«Паломники»

Глава 1 - Клич із темряви

Розділ 1 – Маленьке село на краю забутої дороги

Село називалося Глибочиця, хоча вже давно ніхто не знав, чому саме так.

Колись, можливо, тут була річка, глибока й темна, як ніч у безмісячну пору, але тепер залишилося тільки русло - пересохле, заросле осокою та бузиною.

Дорога, що вела до села, розмивалася кожної весни, наче сама земля намагалася стерти її з карти, аби ніхто більше не міг знайти сюди шлях.

Ніхто, окрім тих, кого кличе темрява.

Село стояло у низині, де навіть вдень тіні здавалися густішими, ніж деінде.

Хати - низькі, темні, з похиленими дахами, підперті палицями, щоб не впали.

Біля кожної - колодязь, старі верби, і запах - вічний запах вогкості, гнилі й диму.

Повітря тут було наче застигле; вітер, здавалося, обходив Глибочицю стороною.

Коли вітер все ж приходив, він приносив не полегшення, а виття - дивне, протяжне, ніби хтось стогнав у чорному підвалі землі.

- То просто лисиці, - казали старі.

- То Бабай, - шепотіли діти, коли батьки не чули.

І ніхто не міг сказати напевне, звідки почалося це виття.

Бо воно було тут завжди. З того часу, як хтось спалив стару церкву, кажуть - разом із батюшкою всередині.

І з того часу темрява в Глибочиці стала глибшою, ніж у будь-якому іншому місці світу.

Увечері село затихало рано.

Світло ламп у вікнах горіло не довше десятої, потім усе занурювалося в густу, живу тьму.

Собаки вили, кури неслись рідко, а кішки зникали безслідно.

І хоч усі звикли до цієї глухої, майже задушливої ночі, кожен у селі мав своє правило: після опівночі не виходити з дому.

Дехто сміявся - мовляв, дурні старечі забобони.

Але ті, хто порушував правило, довго не сміялися.

Бо кожного кілька років у Глибочиці хтось пропадав. Без сліду. Без крику. Без тіла.

Наче земля сама розчиняла їх у собі, приймаючи в темний шлунок своїх глибин.

Тієї ночі, коли все почалося, було повне безмісяччя.

Хмари закрили небо, і навіть зорі, здавалось, боялися визирнути.

Глибочиця лежала в чорній тиші, як мертва.

Тільки один звук порушував спокій - дитячий плач.

Плакала дівчинка.

Її звали Марічка, і їй було лише шість.

Вона стояла біля вікна, дивилася в сад і повторювала, напівшепотом:

- Він там... Він знову дивиться...

Мати, Оксана, втомлена жінка з глибокими зморшками, підійшла й обняла доньку.

- Нема нікого, доню. Спи.

Але дитина не зводила очей із саду.

Місяця не було, проте серед чорного, безформного гілля щось рухалося. Повільно. Надто повільно, як людина, але надто свідомо, як тінь.

Оксана спробувала подивитися уважніше - і не побачила нічого.

Тільки темряву.

Тільки ту саму темряву, що вже тиждень стояла навколо, як стіна.

Та коли вона відвернулася, Марічка прошепотіла:

- Він усміхнувся.

Наступного ранку Марічки вже не було.

Двері до хати - прочинені, на снігу - дрібні дитячі сліди.

І поруч, поруч із ними - глибокий відбиток, ніби хтось босий, величезний, ішов за нею.

Сліди вели до старого підвалу за хатою.

Підвал той давно ніхто не відкривав. Його ще дід Оксани заклав цеглою після того, як зник її брат.

Але тепер цегла була розтрощена.

Наче щось велике й невидиме зсередини пробилося назовні.

Оксана кричала, звала людей.

Прибіг староста, прибігли сусіди.

Але коли вони спустилися у підвал, там було лише пусто.

Жодної дитини. Тільки запах - сирий, важкий, як від прілого м’яса, і звук - тихий шурхіт, схожий на подих.

Після того дня все змінилося.

Село ніби затамувало подих.

Люди перестали виходити навіть удень.

Вікна закривали ковдрами, дзеркала перевертали, воду з криниць не пили.

Бо в кожній тіні почали бачити обличчя Марічки.

Одного вечора, коли туман спустився аж до порогів хат, староста Глибочиці, Петро Савич, зібрав сход.

- Не вперше темрява бере своє, - сказав він, дивлячись на похмурі, закутані постаті. - Але цього разу вона голодніша, ніж будь-коли.

- То що робити? - спитав хтось.

- Запам’ятати старі слова, - відповів Петро. - Темряву не можна перемогти. Її можна тільки задобрити.

І тоді хтось із натовпу прошепотів:

- А може, то Бабай?

- Не кажи того імені! - гримнув староста, але було пізно.

Бо від самого звуку цього слова в селі наче щось ворухнулося.

Вітер пройшовся по дахах, і всі собаки водночас загавкали, потім зразу стихли.

Тиша знову лягла - але тепер інша, як перед бурею.

Дехто з людей присягався, що почув тихий сміх, десь далеко, з боку старої церкви.

І того вечора більше ніхто не наважився навіть шепотіти.

Вночі староста не спав.

Він сидів біля вікна, дивився на темний обрій і згадував історії, які чув ще дитиною.

Його мати казала: Бабай приходить не за дітьми, а за страхом.

Діти - це просто двері, через які він входить.

Він думав про те, скільки вже поколінь жило тут, у Глибочиці, під цією ж тінню.

І кожне покоління залишало щось у підвалах. Щось, що не можна було назвати.

А потім він почув стукіт.

Три рази - рівно, чітко, ніби хтось кулаком бив у двері.

Він узяв гасову лампу й обережно підійшов.

- Хто там?

Тиша.

- Це ти, Марічко?.. - несвідомо вирвалося в нього.

І в ту ж мить хтось знову постукав - один раз, але так, що лампа майже згасла.

Коли Петро розчинив двері, на порозі нікого не було.

Тільки чорна пляма на землі - волога, липка, як чорнило.

І в темряві, за кілька метрів, щось ворухнулося.

Не людина. Не звір. Щось середнє.

Тінь із блиском очей, що світилися не світлом, а відображенням самого страху.

Петро Савич не закричав.

Він лише відступив, закрив двері й почав шепотіти молитву, яку пам’ятав із дитинства.

Та слова плутались, і язик ніби дерев’янів.

Бо темрява вже заходила в хату. Не через двері, не через щілини - просто розтікалася по підлозі, як чорна вода.

На ранок сусіди знайшли старосту мертвим.

Очі його були розплющені, рот - розтягнутий у щось схоже на посмішку.

А на підлозі, навколо його тіла, темніла велика колюча пляма, наче від вогню - але кіптява йшла не вгору, а всередину.

Коли знову настала ніч, хтось чув виття.

Не лисице, не собаки.

Воно йшло з глибини - неба, землі чи власного нутра, важко сказати.

І ті, хто чув його, казали потім, що в тому витті було щось людське.

Після третьої ночі люди почали збирати речі й тікати.

Та далеко ніхто не дістався - дорога до села раптом обірвалася.

Просто зникла.

Де вчора був ґрунтовий шлях - тепер лише болото, що тягне донизу, засмоктуючи, наче сама земля не відпускає своїх.

Глибочиця залишилася сама з собою.

І з тим, що прийшло.

Тоді з’явився він.

Ніхто не бачив, як він прийшов - просто на ранок у центрі села стояв чоловік у чорному.

Обличчя не розгледіти, бо каптур затіняв усе до підборіддя.

Він стояв біля спалених решток церкви й тримав у руках дитячу іграшку - ляльку, вимазаною сажею головою.

І коли перша відважна жінка спитала його:

- Хто ви?

- Я - той, кого ви кликали, - відповів він.

І посміхнувся.

Посмішка його була беззуба, ніби обличчя давно забуло, як виглядати людським.

Тієї ночі світло згасло в усіх хатах водночас.

І село знову поглинуло виття.

Але цього разу воно звучало інакше - як заклик, як пісня, як молитва.

І ті, хто ще лишився в живих, почали чути голоси, що шепотіли просто у вухо:

- Ходімо… час повертатись додому… час у темряву...

Так почалося паломництво.

І кожен, хто чув поклик, бачив одне й те саме:

Дорога, що веде вниз, крізь землю, до підвалів, де живе безіменне.

І кожен чув дитячий сміх - знайомий, рідний, спотворений.

І кожен ступав у темряву, що розкривала свої обійми, як мати.

Бо темрява, зрештою, теж когось любить.

Розділ 2 - Темрява в дитячих очах

Дорога тягнулася нескінченно.

Сіра, змита дощами стрічка, що губилась серед голих полів, здавалася чимось живим.

Фари старої машини рвали туман, мов ножі, але за кілька метрів світло гасло, і його ковтала біла безодня.

Олена вела повільно, бо здавалося, що попереду нема дороги, а тільки простір, який дивиться у відповідь.

Їй сказали, що Глибочиця – маленьке село, загублене між болотами.

Але чим ближче вона під’їжджала, тим менше вірила, що взагалі знайде там живих людей.

У навігаторі дорога закінчилась ще десять кілометрів тому, а далі – лише чорна стрічка, яку не відзначено на жодній карті.

Мотор глухо бурчав, ніби не хотів їхати далі.

Вона не вимикала музику, але раптом помітила, що звук став тихішим, спотвореним, ніби хтось з іншого боку приймача шепоче разом із піснею.

Олена вимкнула радіо.

Тиша була глухою, але не спокійною – радше настороженою.

Вона відчула, як повітря навколо стає важким.

Холодне, з запахом вогкості, воно пахло землею, старим деревом і ще чимось... схожим на іржу або кров.

Десь у полі завив пес – протяжно, наче кликав когось, хто не відповідає.

Її звали Олена Крамар.

Тридцять два роки, журналістка з Києва.

Колись її матеріалами захоплювались – потім почались інші часи, інші замовлення.

Тепер вона писала для невеликого онлайн-видання, що полювало на історії, які "змушують людей клікати".

Редактор сказав:

- Їдь у те село. Дитина зникла – класика. Сфотографуй, поговори з місцевими, напиши щось про демонів чи вірування. Люди таке люблять.

Вона просто кивнула.

Ніхто не казав, що село стоїть за межею мапи.

Ніхто не попередив, що ночі там не мають місяця.

І що ті, хто їде в Глибочицю, не завжди повертаються назад.

Олена помітила знак при дорозі.

Дерев’яний стовп, схилений убік, з напівстертою табличкою:

ГЛИБОЧИЦЯ – чорні літери, що потемніли від часу.

Під написом хтось ножем видряпав: Не вертайсь.

Вона спинила машину.

Вітер колихнув табличку, і та тихо застогнала, ніби жива.

За знаком дорога вела вниз, у долину.

Вдалині, серед туману, блимало кілька вогників – можливо, вікна хат.

Олена глянула у дзеркало – за спиною туман зімкнувся, і тепер дороги назад не було видно.

Тільки біла стіна.

Її серце раптом стислося.

Вона вдихнула глибше й поїхала далі.

Перша людина, яку вона зустріла, сиділа біля старої криниці.

Стара жінка в чорній хустці, зігнута, як суха гілка.

Вона не рухалась.

Тільки губи повільно ворушились, наче шепотіла щось беззвучне.

- Добрий день, - несміливо сказала Олена.

Жінка підняла голову. Очі її були каламутні, ніби у воді відбивався попіл.

- День тут не добрий, - сказала вона рівно.

- Я журналістка. Приїхала поговорити про зникнення дівчинки.

- Про Марічку?

- Так. Ви щось про неї знаєте?

- Знаю. Вона кликала. Але не мене.

Жінка замовкла, потім додала:

- Вона пішла в темряву, і темрява її прийняла. Не шукай дитину. Шукай, хто її кликав.

Олена відчула, як по спині пробіг холод.

- Хто кликав?

- Той, хто був тут завжди, - прошепотіла стара. - Ми просто забули його ім’я. А він – ні.

Стара знову нахилилась над криницею і почала щось бурмотіти.

Олена глянула вниз – у воді не відбивалося ні небо, ні вона сама.

Тільки чорна глибінь, у якій ворушилось щось темне.

Хата Оксани, матері Марічки, стояла на самому краю села, біля посадки.

Дах похилий, вікна забиті дошками.

Двері не зачинялися, лише притримувалися цеглиною.

Коли Олена постукала, хата відгукнулася тихим скрипом, і їй здалося, що всередині хтось дихає.

Повільно, важко, як після довгого плачу.

Жінка, що вийшла назустріч, була схожа на тінь.

Худа, з порожніми очима, наче всередині не лишилось життя.

- Ви Оксана? - спитала Олена.

- А хто питає?

- Я журналістка. Хочу поговорити про вашу доньку.

Оксана довго мовчала, потім тихо сказала:

- Вона більше не моя.

- Що це означає?

- Її забрали. Але не ті, про кого ти думаєш.

Вона пройшла всередину і жестом покликала.

Хата була холодна, вся в тінях.

Свічка горіла біля ікони, але полум’я не відганяло темряву – навпаки, робило її ще глибшою.

На підлозі стояла дитяча лялька без обличчя – замість рис там була чорна пляма, схожа на опік.

- Це її лялька, - сказала Оксана. - Вона залишила її біля підвалу.

- Біля підвалу?

- Так. Ми завжди чули звідти звуки. Але не можна було відкривати. Старі казали – там входи.

- Входи куди?

- У те, що було до нас.

Олена відчула, як холод просочується під шкіру.

Вона подивилася на підлогу – біля стіни справді був старий люк.

Дошки над ним розбухли від вологи, але між щілинами просочувався тонкий струмок темряви, наче дим.

І тоді вона почула.

Тихий звук, схожий на подих дитини.

Ніби хтось стоїть під підлогою й слухає.

-        Не рухайся, - прошепотіла Оксана. - Він не любить, коли говорять голосно.

-        Хто "він"?

- Той, хто кличе.

Свічка здригнулася, полум’я раптом стало синім.

І десь у глибині люка щось тихо подряпало.

Як нігті по дереву. Повільно.

Олена відступила, а Оксана затулила вуха руками.

- Не слухай, не слухай його...

І все стихло.

Олена вибігла з хати, навіть не попрощавшись.

На вулиці темніло. Небо зливалося із землею, і все навколо стало одного кольору – попелястого.

Вітер піднімав пил і гнав його уздовж дороги, ніби щось невидиме пробігало поруч.

Вона стояла біля машини, тряслась від холоду і раптом усвідомила:

тиші більше нема.

Вона чула, як село дихає.

Десь удалині, між хатами, щось повільно рухалося.

Силует – чи то людина, чи то тінь.

Воно зупинилося й повернуло голову.

Олена відчула, як її ім’я народжується в тому погляді, хоча губи істоти не рухались.

Вона швидко сіла в машину, завела мотор і ввімкнула фари.

Світло вперлося в темряву, але не прорізало її.

Наче попереду – не повітря, а чорна вода.

І тоді вона побачила.

На узбіччі стояла дитина.

Маленька постать у нічній сорочці, з розпущеним волоссям.

Марічка.

Очі чорні, як криниця.

Вона дивилася прямо у фари, не кліпаючи.

А потім усміхнулась.

- Ти чуєш мене? - прошепотіла Олена, не розуміючи, чому говорить уголос.

Дитина повільно підняла руку і показала в бік старої церкви.

Там у темряві щось блимнуло – як вогонь, що палає під землею.

Коли Олена моргнула, дитини вже не було.

Тільки білий клаптик тканини лежав на дорозі, і туман почав обережно огортати його, як би ховав.

Тієї ночі вона залишилась у машині, біля лісу.

Не спала.

Темрява навколо дихала рівно, як велика істота.

Здавалося, якщо нахилитись і прикласти вухо до землі – можна почути серцебиття самої долини.

Десь у глибині села знову завив пес.

І десь поруч, зовсім поруч, хтось тихо повторив її ім’я.

Вранці небо було кольору попелу.

Дорога позаду зникла під шаром туману.

А в її записнику, який лежав на сидінні, з’явився новий рядок, написаний нерівним дитячим почерком:

“Не шукай мене. Шукай його.”

Розділ 3 - Паломники

Ніч поверталася до села, як хвиля.

Тінь повзла з полів, сповзаючи по дахах, стираючи кольори.

Здавалося, що сам повітря став густішим, липким, і кожен подих віддавався ледь чутним шепотом у вухах.

Люди ховалися по хатах ще задовго до сутінків - не тому, що боялися холоду.

Вони знали: після заходу сонця дорога оживає.

У селі лишалося кілька родин.

Ті, що не втекли ще двадцять років тому, коли почали зникати діти.

Вони не любили говорити про те, що сталося.

Навіть між собою.

Особливо - коли над Глибочицею вставала безмісячна ніч.

Того вечора троє чоловіків сиділи в старій коморі біля млина.

Вони пили самогон, який пах старим яблуком і чимось схожим на гнилу землю.

У темряві, яку лише зрідка розтинає світло ліхтаря, їхні обличчя виглядали мов вирізані ножем з дерева.

- Ти чув? – спитав один, високий і худий, як жердина. Його звали Семен.

- Що саме? – буркнув другий, старший, із густими сивими бровами.

- Кажуть, вона повернулась. Та дівчинка. Марічка.

- Брешуть, – тихо відповів третій, Петро. – Я сам бачив, як її ховали.

- А може, не її, – озвався Семен. – Може, те, що лишилось.

Петро зітхнув і глянув у підлогу.

Він жив поруч із старою церквою, і останніми ночами не спав - бо чув, як звідти лунає тихий спів.

Не людський.

Немов хтось співає під землею, де давно немає свіжого повітря.

- Ти чув те саме, що й я, – сказав він.

- Що ти маєш на увазі? – насторожився Семен.

- Голос. Він кличе. І щоночі ближче.

У коморі запала тиша.

Десь за стіною завив вітер.

Семен ковтнув ще й прошепотів:

- Це він.

- Не смій називати, – урвав його старий. – Не треба слів. Слово – це двері.

Надворі стояла густа темрява, така, що ліхтарі здавалися безсилими.

Петро вийшов першим. Повітря пахло вогкістю й попелом.

З глибини долини долинав звук - низький, протяжний, схожий на віддалене виття.

Воно було не вовче.

У тому звуці було щось людське, щось болісно знайоме.

- Чуєш? - сказав Семен. - Це не звір.

- То вітер, – пробурмотів старий, але його голос зрадницьки тремтів.

- То не вітер, - відповів Петро. - То клич.

І тоді вони побачили.

З боку церкви рухалися постаті.

Ледь помітні у темряві, вони йшли повільно, мов у сні.

Дехто тримав у руках свічки, але вогонь не давав світла - тільки червоні плями, схожі на кров.

На обличчях - спокій.

На губах - шепіт.

- Це ж... наші, – прошепотів Семен. – Ті, що давно пропали...

- Паломники, – тихо сказав старий. – Вони йдуть знову.

Паломниками їх назвали ще колись, у старих переказах.

Ті, хто чув поклик з-під землі, залишали все й ішли до церкви.

Вони не поверталися.

Дехто казав, що йдуть у “глибоку ніч”, щоб зустріти Бабая - духа, що спить під селом і годується страхом.

А дехто вірив, що вони просто зникають, стаючи частиною самої темряви.

Тепер паломники поверталися.

Ішли мовчки, без поспіху, але впевнено.

Першою серед них ішла дитина - Марічка.

Вона тримала за руку якусь жінку, схожу на тінь.

Обидві дивились уперед, просто на стару церкву, що здіймалася серед поля, чорна й порожня, з проваленим дахом.

Петро зупинився, не в змозі дихати.

- Господи, помилуй...

- Не молись, – сказав Семен. – Він чує.

Коли перші постаті досягли церкви, повітря завібрувало.

Свічки згасли, але темрява раптом спалахнула зсередини - червоним, як жар у печі.

Із землі під ногами вирвався сухий, гарячий подих, ніби хтось величезний відкрив очі після довгого сну.

Паломники стали на коліна.

Із їхніх грудей вирвалося низьке, гортанне бурмотіння.

Слова, яких ніхто не вчив, але всі знали.

- Чуєш це? - спитав Петро, стискаючи хрестик на шиї.

- Це не молитва, – прошепотів Семен. - Це... відповідь.

З темряви під церквою піднявся звук.

Не гул, не рев - радше шурхіт, як коли хтось масивний повзе по землі, торкаючись коріння.

І тоді з дверей вийшло щось.

Не можна було розгледіти обличчя - лише обриси, силует із темряви, що пульсує.

Там, де мали бути очі, сяяли два провалля.

Воно зупинилося на порозі, і всі паломники одночасно підняли голови.

Марічка зробила крок уперед.

- Він прийшов, – прошепотіла вона.

Олена, яка стояла неподалік, притискаючись спиною до старого дерева, все бачила.

Вона приїхала сюди вдруге, не витримавши невідомості, і тепер розуміла, що зробила помилку.

Камера в руках тремтіла, але вона продовжувала знімати - не тому, що хотіла слави.

Просто треба було довести, що бачить це не вона одна.

Темрява біля церкви почала ворушитись.

Наче сама земля розпускалася, відкриваючи нутрощі.

Свіже повітря зникло - його замінив запах гнилої крові.

І тоді Бабай заговорив.

Голос ішов звідусіль - із землі, з дерев, навіть з її власних думок.

- Ви прийшли... самі...

- Ми кликали, - відповіли паломники в один голос.

- Тепер ви – мої.

Олена затулила вуха, але голос не стишувався.

Він лунав усередині.

- Де світло, там брехня. У темряві – правда.

Вона відчула, як її тіло починає хитатися, як щось тягне її вперед, до церкви.

- Ні... – прошепотіла вона. – Я не піду.

- Але ти вже тут, – відповів голос.

Перед очима все потемніло.

В останню мить вона побачила, як Марічка повертається до неї й усміхається.

Очі дитини світилися неоновим холодом.

І шепіт повторювався, як молитва:

- Іди. Іди. Іди.

Коли Олена отямилась, було вже світло.

Церква стояла пустою, ніби нічого не сталося.

Жодних слідів паломників.

Лише на землі, біля дверей, валялася дитяча іграшка - дерев’яний кінь, старий, з обпаленою мордою.

Вона підняла його й відчула тепло.

Тепло, яке не могло бути зранку, у холодному вітрі.

І вдалині, з боку поля, долинув тихий дитячий сміх.

Він був світлий, майже лагідний.

Та Олена знала - сміються не діти.

Розділ 4 - Пастка для світла

Ранок у Глибочиці не був схожий на ранок.

Світло не народжувалося поступово, а падало з неба різко, холодно, наче крізь товсте скло.

Ні звуків, ні співу птахів.

Навіть вітер завмер, ніби боявся щось зрушити.

Олена йшла дорогою між хатами, стискаючи в руці дерев’яну іграшку.

Вона не знала, навіщо її взяла.

Просто не могла залишити.

Дерево ще тепле, і щоразу, коли вона торкалася його пальцями, здавалося, що щось усередині живе.

Всі двері навколо були зачинені.

Жодного руху, жодного диму з коминів.

Село виглядало мертвим.

Та коли вона проходила повз, штори на вікнах повільно колихались, немов за ними хтось стояв і спостерігав.

Вона відчувала на собі погляди.

Холодні, без емоційні, як у ляльок.

Біля старого клубу стояла жінка.

Та сама стара, що сиділа біля криниці.

Тепер вона дивилася просто на Олену.

Її обличчя стало темнішим, зморшки глибшими, а очі - чисто чорними.

- Ти бачила його, - сказала стара.

- Кого?

- Того, хто кличе.

- Я не знаю, що це було.

- Це був початок. Коли він бачить тебе, дороги назад нема.

Олена зробила крок назад.

- Я хочу виїхати звідси.

- Хочеш втекти від темряви? - стара усміхнулась. - А вона вже в тобі.

- Ви божевільна.

- Я була першою, хто почув його голос. Тоді, коли ще світло в нас було справжнє. Ти думаєш, сонце сходить щодня? Ні. Воно просто дивиться, хто лишився.

Стара опустила очі.

- Сьогодні ніч буде довгою. Якщо не підеш до заходу, він сам знайде тебе.

Олена відвернулась і рушила далі, але відчувала, як слова тієї жінки прилипають до думок.

"Він уже в тобі..."

Вона не хотіла вірити, але десь усередині щось починало змінюватися.

На виїзді з села її чекала машина.

Стара, вкривлена пилом, але ціла.

Вона сіла за кермо, вставила ключ, натиснула на педаль -мотор мовчав.

Знову. І знову.

Навіть клацання не було, лише глухий звук, ніби десь у глибині щось хапає повітря.

Вона вийшла, відкрила капот - усе на місці.

Але дроти, які вона пам’ятала вчора, тепер здавалися іншими - товстими, темними, схожими на жили.

Коли вона спробувала доторкнутися, щось ворухнулося.

Іржа на металі пішла колами, наче по воді.

Олена відсмикнула руку, відступила.

І тоді побачила, що туман повільно знову підкрадається з поля.

Білий, м’який, він котився, як дим від пожежі.

А в ньому - тіні.

Десятки фігур, що рухались мовчки, не лишаючи слідів.

Вона кинулась до багажника, вихопила ліхтар і натиснула кнопку.

Світло спалахнуло, але не пробило туман.

Лише зробило його густішим.

І раптом світло стало слабнути, як свічка на вітрі.

Олена вдарила по корпусу - марно.

Вона відчула холод.

Не зовнішній, а внутрішній - наче в ній щось вимикалось, гасло.

Із темряви долинув знайомий дитячий сміх.

Він був поруч.

- Не ховайся, - пролунало тихо, майже лагідно.

Олена обернулася.

Посеред дороги стояла Марічка.

Її очі знову були чорними, але в усмішці - щось людське.

- Я не хочу, щоб ти боялась, - сказала вона.

- Ти... ти ж мертва.

- А ти - ще ні. Але це скоро зміниться.

Олена відступила.

- Що ти хочеш від мене?

- Він хоче бачити. Він не може дивитися сам, тому дивиться через нас.

- Через вас?

- Через тих, хто прийшов у темряву. Ми - його очі.

Дівчинка зробила крок уперед.

- Ти принесла іграшку. Це значить, ти вже прийняла.

- Я просто... взяла її.

- У темряви не буває просто.

Марічка простягнула руку, але Олена кинула іграшку на землю.

Дерево впало в пил, і відразу ж під ним почала з’являтись пляма - темна, ніби земля вбирає чорнило.

Іграшка повільно занурювалась униз, хоча під нею не було дірки.

- Він забирає, - прошепотіла дівчинка. - Те, що належить йому, не залишається в світлі.

Олена кинулась бігти.

Вулиці звужувалися, хати міняли місця, ніби село саме перекладало себе, не даючи виходу.

Кожен поворот повертав її назад, до центру.

До старої церкви.

Вона бігла, задихаючись, але чула, як позаду хтось іде - тихо, рівно.

Кроки не поспішали, але від них ставало важко дихати.

Іноді вона бачила тінь на стінах -довгу, викривлену, що рухалась не так, як вона.

Зупинилась біля старої школи.

Вікна заколочені, але одне було прочинене.

Вона влізла всередину, притулилась до стіни, намагаючись заспокоїти подих.

У класі пахло крейдою й пилом.

На дошці криво написано:

Темрява - це дзеркало.

Олена глянула в вікно.

Туман уже поглинув усе.

І тільки всередині класу світло ліхтаря ще жевріло -але слабшало.

Вона направила його на стіну, і побачила... себе.

Наче в дзеркалі, але не зовсім.

Там стояла вона, але з іншими очима - чорними, як у Марічки.

І відображення повільно посміхалось.

- Не бійся, - сказало воно її голосом. - Світло -це теж пастка.

- Ти не я.

- Ще ні. Але коли згасне останній промінь, ми станемо одним.

Ліхтар мигнув.

Олена спробувала вимкнути його, але кнопка не слухалась.

Світло деренчало, ніби б’ється з чимось невидимим.

І тоді з темряви, що ховалась за дошкою, простяглася рука.

Тонка, дитяча, чорна від попелу.

Олена закричала.

Вона вибігла зі школи просто в ніч.

Світло остаточно погасло.

Здавалося, що навіть повітря стало чорним.

Попереду мерехтіло щось червоне -двері церкви.

Вони були прочинені.

І крізь них виходило те саме тепло, яке вона відчувала від іграшки.

- Не йди туди, - шепотів голос у голові.

Але кроки вже самі вели вперед.

Наче земля під ногами тягла, змушувала ступати далі.

Всередині було темно, але вона бачила контури.

На стінах -дитячі малюнки, намальовані вугіллям: кола, спіралі, фігури без облич.

На підлозі - ляльки, покручені, без очей.

І в самому центрі -отвір у підлозі, з якого здіймався пар.

- Ти прийшла, - пролунало знизу.

- Хто ти?

- Той, хто чекав, коли світло зламається.

З дна отвору здіймалася тінь.

Не людина, не звір -щось без форми, але з присутністю.

Олена відступила, та позаду вже стояли постаті.

Паломники.

Їхні обличчя були порожні.

- Тепер ти з нами, - сказали вони в один голос.

Вона відчула, як земля під ногами тремтить.

Повітря стало гарячим.

Здавалося, що вся темрява світу сходиться сюди, в цю церкву, щоб народити щось нове.

І тоді десь далеко, дуже далеко, спалахнув блискавкою промінь світла - короткий, білий, майже нереальний.

Олена простягнула до нього руки.

І впала.

Коли все стихло, село знову стало тихим.

Церква стояла пуста, двері зачинені.

На підлозі лежав ліхтар.

Усередині нього тьмяно світилася лише одна маленька комаха - метелик, що потрапив у пастку.

Його крила смикались, б’ючись об скло.

І в темряві чулося лише тихе, рівне постукування.

Розділ 5 – Не сплячі

Ніч після церкви втягувала в себе навіть ті звуки, що раніше здавалися вічними.

Крила метелика дорогою в ліхтарі стукотіли так повільно, наче вони відлічували щось більше, ніж просто час.

Олена лежала на холодній підлозі і довго не могла ворухнутися.

У голові гуло від нічного тепла і від того, що нею пройшло -як лезом по сухому наждакові.

Вона підвела голову.

Світло на вулиці було тонким і блідним, ніби з іншого світу.

Небо над селом нагадувало заперечення - ні зірок, ні місяця, тільки густе полотно темряви.

Вона оперлася на лікоть і доторкнулась до повітря. Воно було тепле, як дихання печі, і на нозі щось липке -земля чи смола, не зрозуміти.

Олена підвелася, взяла ліхтар і обвела ним приміщення.

Церква була порожня, але не зовсім мертва.

На стінах віддрукувались тіні, що не збігалися зі стовпом світла -ніби інші фігури стояли позаду світла і дивилися крізь нього.

На підлозі були сліди - маленькі, як дитячі, що вели до краю отвору в підлозі й губилися в його чорній безодні.

Вона підійшла й подивилася вниз.

Отвір дихав легенько, як ранній туман, і з нього піднімався запах старого воску, тліючих ниток і чогось гіркого -наче сльоза, що застигла у землі.

Щось у нутрі отвору шорохнуло, немов стара ласка, і вона відсахнулась.

- Треба піти, - прошепотіла вона собі, але голос її звучав тонко і неживо.

- Ні, - відповіла хтось знизу. Голос був дитячим і немовлячо-жіночим одночасно. - А ти лишилась.

Відповіді не було видно, але в повітрі з'явилося відчуття присутності - кілько людей, що тихо притислися до стін і слухали.

Олена відчула, як по плечах повзає холод.

Вона завжди вміла зберігати розум у складних ситуаціях, але тепер розум якось відсторонювався і спостерігав її тіло -як чужинця в кімнаті.

Вона спустилася з церкви без того, щоб озиратися.

Село здавалося іншим - ніби кістяк старої казки, яку почали читати навпаки.

Двері хат були зачинені, але під деякими щілинами пробивався слабкий світло-рум'янець, як від внутрішнього горіння.

Кожен крок лишав за собою немов тінь, що повільно розповзалася по землі й не хотіла відступати.

У дворі біля хати, що вона знімала - господар уже не спав.

Він сидів біля вікна з чашкою холодної кави і дивився у сторону церкви.

Коли Олена пройшла повз, він підвів голову. Його очі були сухі, без блиску.

- Ти повернулась, - сказав він.

- Я не хотіла... - вона не встигла закінчити.

- Ніхто не хоче, - промовив чоловік. - Але коли приходить темрява, ти маєш вирішити - ховаєшся чи дивишся. Хтось дивиться, а хтось ховається назавжди.

Вона присіла на лавку поруч. З його рук тонко зісковзувала пара -як дим від чашки.

- Що сталося вночі? - запитала вона, бо відчувала, що й справді сама вже не знає.

- Ти бачила те, що бачила, - відповів він. - А тепер скажи -чи ти почуваєшся краще після того, як побачила?

Вона думала про це довго.

Справжня медуза страху тепер оселилась у її животі -не той, що просто крикнув би і пішов, а той, що вкорінюється і росте.

- Ні, - сказала вона нарешті. - Ні, я гірша.

Він лише кивнув і мовчки підвівся.

Тієї ночі по селі ходили інші кроки -тихі, рівні, як удар метронома.

Олена чула їх навіть у своїй кімнаті. Вона прокинулась кілька разів, кожен раз у слизькому поту, і кожен раз вставала, щоб послухати.

Кроки не припинялися.

Наступного ранку люди вийшли з хат.

Вони були змучені, немов після довгої роботи, але в очах у всіх була одна і та сама відстороненість.

Хтось пригубив собі підборіддя, хтось утираючи ранкову сльозу, але всі мовчали.

Якщо бути точним -вони не стільки мовчали, скільки оберігали слово від лихої долі.

Олена почала розпитувати.

Вона ходила від двору до двору, від кухні до кухні, записувала кожне слово в записник.

Та щоразу, коли хтось починав розповідь, у його голосі з'являлася пауза -ніби частина історії залишалась у кишені темряви, й ніхто не ризикував її дістати.

- Вони приходять щоночі, - сказала одна з жінок біля колодязя, - але приходять не ті, що були. Вони інші -тихіші, і в їхніх очах нічого не лишилось.

- І що з ними роблять? - запитала Олена.

- Кличуть на поле, - відповіла жінка. - І хтось іде. Інші дивляться. І дивно - ті, хто йде, уже не повертаються такими, як раніше.

Олена подумала про себе - чи не відчуває вона вже зміну.

Її думки стали ближчими до тиші, їй хотілося слухати більше, ніж говорити.

Вона помітила, що коли стоїш довго на одному місці в Глибочиці, мова тієї тиші починає здаватися зрозумілою. І тоді виникає бажання не порушувати її.

Ввечері вони всі зібралися біля церкви.

Не пам'ятається, хто почав, але люди потихеньку з'їжджалися - не для того, щоб боротися, а скоріше щоб подивитися, як інші дивляться.

Ніхто не запалював свічок - навіть їм здавалося, що світло стане непроханим гостем.

Паломники знову рухалися полем у безшумному строю. Їх було більше, ніж раніше, і вони не кликали, а чекали. Їхні очі були порожніми дзеркалами.

- Ті, що не сплять, - пробурмотів хтось у натовпі. - Ті, хто бачить навіть тоді, коли очі закриті.

Олена стояла осторонь і намагалася зрозуміти, що саме розділяє їх -тих, хто живий, і тих, хто вже частково став порожнім.

Було відчуття, що світло тут - це не випробування, а пастка.

Куди не глянь -ніщо не піддається звичній логіці: дні скорочувались, дерева виростали не так, як влітку; вода в криниці тепер була темною, що блищала, як вугільний вогонь.

Вони помітили - поволі, але невідворотно - як у кількох людей змінюється шкіра.

Спочатку на руці з'являлась пляма, маленька й темна, ніби цятка від гарячого попелу, потім ця пляма росла й тягнулася, немов жива тінь.

Ті, у кого плями зростали найшвидше, переставали засинати. Вони не спали. Ні хвилини. І з ранку їхні очі світилися наче вугіллям, холодно і постійно.

- Ми називаємо їх нічними, - сказала одна з молодших жінок, - бо вони не мають часу для звичної людини. Вони живуть в іншому ритмі. І чим більше вони живуть в ньому, тим менше там залишається людини.

Олена простежила поглядом одного такого чоловіка.

Він сидів на лавці й не моргав. Його шкіра була тьмяною, ніби покрита пилом. Він підняв руку -і пляма на ній розтеклася далі, як чорнило, що капає.

Коли він усміхнувся, у посмішці не було тепла.

Того вечора Олена записала у блокнот:

- Темрява не тільки бере. Вона вчить дивитися. І тих, хто дивиться, вона перетворює.

Ночі в Глибочиці більше не ділилися на перед і після; вони зливались в одну довгу чорну стрічку, що ставала все товщою.

Кожен, хто засинав, бо його тіло вимагало відпочинку, бачив сни, де бетонні стіни повільно перетворювалися на шкіру, а шкіра -на карти.

Просинаючись, люди ділилися снами шепотом -і тоді інший шепот додавався, і так просто не зупинити лавину.

Одного ранку Олена знову вийшла з хати й побачила слід.

Не людський. Великий відбиток, як від босої стопи дорослого, що заглибився в землю.

Він вів до колодязя, і біля нього стояла та старша жінка з початку -очі її тепер були не просто каламутні. Вони світилися слабким світлом, як старі лампи.

Вона простягла руку і торкнулась краю колодязя. І з нього почав линуть звук - не вода, не вітер, а суміш голосів, тихий хор, що згинався і зростав.

Олена поставила руку на записник. Усередині неї щось виросло -не страх, радше розуміння невідворотності.

Село вчилося жити по-іншому, і вона вже не була просто зовнішнім спостерігачем. Вона відчувала, що її роль змінилася -тепер вона була частина історії, і кожний її крок мав наслідки.

Ввечері хтось постукав у її двері.

Її серце пропустило удар.

Вона відчинила -на порозі стояв хлопчик з іншої вулиці. Йому було років десять, і його очі блищали як мокрий вуглець.

- Ти бачила? - тихо спитав він.

- Бачила, - відповіла вона.

- Тоді йди з нами, - сказав він несподівано. - Там тепло. Там не болить.

Олена дивилась на його обличчя, але зрозуміти, чи він просить, чи кличе -не могла.

Вона знала, що якщо піде, то вже не зможе повернутися такою, як була.

Але біля її серця тихенько зачаївся інший звук - бажання розуміти до кінця. І воно було сильнішим, ніж бажання втекти.

Вона відчула, як земля під ногами стала трохи м'якшою.

Тінь на її руці розтягнулась, немов хтось малював нові візерунки чорнила.

Хлопчик простягнув долоню.

Розділ 6 – Поріг

Хлопчик стояв нерухомо, його рука була холодна, мов камінь.

Олена дивилася на неї й відчувала, як у грудях зникає опір.

Тиша навколо розтягнулась, як шкіра перед розривом.

Все село ніби чекало, щоб вона зробила крок.

- Туди? - спитала вона.

- Так. - Він посміхнувся. - Всі там.

Вітер піднявся різко, немов із-під землі.

Трава зашелестіла, і десь удалині почулося тихе виття - глибоке, людське.

Олена ступила. Земля під ногами стала м’якою, наче дихала.

Хлопчик пішов попереду, не озираючись. Його тінь тяглася далеко, мов дорога.

Вони минули кілька хат.

Вікна горіли тьмяно-червоним, а за шибками ворушились обличчя.

Не живі й не мертві - просто ті, що дивляться.

Їхні очі рухались повільно, немов слідкували за кожним кроком.

- Вони бачать тебе, - сказав хлопчик.

- Хто вони?

- Ті, що прокинулись раніше.

Над селом завис густий шум, подібний до гулу дзвонів під водою.

Десь попереду здіймалася церква - перекошена, чорна, зі світлом у провалених вікнах.

Світло там било не назовні, а всередину, немов хтось намагався не випустити його.

- Там він? - спитала вона.

Хлопчик кивнув.

- Він чекає. Але не всіх кличе. Тільки тих, хто вже не боїться дивитися.

Вони зайшли всередину.

Тиша впала різко, як вода на голову.

Підлога була теплою, і під нею щось ворушилось.

Олена глянула вниз - тонкі тріщини світилися зсередини тьмяним світлом, як кров під шкірою.

- Що це?

- Пульс, - відповів хлопчик. - Він живий.

І тоді вона почула його голос.

Не вухами - у грудях, у кістках, у самому мозку.

- Ти прийшла.

- Я не могла інакше, - прошепотіла вона.

- Усі можуть. Ти просто захотіла.

Стіни церкви почали дихати.

З них сходила стара фарба, з-під якої виходили обличчя - сотні, тисячі.

Вони відкривали роти, шепочучи імена, серед яких було й її.

- Ти бачиш нас? - питали вони. - Ми тут давно. Ми не йдемо.

Олена зробила крок уперед.

Під ногами щось хруснуло - не дошка, а кістка.

Темрява перед нею ворухнулась, склалася, мов живий силует.

Очі Бабая спалахнули. Не світлом - порожнечею.

- Що ти хочеш від мене? - прошепотіла вона.

- Тільки одне, - відповів він. - Щоб ти розповіла.

Повітря стало важким.

Вона відчула, як із грудей піднімається голос - не її власний, старіший, глибший.

Слова потекли самі, без думки, без сенсу.

Церква слухала.

Село слухало.

І темрява, задоволена, заплющила очі.

Світло згасло.

Все стихло.

Коли Олена отямилась, вона стояла на узліссі.

За її спиною не було ні хат, ні дороги, ні дзвіниці.

Тільки чорна рівнина і шепіт, що в’їдався в мозок:

“Ти вже серед нас.”

Вона глянула на руки - під шкірою щось рухалось.

І вдалині, де мало б сходити сонце, вставала тінь - велика, мов гора, і вона усміхалась.

Глава 2 – Темрява

Розділ 1 – Сонце – відсутнє

Коли Олена розплющила очі, світ уже не мав країв.

Не було ні неба, ні землі - тільки тьмяне світло, що ніби висіло в повітрі, не знаючи, звідки воно йде.

Вона лежала на вологій траві, холодній, мов шкіра мертвої тварини.

Пахло іржею, пилом і чимось ще - теплим, людським, але розкладеним.

Вона підвелася.

Довкола простягалося село. Те саме - але не те.

Хати стояли рівно, як колись, проте дахи ніби дихали - повільно, ледве помітно.

Вікна були чорні, але всередині щось тремтіло, мов крихітні світляки, що не хочуть помирати.

- Де я? - прошепотіла вона.

Відповіді не було.

Тільки вітер - важкий, липкий, що пахнув землею, котру давно не чіпали люди.

Вона пішла дорогою.

Кожен її крок лунав глухо, наче під ногами була не земля, а порожнеча.

На узбіччі сидів старий пес.

Його шерсть була сіра, очі - білі, як сіль.

Він не рухався, тільки дивився прямо на неї, і коли вона пройшла повз, тихо загарчав.

Гарчання було людське.

Біля першої хати стояла фігура.

Вона нагадувала жінку, але занадто високу.

Її волосся звисало до землі, закриваючи обличчя, і ворушилося, немов під водою.

Олена зробила крок назад.

Тоді фігура заговорила.

- Ти повернулась.

- Хто ти?

- Я - та, що бачила, як ти йшла.

- Де всі інші?

- Вони сплять. І бачать те, що ти бачиш зараз.

Вітер знову повіяв, і волосся жінки розійшлося, відкриваючи лице.

Там не було нічого. Тільки отвір, чорний і бездонний.

Олена відчула, як земля під ногами стискається, немов живе тіло.

Вона кинулася бігти.

Повітря стало густим, як мед, кожен рух давався важко.

Село навколо змінювалося - хати повертались, дерева нахилялися, дорога петляла сама по собі.

Вона бігла, поки не впала біля колодязя.

Колодязь був відкритий. Усередині не було води.

Лише темрява.

І з неї чувся тихий шепіт.

Сотні голосів, знайомих і чужих, шепотіли одне й те саме:

“Не обертайся.”

Олена підвела голову.

За нею стояли постаті.

Всі з села. Всі знайомі.

Але облич не було - тільки порожні місця, звідки дивились очі.

Не людські.

- Ви чого хочете? - закричала вона.

- Щоб ти пам’ятала, - відповів один голос. - Бо забуття - це його їжа.

- Чи його?

- Того, хто дивиться зсередини тебе.

І тоді вона відчула рух.

Під її шкірою щось поповзло - повільно, гаряче, зсередини до серця.

Олена впала на коліна.

Світ почав тремтіти, мов відбиття у воді.

І вона побачила його.

На краю поля стояв силует - чорний, як ніч без місяця.

Він не рухався. Але все навколо нього стискалось, ніби сама реальність боялась доторкнутись.

Очі світилися блідо-сірим, без світла, без життя.

І в її голові пролунав голос:

“Ти прокинулась у мені.”

Вона зрозуміла, що сон закінчився - але ніч не закінчилась.

Розділ 2 – Дзеркало

Повітря стало важким, як перед дощем, але дощ не йшов.

Олена сиділа біля колодязя й намагалася дихати рівно.

Пальці тремтіли, земля під ними була теплою, майже гарячою.

Від неї йшло слабке биття - ніби з-під землі доносилося серцебиття.

Вона злякалася від власного дихання, бо воно відлунювало в голові чужим звуком.

- Це сон, - прошепотіла вона. - Це просто сон.

Її голос прозвучав глухо, немов не в повітрі, а під водою.

Вона встала. Трава навколо виглядала звичайною - зелена, волога, тільки на кінчиках кожного стебла блищала не роса, а щось густіше, червонувате.

Вона відвернулася, бо не хотіла дивитись.

Дорога вела у бік центру села.

Олена пішла повільно, дивлячись під ноги.

Перші кілька хат стояли тихо, але з кожною новою вона відчувала, що щось змінюється.

Вікна більше не були чорними - у них тепер ворушилося світло.

Не тепле, не затишне - бліде, хворе, схоже на гниле молоко.

Зсередини чулося шепотіння.

- Хто там? - крикнула вона.

Шепіт стих, але в наступну мить у вікнах щось поворухнулося - мов тінь за тканиною.

Олена зробила ще кілька кроків і побачила власне відображення.

Воно було не в дзеркалі - у віконному склі.

Жінка в склі дивилася на неї, але не повторювала рухів.

Коли Олена підняла руку, відображення лиш стояло, злегка схиливши голову.

Її очі там були темніші, губи - блідіші, і на шиї, під шкірою, ворушився тонкий темний слід.

- Хто ти? - прошепотіла вона.

Відображення усміхнулось.

Вона відступила, перечепилася об поріг і впала.

Земля під нею здригнулася, ніби там щось ворухнулося.

Із сусіднього двору почувся дитячий сміх - короткий, уривчастий, немов хтось імітував людину.

Олена різко обернулась.

На лавці біля хати сиділи троє дітей.

Їхні обличчя були вимазані сажею, очі чорні, як у того хлопчика.

Один із них тримав у руках щось біле - пташине крило.

Він повільно крутив його в пальцях і сказав:

- Ти довго спала.

- Де я? - ледве вимовила Олена.

- Тут, - відповіла дівчинка.

- Де “тут”?

- Де ти завжди була.

Діти зірвалися на ноги одночасно.

Рухи були дивні, наче вони не мали кісток.

Вони рушили в різні боки - але їхні тіні залишилися стояти на місці.

Олена відчула, як по спині пробіг холод.

Вона втекла.

Бігла вузькими вулицями, де хати здавалися ближчими, ніж раніше.

Двері самі прочинялися, коли вона проходила повз, і в кожних дверях щось стояло - не люди, не силуети, просто присутність.

Звідусіль лунали звуки: стукіт, шепіт, тихі кроки, як у когось, хто ходить по підлозі старого дому.

- Це не справжнє, - сказала вона.

- А що таке справжнє? - озвався голос просто біля вуха.

Вона різко обернулась - і побачила себе.

Ту саму, що дивилась зі скла.

Відстань між ними зникла - тепер вони стояли обличчям до обличчя.

Олена хотіла зробити крок назад, але ноги не слухались.

Інша Олена посміхнулася.

- Ти довго шукала вихід, - сказала вона.

- Де я?

- Усередині.

- Усередині чого?

- Себе. Його. Це одне й те саме.

Її тінь потяглася до неї, мов рідина.

Дотик був холодним, але знайомим - як спогад про біль.

Олена закричала, відскочила, але довкола вже не було ні хат, ні дітей, ні дороги.

Тільки білий туман.

І в тумані знову чути той самий шепіт:

“Пам’ятай, поки він спить. Якщо забудеш - прокинеться.”

Вона закрила вуха руками, але голос залишився всередині.

Серце билося швидко, наче намагаючись вирватись із грудей.

Поступово туман розвіявся, і вона опинилася в полі.

На горизонті стояла чорна фігура.

Він дивився.

Олена знову сказала собі, тихо, майже беззвучно:

- Це сон.

І тоді почула, як хтось позаду прошепотів те саме - її власним голосом.

Розділ 3 – Межа!

Світ повертався повільно.

Спочатку - запах. Вологий, сирий, але знайомий.

Потім звук - тихе потріскування дерева, може, вогонь, може, просто вітер.

Олена лежала, і здавалося, що тіло не її.

Пальці не слухалися, думки йшли окремо від свідомості.

Коли вона відкрила очі, побачила стелю.

Сіру, потріскану, з плямами часу.

Вона знала цю стелю.

Це була її хата.

Серце боляче вдарилося в груди.

- Я вдома, - прошепотіла вона.

Вона повільно підвелась. У хаті пахло димом і воском.

У кутку горіла свічка - тремтіла, як живе око.

Все виглядало звичайно, але щось не сходилось.

Тиша.

Повна, глуха тиша, у якій навіть власне серце здавалось чужим.

Олена підійшла до вікна.

Зовні виднівся день.

Сіре небо, мокра трава, кілька хат унизу.

Село.

Таке, як завжди.

Але коли вона відсунула фіранку - небо здригнулося.

На мить усе стало чорним, як якщо б хтось вимкнув світло світу, а потім знову засвітилось.

- Це... реальність? - спитала вона вголос.

Ніхто не відповів.

Тільки десь у сусідній кімнаті щось упало.

Олена підійшла повільно.

Двері рипнули, і вона побачила дзеркало.

Те саме, старе, у тріснутій рамі.

У дзеркалі вона була - бліда, виснажена, з темними колами під очима.

Але позаду неї, у відображенні, стояла тінь.

Дихала.

Коли Олена обернулася - нікого не було.

Лише холод.

Вона підійшла ближче.

Відображення дивилось на неї пильно, наче хотіло щось сказати.

І тоді губи у дзеркалі ворухнулися.

- Ти не повернулась, - прошепотіло воно.

- Як це не повернулась? Я тут.

- Ти думаєш, що тут. Але ми ще не домовилися.

Скло тремтіло, немов від подиху.

І в тому тремтінні промайнуло щось інше - темні обличчя, очі без зіниць, постаті, що стояли у воді.

Олена відступила, вдарилась об стіну.

- Це не я, - прошепотіла. - Це не моє.

Але темрява не слухала.

Вона виходила з кожної щілини, повільно, як дим.

І в тому димі почали проступати речі, яких не могло бути:

згоріла ікона на стіні, відбитки дитячих долонь на підлозі, темна пляма під столом, що пульсувала, як серце.

Олена впала на коліна.

Вона хотіла молитися, але слова не виходили.

Тоді вона почала згадувати - маму, поле, колодязь, запах хліба.

Кожен спогад був, як ковток повітря, і з кожним новим світ ставав яснішим.

Свічка засяяла сильніше, вітер подув з вікна.

На мить вона відчула, що справді тут.

Сльози потекли по щоках.

Вона усміхнулась - уперше за довгий час.

І в ту ж секунду - відчула руку на плечі.

Холодну, тверду, як лід.

Вона обернулась.

За нею стояв той самий хлопчик.

Очі чорні, обличчя спокійне.

- Ти не можеш піти, - сказав він.

- Чому?

- Бо ти - двері.

Він відступив.

Світ почав темніти знову.

Стіни хати розчинились, підлога стала м’якою, мов вода.

Олена закричала, але крик не вийшов - він залишився всередині, глухий, згорнутий у грудях.

Світло свічки перетворилось на краплю темряви.

Вона впала на підлогу й зникла.

І лише голос залишився - тихий, але близький:

“Ти вже між двома. І жоден із них не відпустить.”

Розділ 4 – Очі

Ранок прийшов раптово.

Світло вдерлося у вікно, різке, холодне, мов ніж.

Олена сиділа на підлозі.

Свічка догоріла, залишивши чорну пляму воску, схожу на око.

Її тіло нило, але вона відчувала дивну легкість - ніби тягар, що лежав у грудях, кудись зник.

Вона повільно встала.

У хаті було тихо.

Тиша здавалася неприродною - занадто рівною, без жодного випадкового звуку.

Коли вона підійшла до вікна, побачила село.

Таке ж, як завжди: дорога, паркани, кілька жінок біля криниці.

Тільки все було... спокійніше, мертвіше.

Навіть вітер не рухався.

Олена вийшла надвір.

Трава хрустіла під ногами, хоча ще не було морозу.

Сонце висіло низько, майже торкалося землі.

Воно не гріло.

Його світло не мало кольору - тільки бліду білизну, наче хтось витер фарби з неба.

- Олено! - крикнула Марфа, сусідка.

Голос її звучав неприродно глухо, ніби крізь вату.

- Ти жива, господи! Ми думали, тебе вже нема!

Олена посміхнулась.

Посмішка вийшла м’яка, чужа.

- Бачиш, я тут, - сказала вона спокійно. - Все гаразд.

Марфа підійшла ближче, але потім зупинилась.

В її очах з’явився сумнів.

- Ти... добре себе почуваєш?

- Так, - відповіла Олена. - Просто трохи холодно.

Коли вона пішла далі, люди почали виходити з хат.

Всі дивились.

Ніхто не говорив.

Наче чекали, коли вона щось зробить, скаже, впаде.

Олена помітила, що їхні обличчя відбиваються у калюжах.

Та її - ні.

Вона присіла, дивлячись на блискучу поверхню води.

Там було все - небо, сонце, тіні будинків.

Але не її.

Лише темна пляма, схожа на отвір у землі.

- Ти бачиш? - почувся голос поруч.

Хлопчик стояв на іншому боці дороги.

Той самий - з чорними очима.

- Ти ж обіцяла не йти без нас.

Олена завмерла.

- Ти справжній?

- А хіба ти - ні?

Світ навколо почав легенько тремтіти.

Дерева хилилися, немов подих пройшов між ними.

Люди застигли - усі одразу, як за наказом.

Очі Марфи, що стояла найближче, стали білими.

- Вони не бачать, - прошепотів хлопчик. - Але він бачить через тебе.

- Хто?

- Той, хто прокинувся, коли ти відкрила двері.

Олена зробила крок назад.

Тіні від людей простягнулися до неї.

Вони повзли по землі, торкалися її ніг, нігтів, одягу.

Їй здавалося, що вони шепочуть.

І кожен шепіт складався в слова, які вона не хотіла розуміти.

Вона закричала, але звук не вийшов.

Замість голосу з горла вирвалося щось темне - хмара диму, що зникла в повітрі.

Коли вона вдихнула знову, світло навколо зникло.

Тільки чорний горизонт і холодне небо.

Хлопчик стояв поруч.

- Ти вже не повернешся, - сказав він.

- Я вдома, - прошепотіла вона.

- Ти - дім. Для нього.

Він підняв руку і торкнувся її обличчя.

Очі Олени спалахнули на мить - не світлом, а глибиною, у якій нічого не було.

І в ту мить село завмерло остаточно.

Ні звуку, ні руху, ні подиху.

Коли сонце опустилося за обрій, на небі не стало темніше.

Бо темрява вже була тут.

Вона стояла в центрі села, у тілі жінки з м’якою посмішкою, і дивилася на світ очима, що не кліпали.

Глава 3 – Тріщина світу

Розділ 1 – Тиша

Олена прокинулась від того, що навколо було занадто тихо.

Не звична сільська тиша, де у віддаленні чути собаку чи крик півня, а інша - глуха, в’язка, така, в якій звук не народжується взагалі.

Вона лежала на ліжку, дивлячись у стелю. Тріщини на ній стали глибшими, мовби хтось вирізав їх ножем.

Повітря було холодним і нерухомим.

Свічка, яку вона залишила на ніч, догоріла до половини й застигла - вогник замер у повітрі, не ворушився.

- Господи... - прошепотіла вона, але навіть її голос не мав відлуння.

Слова ніби розсипались у повітрі, не торкнувшись нічого.

Вона встала.

Стара дошка під ногами не рипнула.

На столі лежав телефон.

Олена взяла його, натиснула кнопку - екран спалахнув білим світлом і одразу згас.

Вона спробувала ще раз, потім тричі поспіль, але нічого.

Жодного звуку, навіть натяку на життя всередині.

Вона відклала телефон і підійшла до дзеркала біля стіни.

Те саме старе дзеркало з тріщиною по центру, що відбивало її обличчя щодня.

Тепер - нічого.

Порожня поверхня, сірий блиск, у якому не було її.

Лише кімната - без неї.

- Ні... - прошепотіла вона.

Провела пальцем по склу.

Холодне, але не слизьке - наче шкіра.

І там, під поверхнею, щось рухнуло.

Наче інше обличчя, невидиме, дихало з того боку.

Вона відсахнулась і побігла до вікна.

Село стояло тихе.

Але тихе - не те слово.

Дерева не ворушились.

Дим з коминів застиг у повітрі, закручений спіраллю.

Кілька людей стояли на дорозі - нерухомі, з опущеними руками, як манекени.

Вона знала їх: Марфа, її чоловік, хлопчина з кузні.

Але тепер вони були... не тут.

Вона вибігла надвір.

Холод миттєво обпалив шкіру.

Вона підійшла до Марфи, торкнулась її плеча.

Тепла - жодного. Але й холоду - теж.

Наче тіло не мало температури.

Очі Марфи були відкриті, блискучі, проте за ними не було руху.

Зіниці не реагували, рот трохи прочинений, як у ляльки.

- Ви чуєте мене?.. - прошепотіла Олена.

Жінка не моргнула.

Але щось у повітрі змінилося - ледь відчутний звук, подібний до потріскування.

Олена обернулася.

На даху сусідньої хати щось стояло.

Темне, довге, зігнуте, воно спостерігало за нею.

Коли вона глянула прямо, силует ніби розтанув, але залишив за собою відблиск - тінь, що повільно сповзала зі стіни, ніби чорна рідина.

Вона кинулась у хату, схопила ліхтарик, але той не світив.

Потім увімкнула радіо - тиша.

Тільки слабке шипіння, в якому щось проривалось:

...чуєш...чуєш...чуєш...

Вона вимкнула його.

Руки тряслись, а в голові наростав гул.

- Це сон, це сон... - повторювала вона. - Треба просто прокинутись.

Вона сіла на підлогу й заплющила очі.

Серце билося надто голосно.

Коли вона відкрила очі знову - дзеркало, яке стояло біля дверей, уже не було порожнім.

У ньому відбивалася вона - але не зовсім.

Обличчя в дзеркалі посміхалося, хоч її губи залишались нерухомими.

Розділ 2 – Дорога в нікуди

Олена вирішила, що мусить піти.

Просто піти з цього місця, знайти дорогу до траси, до людей, до будь-чого, що дихає.

Вона взяла рюкзак, пальто, перевірила - вода є, хліб є, сірники.

І вийшла з хати.

Сонце стояло над дахами, але світло його було дивне.

Колір неба змінився - тепер воно не синє, а тьмяно-зелене, мов покрите пліснявою.

Тіні від дерев падали у протилежний бік, ніж мали б.

Вона йшла дорогою й відчувала, як усе навколо дихає - земля, паркани, навіть каміння під ногами.

Коли вона дійшла до старого знака при виїзді з села, побачила, що літери на ньому потекли, як фарба під дощем.

Замість назв залишився лише брудний силует.

Попереду тягнулася дорога - сіра, порожня, тиха.

І вона рушила вперед.

Йшла довго.

Кожен крок лунав занадто гучно, як у порожньому коридорі.

Навколо - поле, однакове до безмежності.

Трава була біла, не зелена, і шелестіла, коли вона торкалася її подолом.

Повітря ставало густішим, і час від часу чути було слабке потріскування - як коли в старому телевізорі зникає сигнал.

Через годину вона побачила старий камінь біля дороги - з мохом і подряпаними літерами.

Вона впізнала його.

Він стояв біля входу в село.

- Ні... - прошепотіла Олена.

Вона розвернулася й пішла в інший бік.

Йшла швидше, потім бігла.

Дихання виривалось крижаними клубами, хоча повітря було тепле.

Дорога звужувалась, але все одно вела тільки вперед.

І знову - камінь.

Та сама тріщина, та сама пляма моху.

Вона впала навколішки.

Земля під нею м’яко здригнулася, наче хтось дихав під поверхнею.

Десь далеко, за полем, пролунав звук - не людський і не звірячий.

Наче зламана труба видихнула.

Вона підвелась, слухаючи.

Звуки почали змінюватися.

Десь у траві цвірчали комахи - але їхній писк тягнувся надто довго, переходив у скрегіт.

Дзвін з криниці лунав, але не відлунював - лиш множився, як відбиття в калюжі.

Іноді вона чула голоси.

Свої.

Сотні своїх голосів, що шепотіли одне й те саме слово: повернись.

Олена прикрила вуха, але шепіт ішов із середини черепа.

Вона побігла.

Попереду - дерева. Темна смуга лісу, який, як вона пам’ятала, мав бути за селом.

Та коли вона добігла до перших стовбурів - відчула, що земля змінилась.

Вона стала м’якою, слизькою.

Кора дерев тремтіла, і коли вона торкнулась її рукою, відчула пульс.

- Господи...

Вона відступила, задкуючи.

Дерева шуміли, але не вітром - власним подихом.

А за ними... було світло.

Сіре, холодне, без джерела.

І вона зрозуміла - це не ліс. Це зсув самої реальності.

Олена зробила крок назад - і побачила позаду себе село.

Так близько, що видно було власну хату.

Вона не чула, як повернулась.

Ноги самі привели її назад.

На порозі стояло відображення - її двійник, блідий, але з тінню усмішки.

Воно нахилило голову, наче питаючи:

- Ти вже побачила, що тут немає виходу?

І тоді вона зрозуміла - дорога ніколи не була дорогою.

Вона була петлею.

Як коло, у центрі якого стоїть вона сама.

Розділ 3 – Симфонія Е

Вона йшла.

Ту саму дорогу, що вже не мала початку і кінця.

Небо більше не було зеленим - воно вигоріло до брудного білого.

Сонце зникло.

Тіні перестали існувати.

Крок - ще один, і трава під ногами втратила колір.

Спершу стала сірою, потім - прозорою.

Земля почала світитись ізсередини, як старий екран перед тим, як згорить.

- Треба просто йти далі, - шепотіла Олена.

Її голос звучав дивно - не зовні, а всередині голови, ніби відлуння думки, яку промовив хтось інший.

Вона глянула вперед - і побачила, що горизонт більше не існує.

Дорога розчинилась у повітрі, залишивши тільки пряму смугу світла, що губилася в нічому.

Тоді прийшов звук.

Спершу тихо, як далекий удар клавіш.

Один, другий, третій.

Вони зливались у ритм, у якому було щось механічне.

Фортепіано?

Rush E.

Вона впізнала його - безглуздо швидку, агресивну мелодію, що нагадувала, як світ божеволіє.

Звуки ставали гучнішими.

Вони не йшли звідкись - вони були всюди.

Повітря вібрувало, земля під ногами тріщала у такт.

Коли вона зробила крок, дорога під нею зникла, і ступня опустилась у порожнечу.

Темрява ковтнула простір.

Кольори зникли остаточно.

Тільки звук залишився - нескінченний каскад нот, що сипався, мов дощ із металу.

Вона впала - чи, може, перестала стояти.

Тіло втратило вагу.

Rush E грав дедалі швидше, доки не злився у суцільний гуркіт, що прорізав усе навколо.

- Хто грає? - спитала вона, не розуміючи, чи рухаються її губи.

Ніхто не відповів.

Але в ритмі, між нотами, вона почула слова.

Не людські, не голосом - пульсом.

Ти йдеш правильно.

Мелодія ставала все гучнішою, і кожен акорд виривав шмат реальності з її свідомості.

Вона більше не бачила нічого - навіть себе.

Лише чорне море, у якому звук був єдиним життям.

І в цьому морі щось дихало.

Щось велике, як безкінечність, і ритм музики був його серцебиттям.

Олена намагалася закричати, але її голос теж став частиною мелодії.

Rush E продовжував грати - тепер через неї.

Коли останній відгомін фортепіано розчинився, не залишилося нічого.

Ні неба, ні землі, ні Олени.

Тільки биття - тук-тук-тук, нескінченне, як сама темрява.

Розділ 4 – Кінець?

Олена лежала на чомусь, що не мало форми.

Порожнеча під її тілом не рухалась, але й не була твердою.

Вона не відчувала ваги, не відчувала часу.

Rush E ще лунав десь далеко, але повільніше, розтягнуто, ніби звук розчинявся в її венах.

Вона вдихнула - і повітря повернулося.

Потім - світло.

Тьмяне, тремтливе, з запахом землі.

Світ з’явився різко, як кадр, що повертають у плівці.

Під ногами знову була трава, але чорна, волога.

Над головою - важке небо.

І перед нею - люди.

Вони стояли біля ями.

Троє чоловіків у старих піджаках тримали мотузки, а ще двоє кидали грудки землі.

Хтось тихо молився.

Олена підійшла ближче - і серце зупинилось.

У ямі лежала вона.

Її власне обличчя - бліде, спокійне, з очима, що більше не бачили.

Волосся розкидане по подушці, руки складені на грудях.

Вона впізнала навіть шрам на зап’ясті, стару цятку біля губ.

- Ні... - прошепотіла. - Це не я. Це сон.

Ніхто не озирнувся.

Люди продовжували кидати землю, глухо, рівномірно, немов за ритуалом.

Кожен удар грудки об кришку лунав у ній самій - у грудях, у кістках.

- Ти дивишся на себе. І все ще не віриш, - пролунав голос за спиною.

Вона обернулася.

Біля старого дуба стояв він.

Високий, худий, наче зроблений із тіні.

Обличчя ховалось під каптуром, але з темряви світилися очі - не світлом, а відсутністю.

- Ти... хто ти?

- Той, кого ти кликала, - сказав Бабай.

Голос його був теплим, але всередині тепла жила порожнеча.

- Я не кликала. Я просто...

- Боялась.

Він посміхнувся, і посмішка розтеклась по його обличчю, як чорнило.

- Страх - це теж крик. І я завжди чую крики.

Олена зробила крок назад, але земля під ногами потекла, як вода.

Світ навколо гойдався, немов відбиття у калюжі.

- Ти померла там, де темрява закінчується, - тихо промовив він. - Але я не дав тобі зникнути.

- Навіщо?..

- Бо ти схожа на мене.

Його голос був майже ніжним.

- Ти бачила, як світ розпадається. Ти торкнулась його нутрощів. І тепер вони в тобі.

Вона відчувала, як із кожним словом він наближається, хоча не рухався.

Повітря ставало густішим, важчим.

- Вони ховають тебе, - продовжив він, показуючи на людей. - Але не тебе справжню.

- А кого?

- Те, що залишилось. Ту, що боялась.

Вона глянула знову на яму.

Земля вже майже покрила тіло.

Останнє, що вона побачила, - власні очі, які повільно заплющились самі.

Бабай підійшов ближче, і тепер його обличчя стало видимим.

Не старе, не молоде - просто людське, але надто правильне, надто спокійне.

Очі порожні, без зіниць.

- Що зі мною буде? - спитала вона.

- Те, що завжди. Ти підеш туди, де страх стає домом.

- У пекло?

- У себе.

Він торкнувся її чола.

Дотик був холодний і ніжний, як вода вночі.

Усе навколо зупинилося.

Земля, небо, люди - все застигло.

- Подивись, - сказав він.

Олена глянула - і побачила, як із ями підіймається дим.

Земля дихала.

І в тому диханні вона чула знайомий ритм - Rush E, але сповільнений до серцебиття.

- Це ти граєш? - запитала вона.

- Ні, - посміхнувся він. - Це ти.

Він нахилився ближче, так що вона відчула його подих - холодний, як нічна сталь.

- Я лише відкрив двері. А ти сама увійшла.

- Ти забрав мене?

- Ні. Ти просто перестала бути живою у світі, який тебе не бачив.

Світло почало гаснути.

Село, люди, земля - усе зникало, наче намальоване на воді.

Залишились лише вони двоє.

- То що тепер? - прошепотіла вона.

- Тепер - тиша. І ти в ній житимеш.

- Одна?

- Ні, - він посміхнувся знову. - Я поруч. Завжди був.

Його рука лягла на її плече.

Темрява піднялась навколо, мов хвиля, і проковтнула все.

Перед тим, як світ остаточно згас, Олена встигла почути свій власний голос, який сказав:

- Мені не страшно.

А потім залишилась лише музика.

Один довгий акорд - і порожнеча, у якій більше не було ні смерті, ні життя.

Тільки вона.