Гниль

Степан Степанович мляво шкандибав дорогою. Тримався узбіччя, щоб ненароком не потрапити під колеса автомобіля, адже слух вже давно підводив. Часто бувало, що старий не чув навіть голосні звуки. На його руці, наче камінь, висів пошарпаний пакет з ще теплим хлібом та кількома пачками дешевих цигарок. Мокрий асфальт був вкритий тріщинами та ямами, що не знали ремонту багато років, тому ступати доводилось обережно. Неслухняні ноги зашпортувались, підрізали одна одну, але все ще крокували. Кожен рух відлунював болем в старечих кістках. Сірий, в’язкий ранок дихав осінньою прохолодою, що легенько щипала за носа та щоки. На ноги налипало майже зопріле мокре листя, що валялось поодиноко навкруги. Дід тихенько лаявся, бурмочучи слова невдоволення усьому, що його оточувало.

Від ятки до дому було не далеко йти, але похід по хліб чи ще за якимись продуктами для старого був справжнім подвигом. Він планував такі вилазки заздалегідь, за день чи два. Завжди довго налаштовувався, збирався з силами.

Дід жив разом зі своєю сестрою Наталею в маленькому тихому селі. Молоді тут майже не було, хати стояли понівечені часом, недалеко одна від одної. Їх відокремлювали стіни з бур’яну, бузку та акації. Старий звернув, його хата стояла на краю вулиці. Низька, темна, з облупленою фарбою на вікнах. Вона нагадувала хижого звіра, що причаївся в зарослях і чекає слушної миті, щоб напасти. Навколо трухлявий штахет, що губиться в кущах дикої шипшини та бузини. На кутку стояла висока металева труба з антеною на верху. Час і дощі пофарбували її в рудий колір. Це був єдиний, однобічний зв’язок зі світом. Завдяки антені старі мали змогу дивитися чорно-білий телевізор, що показував два канали. Далі, за хатою, починалася круча, куди селяни зносили сміття та різний непотріб. Навпроти виднівся побитий, дірявий дах сусідської хати, що пустувала вже не перший рік. Вона сумно дивилася на дорогу проваллями вікон, в яких не було ні рами, ні скла.

Степан та Наталя жили замкнуто. Дід ненавидів розмови, ненавидів сусідів, з якими доводилося вдавати з себе люб’язного та співчутливого. Вони ж бо завжди питали за сестру, що була паралізована вже чотири роки. Особливо набридала Зойка, вона часто набивалася в помічниці стареньким, норовила зайти, щоб провідати бабу Наталю. Та Степан міцно тримав оборону, не пускав нахабну жінку до хати. З часом сусіди махнули рукою на старих, вони й самі були зайняті виживанням у цьому забутому богом кутку.

Брат та сестра ділили дах над головою, як ділять камеру в’язниці – не з родинної любові, а з жорсткої, безвихідної потреби. Це був вимушений союз двох згаслих життів, де кожен був катом і жертвою одночасно.

Для Степана Степановича це місце було останнім прихистком. Двадцять років тому він повернувся до батьківської хати, бо більше не мав куди йти. Свою сім’ю, дружину та двійко дітей він покинув ще молодим. Виявився не готовим до відповідальності, до побуту. Тоді хотілося «кращої долі», яка виявилася порожнім звуком. Вештався містами, від однієї сумнівної роботи до іншої, заробляючи копійки, яких тільки й вистачало, щоб винайняти якесь житло та не померти з голоду. Та ще й на пляшку горілки інколи. Йшли роки, молодість минала, сил працювати як раніше вже не було. Тож в кінці дев’яностих Степан повернувся до батьківської хати: з порожніми руками, глибокими зморшками на обвітреному обличчі й жорстокою байдужістю до тих, кого покинув. Тут був його єдиний дах над головою.

Для Наталі Степанівни ця хата була всім світом. Вона прожила тут життя, вийшла заміж, по шматочку будувала фундамент щасливої родини. Сюди ж принесла свого єдиного сина, що подорослішав і, як більшість молоді, втік до міста, шукати свого щастя. З цієї хати Наталя провела в останню путь і свого коханого чоловіка. Хвороба забрала його надто рано, залишивши нещасну жінку на самоті. Син не приїжджав до неї: робота, відстань, власне життя – у нього було багато причин. Так і минали рік за роком на самоті, аж поки не повернувся брат Степан і не заявив, що залишається тут жити, бо це і його хата теж. Наталя не заперечувала, можливо, так і краще: буде до кого заговорити холодними зимовими вечорами. Та й поміч по господарству, бо сама вже не годна була поратись. Здоров'я дуже підкосилось після смерті чоловіка. Та не пройшло і двох місяців, як стало зрозуміло, що життя з братом не буде легким. Сварливий, злий і жадібний, він так і не змінився за всі ці роки. Вся важка робота лягла на плечі жінки. Маленької пенсії ледве вистачало, щоб зводити кінці з кінцями. І от, одного дня тіло Наталі не витримало. Дивне самопочуття почало турбувати ще зранку: в голові паморочилось, терпли руки й відчувався тягучий біль в лівому плечі. Піднявшись з ліжка, жінка, як завжди, глянула в дзеркало, щоб причесатись, і помітила, що частина обличчя трохи перекошена, це дуже налякало її. Розбудила брата, не встигла пояснити йому, що сталось, як впала, знепритомнівши. Далі полетіли важкі дні в лікарні, що змінювались тижнями. Інколи приїздила сусідка Зойка, привозила гроші, що висилав на пошту син Наталі. Сума не велика, але вистачало на ліки й скромні продукти. Брат приїхав лише одного разу, коли жінку потрібно було забирати додому. Його невдоволене обличчя випромінювало байдужість. Степан злився, що тепер сестра повисне ярмом на його шиї, бо хвороба залишила страшні наслідки – нижня частина тіла паралізована. Тепер увесь побут і турбота за хворою будуть на чоловікові. Він відчайдушно не хотів цього, але діватись нікуди.

Щомісяця до хати Степана та Наталі приходила поштарка, приносячи їм невелику, але стабільну суму: пенсія для старих та грошовий переказ від дідового племінника, щоб матері вистачало на ліки та нормальне харчування. Щоразу в день виплат він чатував на порозі, щоб не проґавити пошту. До хати ніколи не запрошував. «Скільки там цього разу?» – гаркав дід, ледь поштарка встигала відчинити перекошену хвіртку.

Наталя Степанівна могла тільки лежати в ліжку, вона розуміла, що брат забирає всі гроші. Бувало, що до неї долітали звуки шкрябання ручкою на папері, коли поштарці вдавалося пробитися ближче, а потім шелест купюр, які Степан поспіхом ховав у внутрішню кишеню старого кожуха. «Ти знаєш, скільки син висилає?» – одного разу тихо запитала сестра. Дід блимнув на неї з такою злісною холоднокровністю, що жінка встигла миттєво пошкодувати про своє питання. «Там копійки, ледь на хліб вистачає, а на все інше з пенсії беру. Лежи і не думай про витрати, тобі ліки потрібні, а не рахунки в голові». Степан кинув на тумбочку, поряд з ліжком сестри, згорток з газети, всередині були пігулки, які коштували, мабуть, у сто разів менше, ніж щойно отриманий переказ.

Наталя знала, що брат їй бреше. Розуміла, що син висилає більше, ніж її запевняють. Але вона була безсила, прикута до ліжка, а брат – її єдиний зв’язок зі світом, без його допомоги не обійтись.

Ця фінансова залежність була тим іржавим ланцюгом, який тримав діда Степана. Якби не його жадібність та бажання наживи, то він давно б уже відправив сестру доживати у хоспіс чи пансіонат для літніх. Але старий розумів, що сам він не виживе, тому щоденно робив те, що мусив.

Степан Степанович ненавидів свою сестру. Її слабке, хворе тіло, від якого тхнуло хворобою, потом та старістю. Її постійне ниття, що дзвеніло у голові, немов тисячі скажених дзвонів, кожне її слово різало, викликало хвилі роздратування. Він був впевнений – Наталя навмисно це робить, просить часто їсти чи води, чи змінити постіль, вона хоче, аби з нею розмовляли, а коли ж бідному дідові це робити, у нього немає часу на такі дурниці. Життя з сестрою дратувало, випивало всі сили.

Цього ранку дід знову змінював білизну на ліжку сестри. Запах був нестерпним. Бувало, що стара ходила під себе, не дочекавшись відра, а потім так і лежала у власних випорожненнях. Так Степан її карав. «От і лежи тепер так, в мокрому, як не можеш потерпіти. У мене теж здоров’я немає, ще бігати біля тебе мушу». І вона лежала, бувало, що брат забував, і доводилось чекати довго: день, два, а то й більше. Та Наталя не жалілась. Мовчки терпіла, з часом звикла до такого життя. Їй було шкода брата, що він має дивитись на її муки.

— Що ти стогнеш? – зашипів Степан, кидаючи їй під голову стару подушку, важку та тверду, наче камінь. Наталя тихо схлипнула, її худе обличчя, обтягнуте тонкою, прозорою шкірою, скривилось, чи то від болю, чи від смутку.

— Нічого, братику, тіло болить, от і вирвався стогін, – прошепотіла тихо. Вона знала, що краще мовчати, не сперечатись і не просити про зайве.

— Думаєш, в мене не болить, чи може мені так легко все самому робити? – Дід вибухнув роздратуванням. – Спробувала б хоч трохи ворушитись, а не лежати колодою, розминала б ноги, а то чекаєш помочі від мене.

Він нервував постійно через все, що було пов’язане з сестрою, дратувався і кричав на неї, зганяючи так свою злість. Кожен день Степана був сплетений з рутини, що душила його, наче мотузка на шиї. Кожного ранку він прокидався від кволого голосу, що лунав із сусідньої кімнати, в якій давно не було дверей. Колись їх зняв він сам, щоб чути, як його кликатиме Наталя за потреби.

— Степане, мені треба… – з нотами жалю в голосі промовляла сестра. Почувши її, дід мусив вставати і йти на вулицю, щоб взяти старе, побите відро, темне і смердюче з липким брудом, що покривав стінки. Його треба було віднести старій. Це дійство було ледь не найгіршим. Мерзенне й огидне.

Щоб посадити хвору на відро, потрібно було її спочатку підняти. Переміщення нагадувало жахливий, незграбний танець. Степан мусив торкатися до її бридкого тіла, відчуваючи, як перекочуються кістки під тонкою холодною шкірою. Наталя була важка і млява, не зважаючи на худобу. Все це тривало недовго, але дідові здавалося, що минала вічність. Він стояв поруч, відвернувши голову, вдихаючи повітря ротом, щоб не відчувати тяжкий, неприємний запах. Квапив сестру, не бажаючи бути свідком її безпорадності. Потім Степан виносив відро, виливав його вміст в кінці двору, де колись росли квіти, а тепер була помийниця. Вертався до хати, грів воду на старій електричній плиті та знову йшов до Наталі. Він ніс відро з водою, яка швидко вистигала у сирому повітрі хати. Сестра, виснажена і бліда, тремтіла, коли він торкався її. Рухи були грубі і незграбні, без краплі терпіння і співчуття. Брат обтирав її мокрою ганчіркою, ніби старі запилені меблі. Та жінка терпіла, не часто її шкіра відчувала вологий подих чистоти.

Кожен дотик до тіла сестри був виразом ненависті. Щоразу дід міцно стискав зуби, щоб не вилаятись, коли мусив допомагати. Наталя відвертала обличчя, намагаючись зберегти хоч краплю гідності. Вона заплющувала очі, стискалась колючим клубком, щоб не відчувати біль та гострий погляд Степана, що пропікав шкіру, наче розпечене залізо.

«Яка ж ти огидна, живеш, щоб мучити мене,» – кричав дід у думках.

Час від часу він міняв постіль: забирав брудну, потемнілу білизну з жовтими плямами, кидав додолу, від купи смерділо потом та сечею. Стелив запрані сірі простирадла, все з такими ж жовтими плямами, від яких було чути різкий хімічний запах дешевого прального порошку. Наталя раділа, що тепер якийсь час може лежати на чистому.

Степан завжди жалів себе, виходив з кімнати, відчуваючи, як тремтять руки від втоми та нервового напруження. Його виснажена свідомість, часто малювала картини як сестра помирає; це приносило полегшення і страх одночасно.

Вже кілька днів дощ не припинявся. Небо було затягнуте щільними темними хмарами. В повітрі відчувалася задушлива холодна вологість, що просочувалася в стіни хати і пускала там своє темне коріння. Степан Степанович сидів біля тьмяної лампи, слухав гомін зі старого телевізора та поглядав на піч, що тріскотіла промоклими дровами. Дід відчував, ніби простір навколо нього стискається. Стіни, мов живі, підповзають ближче, вичавлюючи повітря. Дихати стало важко; прокашлявся і спробував вдихнути глибше, але легені боляче стиснулися, не пропускаючи в себе те, що могло б принести полегшення. З подивом глянув на руки, що почали несамовито пекти; шкіра горіла, наче облита окропом. Раптово накрило відчуття слизької відрази. Степан Степанович схопився з місця, кинувся до рукомийника, прихопивши шматок почорнілого господарчого мила. «Невже я забув помити руки після неї?!» – лунало в голові. Він завжди гидував своєю сестрою, і навіть найменший доторк викликав бажання швидко змити із себе сліди її тіла. «Я забруднений. Її хвороба переходить на мене, бруднить мене,» – шепотів старий, шкрябаючи колючою щіткою пальці. Підняв голову до дзеркала, у тьмяному світлі його обличчя виглядало викривленим, спотвореним, немов у безумця. «Це ж не життя,» – промайнула думка в голові у старого. «Ні мені, ні їй спокою немає. Наталя просто висохне в цьому ліжку, а я з нею.» Його погляд мимоволі впав на темну підлогу, де виднілася, злегка виступаючи, ляда підпілля. Погріб. Глибокий і темний, покритий липким павутинням. Він бував там рідко, хіба за картоплею спускався, а потім забував про це холодне сире місце. Страшні думки зароїлися в старечій голові, разом з мареннями про свободу і спокій. Дід Степан відчув, як його злість змінюється моторошною, холодною рішучістю.

Рішення не прийшло раптово, воно проросло як цвіль на вологому дереві. Лише усвідомлення було миттєвим. Степан почав частіше спускатися до підпілля. Він сидів там у холодній тиші, оточений запахом мокрої землі та ще чогось затхлого. Це було єдине місце, де він почувався вільним від сестри. «Тут тихо, темно, ніхто не знайде її, якщо викопати яму глибше» – солодкі, немов мед, думки розтікались липкою пасткою. «Ти ж забереш її, так? Подаруєш мені спокій?» – дід припадав до землі, гладив холодними тремтячими руками і шепотів одні й ті ж слова безперестанку. Земля мовчала, але це мовчання Степан сприймав як згоду.

Минали дні, тижні. На зміну осені прийшла зима. Вітряна, сніжна, але без тріскучих морозів. Старий радів, адже можна було витрачати менше дров на опалення хати, менше вештатись чагарниками в пошуках підходящих гілляк, які потім поповнювали запаси, що використовувались для обігріву. Наталі Степанівні стало гірше. За цей час її слабке тіло втратило майже всі сили, що й так ледве жевріли. Старенька перестала сідати, її руки не могли тримати навіть ложку. Не виходило самостійно підтягнути ковдру чи перевернутися на інший бік. На шкірі почали з’являтися червоні плями, що нестерпно пекли, потім ставали виразками і прилипали до простирадла, просочуючи його смердючим густим гноєм. Та жінка мовчки терпіла. Її мозок, ніби навчився відключатися від реальності, ігнорувати сигнали, що посилає тіло.

Якось вранці дід Степан порався біля печі, прилаштовував казанок з кашею, щоб розігріти до сніданку задубілу масу. Раптом почув тихий голос сестри:

— Степане, брате… я хочу пити. Так хочу пити! – Дід вилаявся, та залишив свою справу, взявши металеву кружку, зачерпнув холодної води і рушив до кімнати сестри. Прилаштувався біля ліжка, однією рукою підняв голову Наталі, грубо, не переймаючись, чи боляче буде від цього хворій. Приставив до тонких, сухих губ край кружки і різко перехилив. Крижана рідина нестримно полилася на обличчя, вона закашлялася. Старий підірвався з місця, роздратовано плеснув водою прямо на жінку.

— Ти що, вже попити нормально не можеш?! Прикидаєшся тут немічною! – заволав дід і з силою жбурнув пусту кружку на підлогу. Наталя гірко заплакала, м’язи її обличчя судомно заціпеніли, рот відкрився, показуючи потрісканий синюватий язик, вкритий в’язкою слиною, що прилипала до ясен, в яких вже давно, майже не було зубів. Це був не просто плач, а жалібний, нескінченний стогін безсилої людини. Вона не могла встати і відповісти своєму катові, не могла витертися чи навіть голосно закричати, щоб хтось врятував її від цих мук. Для брата це стало останньою краплею.

Старий дивився на її заплакане, нещасне обличчя і бачив у ньому не сестру, а бридке чудовисько, що тримає його в рабстві. У цей момент в його голові щось перевернулося. Степан Степанович відчув захват, неймовірне піднесення. Холодну, чисту, беззаперечну ясність. «Я мушу. Це не вбивство. Це звільнення її від мук, звільнення мене від пекла. Це природна смерть, яку я просто прискорю.» Обличчя діда виражало святе блаженство, навіть легка посмішка скривила вуста.

Швидким кроком він пішов до шафи, дістав найтовщу, найтвердішу подушку. Пір’я, яким вона була набита, вже встигло злежатися так, що утворило суцільний твердий пласт. Підкинув її в руках, щоб оцінити вагу. Повернувся до кімнати сестри. Вона відкрила заплакані очі, рідкі сиві брови піднялися вгору, показуючи здивування, в очах промайнув жах. Старенька не встигла навіть нічого сказати, як на її обличчя опустилася подушка. Затхла тканина запечатала рот і ніс, на язиці відчувався сухий присмак бруду, що десятиліттями збирався і гнив в купі з іншим мотлохом. Вдихнути повітря було неможливо. Раптово мозок жінки, ніби зібрав останні сили тіла і кинув їх на порятунок. Вона хрипіла, заборсала руками, ніби тоне у воді. Покрученими пальцями намагалася вчепитися в руки брата, та все ж сил не вистачало. Свідомість, зі скаженою швидкістю, почала летіти в провалля, груди розривав пекучий біль, ніби всередині палали сотні вогнищ. І от, через кілька хвилин, а може, секунд, Наталя вже не розуміла, тіло почало розслаблятися а світ згасати.

Степан не відчував жалю, а лише холодне, лиховісне очікування тиші. Він дивився на сестру, її руки розкинулися вздовж тіла, наче сухі гілки. Подушку все ще міцно тримав на обличчі, щоб вже точно бути впевненим у виконанні свого обов’язку. «Я зробив це для себе. Я маю право на спокій,» – шепотів він, намагаючись заглушити тонкий голосок совісті, що шкрібся в глибині душі, як миша.

Тиша в кімнаті була нестерпною. Це була не просто відсутність звуку, а вакуум, що поглинає увесь шум світу. По тілу чоловіка побігли колючі мурашки, прийшло усвідомлення, що ця тиша тепер буде його єдиним супутником.

Степан Степанович повільно рушив до сіней, там стояла лопата. Підготовлена заздалегідь, вона очікувала, коли стане в нагоді. Прихопив старенький ліхтар, натиснув на кнопку живлення, перевіряючи, чи ще не сіли батарейки. На диво легко підняв важку ляду, скинув лопату вниз, сам спускався неспішно, акуратно ступаючи на кожну сходинку драбини. Погріб був досить глибокий, такі були майже в кожного жителя в селі. У старих хатах це не являлося дивиною.

Ноги діда ступили на землю. Всередині була відчутна прохолода в порівнянні з м’яким теплом хати. Пахло сирістю і злежаними овочами, які зберігалися тут у невеликій кількості. Старий почав копати. Поспішав, було відчуття неправильності всього, що відбувалося. Тож хотілося скоріше закінчити свою справу та повернутися на верх. Земля була піддатлива, ніби жадала прийняти в себе те, що ще недавно було живим.

Дід Степан стояв над ліжком сестри. Його злість випарувалась, всі відчуття стиснулися у крижаний камінь десь у грудях. Всі, крім задоволення і огиди до своєї колишньої слабкості, до того, що він раніше не звільнився від цього тягаря. Відкинув край ковдри. Тоненькі ноги Наталі стали зовсім блідими, втративши свою синюшність. На простирадлі темніла велика мокра пляма, ще свіжа. Подушка так і лежала. Дід прибрав її одним різким рухом. Почав уважно вдивлятися в обличчя сестри, ніби шукаючи докази того, що вона дійсно мертва. Підмітив, що якось дуже швидко змінилися її риси, стали гострі, наче не належали Наталі. Рот був злегка відкритий, губи, ще тонші, ніж були раніше, зовсім втратили колір. Щоки впали, очі заплющені. Незважаючи на те, що обличчя змінилося, наче хтось інший тут лежав, жінка виглядала неймовірно спокійною, такою вона ніколи не була при житті.

Стара ковдра, якою вкривалась Наталя, стала для неї саваном. Брат загорнув її, наче немовля, не прикривши обличчя. Тіло було зовсім легке. Старий без зусиль спустив сестру до погребу, де вже піджидало затишне місце, яке навічно стане її прихистком. Підтягнув тіло до краю ями, штовхнув, і воно гулко впало на вогку земляну перину. Схопив лопату, поспіхом став накидати темні грудки з кучі на тіло нещасної. Встиг пошкодувати, що не накрив обличчя сестри. Саме зараз десь глибоко відчувалась тривога. По спині бігали дрижаки, щоразу, як погляд падав на це пластмасове лице. Тому дід старався не дивитись. Не кліпаючи, він зосередився на землі, що набирав лопатою. Втома не відчувалась, навпаки, був потужний приплив енергії, полегшення.

Він швидко закидав яму, притоптав землю ногами, ущільнюючи її. Зверху накидав підгнившого буряка, картоплі та мокрих яблук з коричневими боками, на яких вже виднілись білі пухирці плісняви. Повільно вибравшись, опустив ляду. Постелив брудне рядно, що було старшим за самого діда. Тепер це була не просто підлога, а кришка труни. Степан розрівнявся, глибоко вдихнув. Відчув, ніби хата стала чистішою. Тиша була нестерпною і якоюсь несправжньою, але він вдихав її, наче свіже повітря.

Минув тиждень. Степан Степанович жив в абсолютному спокої. Часто сидів біля вікна, наче чатовий, вдивлявся у дорогу. Його піднесений настрій зник. Декілька разів сусіди питали про Наталю, дід брехав щось звичне, не вдаючись до подробиць, та поспішав повернутись до хати. Інколи здавалося, що от зараз до нього ввірвуться люди і схоплять, бо знають, що він зробив. Кожен навкруги знає.

Вся хата стала центром порожнечі. Бувало тиша ставала надто гучною, тоді старий вмикав телевізор і відволікався на голоси з екрану. Вночі спав міцно, його ніхто більше не будив. Однієї ночі, глибоко за північ, коли темрява була найнасиченішою, а сон найсолодшим, Степан прокинувся. Спросонку він не відразу зрозумів, що його розбудило. Сів на ліжку, потроху отямлюючись від сну. У кімнаті була та ж сама вакуумна тиша, лише годинник тихенько цокав на стіні. Аж раптом, ніби удар струму, прошив все тіло. Це був звук, який розрізав свідомість, боляче, наче затупленим ножем. Знайомий, огидний, жахливо звичний.

— Степане…братику… – голос був тихим, хрипким, сповненим жалю – той самий, яким Наталя кликала його посеред ночі чи під ранок, коли їй потрібна була допомога. Дід Степан широко відкрив очі і закляк. Тіло заніміло, в грудях ніби щось луснуло, розливаючи терпкий холод по кінцівках. Свідомість миттєво прокинулась. Пройшло кілька хвилин, перш ніж старий зміг ворухнутись. Несміливо він сповз з ліжка і повільно рушив до вмикача. Кімнату залило тьмяне жовте світло. Навкруги нікого не було, речі лежали на тих же місцях, де їх було залишено. Погляд мимовільно ковзнув на чорне провалля дверей Наталиної кімнати. Нерішучими кроками Степан направився до колишньої в’язниці сестри. Дід був майже впевнений і готовий, що зараз він зайде, ввімкне світло і побачить на ліжку її. Але цього не сталося. Кімната була пуста, ліжко застелене, навіть піраміда подушок не осунулась. Ковдра лежала рівно, без жодних слідів чиєїсь присутності. Лише крижаний холод впивався гострими зубами в босі ноги. Дивувало, що він йшов не з дірявих віконних рам, а з підлоги, по кімнаті аж вітер гуляв невидимою примарою. Раптово серце стиснулося від жахливого, усвідомлення. Він знову реагував на її поклик. Знову став її рабом. Він обернувся, і в цей момент жах вистрілив у мозок. Повітря в кімнаті стало густим і в’язким, мов темна застояна вода. Степан відчув, що не один тут.

Запах сирої землі і гнилих овочів витав навкруги, повільно заповнюючи простір. Степан вийшов, глянув на двері, що вели до сіней, вони були зачинені. Перевів погляд на місце, де під рядном ховався вхід до підпілля. Зрозумів, звідки йде холод і запах. Голос, той самий, слабкий і жалібний, тепер прозвучав прямо біля його вуха. Він був настільки близько, що дід відчув могильний подих на потилиці.

— Ти забув про мене… брате…

Степан закляк, руки і ноги паралізував всепоглинаючий жах. Рот мимоволі відкрився у беззвучному крикові. Це не було сном. Це була абсолютна, фізична присутність. Розум зробив останній, відчайдушний стрибок у прірву реальності, і все згасло.

Степан отямився від пронизливого холоду, що проймав його до кісток. Він лежав на підлозі, прямо на ляді погреба, поруч стягнута ряднина. Шия і спина болісно нили, а скроні гуділи тупим, пульсуючим болем. Настав сірий, морозний ранок. Сонце вже зійшло, його несміливе проміння пробивалося крізь брудні вікна. Дід важко піднявся, помацав голову, на лобі виступала ґуля. Міцно зажмурив очі, відтворюючи в пам’яті недавні події. При денному світлі жахи ночі здавалися абсолютно нереальними. Степан Степанович, майже миттєво, збудував раціональне, слабке пояснення тому, що всю ніч пролежав долі. «Мені наснився кошмар, я встав, щоб увімкнути світло. Спіткнувся, вдарився головою, темно ж…» Таке пояснення цілком влаштовувало, голос в голові звучав дуже переконливо.

Дід оглянув хату, все як завжди. Жодних незвичних запахів не було. Зняв рядно з підлоги, вирішив, що краще бачити погреб, так буде спокійніше. Весь день Степан був моторним і жвавим. Він метушився, голосно стукав дверима, готував обід і навіть наспівував щось собі під ніс, намагаючись заглушити тишу. Час від часу поглядав на ляду, щось постійно притягувало його погляд.

Настав вечір, Степан натопив піч, не шкодуючи дров. Йому хотілося, щоб тепло проникло у кожну шпаринку в хаті. Лежав, дивлячись у темну стелю, і наказував собі спати. Але тіло, немов відмовлялося слухатися. Кожен м’яз був напружений. Кожен звук бив дзвоном. Ближче до опівночі, коли хата почала охолоджуватися, а стіни потріскували від морозу, почалося дивне.

Тихий, сухий шурхіт, ніби щось вовтузиться по кутках. Дід затамував подих. Шурхіт пронісся кімнатою, ніби легкий вітерець, зупинився біля входу до підпілля. Степан почув далекий сміх. Він не був йому знайомий, звучав приглушено, ніби тому, хто сміється, бракує повітря. Старий заціпенів, напруживши слух. Холодний, липкий піт виступив на чолі. Наважився підняти голову. Його очі, що звикли до темряви, побачили дивні тіні. Вони шугали стінами, від одного кутка до іншого, збивалися в одну масу, були темніші за саму темряву в хаті. Степан підвівся на лікті, дивлячись на підлогу. З-під дощок, у найтоншій щілині, почало пробиватися світло. Це не був ліхтар. Воно жевріло слабко, жовто-зеленим сяйвом, схоже на гниле болотне світіння або останній відблиск догораючої свічки. Світло не стояло на місці, ніби там, у глибині, хтось рухався з лампою. Степан почав задихатися. Його свідомість, яка так наполегливо шукала пояснення всьому, що відбувається, зараз розліталася вщент. Внизу точно хтось був, і він мав світло. Жах був настільки всепоглинаючим, що старий відчув печіння в грудях, а в роті – присмак металу. Його задубілі кінцівки відмовлялися слухатися. Шурхіт повернувся. Він тепер був гучнішим і лунав прямо з-під підлоги.

Степан Степанович не спав до самого ранку. Поки перші промені сонця не розігнали нахабні тіні, а світло під підлогою не зникло, так само неочікувано, як і з’явилося. Цього разу не вдавалося брехати собі. Кожна згадка про минулу ніч відлунювала у мозку все новими і новими нападами жаху. Він підійшов до підпілля, руки тремтіли, не від страху, а від напруги. Акуратно підняв кришку. Темрява. Це все, що було видно. Взяв ліхтарик і почав спускатися вниз. Ноги ледве згиналися, наче задерев’яніли, та він повинен був перевірити, що там, щоб зберегти крихти своєї свідомості.

Всередині не було нічого. Нікого. Все було, як він і залишив. Жодних слідів когось чужого, лише запах цвілі та суцільний спокій. «Я з’їхав з глузду,» – прохрипів Степан, відчуваючи, як його розум болісно розколюється. Дід закрив важку дерев’яну кришку, вирішив нічого не класти зверху, щоб спостерігати.

Цілий день на вулиці лютувала хурделиця. Сніг бив по вікнах, як рій оскаженілих бджіл. Завірюха вила різними голосами у комині, хилила голі, сухі дерева донизу, замітала всі протоптані стежки та розгорнуті дороги, щоб жодна людська нога не могла на них ступити. Настав вечір. Степан боявся темряви, ледь не більше смерті. Він увімкнув всі лампи в хаті, телевізор, створюючи фальшиве відчуття безпеки. Присів біля печі, притиснувся спиною до теплої грубки, видихнув з полегшенням. Старий був рішуче налаштований не спати, він мав дізнатись, що відбувається в його хаті і в голові.

Вітер за вікном був гучнішим за звук телевізора. Раптом голоси з чорно-білого екрану замовкли, і очі засліпила темрява. Степан Степанович тремтячи піднявся, на припічку намацав коробку сірників. Чиркнув, слабке полум’я освітило маленьку частину хати. Цього було достатньо, щоб дід знайшов декілька свічок. Потім зробив ще каганець, щоб точно не залишитися сам на сам з темрявою. Мерехтливе полум’я поглиблювало тіні, що хутко розповзлися по кутках. Свічки згоріли швидко. Залишився лише один маленький каганець, що відкидав тремтячий відблиск на підлогу. Холод повернувся, хоча піч ще тримала тепло. Крізь далекий шум вітру старий почав вловлювати шепіт, він ніби лунав з усіх стін одночасно. Це було дзвінке багатоголосся, ніби шепочуть діти і жінки, ось ще додаються старечі голоси.

Під підлогою зашурхотіло, зашкрябало, ніби маленька польова миша хоче вибратися на свободу, щоб знайти їжу для своїх мишенят. Степан роззирнувся, тряхнув головою, наче скидаючи з себе морок. Вирішив не прислухатися до звуків, не вдивлятися в темряву, адже розумів, що такі дії можуть зіграти з ним злий жарт. В хаті стало відчутно прохолодно, тому старий ліг під ковдру, натягнув її високо, до шиї, щоб швидше зігрітися, бо підтримувати тепло в пічці було вже нічим. Всі приготовані з вечора дрова були спалені, а йти за новими не було можливості: двір заметений, стежок немає. Впаде Степан в кучугуру, не зможе встати, то до ранку його тіло замете. Здригнувся від своїх думок.

Час тягнувся повільно, кожна хвилина, про яку сповіщав настінний годинник, била в голову, як ковальський молот по залізу. Монотонність вітру заколисувала. Повіки старого закривались, ніби під вагою чогось тяжкого. Свідомість то провалювалась кудись у пустку, то знову виринала; разом з нею відкривались і стомлені очі, щоб потім знову зімкнутись. Тіло погрузло у затишному теплі. Степан намагався не спати, але в якусь мить не витримав і провалився в солодкі обійми сну.

Важко. На ногах ніби груда каміння. Крізь сон дід не міг зрозуміти, що це. Завмер, швидко оговтуючись від короткочасного відпочинку. Відкрив очі, повільно опускаючи погляд донизу. На ногах, поверх ковдри, лежало щось чорне і справді схоже на великий камінь. Степан спробував піднятись, але тіло заціпеніло, навіть пальці не рухались. Лише зіниці бігали в різні боки, намагаючись вгледіти, чи нічого не змінилось в хаті. Ляда була відчинена. В цей же час камінь в ногах заворушився.

Вона вилізла з погребу. Вся у темній, чорній землі, яка засохла на обличчі, забилась у ніздрі і висіла липкими грудками у рідкому волоссі. Обличчя і руки були вкриті глибокими ранами, в які теж потрапила земля. Місцями шкіри не було, натомість виднілись сухожилля, що зазнали тління, з ран втікала густа світла рідина. Вона капала на ковдру і виділяла страшенний сморід, солодкувато-кислий; здавалося, що він осідає в роті Степана і відчувається огидний післясмак. Її сорочка була розірвана, прилипала до голого тіла клаптями, тканина просякнута чимось бурим. Пусті, зморщені груди звисали двома мішечками, що гидко теліпались в такт рухам. На сірому обличчі, що стало ще більш змарнілим, ніж раніше, виднілись темні плями; це була цвіль. Очі порожні, але в їхній глибині миготить тьмяний вогник, схожий на світло від каганця.

Сестра ковзала по ліжку, використовуючи свої сухі, пазуристі руки як гаки. Крижаний, гнилий сморід вдарив Степанові в обличчя, змушуючи його задихатись. Вона піднімалась все вище.

— Ти думав, став вільним? Думав, що позбувся мене? – її лице наближалось. – Я ж не можу без твоєї допомоги, хто мене переверне, думаєш, зручно лежати на твердій землі, братику?

— Геть! Геть! – заволав старий, дивуючись, що його голос залишився під контролем. – Ти мертва! Я тебе вбив!

— Ні, брате, ти поховав мене заживо, а я вибралась по тебе. Нічого, що моє тіло догниває, а нутрощі їдять черви, ми ж рідні, маємо триматись разом. Тепер я допоможу тобі…

Наталя вилізла на груди старого, на обличчі квітла беззуба посмішка, з провалля, де колись був рот, сипалась земля і хробаки. Вона присіла, слизькі, холодні п’яти тиснули з силою на грудну клітку. Її вага була нелюдською, незважаючи на сухість тіла. Степан відчув, як крижані пальці схопили його за горло і міцно зімкнулись, перекриваючи повітря. Старий задихався, його очі округлились, немов от-от вилізуть з орбіт, в обличчя вдарив пекучий жар. Пробував хапати повітря ротом, але нічого не виходило. Пальці сестри ще сильніше стискали горло. Її гниле обличчя притулилось до щоки діда. В носа вдарив сморід вологої землі і гнилі. Раптом Наталя відпустила. Степан судомно вдихнув.

— Ні, не зараз. Спочатку повернемось до нашого прихистку, – прошепотіла вона і тріскуче розсміялась. – Підемо вниз, брате, там тепло і тихо.

Сестра зіскочила на підлогу, схопила старого за комір і потягла за собою. Він не міг пручатись, все тіло боліло, і легені випікало полум’я, свідомість провалювалась у темне небуття.

Вона тягнула брата повз згасаючий каганець, прямо до чорного провалля в підлозі. За вікном червоною квіткою запалювався світанок.

***

Першою на сполох забила Зойка. Вона приходила до Степана Степановича декілька разів, стукала у вікна, смикала двері. Бачила, що у дворі слідів не було. Вона знала, що старий не любить, коли до них приходять гості, і сам нікуди не ходить без потреби. Але ж його вже декілька днів ніхто не бачив біля ятки, та й дим не йшов з димаря. Не відкрив ніхто і поштарці, яка принесла старим пенсію та переказ від сина Наталі Степанівни. Тут вже точно стало зрозуміло, що щось трапилось. Адже пошту дід завжди справно чекав, міг навіть виглядати на дорозі. Зібравши небайдужих сусідів, Зойка рушила до хати старих. Володька – місцевий алкоголік, без великих зусиль зміг зняти з петель двері, які і так ледь тримались і сипались від старості.

Натовп ввалився всередину. Щойно відкрили двері з сіней, як в обличчя вдарив солодкувато-гнилий, землистий сморід. Посеред кімнати, біля погребу в підлозі, люди знайшли два тіла. Одне – Степана, лежало вивернуте, із синім викривленим обличчям, відкритим ротом, розпухлий язик всередині повністю перекривав гортань. На шкірі вже виднілись сліди гниття, бурі трупні плями рясно розквітали на видимих частинах тіла. Друге – Наталі, лежало поряд, одна нога звисала за край підпілля. Вона була майже повністю зотліла. Всім присутнім стало зрозуміло, що старенька мертва вже давно. Дехто з сусідів тікав на вулицю, не витримуючи страшної картини, ті ж, хто лишився, ледве стримували нудоту.

Ніхто не взявся шукати пояснення всьому, що сталось. Погріб в хаті так і лишився відкритим. Сусіди забили двері і вікна дошками, залишивши будівлю стояти порожньою. Тіла померлих поховали на місцевому кладовищі. Зойка наполягла, щоб могили викопали в різних кінцях.

— Нехай хоч після смерті не мучать один одного.