістав телефон, загуглив адресу. Знайшов оголошення, яке бачив тиждень тому. «28 кв.м.» – було написано там. Він відкрив договір, що підписав з Ганною Петрівною. Там теж: «Загальна площа 28 кв.м.».

Він озирнувся на кімнату. Вона не виглядала як 28 квадратів. Вона виглядала як 35, може більше.

«Господиня неправильно вказала площу. Або навмисне занизила, щоб менше податків платити».

Це було логічне пояснення. Цілком логічне. Мабуть.

Він вирішив виміряти розмір кімнати, хоча це дійсно виглядало дивно – він сам це дуже добре усвідомлював. Дістав із коробки рулетку – колись купив для ремонту в Олі, з тих пір вона так і залишилася. Став у кутку кімнати, зачепив гачок рулетки за плінтус, протягнув до протилежної стіни.

5,8 метра. Помножив на довжину іншої стіни. 6,2 метра. Площа кімнати близько 36 квадратних метрів. Плюс кухня – ще десь 8. Плюс санвузол і коридор – ще 6. Загалом близько 50 квадратних метрів.

Денис сів на диван, подивився на рулетку в руках.

П’ятдесят квадратів. У документах – 28.

Або він щось неправильно виміряв. Або...

«Або я божеволію».

Він виміряв ще раз. Уважно, повільно, перевіряючи кожен сантиметр. Результат той самий. 50 квадратів.

Серце калатало тепер сильніше.

Денис дістав телефон, знайшов номер Ганни Петрівни, набрав.

Гудки. Довгі. Ніхто не відповідав.

Він почекав, скинув, набрав знову.

Гудки. П’ятнадцять, двадцять. Нічого.

«Можливо, вона в лікарні. Або просто не чує телефон. Стара жінка, все ж таки».

Денис підійшов до вікна, подивився на двір. Сутеніло, хоча годинник показував тільки четверту дня. Листопад. Коротенькі дні.

Він повернувся до рулетки, виміряв кімнату втретє. 5,8 на 6,33.

На три сантиметри більше, ніж п’ять хвилин тому.

Руки здригнулися. Рулетка випала на підлогу, стрічка зі шурхотом змоталася назад.

«Ні. Я неправильно виміряв. Тремтіли руки, не там зачепив. Втома. Стрес. Розрив з Олею».

Він нахилився, підняв рулетку. Поклав її на підлогу біля дивана. Вирішив більше не міряти.

Але відчуття не зникало.

Кімната збільшувалася.

І він не знав, що з цим робити.

***

Наступного ранку, на восьмий день після заселення, Денис вирішив поговорити з сусідами.

Він вийшов у під’їзд, постукав у двері квартири 38 – сусідньої справа. Почекав. Нічого. Постукав голосніше.

За дверима щось заворушилося, почулися кроки. Двері відчинилися на ширину ланцюжка. У щілині з’явилося обличчя – жінка років п’ятдесяти, з короткою стрижкою та підозрілим поглядом.

– Що? – запитала вона різко.

– Добрий день. Я ваш новий сусід, із тридцять сьомої. Денис. Хотів познайомитися.

– Ага. – Вона не зняла ланцюжок. – І що?

– Просто... Хотів запитати про квартиру, яку знімаю. Ви знали попередню господиню, Ганну Петрівну?

– Знала. Давно жила.

– А ви не знаєте, чому вона з’їхала?

Жінка помовчала, дивлячись на нього з підозрою.

– До дочки поїхала. Так сказала. А що?

– Нічого, просто цікаво. А квартира там нормальна була? Не скаржилася на щось?

– Та звідки мені знати. Ми не товаришували. Старенька була, тиха. Іноді говорила сама з собою в під’їзді, але всі старі так роблять.

– А ви не помічали... – Денис замовк, підбираючи слова. – Не помічали нічого дивного з тією квартирою?

– Дивного? – Жінка прищурилася. – Типу чого?

– Ну... не знаю. Звуки якісь, або...

– Слухайте, молодий чоловік. У мене обід на плиті. Якщо вам щось не подобається у вашій квартирі – дзвоніть господарці. Мені це не цікаво.

Двері зачинилися. Клацнув замок.

Денис постояв ще мить, потім пішов до квартири 36 – ліворуч від його. Постукав. Ніхто не відкрив. Він прислухався – за дверима була тиша. Або нікого не було, або просто не хотіли відкривати.

Денис повернувся до себе. Увійшов у квартиру, зачинив двері, заклав засув.

Став посеред кімнати і повільно обернувся навколо своєї осі, розглядаючи простір.

Кімната здавалася ще більшою, ніж уранці.

Або це вже параноя.

Він дістав телефон, зробив фото кімнати. Потім підійшов до вікна, сфотографував вид із вікна. Потім кухню, коридор, санвузол.

Якщо квартира справді змінюється, він матиме докази. Фото з датою і часом.

Денис скинув фото собі на пошту, на всяк випадок. Потім знову спробував зателефонувати Ганні Петрівні.

Гудки. Нічого.

Він набрав Сашка.

– Йо, – відповів друг. – Як там у твоїй берлозі?

– Нормально. Слухай, у мене дивне питання. Ти ж приходив сюди тиждень тому, так?

– Ага. Допомагав заселятися.

– І яка, на твою думку, була площа квартири? Приблизно?

Пауза.

– Не знаю, чувак. Не звертав уваги. Звичайна однушка, може тридцять квадратів, може менше. – А що?

– Просто здається, що вона більша, ніж у документах.

– Ну то добре, більше – краще. Ти що, скаржишся?

– Ні, просто дивно.

– Ден, ти там не перепрацьовуєш? Може, вийти треба, відволіктися?

– Можливо. Слухай, я передзвоню пізніше.

– Давай. Бережи себе.

Денис поклав трубку. Підійшов до рулетки, що лежала на підлозі. Узяв її в руки.

І знову виміряв кімнату.

5,8 на 6,34.

На один сантиметр більше, ніж учора.

Він сів на диван, обхопив голову руками.

«Я божеволію. Це єдине пояснення. Стрес після розриву, самотність, переробки. Я просто божеволію».

Але десь глибоко, у тій частині свідомості, яка ще не готова здаватися логіці, він знав.

Квартира росла.

І це тільки початок.

Увечері він знову дістав телефон і зробив фото кімнати. Порівняв із ранковим. Ніякої різниці. На фото все виглядало однаково.

Але коли він дивився на кімнату власними очима – вона була більшою.

Денис закрив очі, глибоко вдихнув, видихнув. Медитація, яку Оля колись навчила його робити під час панічних атак.

«Все нормально. Це просто сприйняття. Мозок грає із тобою. Квартира не може рости. Це фізично неможливо».

Він відкрив очі.

Біля шафи, у кутку, де раніше він бачив на фото темну пляму, тепер було щось інше.

Двері.

Невеликі, ледь помітні в напівтемряві. Але двері.

Денис підвівся, серце калатало. Підійшов ближче.

Ні, не двері. Просто тінь від шафи, що впала під кутом від вуличного ліхтаря.

Він увімкнув світло. Тінь зникла. Там був тільки кут, стіна, плінтус.

Денис вимкнув світло. Тінь з’явилася знову. Схожа на двері.

«Параноя. Просто параноя».

Він ліг на диван, накрився ковдрою. Не розбираючись, у джинсах і футболці. Заплющив очі.

І майже одразу заснув.

Уві сні він ішов коридором. Довгим, бежевим, зі знайомим паркетом під ногами. Двері з обох боків, але всі зачинені. Він дійшов до кінця коридору – там були інші двері, нові, незнайомі.

Він простяг руку, торкнувся дверної ручки.

Вона була теплою.

І по той бік щось дихало.

***

Денис смикнувся і прокинувся.

Була глибока ніч. За вікном темрява. У кімнаті темно, лише слабке світло ліхтаря пробивалося крізь штори.

І в кутку, біля шафи, у тіні.

Стояли двері.

Справжні.

Він бачив їх. Контури, дверну ручку, щілину знизу.

Денис заплющив очі, порахував до десяти, відкрив.

Дверей не було. Тільки кут, стіна, шафа.

Він підвівся, увімкнув світло.

Порожня кімната. Ніяких дверей.

«Це був сон. Напівсон. Я не до кінця прокинувся».

Але руки тремтіли.

І він знав – наступного разу, коли прокинеться, двері будуть там.

Справжні.

І вони будуть відкриті.

Денис не спав до ранку. Сидів на дивані, тримаючи телефон у руках, світло увімкнене, і дивився на кут біля шафи. Кут залишався кутом. Ніяких дверей. Але він не міг позбутися відчуття, що якщо вимкне світло, якщо заплющить очі хоча б на мить – вони з’являться знову.

О сьомій ранку за вікном почало світліти. Сіре, мляве світло листопадового ранку, що робило все навкруги ще більш депресивним. Денис підвівся, пройшов на кухню, поставив каву. Руки тремтіли, коли він тримав турку над вогнем.

«Треба вирватися звідси. Піти, подихати повітрям. Зустрітися з кимось. Відволіктися».

Він випив каву, оглянув себе в дзеркалі над раковиною у ванній. Виглядав кепсько – темні кола під очима, щетина, обличчя якось осунулося за тиждень. Він не пам’ятав, коли востаннє нормально їв. Хот-доги, бутерброди. Організм працював на кофеїні та стресі.

Денис почистив зуби, помився, переодягнувся. Взяв гаманець, телефон, ключі. Вийшов із квартири, зачинив двері.

Світ за межами будинку здавався нереально яскравим, шумним, живим. Машини, люди, голоси продавців біля ларьків, запах смаженої картоплі з кіоску. Денис вдихнув холодне повітря, відчув, як голова трохи прояснилася.

Він пройшовся до парку неподалік, сів на лавку, просто сидів і дивився на дерева, на матусь з дітьми, на пенсіонерів, що годували голубів. Нормальне життя. Світ, у якому квартири не ростуть, двері не з’являються з нічого, а реальність підкоряється фізичним законам.

***

Десь через годину він повернувся.

Піднявся на четвертий поверх, відчинив двері своєї квартири.

І завмер на порозі.

За кухнею, там де раніше була глуха стіна, тепер був коридор.

Невеликий, метрів три завдовжки, з тими ж бежевими стінами та паркетом, що й у кімнаті. Він вів кудись углиб, закінчувався поворотом.

Денис стояв нерухомо, дивлячись на коридор.

Його там не було. Він точно знав. Там була стіна. Глуха стіна з шпалерами, біля якої стояв холодильник.

Холодильник стояв там само, але тепер поряд із ним зяяв вхід у коридор.

Серце билося так голосно, що Денис чув його пульс у вухах.

«Це неможливо».

Він зробив крок усередину квартири. Потім ще один. Підійшов до входу в коридор, зупинився на порозі.

Коридор був справжнім. Стіни справжні, паркет справжній, навіть запах – той самий нафталін і старі газети. Денис простяг руку, торкнувся стіни. Тепла, трохи шорстка від шпалер.

Він зробив крок у коридор.

Паркет скрипнув під ногою. Звук відлунював у тиші.

Денис пройшов до повороту, заглянув за ріг.

Там були двері.

Одні двері, дерев’яні, пофарбовані білою фарбою, яка місцями облупилася. Звичайні міжкімнатні двері, яких у старих квартирах тисячі.

Він підійшов, поклав руку на дверну ручку. Вона була холодною.

Повільно натиснув.

Двері відчинилися без скрипу, м’яко, наче їх щойно змастили.

За ними була кімната.

Порожня кімната, трохи менша за основну. Шпалери інші – не бежеві з квіточками, а блідо-зелені, з ледь помітним візерунком. Підлога той самий паркет. Жодних меблів. У дальній стіні – вікно.

Денис увійшов усередину, підійшов до вікна.

За вікном не було двору. Не було будинків, дерев, вуличних ліхтарів.

За вікном була сірість.

Густа, млява сірість, наче туман або дим. І в цій сірості повільно, майже непомітно, падав сніг. Великі, ліниві пластівці, що не танцювали, не кружляли, просто падали вниз, прямо, механічно.

Денис притиснув обличчя до скла, намагаючись розгледіти хоч щось у цій сірості. Будинки, землю, небо – що завгодно. Але там не було нічого. Тільки туман і сніг.

Він відсмикнувся від вікна, обернувся до кімнати.

Порожня. Стіни, підлога, стеля. Нічого більше.

Але в кутку, біля дальньої стіни, щось лежало.

Денис підійшов ближче.

Коробка. Картонна коробка з-під взуття, стара, затерта по кутках. На кришці напис кульковою ручкою, вицвілий, ледь читабельний: «1987».

Він присів навпочіпки, відкрив коробку.

Усередині були речі. Старі речі, що пахли пилом і часом.

Фотографії. Денис узяв перші кілька, піднявся, підійшов до вікна, де було трохи світла.

Перше фото: молода жінка років тридцяти, усміхнена, у квітчастій сукні, стоїть біля вікна. За нею – кімната, схожа на ту, де зараз жив Денис. Той самий диван, та сама шафа, тільки нові, не облізлі.

Друге фото: та сама жінка з чоловіком і маленькою дівчинкою років п’яти. Вони сидять за столом, на столі торт зі свічками. Дівчинка тягнеться до торта, батьки посміхаються. Звичайне сімейне фото.

Денис перевернув фотографію. На звороті напис: «День народження Світланки. 15 квітня 1987 р. Наша квартира».

Він подивився на обличчя жінки уважніше. Риси знайомі. Ніс, форма очей, вигин брів.

Ганна Петрівна.

Молода Ганна Петрівна.

Серце пропустило удар.

Денис швидко переглянув інші фотографії. Та сама родина у різні моменти життя. Відпустка на морі, Новий рік, перший день у школі. Дівчинка росла, ставала підлітком. Чоловік старішав, але завжди був поряд.

Останнє фото в коробці: Ганна Петрівна, вже літня, може років шістдесят, сидить на тому самому дивані. Одна. Без чоловіка, без доньки. Просто сидить і дивиться в об’єктив із виразом порожнечі на обличчі.

На звороті напис іншим почерком, тремтячим: «Одна. 2019».

Денис поклав фотографії назад у коробку. Руки тремтіли.

У коробці було ще щось. Він обережно подибав глибше.

Дитячий одяг. Маленьке платтячко в горошок, пожовкле від часу. Дитяче взуття, червоні сандалики з потертими носками. Іграшка – плюшевий ведмедик зі стертим хутром, одне око відірване.

І на дні коробки – лист.

Згорнутий аркуш паперу, пожовклий, з плямами. Денис розгорнув його, почав читати.

«Світланко,

Якщо ти коли-небудь повернешся і знайдеш це, знай: мама тебе завжди любила. Те, що сталося, не твоя вина. Це була квартира. Вона забрала його. А потім забрала тебе. Не фізично – ти поїхала сама, з власної волі, але я знаю, що це вона. Квартира не хоче, щоб тут хтось був щасливим. Вона годується самотністю.

Я думала, що зможу втекти. Поїхати до тебе, почати нове життя. Але я не можу. Вона тримає. Кожного разу, коли я виходжу, відчуваю, як щось тягне назад. Наче невидима нитка, що стає коротшою. Якщо віддалюся надто далеко, починає боліти серце, не вистачає повітря.

Я здам квартиру. Комусь, хто не знає. Може, йому пощастить більше. Може, квартира буде ситішою, якщо я піду. Може, вона відпустить мене, якщо знайде заміну.

Пробач мені.

Мама.

13 жовтня 2025»

Денис перечитав лист двічі. Дата – місяць тому. Рівно місяць тому вона написала це. За два тижні до того, як він знайшов оголошення.

Він складав лист назад, поклав у коробку, закрив її.

Підвівся, озирнувся на кімнату.

Порожня. Чужа. З вікном, за яким падав сніг у нікуди.

Він швидко вийшов із кімнати, зачинив двері. Пройшов коридором назад до кухні. Серце билося так сильно, що боліли груди.

Денис дістав телефон, знайшов номер Ганни Петрівни, набрав.

Гудки.

– Алло? – Голос її був слабким, далеким.

Денис не очікував, що вона відповість. Він завмер, не знаючи, що сказати.

– Ганно Петрівно? Це Денис. Я знімаю вашу квартиру.

Пауза. Довга, важка пауза.

– Я знаю, – нарешті сказала вона.

– Що тут відбувається? Квартира... вона змінюється. Ростуть нові кімнати, я знайшов ваші речі, фотографії, лист...

– Я не можу вам допомогти. – Голос її тремтів. – Я попереджала. Якщо щось інше – не дзвоніть.

– Але це не нормально! Це неможливо! Що це за квартира?!

– Вона жива. – Ганна Петрівна говорила тихо, майже шепотом. – Не в тому сенсі, як люди, але жива. Вона росте, змінюється, годується. Я жила в ній сорок років. Спочатку з чоловіком, потім з донькою, потім одна. Вона забрала їх обох. Не вбила – просто... забрала. Вони не могли там бути. Квартира хоче одного. Самотності. Відчаю. Втрати.

– Як можна квартирі... – Денис не міг закінчити речення. Це було абсурдно. – Це божевілля.

– Так. Божевілля. Але ви вже знаєте, що це правда. Інакше б не дзвонили.

– Я з’їду. Зараз же. Візьму речі і піду.

– Спробуйте. – У її голосі була туга, безнадія. – Але вона вже вас відчула. Вона знає, що ви одинокий, втратили когось, самотній. Вона вибирає таких. І коли вибирає – не відпускає легко.

– Що мені робити?

Пауза.

– Не ходіть у нові кімнати. Залишайтеся в оригінальній. Не спіть надто довго. Не прислухайтеся до звуків за стінами. І молиться, щоб вона втомилася від вас швидше, ніж ви втомитеся від неї.

– А ви? Ви зараз де?

– У лікарні. Серце. Воно почало зупинятися, коли я поїхала до доньки. Квартира не хоче відпускати. Навіть тепер, навіть через вас... вона тримає. Я відчуваю. – Її голос задрижав. – Мені важко дихати. Вона забирає повітря.

– Ганно Петрівно...

– Не дзвоніть більше. Нема сенсу.

Вона поклала трубку.

Денис стояв на кухні, тримаючи телефон, дивлячись на вхід у новий коридор.

Уся його освіта, усі роки логічного мислення, програмування, алгоритмів – усе це кричало, що це неможливо. Квартири не живі. Простір не росте сам по собі. Це фізично неможливо.

Але він бачив. Він був там. Він торкався стін, ходив новим коридором, знаходив речі, яких там не мало бути.

А ще – десь глибоко, у найтемнішому кутку свідомості, він відчував…

Присутність. Щось велике, повільне, терпляче, що дихало крізь стіни, що розросталося – кімната за кімнатою. Що чекало.

Денис підійшов до входу в основну кімнату, подивився на диван, шафу, вікно.

Все виглядало нормально. Звичайна кімната. Його тимчасовий дім.

Але за спиною, за кухнею, був коридор.

І він знав: завтра буде більше коридорів. Більше кімнат. Більше місця.

Менше виходу.

***

Увечері Денис спробував піти.

Він запакував речі в сумку, взяв ноутбук, телефон, документи. Вийшов із квартири, зачинив двері. Спустився сходами на перший поверх.

Вийшов у під’їзд.

І зупинився.

Вже звичний двір. Ліхтарі горіли, діти гралися, хтось вигулював собаку. Звичайний вечір.

Але щось було не так.

Денис зробив крок до виходу.

У грудях різонуло болем. Гостро, раптово, наче хтось стиснув серце кулаком.

Він зупинився, схопився за груди, важко дихаючи.

Біль не слабшав. Навпаки, ставав сильнішим.

Денис зробив крок назад, до сходів.

Біль відпустив. Одразу, миттєво, наче його й не було.

Він знову спробував вийти.

Біль повернувся, ще сильніший. У скронях застукотіло, перед очима заплямили чорні цятки. Не вистачало повітря.

Денис відступив до сходів, сів на першу сходинку, важко дихаючи.

Серце поступово заспокоювалося. Біль зникав.

Він дивився на вихід із під’їзду, на звичайний світ за дверима.

І розумів: він не може піти.

Квартира тримала.

Він сидів там ще з десять хвилин, чекаючи, поки руки перестануть тремтіти. Потім підвівся, піднявся сходами назад на четвертий поверх.

Відчинив двері своєї квартири.

За кухнею, у новому коридорі, світилося слабке світло. Хоча він точно пам’ятав, що вимкнув усі вимикачі.

Денис зачинив двері.

Поклав сумку біля дивана, ліг, накрившись із головою.

І крізь тонку тканину ковдри почув, як десь у глибині квартири, у нових кімнатах, повільно, рівномірно, скрипнула підлога.

Хтось ходив там.

Або щось.

А він не міг піти.

Не міг втекти.

Міг тільки чекати, що станеться далі.

***

Денис не спав дві ночі. Блукав квартирою, рахував кімнати, креслив план на папері. Сім кімнат. Три коридори. Два повороти, за якими відкривалися нові простори. Жодного виходу, окрім оригінальних дверей, що вели в під’їзд.

Але коли він намагався вийти – біль у грудях повертався. Серце стискалося, не вистачало повітря. Він міг дійти до другого поверху, може до першого, але далі тіло відмовлялося слухатися. Наче невидима нитка тягла назад, коротшала з кожним кроком від будинку.

На третій день він зателефонував Сашку.

– Прошу, приїдь. Терміново. Я не можу це пояснити по телефону.

– Ден, ти лякаєш мене. Що сталося?

– Просто приїдь. Будь ласка.

Сашко приїхав через годину. Денис зустрів його біля дверей, не даючи навіть роздягтися.

– Дивись, – він потягнув друга за рукав. – Ось коридор. Його тут не було. А тепер є. Дивись!

Сашко подивився туди, куди вказував Денис.

– Куди саме дивитись? Я бачу стіну, Ден.

– Що? – Денис обернувся, подивився сам.

Там була стіна. Бежева, зі шпалерами в квіточку. Без жодного натяку на коридор. Холодильник стояв щільно до неї.

– Ні, – прошепотів Денис. – Ні, воно там було. Я ходив туди. Я знайшов кімнату, коробку з речами...

– Ден, сідай. – Голос Сашка був м’яким, обережним, таким, яким говорять із людьми, що стоять на краю даху. – Коли ти востаннє спав? Їв?

– Не розумієш. Квартира змінюється. Вона росте. Тут були кімнати, коридори, я все бачив...

– Покажи мені.

Денис повів Сашка по квартирі. Основна кімната, кухня, санвузол. Все. Більше нічого не було. Жодних дверей, жодних коридорів. Звичайна однокімнатна квартира, може тридцять квадратів, не більше.

– Ти бачиш? – Сашко обняв його за плечі. – Все нормально. Звичайна квартира. Може, тобі наснилося? Ти ж казав, що погано спиш...

Денис відсмикнувся.

– Мені не снилося! Я був там! Я торкався стін, ходив, знаходив речі!

– Які речі?

– Коробка. З фотографіями. Господарка, її родина...

– Де ця коробка зараз?

Денис завмер. Він залишив її там, у тій кімнаті. За коридором. За дверима, яких зараз не було.

– Вона... вона там.

– Де «там», Ден?

Денис не міг відповісти.

Сашко зітхнув, провів рукою по обличчю.

– Слухай, не ображайся, але ти виглядаєш кепсько. Коли востаннє нормально їв? Коли виходив на вулицю?

– Я не можу виходити. Боляче.

– Що боляче?

– Серце. Коли відходжу від будинку.

Сашко подивився на нього довго, важко.

– Ден, тобі треба до лікаря. Може, до психолога. Це не нормально. Розумієш? Квартири не ростуть. Це фізично неможливо.

– Я знаю! – Денис схопив телефон, відкрив фотографії. – Дивись, я зробив фото першого дня. А ось вчора. Бачиш різницю?

Сашко подивився на екран. Дві фотографії. Обидві показували одну й ту саму кімнату, однаковий розмір, однакові меблі.

– Вони однакові, Ден.

– Ні! Ця більша! Дивись уважніше!

– Вони абсолютно однакові.

Денис відкрив відео, яке зняв учора – прохід коридорами, нові кімнати, вікно з сірим снігом.

Натиснув «play».

На екрані була звичайна кімната. Він просто стояв і знімав порожню стіну. Жодних коридорів. Його власний голос за кадром: «Бачите? Ось двері... тут вікно...» Але на відео не було ні дверей, ні вікна. Тільки стіна.

Телефон випав з рук Дениса, ударився об паркет.

– Ні...

– Друже, – Сашко обережно підняв телефон, поклав на стіл. – Я не знаю, що з тобою відбувається. Може, стрес через Олю, може, щось інше. Але тобі треба допомога. Справжня допомога. Я можу відвезти тебе до лікарні, зараз, разом поїдемо...

– Іди, – прошепотів Денис.

– Що?

– Іди звідси. Просто... іди.

– Ден...

– ЇДИ!

Сашко здригнувся. Постояв ще мить, потім кивнув.

– Гаразд. Коли схаменешся – дзвони. Будь-коли. Я приїду.

Він пішов. Двері зачинилися тихо, делікатно.

Денис залишився один.

Повернувся до стіни за кухнею. Торкнувся її долонею.

Холодна. Тверда. Реальна.

Він заплющив очі, порахував до десяти, відкрив.

Стіна зникла. Там був коридор. Темний, тихий, що вів кудись углиб.

Денис повільно усміхнувся. Зі спокійною впевненістю людини, яка більше не потребує доказів.

Він не божеволів.

Вони просто не бачили.

Квартира показувала зміни тільки йому.

***

Зміни не мали початку й кінця – просто відбувалися, як світло, що непомітно змінює тон.

Іноді це був кут, який здавався трохи ширшим, іноді – тиша, що лягала інакше, ніж учора.

Денис не шукав у цьому сенсу. Світ просто трохи посунувся, і він – разом із ним.

Під пальцями шпалери здавалися знайомими, але в глибині простору щось ворушилось – не рух, а натяк на рух, мов подих, що тільки починається.

Денис іноді довго стояв біля стін, поклавши на них долоні. Відчував холод шпалер, нерівність штукатурки під ними. Реальна стіна. Але коли заплющував очі – бачив коридор. Не уявляв – саме бачив, наче зображення проектувалося прямо на внутрішню сторону повік.

Він набрав Сашка. Потрібно було йому сказати, що квартира може бути різною.

Три гудки, потім жіночий голос:

– Номер більше не обслуговується.

Він подивився на екран. У списку контактів було двадцять імен. Він пам’ятав, що їх було більше п’ятдесяти.

Спробував зателефонувати Олі. Гудки. Довго. Потім її голос:

– Алло? – Оля, це я...

– Хто?

– Денис. Ми... ми ж жили разом.

Пауза. Довга, холодна пауза.

– У мене немає знайомих з таким ім’ям. Не дзвоніть більше.

Вона скинула дзвінок.

Денис опустив телефон. Руки тремтіли так сильно, що він ледь утримував пристрій.

«Вона мене не пам’ятає».

Але це було неможливо. Вони жили разом три роки. Три роки спільного життя не можна просто стерти.

Він відкрив фотографії на телефоні. Пролистав галерею.

Спільні фото були там. Оля посміхалася з екрана, обіймала його, цілувала в щоку на тлі моря.

Але її обличчя було розмитим. Не технічно розмитим від руху камери – а якось... стертим. Наче хтось пройшовся гумкою по фотографії, залишивши тільки контур людини без рис.

Денис збільшив зображення. Замість обличчя – сіра розпливчаста пляма.

На всіх фотографіях.

Він перейшов до фото із Сашком. Те саме. Тіло було чітким, але обличчя – стерте, відсутнє.

Серце забилося швидше. Він відкрив фотографії батьків, друзів, колег.

Всі без облич.

Тільки фотографії квартири залишалися чіткими. Кімната, коридори, двері – все виразне, детальне, реальніше за реальність.

***

Денис не знав, скільки часу пройшло.

Годинник на телефоні показував 14:35. Він подивився через хвилину – 14:35. Через годину – 14:35.

За вікном сутеніло, але сутінки не переходили в ніч. Просто залишалися сутінками – нескінченними, завислими між днем і темрявою.

Він спробував вийти знову. Дійшов до другого поверху – серце стиснулося. До першого – не міг дихати. Впав на коліна біля виходу, хапаючи повітря ротом, як риба.

Повернувся назад – і біль зник миттєво.

Квартира тримала міцніше.

Він сів на диван, взяв ноутбук. Відкрив проєкт, над яким працював.

Файли були порожніми. Рядки коду перетворилися на нерозбірливі символи, схожі на якусь давню мову, яку ніхто не читав століттями.

Денис закрив ноутбук, подивився на стіни.

Вони дихали.

Не фігурально – фізично. Шпалери повільно, ледь помітно рухалися. Вдих-видих, вдих-видих.

Він підійшов, приклав долоню.

Під його рукою стіна була теплою. Пульсувала.

***

Несподівано зникло вікно у ванній.

Він зайшов почистити зуби – і замість вікна там була стіна. Він пам’ятав вікно. Маленьке, матове, воно точно було там.

Наступного дня зникло дзеркало над раковиною. Замість нього – порожня стіна з кахлем.

Він подивився на своє відображення у екрані вимкненого телефона.

Обличчя було розмитим.

Він повернувся до ванної через годину. Дзеркало було на місці.

У відображенні він чистив зуби.

Але Денис стояв у дверях, не маючи зубної щітки в руках.

Той, у дзеркалі, повільно повернув голову і подивився прямо на нього.

Посміхнувся.

Денис вимкнув світло і більше не заходив туди.

***

Дні склеювались у одну довгу сіру масу.

Денис ходив коридорами, рахував двері, намагався запам’ятати шлях. Але кімнати множилися швидше, ніж він встигав їх досліджувати.

Іноді він знаходив нові речі. Чужі речі.

Дитяче взуття у коробці. Чоловічий піджак на вішаку. Окуляри на підвіконні.

Кожна річ була теплою, наче її щойно хтось тримав.

Але в квартирі був лише він.

Він так думав.

Поки не почув кроки.

Спочатку вночі. Повільні, шаркаючі кроки десь далеко, за кількома коридорами.

Денис прокидався, прислухався. Кроки тривали хвилину, дві, потім затихали.

Потім вони ставали ближче.

Він почав чути їх удень. За стіною. Над стелею. Під підлогою.

Хтось ходив по квартирі.

Хтось крім нього.

Денис спробував знайти джерело. Пройшов усіма коридорами, відчинив усі двері.

Порожні кімнати. Одна за одною. Тільки старі меблі, пил і запах нафталіну.

Але кроки не припинялися.

І одного разу, пізно вночі, коли він сидів на дивані з увімкненим світлом, дивлячись на двері в коридор...

Двері повільно відчинилися.

Ніхто не увійшов.

Просто відчинилися, тихо, м’яко.

І з темряви за ними долинуло дихання.

Денис не міг поворухнутися. Сидів, дивлячись на відчинені двері, на темряву, з якої щось дихало.

Секунда. Дві. Десять.

Потім двері так само повільно зачинилися.

***

Після того щось змінилося.

Денис більше не міг спати. Коли закривав очі – бачив коридори. Коли відкривав – вони залишалися.

Межа між сном і неспанням розмилась.

Він ходив, не знаючи, чи це реальність, чи сон, чи щось третє.

Телефон перестав показувати час. Екран просто світився білим.

У ноутбуці замість файлів з’явився один документ. Він відкривався сам.

На екрані з’являлися слова:

«Дозвольте».

Денис не розумів, що це означає.

Але слова повторювалися, знову і знову, заповнюючи екран.

«Дозвольте». «Дозвольте». «Дозвольте».

Він захлопнув ноутбук.

І почув, як за стіною хтось прошепотів те саме слово.

***

Денис перестав рахувати дні.

Ранок і вечір більше не відрізнялися – за вікном могло бути сонце, сніг або ніч.

Годинник показував 03:27, незалежно від того, коли він дивився.

Телефон ловив сигнал, але не мав мережі.

У списку контактів залишилося лише одне ім’я – Ганна.

Коли він натискав «дзвінок», слухавка починала дзвеніти десь у сусідній кімнаті.

Іноді він чув, як хтось там піднімає трубку.

Квартира більше не мала структури.

Коридори вели в коридори, двері – в ті самі кімнати, тільки трохи інші.

У деяких вікнах ішов дощ, у деяких падав сніг, у деяких – нічого, лише сіра безодня, мов дим.

Він пробував позначати шлях крейдою, але лінії зникали, щойно він обертався.

Іноді здавалось, що він іде по колу – аж поки не побачив себе.

Не у дзеркалі, а просто – себе, трохи далі в коридорі.

Той інший стояв, опустивши руки, і дивився прямо на нього.

Денис крикнув.

Відлуння не було.

Тільки звук, схожий на подих за стіною.

***

Він прокинувся в кімнаті, яку впізнав не одразу.

Шпалери – у квіточки, диван, шафа, вікно.

Пахло кавою.

На столі стояла чашка, і вона була теплою.

На екрані ноутбука світився код – той самий, над яким він працював колись, у житті, де ще існували вулиці, маршрутки, люди.

Денис торкнувся клавіатури.

Символи рухались самі.

Слова складалися в речення.

«Якщо щось інше – не дзвоніть. Я не зможу допомогти».

Він прочитав уголос – і зрозумів, що голос належить не йому.

У двері постукали.

Повільно, м’яко, як хтось, хто не хоче лякати.

Денис підійшов, узявся за ручку.

З того боку долинуло дихання.

Тепле. Людське.

Він відчинив.

За дверима стояла жінка в халаті у дрібні квітки.

Сіре волосся зібране в пучок. Тремтячі руки.

– Ви за оголошенням? – спитала вона, не дивлячись йому в очі.

Денис кивнув.

– Так. За оголошенням. Квартира ще актуальна?

Жінка посунулася вбік.

– Заходьте. Швидко подивіться. Мені треба йти.

Він ступив усередину.

Коридор. Бежеві стіни. Паркет. Запах старих газет.

Тиша – така глибока, що навіть власний подих здавався зайвим.

Він обернувся, щоб щось сказати, але дверей уже не було.

Тільки стіна з квіточками.

Тепла на дотик.

І він стояв, прислухаючись до себе, не знаючи, де закінчується тіло, а де починається квартира.

***

О третій двадцять сім усі годинники зупинились.

За вікнами випав рівний, безмовний сніг.

На екрані ноутбука миготів курсор.

У порожньому полі оголошення з’являвся новий рядок:

Здам квартиру. Дешево. Павлове Поле. 28 кв.м.

Курсор блимає. Блим. Блим.

Наче дихає.

Денис підвів голову.

Стіни трохи тремтіли, як вода у склянці.

Повітря було густе, повільне, в’язке – мов сон, який не відпускає.

Він підійшов до вікна.

За ним не було нічого – лише сірий простір, що нагадував туман без меж.

Відблиск скла повторював його рух із запізненням, ніби думав окремо.

Він усміхнувся – і побачив, що відображення не усміхається.

***

Ходити стало важко.

Підлога розм’якла, як теплий віск.

Кожен крок залишав слід, який одразу зникав.

У стінах чулося тихе дихання, не загрозливе – радше терпляче, як подих сплячої істоти.

Він зупинився посеред кімнати.

Вдихнув.

І раптом відчув: дихає не він – квартира дихає ним.

Його легені лише повторюють її ритм.

Його думки – луна її шепоту.

Він спробував згадати, що було «до» - обличчя, імена, звук телефону.

Але слова розсипались, як пил на сонці.

***

Сів за стіл.

Ноутбук світився м’яким теплом.

На екрані – те саме речення, яке він колись набрав, і курсор блимає, наче серце.

Він поклав руки на клавіатуру.

Символи почали рухатись самі.

«Тиша. Тиша. Тиша».

Він прочитав уголос – і почув, як кімната повторює.

Тиша.

Тиша.

Тиша.

***

Світло стало рівним, без джерела.

Ні тіней, ні предметів, лише спокій.

Квартира не зникла – просто перестала бути окремою.

І він – теж.

Коли повітря стало зовсім прозорим, Денис подумав, що, можливо, нарешті вийшов.

Або, може, навпаки – увійшов остаточно.

І стало добре.