Lappri, lappri

Кінець року – завжди втома і стреси. Це час, коли хочеться відпочити. А якщо не виходить – не диво, що можна зірватися через дрібниці. Інші зриваються – і ти теж.

Але люди різні. Ти, скажімо, спочатку довго терпиш.

…Три відеоетери за день, без перерви. На четвертий уже не вистачило часу – і добре, бо сил не було, та й горло вже боліло. Постійно – демонструєш себе та розповідаєш. (Хіба це забавка: сама пишеш, сама граєш, сама розповідаєш). І ти не можеш собі дозволити просто помовчати в перервах. Це можуть дозволити собі лише знаменитості, та й то не всі.

На сьогодні відеозйомку завершено. Тебе хвалять. Ти стомлено киваєш і йдеш перебиратися.

Води… чаю.

Очі втомлені, почервонілі. З тебе одразу злетіла машкара впевненої краси.

– Lappri, lappri, – підбадьорюєш себе, ковтаючи гарячий чай. Тобі подобається, як звучить це слово, повторене двічі.

– Що? – перепитують тебе.

– «Нічого, дрібниці». Шведською.

– Автотренінг? Мантра?

– Ну, щось на кшталт цього.

– А гарно звучить. Дзвінко. Треба запам’ятати.

Знову втомлено киваю. Що ж, відео залиті в архіві, потім поступово виходитимуть в етер. Яке щастя, що я виступаю не у прямому етері, бо сьогодні немає сил говорити і демонструвати себе одразу, без дублів.

Хочеться вкрити ноги коцом і впасти у крісло, ласуючи солодким чаєм із мандаринами. Хочеться скинути чоботи. Уявляю, що відчували воїни, довго не роззуваючись. Але зараз не виходить розпружитися.

Пальці на руках розпухли через погоду. І надто довго – увесь робочий час – ти проносила персні для зйомок. Ледве стягуєш. Красиві на відео, вони насправді – біжутерія.

Так, на фото і відео все не так, як у житті. Це дуже підступний жанр.

Ну що ж, додому. Здаю ключ, киваю всім – і адью.

Хочеться всамітнитися.

За такої негоди для тебе найкраще – скандинавський стиль. Можна данський – хюґе. Зараз це модно. Головне, аби було комфортно, а комфорт – різний для кожного. Що ж, hygge так hygge. А ще ти любиш повторювати німецькою «langsam» – «поволі, не поспішай». Це так і собі кажеш. Бо сьогодні на зйомках ти мчала як огир.

А ще хочеться згадати – чи нагадати іншим – таке слово як лаґом. Шведською це – усе в міру, мінімально. Скандинави вміють задовольнятися малим.

Але тут тебе перехоплює розвеселе товариство, яке ти сто років не бачила. І хлопці, і дівчата. Не з роботи. І нові знайомі, і старі, і дуже старі. Просто сплав, конгломерат якийсь. І ти сама не зглянулась як погодилася відзначити з «кумпанією» чи то кінець року, чи то початок нового. Чи і те і те.

Моя близька людина нездужає. Але зараз її можна лишити саму. Це виявляється, коли дзвоню та питаю дозволу запізнитися додому. «Так, розважся». Що ж, спробую не думати…

– Пропоную лаґом… – починаєш ти.

– Будуть тобі й лаґом, і хюґе, і лагоминки! – весело обіцяють вони.

Ви йдете вулицями і ось – за містом.

Іще слабке, сіре світло у хмарах. Поле. Комфортна хижа. Навіть котедж. Романтика! Уся ця деревина, ці позірно грубо сколочені меблі, усі ці картаті коци насправді дорого коштують. А свічки… насправді це електрика, свічки – скляні. Живемо!

Неважливо, що тобі хотілося самотності. Точніше, усамітнення. Ти любиш те, що ісландці звуть складним словом gluggavedur – «віконна погода». Бо ти з тих, які тішаться тим, що спостерігають-споглядають за негодою. З вікна. Хай злива, хай град колотить у шибку, хай буря, хай холодно – але тобі добре. Головне, звісно, щоб у хаті було тепло, а ноги – огорнуті коцом.

Що ж, не так усе погано. Навіть добре. Огортаюся теплим коцом. А що це на столі? Бутерброди та…

– Ви ж знаєте: я не п’ю! Навіть глінтвейн!

Не гадайте, нібито я святенниця. Але мої знайомі належать до тих, кому не можна спиртного. Інакше стають півбожевільними. «Як індіанці від “вогненної води”?» – перепитаєте ви. І матимете рацію. Раніше ми домовлялися: якщо кудись виберемося – щоб спиртного було поменше.

Де термос із чаєм? Де старий добрий чай?! Какао? Згода на молоко з медом! Скандинавити так скандинавити!

Але вони вже «хороші». Щось не так я собі уявляла вечірку. Та що це з ними всіма? Вони ж не квасили! Інакше чого б я з ними пішла?

– Розкажи щось, – просять мене за столом.

– Людоньки, я вже наговорилася на зйомках, – намагаюся вблагати. Горло ще болить. Не розрахувала сили… Але тут не виходить відмовитися. Вирішили, буцімто кокетую.

А в мене насправді від утоми – «Борщів як три не поденькуєш…»

От і в мене від вас – хоча не п’ю – незабаром почне заплітатись язик. Ось до чого довели. А втім, це перевтома винна. Стільки зніматися! І не лише.

– Гаразд. Нема з чого, так з чирви! – Я підсуваю до себе склянку (на щастя, знайшлася мінералка). І звертаюся до сусіда навпроти:

– Ну ти вчора й напився на похороні!

Учора справді ховали знайомого.

Сусід аж підстрибує:

– А що таке?

Я зберігаю безневинний вираз обличчя :

– Видерся на стіл і заволав: «Слово надається винуватцю врочистостей!»

Роблю павзу.

– Жарт.

Усі вибухають.

Анекдот? Але в житті це не смішно, бо сусід навпроти справді тоді вівся… е-е… краще промовчу.

Люди добрі, напиватися – це не наша традиція. І треба йти в ногу з часом.

Не розуміють вони мене.

Давно, ще коли я була геть юною й не відала власної сили, у мені боялися зачаєного коріння. Тепер зі мною інакше. Бо стався перелам. Забити мене (хай і фігурально) не вийшло. Моя модрина росте.

– Розкажи ще!

– Про роботу? Зйомки? Ну, це – позбавте мене.

– Ні, ще анекдот!

Таке враження, що окрім мене тут ніхто не вміє розповідати анекдотів. Чи не знає їх. Пам'ять нікуди.

– Ну гаразд… – я пригадую. – Мо’, ви знаєте. «Сергію, ти двері замкнув?» – «Замкнув». – «На всі замки?» – «На всі». – «На два оберти?» – «На два». – «Так, хлопці, Сергію більше не наливати: ми в наметі!»

І цього анекдоту вони не знають, тому вибухають реготом. Але знову ж таки: натяку не зрозуміли, бо один сусід підсуває до мене пиво:

– Хочеш?

Я заперечливо хитаю головою. Сподіваюся, не буде, як в анекдоті про спиртне: «Хочеш?» – «Ні». – «А будеш?» – «Так».

Щось розмова не клеїться. Адже не можу я сама всіх розважати.

А тут гарно. Стелю стилізували під закіптюжену, електричний камін – під вогнище із залізними ґратами.

Раптом мене пронизує думка: а хто платитиме за меню й наші посиденьки? Ми щось наперед не домовилися. Та-ак, які тут ціни? Я не проти заплатити, але чи співвідносна моя сýма з меню?

А де меню?

Стоп, а де хазяї? Офіціанти? У нас що – у прямому розумінні шведський стіл?

Я торкаюся плеча найближчого сусіда:

– Слухай-но: а хто нас обслуговує? Це вже було накрито, коли ми прийшли?

– Прошу?

Терпляче повторюю питання. І додаю:

– А хто платитиме?

– Та з’ясуємо. Ми ж можемо тебе пригостити. Ти в нас зірка.

Так, вони, виявляється, дивляться мої передачі.

І люблять їх. Це мені наче медом. Тому заспокоююся.

Але не хочу сидіти тут довго.

Стільки мінеральної не вип’ю. Інші безалкогольні напої скінчилися. Щось не виходить застілля.

Яке щастя, що вони не пов’язані з моїм фахом. Бо протягом десятиліть (почуваюся старою, хоча насправді молода) – особливо наприкінці року – багато хто мене втомлює. Тим, що забуває. Забуває документи (а вам на те давали важливі речі, ще й терміново, щоб ви їх губили?!) Забуває виконувати роботу. Забуває, що треба не теревенити чи сидіти в соцмережах, а – працювати. Бувало, заходжу до таких – а в них реакція, ніби здибала за чимось непристойним. Забуває, що на нього – чи неї – чи них – чекають. Забуває вчасно приходити. Про одного такого забудька я ділюся спогадами в компанії.

Згадуєш (а це не на публіку! тільки подумки!), як нещодавно роздивлялася свої студентські світлини. Тоді ти була не такою симпатичною, не такою зрілою, як тепер, але безтурботнішою, з ілюзіями. Обличчя на деяких (де ти на дозвіллі) – більш-менш радісне. Зараз ти напруженіша і – наче камінь – занурилась у себе. Куди поділася безхмарність? Та життя довело. Такі як ви, необов’язкові. Обіцяли – не виконували. Або ставили на людині експеримент. Але ти вирвалася й тепер виступаєш на відео.

– До речі, – знову згадую я, – ви як хочете, а мені скоро пора додому.

– Ми викличемо таксі. У складчину.

Киваю: просто казка!

– Адреса яка?

– Н-не знаю.

– Спитай у хазяїв.

– А де вони?

– Хороше питання. Вони були, коли ми прийшли? І хтось накрив на стіл? Де персонал?

– Н-не знаю.

– Друже мій срібний, – іронічно звертаюсь я по-фольклорному. – Ви як хочете, – веду далі, – а в мене вдома збожеволіють. Сама викличу таксі.

Адресу мені таки підказали. Згадали. Викликаю знайоме таксі – на компанію. Фірма дорогá, але ж нас багато. І довезуть якісно.

До речі… а скільки нас? Лічу. Дванадцятеро за столом… Ні, тринадцять. Я – тринадцята. Є прикмета (скандинавська? британська?), що тринадцятий за столом умре. Раз, два, три, чотири, п’ять – хто із нас йде умирать? Ну й галіматья в голову лізе. Тьху. Перевтомилася. Пора додому.

У скандинавів погана прикмета – тринадцятеро за столом. По-моєму, це відгомін Таємної Вечері. На тринадцятому за столом побудована ібсенівська «Дика качка». Якщо не читали – вельми рекомендую.

Я не забобонна, але чомусь саме зараз те, шо нас тринадцять, занепокоїло. Може, тому, що – Святки, традиційно містична і тривожна атмосфера?

Ми чекаємо на таксі. Зараз передзвонюють: через негоду машина затримується. Непокоюся, але намагаюся бадьоро перетелефонувати додому. Усе гаразд. Веселися. Lappri, lappri.

Намагаюся підтримати бесіду (компанія пожвавилася), але мене перебивають і не слухають. А хто цікавився зйомками?

Від постійного перебивання (мене! я – не перебиваю) ще більше втомлююся. А ще помітила, що й тут мене оточують кібермауґлі. Суцільні спалахи смартфонів (о, усміхніться з цієї алітерації!) Розмовляють – і водночас невідривно (!) сидять у телефонах, водячи пальцями по екранах. У кого – пошта (часті дзвінки sms-ок мене дратують), у кого – дурисвітські кольорові кýльки (це гра така)… За такими кýльками здорові дорослі просиджують у метро, не поступаючись місцем. У тому числі мені. Ха-ха.

Ні, ці ігри…

Великі діти – жорстокі.

Мої камради водять пальцями в телефонах. Один гість, більш-менш адекватний, питає сусіда:

– Ти як, іще з нами?

Той мовчить.

Це зморює – перескакування з предмета на предмет у розмові, чужа розгальмованість.

А втім – Святки. Зараз ми всі нервуємося.

Але де таксі? Хтось уже впав головою на стільницю. Краще вийти, доки цього не почне вивертати.

Але куди ж я піду на холод, у морок, у незнайомому місці?

Хочеться дати іншим по руках, щоб нарешті облишили телефони. Бо нащо тоді ця вечірка? Нащо компанія, якщо вона втомлює та складається з кібермауґлі? І головне: це не діти (хоча я теж набачилася технологізованих чад), а – дорослі. Вони сліпнуть і глухнуть, коли вдивляються у смартфон. І – жодної думки.

– …Ти ще з нами? – насмішкувато повторюю я, торсаючи одного за плече. – Ей! Що я сказала?

– У тебе питають, – звертається інший.

– А, вона? – осоловіло дивиться той. – Ну, вона – це так…

Ах, я – це «так»?! А хто вихваляв мої відео? Хто цей Юда? Ось він – поруч!

Ну, зараз я вам покажу.

Оскільки атмосфера дедалі більше стає скандинавською (а у нас іще застілля), згадую данський фільм «Ще по одній», де дружина дорікає герою: «Ти невидимка». І далі він – я цілком на його боці – влаштовує скандал. Нордичні люди довго терплять, але краще вам не бути поряд, коли вони зриваються. Проте ліпше скандал, ніж «Перетворення» Кафки, де герой так і не наполіг на своєму. Що, ви не дивилися «Ще по одній»? Оскароносний фільм – вельми рекомендую.

Ну, зара’ я тобі покажу, яка я невидимка.

– Народе, – гучно промовляю до всіх, – доки таксі там десь у заметах, нагадаю: у нас Йоль. Або Юль. Скандинавські Святки. Пропоную відзначити.

Усі скрикнули (уже нетверезими голосами):

– Ура! У нас буде справжня скандинавська вечірка!

Відчуваючи захват, наче заразившись на загальну атмосферу, я підхоплюю:

– Так! Тому пропоную такий обряд…

– Вау!

Адже треба привернути до себе увагу.

На столі стоїть свічка. Точніше, це лампочка, стилізована під високу свічку. Я беру світич і обходжу кімнату.

– Що ти робиш? – хтось протверезів.

– Готую хату для гостей. Усіх, хто хоче прийти.

Прочиняю двері з коридору. Прибираю зі столу зім’яті серветки, викидаю у відро брудний одноразовий посуд. На столі ще є наїдки і навіть алкоголь. Порядкуючи, я пояснюю:

– Адже зараз кличуть душі вмерлих. На вечерю. Як у «Тінях забутих предків». Згадайте своїх предків. Згадаймо.

Сідаю і схиливши голову згадую. Мовчки. Усі стихли. Згадують?

Підводжуся. Беру свічку:

– Дорогі гості, приходьте до нашого дому. Тільки не чиніть нам зла. Тут усе для вас готове.

Змовкаю і далі всміхаюся:

– Ну, якось так.

– Але ж… – несміливо питає хтось, – це обряд? Це лише гра? Для атмосфери?

– Суди сам, – відказую.

От я й досягла свого. Знову на мене всі дивляться.

Але далі – знов утикаються у смартфони. Один сусід (в якого «язикнувся заплетик») питає:

– А я… аке с… сьогодні ч… число?

– Зранку було двадцять п’яте грудня, – ущипливо відрізаю я. – Йоль, дорогий мій, Йоль. І Різдво за деякими календарями. І наше Різдво. І Святки ще тривають. А що?

– А ще сьогодні, – раптом нормальним голосом каже він, – православне свято.

– Уже вичитав? – усміхаюсь я. – Так, день Спиридона Триміфунтського. Або Тримуфунтського. У православних. Що ти ще вичитав у своєму смартфоні?

– Сьогодні ставлять у воду вишневу гілочку, – каже інший не відриваючи погляду від смартфона.

– На Андрія ставлять? – перепитую я. – Знаю.

– Ні, ще й на святого Спиридона ставлять. Ворожать на врожай.

– Можна б поставити, – міркую я. – Спиридон-Сонцеворот. Але ні ялинки, ні бодай якоїсь гілки не бачу.

Хтось необережно зачепляє рукавом келих – і золотаве вино розливається по столу. Я вчасно промокаю серветкою:

– Lappri, lappri.

– Що?

– Це шведська примовка, – усміхаюсь я. – «Нічого, дрібниці». Це так в оригіналі каже Карлсон.

Хтось сміється:

– Після того як люстру видер!

Я підхоплюю:

– І ледь хату не підірвав. І полетів – а Малий мусив це розсьорбувати.

Ех, в яких лише перекладах я не читала про Карлсона! І українською («Дурниці, не варто й згадувати» – Ольга Сенюк), польською («To zwykła rzecz”), і англійською (“mere trifle”)… А взагалі Астрід Ліндґрен оживила улюблену примовку Карла ХІІ. У шведів він національний герой.

Усе добре, але де ж таксі? Не ночувати ж тут.

Доки намагаюся додзвонитися (телефон безбожно сідає, а зарядки не захопила), чую, як хтось питає про нашого спільного знайомого. Чому той не долучився до вечірки.

– Так йому до пологів лишилося десять днів, – серйозно пояснюю я, доки на лінії лунає музичний програш.

– Йому?! До пологів?!

– Його дружині, – виправляюсь я. – Він із нею сидить. І за власним бажанням узяв декрет.

Інші вловлюють у моєму голосі засудження.

– Тобі це не подобається?

Я стеную плечима:

– Звісно, жінку треба підтримувати. Але хай чоловік лишається чоловіком, а жінка – жінкою. Є конкретні обов’язки…

Хтось відпускає злу репліку про «бабів». Це остання краплина. Я зриваюся (ох, не зліть нордичних, а то вони стають як берсеркери) і кричу – не компанії, а кудись у пітьму кімнати, у ніч:

– Гості дорогі! Запрошую вас! Тролі, заходьте! Чекаємо на вас!

– А це що – продовження обряду на Йоль? – питає один.

– Так, це жарт, – відповідаю я. – Бо ж господиня все робить до цілонічної. А ми ж цієї ночі до церкви не підемо. Бо ви всі «хороші». Але майте на увазі: тролі крадуть людей на Йоль.

Відпиваю води. Потроху відчуваю, що гнів мій охолов. Не варто було згадувати про тролів. Ми кажемо: «про вовка помовка, а вовк у хату». Скандинави: «Варто заговорити про тролів, а вони вже тут як тут». А німці в таких випадках кажуть про чорта.

Сідаю. Біля мене зривається щось темне, пухнасте. У світлі свічки виявляється рудим. Кішка! Як вона сюди забігла? З вулиці? (Ах, я ж відчинила двері). Чи це своя кицька? Мудро, бо в таких приватних садибах, де постійно їжа, без домашніх охоронців не обійтися.

Може, дати їй ковбаски? Я схоплюю шматочок – але кицька кудись поділася. У цій мінливій, непевній пітьмі, де освітлення – тільки від псевдосвічок, – можна загубитися.

– Киць-киць… – кличу я. Нуль відповіді. Але я бачу – там, куди, вочевидь, метнулася кицька, – незнайомця.

Хазяїн? Нарешті.

Він доволі високий, уже літній. Волосся в електричному світлі здається пожежно-рудим, яскраво-рудим. Воно скуйовджене – начебто довго біг або щойно встав із ліжка і не розчесався. Чоло було завішене розкошланим чубом, і не помітно, чи високе воно, чи низьке. Неголене обличчя, якийсь дивний тип – суміш дикого і по-своєму цікавого. Очі… здається, чорні. У поєднанні з рудим волоссям? Але зараз ми всі здаємося чорноокими через темряву. Та й надто малі в нього очі під рудими кошлатими бровами. Я не люблю роздивлятися незнайомих, але перше враження було… схожий на неандертальця. А вбраний… Сам у темному. Чорні джинси?

Чотирнадцятий. Тепер нас – чотирнадцять. Ура!

Він сидить біля пролитого вина. Я не помітила – а цей незнайомець підсів ближче до мене.

– Ви чекаєте на таксі? – питає він. Голос глухий, якісь дивні інтонації, але питає привітно.

Я киваю:

– Так. Досі нема.

Раптом за вікном – спалахи фар. Чутно, як під’їхала машина. Я схоплююся: таксі!

Але всі за столом наче не реагують, хоча ще володіють собою. Точніше, тільки один уже лежить обличчям у тарілці. Решта – ще біль-менш. Можуть дійти своїми ногами.

У розпачі торсаю то одного, то другого, то третього:

– Таксі! Гляньмо, чи воно!

Вони – у смартфонах. Окрім того, хто лежить обличчям у тарілці.

Хто платитиме?! За вечерю, за таксі?!

Незнайомець пропонує:

– Вийдімо, і ви подивитеся, чи те таксі.

Я ж тебе вперше бачу. І потім…

– Але хто платитиме?! – зойкую. – Ми на всіх замовляли…

Він м’яко перебиває:

– З’ясуємо. Спочатку подивіться.

Він бере мене за руку і наполегливо виводить із-за столу (хватка – залізна):

– Тут задушливо. Пора провітритися. А я повернуся – і все приберу.

Може, мені почулося? Він сказав «усе приберу» – чи «всіх приберу»? От що перевтома робить з людьми: не те чую.

Не в змозі опиратися, я вийшла з незнайомцем. У світлі фар розстелялося поле. Колись – мені казали – тут був степ. А коли ми веселою компанією підходили до цього дивного кафе – не кафе, то згадую: у неоновому сяйві я бачила бескети. А на них – бурі плями, схожі на мох. А може, це прожилки руди? У мене виникла асоціація з кельтськими невпокоєними мерцями – слуа, які мчать небом і воюють, убиваючи всіх і вся. Вірили, що це плями на камінні – кров їхніх жертв. Але ж ми не в кельтському світі. Хоча… і у нас кельти побували.

Зараз, у темряві та спалахах, цих плям не видно. Саме бескеття – далеко.

Блимають фари… Але де таксі?

– Зараз підійдемо, – ніби читаючи мої думки, озивається незнайомець. Боже, до чого він рудий! Просто ненормально. Але так здається у спалаху червоної фари.

Хто був рудим? Юда. Викинь з голови…

– Де тут можна зарядити мобільний? – питаю я. Супутник буцімто не чує.

Звідкись із криками (але ж цим птахам давно пора спати!) зриваються ворóни. Їх дві. А може, це круки? Хуґін і Мунін, – іронічно посміхаюсь я сама собі.

Під ноги – доки ми йдемо до таксі, яке блимає, але не наближається (та коли ж дійдемо?!), – кидається якийсь великий кошлатий звір. Від несподіванки я здригаюся.

– Не бійтеся. Це наш вартовий пес, – заспокоює незнайомець. – Він не вкусить.

– Я не боюся… просто… це так… несподівано.

– Його звуть Ґера, – охоче веде далі хазяїн, – у ньому є вовча кров. Він такий розумний!

Ґера… вовча кров… Ґері. А де Фрекі? Одінові вовки.

– Хто платитиме? – спитала я наболіле. Бо можу заплатити за таксі (живу далеко, тож мушу віддати всю свою зарплату – сьогодні отримала, – якщо кумпанія не прочумається). А за вечерю? Не потягну. Тільки за себе.

Згадую, що не встигла нічого поїсти. Бо відволікали. Тільки пила. Але ж замовлення є!

– Не переймайся.

Ми вже на «ти»?!

Мені знову щось кидається під ноги – і я падаю. Незнайомець випустив мою руку та не підтримав. Устати не допоміг.

Підводжуся. Так і є: джинси роздерті на правому коліні. Садно. Кров’янить. Але це не страшно. Яке щастя, що після зйомок я надягла джинси, бо зараз наштовхнулася на камінь – і удар припав на цупку матерію. Що було б у сукні?!

Один спалах вихоплює цю пляму крові. Незнайомець ніби поводить ніздрями. Чи мені здалося? Відчув запах крові?

– Lappri, lappri, – заспокоюю сама себе.

Супутник несподівано скидається:

– Ти знаєш?!

– Я така. Хоч бомба розірвися – а я скажу: «Lappri, lappri», – віджартовуюся, але нога саднить. І де машина?! Чому бачу вогні, але ми не наближаємося?

– Подзвоню таксисту. – Тягнуся за мобільним, забувши, що він розрядився. Але незнайомець зупиняє:

– Не треба. Ми прийшли.

Здивовано витріщаюся на нього. А він у спалахах – тепер мені здається, що це блудні вогники, а бруд навколо – це болото. Супутник якось недобре посміхається:

– Тобі ж усі набридли. Тобі ж хотілося піти від усіх. Ось ти й пішла. Чи щаслива?

Він знущається?!

Я сахаюся та мимоволі роблю знак хреста.

В одну мить усе зникає. І спалахи, і начебто-машина, і мій супутник. Озираюся: де кафе?!

За мною – лише скеля. Сама скеля. У полі. Це видно в непевному мерехтінні кількох зірочок і туманно-блідому місяці, який виплив із-за хмари. Повня. Де всі?! І не додзвонитися. Мобільний розрядився. Куди бігти?!

Йоль. Або наші Святки. У цей час оживає нечиста сила. Ти сама її приманила – і сама винна.

Ти хотіла бути подалі від усіх. Твоїм ідеалом – тоді такої рознервованої – були безсловесні тіні. Але наразі тобі таке не подобається. Бо ці крайнощі – від питущих за столом, які перебивають і відволікаються – до самотності або тіней – вийшли, як в анекдоті про бороду і ковдру: і так незручно спати, і так незручно.

Твій супутник – троль. Ти його накликала. Метнувся кицькою – і перетворився на людину. А ти згадай, згадай: хіба всі тролі – потвори?! Ні, спочатку вони можуть скидатися на звичайних людей.

Тебе морозить. Губи тремтять. Ти вже не віджартуєшся «lappri, lappri».

Ну, годі вже з собою розмовляти. Годі вже на «ти». Я – це я.

Я збагнула, що троль мене таки викрав – як і годиться на Йоль. Узяв за руку і повів. І коли я це збагнула, то навіть розвеселилася. Троль і Йоль. А Юль не римується.

Але де цей троль? Та-ак, він іще покинув мене в цій чорній пітьмі, на замерзлому пустищі, біля болота. От що люди ненадійні, що тролі.

Може, пройтися до траси? Але де тут машини? У темряві нічого не видно.

І знайдуть мене замерзлу, з молитовником у кишені (я з ним ніколи не розлучаюся). Сміхота. Кого ще з історичних героїв отак знайшли – з молитовником у кишені, і це не було смішно? Карла ХІІ. Але ж його застрелили. Ні, мені такого кінця не треба. А якщо врахувати, що у нас із ним – один знак зодіаку, то це навіть не смішно. Як і те, що я нордична білявка з рудавизною. Очі – аякже, блакитні.

Місяць знову виплив із-за хмари. Від холоду я вже не могла рухатися. Ще в мене є вервиця (у сумці), але виймати чотки і перебирати – холодно.

Чого я згадала про чотки? Бо зараз, певно, лишається тільки молитися.

Місяць вихопив стежину, яка вела просто від скелі. У болоті-бруді ця стежка була вистелена якось м’якою глицею. А ти жалілася, що нема ялинки.

Я пішла, відчуваючи, що глиця якась дивна. У місячному промінні стало зрозуміло: це не сосна, не ялинка, не туя… Це ялівець!

Нехороші відчуття. Бо глицею – і ялівцем! – устеляли шлях на цвинтар. Покійнику.

Чорно, холод… і глиця на цвинтар. Це вам не Валгалла. Це Хель. Яка ганьба.

Я зістрибнула з постеленої глиці. Як тепер бути? Адже не лягати просто отут. І не лише тому, що замерзну на смерть (ось уже й нежить починається) або мене переїдуть. Скандинавів іще їхні предки повчали: не лягай біля дороги, а то наразишся на ельфів. Дослýхаюся до цієї мудрості.

І тут я почула… машину?

Ні, це мчав цілий поїзд. Маю на увазі не потяг, а – як у наших предків –запряжені сани. Це звали поїздом. І в мóроці спалахували не фари – а очі! Це були очі коней… чорних… але в пітьмі все чорне… Я чула, як сурмлять роги. Я чула гавкотіння хортів. Не змалювати всієї цієї шаленої, ірраціональної сили, яка мчала на мене.

Що ж. Якщо я в казці (хай і страшній, і, може, тут не буде для мене щасливого кінця), чом би не скористатися?!

Знаю, знаю: треба впасти ницьма, доки не проїдуть Дикі Лови. Інакше вб’ють – або потягнуть за собою. Або нашлють безумство. Залежно від фантазії цих вершників.

Але я шкодую одяг. І лежати в болоті (ще й з пораненою ногою) не вельми гігієнічно… Тому обираю інший захист – лише спльовую (виправа вже покинула мене): чомусь не спадає на думку перехреститися.

Багато хто розповідав про Дикі Лови. І скандинави, і кельти. Але ніхто не бачив цього Дикого Гону.

Я – почула і побачила. Є чим пишатися.

Але зарано було розслаблятися. Повня знову випливла з-за хмари – і я побачила…

Це був той самий троль. Він мовби вийшов зі скелі – колишньої кафе-хати. Чи сам був тією скелею?

У мінливих, оманливих місячних полисках його обличчя втрачало людські риси. Я помітила, що в посмішці зуби мого візаві здавались іклами.

Куди тікати?

Але до мене через утому і постійну зміну вражень, вочевидь, просто не дійшов увесь жах. Потім уже наздожене стрес. Наразі я була ще під враженням від Диких Ловів. І, попри все, мріяла до них долучитися. Отак! Отже, тролі можуть не турбуватися та не турбувати мене. Так! Не створюйте дисонансу!

– Що треба? – дратування в мені наростало. – Покинути мене напризволяще! Таксі немає! У мене вдома хвора людина! Як зара’ діставатися?!

Він хотів перебити мене, але я вже зірвалася:

– Ваш рід – такий самий ненадійний, як і люди! Ну, не вдавай, що я не знаю, хто ти!

Тролина реакція була дивною. Так, тролі не люди (хоча вміло удають людей). Демонологічний супутник простягнув руки (які здалися мені вже схожими на пазуристі):

– Іди до мене!

Він знущається?

Сахаюся. Скеля (іще одна? звідки вона виросла?!) за спиною колеться виступами.

Ні, хай казка про Красуню і Чудовисько так і лишиться казкою.

Але що робити далі? Відступати мені нема куди. За мною – скеля.

Ступити вбік? Але троль схопить мигцем. Може, спробувати його забалакати? Доки з першими сонячними променями не скам’яніє?

Але в мене після миттєвого (наболілого) спалаху вже не рухається язик. Але (утискаючись спиною у скелю) вичавлюю з себе:

– Що з моїми…

– Знайомими? – послужливо підказує він. – Ах, вони… не бійся. Вони не-мертві.

Але від цих слів мені стає ще моторошніше. Бо не-мертві – це драуґи. Злісні мерці.

– Хочеш, покажу? – не вгаває троль.

Якесь коло перед очима… Це та сама хата. Але вже не стилізоване кафе. За столом – дванадцятеро людей. Вони сидять при свічці – справжній, не стилізованій! – і сидять непорушно. Без смартфонів. Самі – сірі. Обличчя – ніби скам’янілі, застиглі.

Це драуґи. Зараз вони прокинуться і схоплять живого.

Ні!

Але куди мені тікати?

Чому троль не хапає? Грається?

Ноги самі ковзають на глицеву доріжку. М’яку, рівну. Іди, не бійся. Вона сама доведе. Куди треба. Туди, де спокійно, але темрява і холод. І нудота. Там, у холоді, де тіні – не люди, – сидить моторошна, похмура велетка. Стара. Зі стиснутими намертво вустами. А навколо – туман, туман. Хель. Там не треба думати. Я так не хочу!

Якщо вірити історії, останніми словами Карла ХІІ було «lappri, lappri». Але моїми останніми вони не будуть.

Зусиллям волі повертаюся з доріжки.

Гнів кипить. Ну, тролю, бережися!

Я не пам’ятаю молитов (через стрес?), тому кричу перше, що спадає на думку:

– Ти як хочеш, але викликай мені таксі! Або на тобі поїду!

Троль уриває:

– Та як я тобі…

– А мені плювати! – відрізую.

Ніхто нас не чує. Тут губляться-розпливаються всі звуки. Але троль мене чує.

Я починаю топтати глицю, віджбурювати її ногами.

– Від того, що ти кричиш, нічого не зміниться.

Каже спокійно, але руки в нього ростуть…

Забалакай його. Спробуй.

Котра година? Скоріше б розвиднилося…

– А ти болотяний? Чи гірський? – різко переводжу розмову.

Він шкіриться, розпливаючись у посміху:

– А ти звідки знаєш?

– А з досліджень. Я й сама їх пишу.

– О-о, та мені дослідження присвячують! Я так зіркою стану!

Що поробиш: виявляється, тролі чіпляють наш сленґ.

Він відволікся. Це добре.

І щойно я це подумала – як нібито щось мене проковтнуло. Мов кит – Йону.

Точніше, я впала спиною. Пролетіла вниз – але не вдарилася.

Останнє, що я почула там, на землі, було криком троля:

– Та де ж вона?!

Чорно навкруги.

Але потроху очі звикли до темряви. І я побачила… знову хату. Але іншу. Низьку. Збиту з сірого каменю. Те, що він сірий, здалось у світлі свічки – звичайної, – яка стояла у блюдці посередині столу.

Довгі лавки вздовж мурів. Звичайна скандинавська хата. Точніше, кімната в ній. Без вікон (чому?). Отам – казан. Щось у ньому вариться! Так, тут є вогонь!

Біля вогню сиділа якась жінка. Стара. З-під хустини (старомодно пов’язаної навколо голови, я бачила цей фасон на картинках) виднілося сиве волосся. Звичайна жінка в темній сукні та фартуху. Просто… здалася мені дуже високою. Але скандинавки (я звикла до того, що навколо все скандинавське) високі.

Вона вітається зі мною і щось питає. Слова доходять до мене нібито крізь туман. Але далі я вже чую власний голос і плутано розповідаю, що сталося.

– Вибачте, що вломилася до вас, – наостанок мовлю я.

– Не вибачайся. Це я тебе впустила. Це двері.

Через усі ці перипетії я не одразу розуміла, що вона каже. Побачивши мій подив, стара пояснила:

– Для інших це скеля. Але для тебе – двері.

Починаю розуміти…

– Та сідай ближче, – запрошує хазяйка. – Покажи ногу, – додає вона, кинувши погляд на мою роздерту холошу.

– Lappri, lappri, – заспокоюю я стару, побачивши, що та стурбовано похитує головою. Адже я нічого не відморозила – уже добре.

Жінка прикладає якусь пов’язку (змочена, щипає рану, але я терплю).

– Знімай джинси. Надінь це, – вона подає спідницю, вийняту зі скрині. – Я зашию.

– Я сама… – опираюся.

– Сиди. Попий молока. – Подає у дерев’яній чашці.

Молоко гаряче, парне. Як я люблю.

Моя близька людина – яка зараз там, удома (і точно божеволіє, не знаючи, де я), – не п’є молока, бо не може, не любить.

– Там… удома… – починаю я.

– Знаю. Ти дістанешся туди. Але спочатку маєш перемогти його.

Я знаю кого. Троля.

За цей час на столі з’являються чорні хлібці –а в тісті – вкраплені крихти сала. Десь я таке бачила…

– Це пальт, – пояснює господиня. – Ти ж нічого не їла на цій вечірці. Призволяйся.

– А звідки ви знаєте про вечірку? – питаю я.

– Так це кафе – акурат наді мною.

Я дякую та машинально хрещусь і хрещу хлібці з кров’яного тіста (які давно мріяла скуштувати).

– Це ти дарма, – осудливо каже стара жінка. Образилася?

Як в анекдоті: «А ти молишся перед їжею?» – «Ні, моя мама добре готує».

Ця жінка не боїться хреста. І слава Богу. Це не тролі. Цю їжу можна куштувати.

– Можна я візьму пальтів для мами? – питаю я.

– Бери скільки хочеш.

– Але що з мене? – питаю я, уже в зашитих джинсах і з вузликом пальтів у руці. Ми з господинею спілкуємося зовні безбарвно, без тепла, проте я відчуваю: цій підземній мешканці можна довіряти.

– Я відчинила двері саме тобі, – задумливо відповідає стара, – бо ти вмієш нас відчувати. Якщо ти лишиш мені щось зі своїх творів, я буду вдячна. Не бійся: я зможу прочитати.

Зможе… а якою це мовою ми розмовляємо? А втім: хіба це важливо?

А з тролем якою мовою ми говорили?

Я знаходжу в сумці згорнуті рулони своїх текстів, які читала сьогодні на відео. Ставлю автограф і пишу подяку. Жінка мовчки киває та підводить мене в кут, де стоїть потир дивовижно-химерної роботи, з незрозумілим, але прегарним орнаментом.

– Це наш потир, – мовить вона. – Зараз покажу тобі нашу Біблію.

У світлі свічки її очі зовсім сині та пронизливі. Я відчуваю спокій.

Біблія (у шкіряній палітурці, з металевими застібками, старовинна) виглядає звичайною, але я гортаю далі. Там, насамкінець, є… про ельфів. Ні, не про всіх, а про світлих, які – виявляється! – теж шанують Спасителя.

Це чудова поетична генеалогія, і я розуміла кожну літеру – але, згорнувши Книгу книг, усе забула. Це лишилося слідом на серці – і потім видіннями у снах. Тим, із чого постає поезія.

– Ти зігрілася?

– Так, – киваю я. – Мені пора. – І дякую шведською: – Tack så mycket (так со мюккет).

Он які розумні слова я знаю.

– War så god (вар со ґуд), – уперше всміхається жінка.

– Добре тут у вас, – на прощання кажу я.

– Добре, – погоджується господиня. – Може, для таких як ти і затемно, але в цілому непогано. Давай я проводжу тебе.

Ведучи мене кам’яним коридором, освітлюючи його недогарком, жінка за цей час навчає мене:

– Коли ти з’явишся на землі, він чигатиме на тебе. Але ти вже зігрілася та можеш перехреститися. Пальці тебе слухаються. А якщо раптом дуже злякаєшся – співай.

– Що?! – у мене підстрибнули брови.

– Що хочеш.

Я замислилася. Не згадаю цілком жодної скандинавської пісні («І цієї до кінця не вмію», – як зітхав Швейк у перекладі Степана Масляка), але спробую. Знову ж таки: коли співаєш, не боїшся. Особливо якщо співати на все горло.

Це ж треба: і нежиті вже нема.

– А мої знайомі?! – згадую я. – Вони ж перетворилися…

– Ні на кого вони не перетворилися.

Скеля змикається за мною. Я наче виринаю з-під землі. А останнє, що чую від сивої жінки:

– Може, ти ще прийдеш?

Може, і прийду. Я кланяюся скелі.

І знову стою – у повні, з вузликом пальтів і сумкою на плечі, яка чомусь здається важчою. Під ногами немає глиці. І шлях сухий.

Переді мною – знову кафе. А поряд – таксі.

Наче не минуло й хвильки. Чи спливло зовсім обмаль часу.

Але знову біля скелі стирчить він. Très bien! Мене чомусь переповнює сміх. Кавалер – і без подарунка.

Він помітив мене. Чорна пляма у місячному сяйві, троль іще більше нагадував бескет – але якийсь розлізлий. Ніби скеля розкололася. Про камінь не можна сказати, що він набряк, але ж земля, дерева, рослини, мох – усе руйнує тверду породу. Дайте часу – і жодна скеля не встоїть.

Троль простягає руки, але це більше нагадує ритуал. Начебто… боїться мене ловити.

Я йду ніби не бачачи його. І тільки ледь не наштовхнувшись на цю постать, ціджу крізь зуби:

– Геть з моєї дороги. Пройти дай.

Він стоїть, ніби не чує.

Тоді я намагаюся його обійти.

У закамарках несвідомого виринає спів – і мої відігріті там, унизу, на гостині вуста самі виводять (іще стиха):

– Oi šermukšnio…

Ой горобино, чому ти на болотах, у мохах росла? Нащо?

Але ж це не скандинавська пісня. Це литовська – крилатих гусарів.

Проте гени – непередбачувана річ. І не тому, що ти знала литовців.

Троль завмирає, а я йду – просто, наближаючись до кафе:

– Oi šermukšnio šermukšnio kur tu augai terp bailių?

Троль затуляє вуха:

– Замовкни!

Так, я не Марія Каллас. Ну то й що? Мені подобається це співати.

– Lappri, lappri, – заспокійливо відповідаю я та заводжу далі, у такт ході:

– Ei ei ajajaj...

Весела пісня.

І далі:

– Oi matuši matuši, kam tu manį, auginai?

Ой матусю, матінко, нащо мене породила, зростила? І справді – навіщо? Жартую: навіщо – знаю.

Троль горлає, звиваючись усім тілом. Намагається заглушити мене.

– Не подобається, – кажу я, – можу польською. Oj mateczko, mateczko, dla czego ty mnie wychowalaś…

Уже опісля згадала: є тролі, які не витримують людського співу. Навіть Карузо з Паваротті в одному флаконі. Навіть якщо ні слова про християнство нема.

Цікаво: чи поліглот цей троль? Чи зрозумів він, що ця пісня – про горобину?

На горобині – хрестики. Нею відлякують нечисту силу.

Хтозна – може, і зрозумів. Але там, у кафе… драуґи! Як я ввійду до зали?!

Ей-ей, айя-йя…

Пересилюю себе та входжу всередину.

Усі сидять як сиділи. Задивляючись у смартфони. Поряд буянить якийсь огрядний чоловік (не брюнет і не блондин, та й не рудий) – явно власник:

– Хто платитиме?! А це що?! Хто з’їв?!

– Що – з’їв? – не розумію я .

– Ви замовляли вечірку в скандинавському стилі?!

– Я – не замовляла. Вочевидь, мої знайомі. Хотіли зробити мені сюрприз. Питайте в них, – показую на тих, хто за столом. Дехто вже дрімає біля спустошених келихів.

– Я сказав спеціально для вас приготувати фладброд!

Такий тонкий пиріжок. На Різдво. Ну то й що?

– Поклав його з маслом! У кухні! А хтось уже з’їв! – надривається гладун.

Щось мені підказує: моє розвеселе товариство тут ні до чого. А за смартфонами і випивкою геть забули про їжу.

Фладброд… хто міг його поцупити? Якщо казка триває, то… адже пролетіли Дикі Лови. А якщо лишити їжу на Різдво не перехрестивши, то – учасники Дикого Гону поживляться. Особливо фладбродом.

Але я теж «хороша»: могла б сама перехрестити їжу. А втім, хай цей фладброд буде офірою. Головне, що мене повернули.

Хоча зараз почуваюся слабкою (бо стрілася з Дикими Ловами, та й стільки вражень після робочого дня), але настрій бадьорий.

Розштовхую одного із сусідів:

– Ей! Тут із нас вимагають за фладброд! І таксі чекає! Лічильник!

Сусіда схоплюється – і я вже чую, як вони сперечаються із власником про той різдвяний пиріжок. Не знаю, чим там усе скінчилося (була вже в таксі з іншими) – але за себе я не платила. Подарунок!

А на таксі ми доїхали – кожний до себе. І розплатились у складчину.

Я вже звикла, що в іншому вимірі час інакше плине, тому не дуже здивувалася, коли виявилося: додому не надто запізнилася.

Удома я розповіла свою пригоду (тут мене зрозуміють на 200%). А розвантажуючи торбу, побачила, чого вона така важка: там лежало розп’яття. Досить велике, срібне. Старовинне. Викладене аметистами.

Це ельфійський хрест. Його дала мені та жінка. Не знаю, як вона всунула подарунок до сумки, але ж ельфи на те й ельфи. Думаю, троль не схопив мене й через хрест.

Забула розповісти про таксі: хазяїн кафе сказав, що це не та машина. Бо викликане нами таксі не доїхало через негоду – і довелося дати відбій. (Хто з нашої компанії скасував замовлення, уже не пам’ятають). А цю машину викликав один яскраво-рудий. У темному. Більше його ніхто не бачив.

Троль, – зрозуміла я. Ну нічого моєму оточенню довірити не можна. Один пристойний виявився, та й той – троль.

А коли ми сідали до таксі, я не втрималася та іронічно сказала:

– Ну ви й молодці. Жодний не кинувся мене врятувати. Усі – хто сидів як прикипілий, хто – звалився під стіл. Чи на стіл. Ви розумієте, що мене викрали?!

– Ми думали… що це твій знайомий.

Це вони про троля. А очі так і бігають.

– Анекдот, – утомлено парирую я, коли ми вже поїхали. – Жили собі молоді чоловік і дружина. Душа в душу, дуже кохали одне одного. Та от оселився в них родич – дядько. І весь час – претензії: то як слід не годують, то не доглядають… Але молоді були делікатні та все терпіли. І от коли старий сконав, чоловік каже дружині: «Знаєш, якби це не був твій дядько, я б давно його викинув!» А вона: «Як це – мій дядько? Я все життя була певна, що це твій дядько!»

Загальний сміх. Але мені не смішно. Факт, що більше Йоль я з такими не святкуватиму.

Благополучно триває Йоль. А я вдома перечитала біографію Карла ХІІ. А він таки був не Близнюки, а Рак. Це тішить. Виявляється, у шведів був інший календар, зараз ті дати – на десять днів уперед. А втім – хіба важливе все це? Lappri, lappri. Головне, що він – як і я, нордичний, блакитноокий – не терпів алкоголю.

Більше я не буваю в тому полі та не ходжу до того кафе (до речі, його назви ніхто потім не міг пригадати). Хоча… ні – один раз була. Проїздом. Побачила там раніше не побачену в темряві якусь іншу скелину – досить велику, порослу бурим мохом. Схожим на засохлу кров.

Там були битви. Там летіли Дикі Лови. Там троль перетворився на камінь. Але там мені більше не бувати.

А пальти – справжні. І подароване розп’яття – справжнє.

Йоль триває – надалі. Як і наші Святки. Я не встигла поставити вишневу гілочку до води, але ще не пізно. Моя близька людина потроху видужує. Я доглядаю в час, вільний від роботи. Так, бо знову працюю.

…Робочий день скінчився. Йоль… Але сьогодні все буде інакше.

Надягаю довгу чорну сукню, виймаю з коробки нові туфлі. Набридли ці джинси і чоботи в неробочий час.

– Куди ти збираєшся?

– На весілля. Моя подруга виходить заміж.

– А ти ким будеш? Дружечкою? – Очі в мого співбесідника по-тролиному підморгують.

Я загадково всміхаюся: може бути, може бути. І, наспівуючи «eі ej ajajaj», прямую до виходу.

Була пригода на Йоль – не звертай уваги. Ледь не впало щось на тебе (скажімо, скеля) – lappri, lappri.

У вільний час довчи шведську мову, щоб читати без словника. Вивчаймо цю мову. А зі шведами та іншими скандинавами поспілкуємося, бо варто.

Сьогодні я вже всміхаюся, згадуючи ту подію. Але й насторожує, бо зі смартфонами та іншими іграшками (а якщо додати алкоголю та інших речовин) смертні стають не-мертвими. Драуґами. Я вже це побачила.

А решта… багато чого вже здається кумедним. Ну, тролі. Точніше, троль. Lappri, lappri.