Безкарний Напівбабай
Потяг повільно наближався до Івано-Франківська. Катя, хитаючись зі сторони в сторону, сиділа на ліжку та переглядала на мобільному телефоні маршрут в горах. Поряд валявся набитий речами синій туристичний рюкзак.
На верхній поличці все ще спала Мілана, єдина подруга, яка погодилася на подорож у гори.
Катя вимкнула мобільний та зітхнула, вона подивилася на своє відображення в чорному екрані телефону: світлі очі, довге русяве волосся, заплетене в косу, маленький акуратний ніс, який мама постійно називала ельфійським, чи то за красиву та тендітну форму, чи то просто через любов до доньки.
Мілана відкрила очі, потягнулася та голосно позіхнула:
— Привіт, мала, ми вже близько?
— Доброго ранку, ще десь півгодини, може, трохи менше.
— Як я ненавиджу нічні переїзди, — Мілана драматично опустила підборіддя на подушку та подивилася у вікно. Половину її обличчя закривало волосся.
— Ти ж сама обрала нічний потяг, — здивувалася Катя.
— Давай, тицяй мені цим у вічі, — Мілана розтріпала довге руде волосся та сіла на полицю.
Вона сиділа та розглядала свої пальці ніг із рожевим лаком на нігтях.
— Такий чудовий педикюр ти зробила саме для нашої прогулянки в горах?
— То я експериментувала із кольорами. Хотіла знову розібратися, які мені пасують, а які ні.
Мілана поворушила пальчиками:
— Наче добре.
Катя шльопнула її по нозі:
— Прибери вже свої лапи. Ти просто якийсь стереотип: руда, рожевий педикюр.
Мілана вправно зіскочила з полиці:
— То блондинки люблять рожевий, а я просто експериментую.
За дверцятами купе почувся голос та гучне оголошення:
— Прокидаємось, скоро Івано-Франківськ.
Катя відклала мобільний, вдягнула джинси та картату сорочку.
— Скоро повернуся, — сказала Мілана, дістаючи із сумки зубну щітку, пасту, гребінець та рушник.
Вона одягнула капці, відкрила двері купе і повільно попленталася до санвузла.
Катя дивилася у вікно, за яким меготіли будинки, поля та зелені пагорби, вкриті лісом. Вона завжди любила гори і намагалася вибиратися в Карпати в травні та на початку осені. Її улюблені пори роки: коли ліс оживає і коли готується до сну.
Зараз вона особливо відчувала себе щасливою, коли вічна метушня та задуха у метро та забиті дороги великого міста залишились десь далеко позаду.
Двері відчинилися і в купе ввалилася Мілана із мокрою футболкою, але акуратною зачіскою. Вони швидко прибрали постіль і віднесли її провіднику, потім перевірили свої речі, перевдягнулися, сіли одна навпроти одної біля вікна і стали чекати, доки потяг не дістанеться Івано-Франківська.
***
Вони йшли центральною вулицею із своїми рюкзаками за спинами. Мілана постійно відмічала кафе, у які вони обов’язково мають зайти поснідати, пообідати вдень та повечеряти ввечері.
— Та не злися ти, нам ще їхати до тієї Ворохти години дві, — говорила Мілана. — Дай мені погуляти містом хоч день. Ти ж обіцяла не нудити!
— Я такого не обіцяла, але гаразд, тільки завтра точно їдемо далі, — Катя поправила рюкзак.
— Та їдемо, як і домовлялися, — Мілана зупинилася та подивилася навкруги.
— Де вже цей хостел? Наче ж був десь тут...
Катя вказала рукою на невеличку вивіску:
— Он він, ходімо.
Вони дісталися хостелу, Мілана штовхнула ручку і зайшла всередину. Світлий хол, софа із столиком та старими журналами на ньому, два крісла, декілька рослин біля вікон та на стійці реєстрації.
— Доброго ранку, — привіталася з ними дівчина та посміхнулася їм.
Мілана прочитала її ім’я на бейджику на білій сорочці:
— Ксеня, привіт, у нас зарезервований номер на двох.
— Ваше ім’я…
— Мілана Гордій.
— Так, — дівчина набрала щось на клавіатурі.
Катя зняла рюкзак та поклала його на софу. Вона підійшла до пальми, що стояла біля вікна та ніжно провела пальцями по листю. На пальцях залишився сірий пил.
— Ходімо, — покликала її Мілана. — Ця добра жінка дала нам ключі від кімнати, можемо розважитися.
Катя похитала головою на жарт подруги, вхопила свій рюкзак та поспішила за нею.
Вони швидко прийняли душ та перевдягнулися у свіжий одяг. На вулиці сяяло сонце, подруги вискочили із хостелу та попрямували в кафе. Катя поснідала млинцями із полуничним джемом, Мілана замовила собі яєчню із мисливськими ковбасками та велику чашку кави.
— Чому тебе так тягне в ліс? В ці гори? — Мілана оперлася ліктями в стіл та тримала перед собою чашку.
— Люблю ліс, — Катя знизила плечима. — Повітря, кольори, запахи.
— Ну, я теж це люблю, але не настільки, як ти…
Катя посміхнулася:
— Я знаю. Тоді чому ти погодилася їхати зі мною?
Мілана махнула рукою:
— Хочу відпочити від декого…
— Знову посварилися?
— Угу, — Мілана сьорбнула кави.
— Не набридло сваритися? Ви ж це постійно.
— Та набридло, ось я і звалила, щоб відпочити та сил набратися, переосмислити те, що відбувається.
— Розумію, — Катя кивнула. — Ліс допоможе.
— Справді?
— Мені допоміг.
Мілана піджала нижню губу, протягнула руку до подруги та вхопила її за долоню:
— Все буде гаразд, мала.
— Я знаю, — та кивнула. — Я знаю.
День минув у довгих прогулянках із перервами на посиденьки у різних кафе та парку.
У сутінках, коли сонце повільно ховається за будинками, Івано-Франківськ перетворювався на казкове місто. Вуличні ліхтарі, вітрини кафе та магазинів, лампи у вікнах будинків наповнювали вулиці справжньою магією.
Катя та Мілана сиділи на головній площі міста. Навколо гуділа молодь, десь поряд грали вуличні музики.
— Я знаю цей танець, він називається «Гречаники», — Катя повернулася до музик.
— Не мій стиль, — Мілана посміхнулася, але прислухалася.
— А мені подобається, — Катя хитала головою в ритм танцю.
Мілана глибоко вдихнула вечірнє повітря, наче хотіла відчути та зберегти магію вечора:
— Тобі подобається Франик?
— Красиве місто, час тут пливе якось повільніше, ніж у Києві.
Вони подивилися на людей навколо: хтось сидів та вів бесіди, хтось гуляв, спокійно та неквапливо.
— Це точно, — Мілана позіхнула.
— Ходімо в номер, — Катя встала та потягнулася від довгого сидіння на місці.
— Угу, щось я втомилася за сьогодні.
Обіймаючи одна одну, вони повернулися в хостел. Поки Мілана наносила на обличчя чергову маску, Катя встигла почистити зуби та влягтися в ліжко. Вона лежала і дивилася у вікно, за яким було чутно, як повз проїжджали одинокі авто.
— Нарешті, — в кімнату зайшла Мілана. — Краса, я тобі скажу, це довго і дорого.
Вона заскочила в ліжко та одразу ж взяла в руки мобільний, потім схаменулася та кинула його на ковдру на кріслі.
— Не будемо псувати такий чудовий день, так?
— Так, — погодилася Катя.
Вони вимкнули світло і в кімнаті стало темно, тільки тоненькі смуги світла над шторами.
Дівчата мовчали. Мілана зціпила руки в замок і поклала на них голову.
— Ти сумуєш за мамою? — почувся її голос.
— Вже два роки пройшло, а сумую, наче вона тільки вчора зникла, — відповіла
Катя.
— Скажи, що ти пам’ятаєш останнє про маму?
— Що злилася на неї постійно, бо вона була така дивачка, не така, як усі інші.
— Злилася?
— Так, пам’ятаю, як ми гуляли парком, і вона підходила до дерев та розмовляла з ними або ж дуже засмучувалася, коли бачила у дерев поламані гілки, — Катя відвернулася від вікна і подивилася на подругу.
— Все одно вона була класна, — сказала Мілана.
— Так… вона була класна, — зітхнула Катя.
— Думаєш, її колись знайдуть?
— Я сподівалася, що відчую щось — що вона жива і десь поряд, що вона повернеться. Але я нічого не відчуваю, тільки сум…, — Катя запнулася і трохи згодом додала, — і злість.
— Ох, подруго, — Мілана міцно обійняла її. — Ти ж моя печаль!
— Відпусти! Ти мене задушиш! — Катя, сміючись, вирвалася з її обіймів.
— Гаразд, не метушися! А то наша адміністраторка ще подумає чогось такого, чого їй думати не слід, — Мілана засміялася.
Сміх поступово розсіявся по кімнаті.
— Надобраніч, — сказала Мілана та відвернулася.
— І тобі, — Катя позіхнула та закрила очі.
***
Старий червоний фольксваген повільно підіймався в гору. Десь внизу і позаду залишилася Ворохта. Катя та Мілана сиділи на задньому сидінні та наперебій розповідали про їх минулорічні пригоди в горах. Водійка, жінка років п’ятдесяти, посміхалася і поверталася до них кожного разу, коли дівчата починали голосно сміятися.
Дорога ставала крутішою, будиночки зустрічалися все рідше.
— Ну все, дівки, далі я вас не повезу, — жінка зупинила машину. — Куди йти, знаєте?
— Знаємо, — сказала Катя. — Велике дякую вам!
Вони вийшли та витягли з машини рюкзаки.
— Та було б за що, — жінка посміхнулася. — Глядіть, не блукайте, коли темно, бо в лісі водиться всяке, та й дивні речі відбуваються останнім часом.
— Хто водиться? — запитала Мілана.
— Бувайте, дівки, — жінка розвернула авто та поїхала.
Мілана дивилася, як на дорогу осідає пилюка від авто.
— Готова? — Катя закинула на плечі рюкзак.
— Про що вона говорила? — Мілана одягла свій рюкзак та поправила рюкзак. — Щось дивне у лісі?
Катя подивилася в сторону, де за деревами зникала дорога:
— Та вона сама дивна. Ти бачила, чим панель машини обліплена? Там і святі, й якісь символи, наче з карт Таро, або щось таке. Може, вона знахарка, або ж гадалка якась…
— Може…
Вони рушили вперед, від дороги тягнулася стежка, що зникала в лісі серед дерев. Запах дерев та вологи, серед гілля співали свої пісні пташки. Густий зелений мох покривав каміння та корені дерев. Товсті та могутні стовбури, здавалося, тягнулися високо догори і тримали саме небо.
Скоро стежка вивела їх в долину. Зелені трави, квіти сотні кольорів, комахи пролітали повз. Дівчата йшли поряд та балакали і про все, і ні про що одночасно. За дві години вони зробили привал, розстелили каремати в тіні старезного дуба, швидко перекусили та, скинувши чоботи, витягнулися на карематах.
Катя дивилася на листя дерева та небо, Мілана прийняла якусь невідому позу йоги та розтягувала спину.
По небу ліниво пливли хмарки, пташки перегукувались в травах та гіллі дерев.
— Дякую тобі, що склала мені компанію, — сказала Катя.
— Облиш, я сама дуже хотіла поїхати з тобою, — Мілана сіла, дістала з рюкзака крем від засмаги та почала мастити обличчя, руки та шию. — Такі походи дуже корисні для моєї фігури!
Катя повернула голову до подруги, вона завжди заздрила довгому рудому волоссю Мілани і тепер милувалася тим, як воно сяє у сонячних променях. Вона настільки замріялась, що не помітила, як подруга дивиться на неї.
— У тебе такий закоханий погляд, що ти мене бентежиш, — Мілана посміхнулася.
Катя засміялася, намацала рукою жолудь та кинула в подругу:
— Скажеш ще, я твій характер довго не витримаю.
— Та ти мене недооцінюєш! — Мілана засміялася, сховала крем, витягнула ноги та дивилася на свій рожевий педикюр. — Так хочеться побігати босоніж…
— Ну то побігай, — Катя підвелася та опустила ноги на траву. — Як класно!
Вона зробила декілька кроків, потім почала стрибати та бігати.
— Ось і все, прощавай педикюр, — Мілана засміялася та погналася за подругою.
Дівчата бігали навколо, стрибали, дуріли, вони голосно співали якісь старі попсові пісні, які вже давно забув навіть інтернет. Нарешті вони втомилися і, обіймаючи одна одну, повернулися до місця привалу.
Вони випили кави, перекусили бутербродами. Доки Мілана збиралася, Катя знову перевірила маршрут. Вона знала його дуже добре, але тривожність ніколи не відпускала її.
Мілана натягнула рюкзак і протягнула руку подрузі:
— Рушаємо?
— Рушаємо, бо ми того варті, — посміхнулася Катя та встала.
Стежка зміїлася крізь долину і вела вниз де й зникала в лісі. Коли небо сховалося за гіллям дерев, а повітря стало вологим та важким, вони зупинилися, аби відпочити.
— Щось я вже втомилася, — Мілана опустила рюкзак та сіла на камінь.
— Так, я теж, навіть дивно, — Катя опустилася на камінь поряд із нею та дістала з сумки два енергетичні батончики. — Тримай.
— Дякую.
— Скоро виберемося в іншу долину, там з краю є класне місце для тенту, поряд ще струмок, — Катя відкусила шматок. — Ми там зупинялися минулого року.
— Гаразд, — Мілана подивилася на годинник. — Як так вийшло, що вже сьома вчора?
— Ти жартуєш? Ми тут години дві або три, зараз десь година дня, — здивувалася Катя і глянула на свій годинник. — Дивно.
Вона дістала з кармана мобільний.
— Скільки там? — запитала Мілана.
— Так само, за сьому…
— Нормально ми так пройшлися, — Мілана здивувалася.
В гілках зашумів вітер, зверху посипалося сухе гілля.
Катя натягнула картату сорочку та подивилася вверх, де виднівся клаптик темно-сірого неба.
— Ми ж перевіряли прогноз погоди, так?
— Так, десять днів сонця, — кивнула Мілана. — Але щось не схоже.
Ставало дедалі темніше, дівчата перевірили ліхтарики, натягнули дощовики та рушили далі. Вітер гойдав дерева, з кожним кроком наче ставало холодніше. Крізь листя пробивалися краплі дощу, спочатку одинокі, але вже за декілька хвилин навколо падали великі краплі.
Земля була волога та слизька, чоботи грузли в багнюці.
Катя зупинилася, прибрала з голови капюшон дощовика та голосно промовила:
— Слухай, ми не встигнемо дійти до долини, розіб’ємо табір десь тут.
Мілана стояла поряд і дивилася в сторону. Катя підійшла до подруги та доторкнулася до її плеча.
— Ти чуєш мене?
Мілана вказала ліхтариком:
— Там хатинка, може, там заночуємо?
— Хатинка? — здивувалася Катя.
І світлі ліхтариків вони побачили невеличку хату з дерева, до якої вела поросла травою стежка. Поряд із хатою валялися дрова, розбиті діжки, під вікном, біля самих дверей, дерев’яна лавка, що почорніла від дощу та часу.
— Якась покинута, мабуть мисливців, давай подивимося, — сказала Катя і ступила на стежку.
Оминаючі зарослі папорротті вони дійсталися хатинки.
Катя зняла рюкзак, залізла на лавку та посвітила ліхтариком всередину.
— Що там? — Мілана глянула у вікно.
— Пічка, стіл, якісь книги валяються…
— Чудово…
— Тут ніхто не живе, можемо заночувати, я думаю, це краще, ніж мокнути під дощем.
Мілана взяла дровинку, що валялася поряд:
— Добре, ходімо перевіримо хату.
Вона штовхнула двері, ті зі скрипом піддалися та впустили їх всередину. В хатинці було тихо, тільки чутно, як краплі розбиваються об дах та скло вікна. Всередині пахло вологою, мокрим деревом та старими речами. Біля дверей валялася пара гумових чобіт, над ними на стіні висіла стара куртка, шапка із хутра, рукавиці. В кутку між дверима та стіною, завита павутинням, лежала сокира.
— Здається, тут вже давно ніхто не живе, — сказала Мілана.
Двері вліво вели на кухню. Під самим вікном стояв стіл, на який зі стелі падали краплі. Стара кухонна шафа, яку можна було побачити тільки на старих фотографіях, стільці із товстими ніжками та плетеними спинами. В кутку пічка із пательнею, що хтось наче спеціально залишив. Поряд із піччю лежали дрова. Стіл та акуратно розставлені на ньому каструлі, чайник, дві великі емальовані кружки, колись білі, а тепер із слідами від чорної сажі. Поряд дві маленькі кружки із малюнками мишенят, що обіймали полуничку.
На поличці біля печі стояла керосинова лампа та стопка книг, яку підпирала чорна металева фігурка сови. Старі фотографії в круглих рамках на поличках та підвіконні. На стіні висів дерев’яний годинник стрілки якого застигли дуже давно.
— Це як екскурс в минуле, — сказала Катя.
Мілана поклала рюкзак на стілець та видихнула:
— Тут ми хоча б можемо висушитися. Як думаєш?
— Я думаю, що нам пощастило, що ми наткнулися на цю хату.
Катя підставила банку під місце, куди падали краплі. За вікном спалахнула блискавка, на стіні наче від спалаху фотокамери на мить запечаталася її тінь.
— Я піду перевірю, чи зачиняються двері зсередини, — сказала Мілана і вийшла в коридор.
Катя посвітила ліхтариком на фотографію — чоловік та жінка середніх літ сиділи на лавці та обіймалися, на вустах кожного щира усмішка, поряд із лавкою сиділа вівчарка і уважно дивилася в камеру.
— Що ж з вами сталося? — тихо промовила Катя та повернула фото на підвіконня.
Почулися удари та лайка Мілани.
Катя вискочила з кухні та побачила подругу, яка обрізає сокирою гілку дерева, що не давала закрити двері.
— Ти мене налякала, — сказала Катя.
Мілана нанесла останній удар та перебила гілку, вона потягла за ручку дверей, і ті, на диво, акуратно закрилися.
— Ось, тепер ми в безпеці, — сказала Мілана і закрила двері на засов.
Вона поставила сокиру на місце, витерла руки об штани та сказала:
— Заваримо чаю?
Дрова та хмиз біля пічки на кухні були сухі. Катя уважно вивчила пічку, вона відкрила засувку та посвітила всередину: древній попіл, вуглики та клаптики жовтого паперу від газети.
— Наче все гаразд, — сказала вона. — Я зараз розпалю пічку.
Поки Катя клала в піч папір, хмиз та дрова, Мілана прибрала на столі та витерла його вологими серветками, від чого на кухні на мить запахло свіжими квітами. Вона дістала із рюкзака пошкрябаний туристичний чайник, дві чашки, пакет із чаєм та шоколадним печивом і пляшку з водою, яку вони набрали по дорозі.
— Я зараз таку красоту тут влаштую! — Мілана засміялася та почала розставляти та підпалювати по всій кухні невеличкі таблетки-свічки. — Влаштуємо собі настрій-романтик.
Тепле магічне світло запанувало на кухні хатинки, і настрій дівчат одразу покращився. Вони вже не думали про нещастя із погодою та дощ, який зруйнував їхні плани щодо подорожі в горах.
Катя нарешті запалила пічку, вона на хвилину широко відкрила попільник, аби дати вогню надихатися повітрям і розпалитися, і потім прикрила його. Стіна напроти пічки окрасилася в помаранчевий колір. Дрова та вуглики задоволено потріскували. Скоро туристичний чайник зашипів від несподіваного тепла та жару.
По склу повільно зміїлися струмочки води, наче дощ намагався змити з вікон стару пилюку та бруд. Катя сіла за стіл та дивилася у вікно, за яким ледь було видно силуети дерев. Мілана приготовила чай та розставила чашки.
— Так завжди фільми жаху починаються, — сказала вона. — Дві дівчини, ліс, покинута хата…
— Ще й гроза, — додала Катя.
— Точно…
— Ми не перевірили другу кімнату, ходімо поки чай заварюється.
— Ось саме такі фрази у фільмах жахів і кажуть, — Мілана засміялася.
Дівчата взяли по ліхтарику та вийшли в крихітний коридор. На стінах у потемнілих від часу та вологи рамках висіли старі фото. Подружжя, жінка сама на фото, жінка із вівчаркою, чоловік в майці рубає дрова.
— Вони такі щасливі, — сказала Катя, роздивляючись фотографії.
— Можемо потім в селі розпитати, хто тут жив і що з ними сталося, — Мілана провела пальцями по фото жінки та вівчарки поряд із нею.
— Класна ідея, — погодилася Катя.
Двері, що вели в кімнату, були пофарбовані у блакитний колір, на рівні очей — віконце з білою тюлю з склом. В кутах темне павутиння ледь колихалося від протягу.
Мілана штовхнула двері, і ті, шкрябаючи підлогу, відкрилися. Звичайна кімната з великим ліжком між вікнами. На стінах полички з книгами, справа від ліжка стіл та стілець, поряд висока шафа.
Катя вела ліхтарик вправо і здригнулася, коли побачила у дзеркалі себе.
— Ти чого? — запитала Мілана.
— Дзеркало, якось несподівано.
— А де ж йому ще бути? — Мілана підійшла до дзеркала і зняла з нього в’язану хустку, яку дивом не поїла моль. — Ти ж бачила жінку на фото, а там де живуть жінки, — Мілана подивилася в дзеркало та поправила зачіску, — там обов’язково буде дзеркало.
Вона поклала хустку на ліжко і задумалася.
— Я не хочу тут спати, — сказала Катя. — Краще вже якось розміститися на ніч на кухні.
— Згодна, якось це дивно.
Мілана посвітила на стіни, колись гарні та веселі малюнки шпалер вицвіли та покрилися темними плямами.
— Ходімо на кухню, мабуть чай вже готовий, — Катя вийшла в коридор.
— Моторошно тут, наче у склепі, — сказала Мілана та рушила за подругою.
Під ногами скрипіли старі половиці, Катя застигла в дверях кухні та посміхаючись дивилася на стіл.
Мілана підійшла до неї і запитала:
— Що з тобою?
— Дивись, — Катя вказала на пакет із печивом.
Мілана придивилася до пакету, але нічого не побачила.
— Що там?
— Та просто дивись, — повторила Катя.
Пакет заворушився, спочатку показалися два вушка, потім чорні очі-бусинки. Мишеня тримало в передніх лапках шматок шоколадного печива та акуратно гризло його. Воно дивилося прямісінько на дівчат.
— Нормально? — Мілана хотіла рушити до стола. — Це наше печиво.
— Хай поїсть спокійно, добре? — Катя посміхнулася.
Мілана кивнула і звернулася до мишеняти:
— Пухнаста морда, з тебе двадцять гривень.
Мишеня повело носиком в сторону вікна, потім пискнуло, заскочило на підвіконня і пролізло крізь дірку на вулицю.
— Дивно, — сказала Катя. — Чого він під дощ вибіг?
— А я рада, що він звалив, нам більше печива залишиться.
— Потім підвісимо пакет із їжею на стіну, щоб він його не дістав, — Катя сіла за стіл.
Мілана дістала вологі серветки й знову витерла стіл. Вона прибрала крихти, що залишилися після вечері мишеняти, та взяла чашки з чаєм з печі.
— Я думаю, він відчув тепло, ось і прийшов подивитися, хто тут, — Катя додала ложку цукру в чашку.
— І я тепер через нього не буду спати.
— Це всього на одну ніч, — Катя посвітила ліхтариком на вулицю.
З темряви наче метеори виринали величезні краплі дощу, дерева гойдалися в різні сторони. Катя відкрила кватирку і запустила в кімнату шум та запахи лісу й дощу.
Мілана дістала із свого рюкзака таблетки із замінником цукру та кинула дві в свою чашку.
— Ти це серйозно? — здивувалася Катя.
Мілана знизила плечима:
— Цукор шкодить шкірі.
— І після цього саме ти мене вважаєш занудою?
— Тільки коли ти справді нудна, мала, — Мілана посміхнулася. Вона розмішала чай, зробила ковток і скривилася. — Жах, якби ж не вечір, то випила б каву, але я її перед сном не п’ю.
За вікном гриміло і бахкало, ліс спалахував та знову зникав в темряві.
— Якось швидко темнішає, хоча в лісі завжди темно та моторошно, — Катя взяла в руки чашку. Вона гріла долоні та дивилася у вікно.
— Щось це там? — Мілана вказала рукою у вікно. — Наче очі чиїсь.
— Очі? — Катя нагнулася до вікна і повела ліхтариком.
— Ха! Попалася! — Мілана залилася сміхом.
— Це взагалі не смішно! — Катя легенько вдарила подругу ліхтариком. — Це не смішно!
— Тоді чого я тут сиджу та заливаюся? — Мілана витерла очі.
— Ненавиджу тебе…
Мілана притулилася до неї та погладила по спині:
— Ой не кажи, мала, ти ж знаєш, що обожнюєш мене.
— Але більше так не роби.
— Гаразд, — Мілана підморгнула.
Вони допили чай, пересунули стіл та стільці до дверей і розстелили спальні мішки на підлозі.
— Як же це класно, — Катя зняла чоботи та пом’яла стопи.
— Що саме? Попасти під зливу і ночувати у загубленій халупі серед лісу? — Мілана подивилася на подругу.
Катя залізла у спальник та потягнулася:
– Та просто вибратись з міста.
– А, – Мілана кивнула. – Так, класно, мабуть…
Вона дістала мобільний та зробила селфі з подругою:
– Потім виставлю у себе, хай заздрять нашому п’ятизірковому готелю з мишами.
Мілана намастила обличчя кремом та залізла у свій спальний мішок. Вона поставила між ними туристичну лампу та зменшила світло до мінімуму.
– Розкажи мені якусь цікаву історію, – Мілана повернулася до подруги. – У тебе ж в голові постійно щось відбувається.
– Про що?
– Та я не знаю, про що завгодно…
Катя замислилася і через хвилину промовила:
– Я розповідала тобі про ельфів на моїй кухні?
– Про ельфів, – Мілана піднялася на лікоть і подивилася на Катю. – На твоїй кухні… такого я ще від тебе не чула.
Катя повернулася до неї і почала розповідь:
– Ну то слухай… Коли я була малою…
– Ти і зараз мала, – перебила розповідь Мілана.
Катя легенько вдарила її по руці:
– Будеш слухати чи ні!?
– Так, вибач! Я просто не втрималася! – Мілана засміялася.
– Коли я була малою, – Катя уважно подивилася на подругу, Мілана закрила рота рукою та намагалася втриматися від жарту. – Мама розповідала мені історії про ельфів, що живуть у нас на кухні. Вона казала, що вони виглядають як люди, тільки маленькі, висотою як половинка олівця.
– Крихітки ельфи, – кивнула Мілана.
– Так, крихітки. Вони дуже розумні і живуть понад п’ятсот років, вони пам’ятають ще ті часи, коли люди зналися з магією, коли всюди були ліси та галявини. З часом, коли люди відійшли від природи та забули про чудеса, декотрі ельфики поселилися у домівках людей, щоб наглядати за ними, допомагати.
– І таки ельфи живуть на твоїй кухні на Русанівці? – здивувалася Мілана.
– Якось вранці вдома я проснулася та пішла на кухню, аби випити кави та поснідати і побачила на столі сліди.
– Тобто? – незрозуміла Мілана.
– Наче хтось ходив по столу босоніж, – Катя глянула на подругу. – Крихітні стопи, пальці та п’ята, прямісінько як у людей, тільки дуже малі.
– Ти це зараз серйозно?
Катя лукаво посміхнулася:
– А хто мене знає.
Вона підклала під голову руки та закрила очі.
– Дякую, от тепер я вже точно не засну, – Мілана сиділа та дивилася на Катю.
– Мама казала, що вони добрі, тому можеш спати.
– Як тепер спати? Тепер тільки про твоїх ельфиків і думаю…
Катя позіхнула та сказала:
– Добрих тобі снів.
– І тобі, – Мілана вимкнула лампу.
За вікном спалахувала блискавка, дівчата лежали тихо, прислуховуючись до звуків у хатинці та в лісі і скоро шепіт дощу приспав їх.
***
Катя проснулася від яскравого сонця і подивилася навкруги. Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться, але, побачивши поряд Мілану, заспокоїлася і все згадала.
Вона тихо вилізла із спальника і подивилася у вікно. За вікном колихалося гілля дерев, про вчорашню зливу нагадували сяючі краплини на траві та листі, вологе свіже повітря, як буває тільки вранці в лісі після сильного дощу.
– Що, вже ранок? – Мілана потягнулася та голосно позіхнула. – Ми все-таки пережили цю ніч.
– Доброго ранку, – привіталася Катя.
– І тобі доброго.
Мілана розстібнула спальник та сіла, вона кліпала сонними очима, роздивляючись кухню. Раптом на вулиці почувся лай собаки та нерозбірливий чоловічий голос.
– Хтось іде, – Катя дивилася на стежину.
Мілана швидко встала та підійшла до вікна:
– Там собака і… хто з нею?
Катя побачила, як із-за дерев вийшов згорблений дідуган, в одній руці тростина, в іншій торба. Пес, трохи схожий мордочкою на вівчарку, підбіг до дверей хатинки і почав принюхуватись, він підійшов до вікна, став передніми лапами на лавку і подивився на дівчат на кухні.
– Хто там, а? – дід підійшов до паркану, двері якого валялися в траві.
Катя відкрила вікно та голосно сказала:
– Доброго ранку.
Мілана вхопила її за плече та потягнула в середину кухні:
– Чорт, мала, ти здуріла?
– Та то звичайний дід, по гриби прийшов чи щось таке, що з тобою? – Катя вирвалася та повернулася до вікна. – Доброго ранку вам.
– А, так то мені не почулося, – дід засміявся та підійшов до хатинки. – А я вже думав, що чую голоси.
Він провів долонею по голові собаки та почухав його за вухом.
– Ми вчора тут потрапили під зливу і заховалися тут, – Катя винувато посміхнулася.
– Так, злива була сильна, всі тутешні дороги та стежини розмило, давно вже такого не було, – дід нахмурився та покачав головою. – Ну як, все гаразд у вас, може потрібно щось?
У вікні з’явилася Мілана:
– Все добре, дякую.
– Ну то і слава Іссу, – дід посміхнувся та підійшов до сараю, який стояв осторонь.
Він причепив на гак торбу і почав складати у неї дрова. Пес сидів поряд та уважно дивився на дівчат, що визирали із вікна.
– Ну що, виходимо? – запитала Катя.
– Так, що нам той дідуган.
Вони прибрали стіл та стільці, що підпирали двері, та вийшли на вулицю. Дід побачив їх та кивнув.
– А ви тут десь поряд живете? – запитала Катя.
– Як сказати, і не поряд, і не далеко… Я прийшов перевірити, чи не побило дах після такої зливи, хоч і вже багато років тут не живу.
– Так це ваша хата? – сказала Мілана.
Дід кинув дрова у торбу і повернувся до них:
– Можна і так сказати… А ви не проти, якщо я пройдусь по кімнатах та перевірю, чи нема води десь?
– Звичайно, це ж ваша хата, – Катя здивувалася. – Ми вже як раз збираємося йти далі.
– Дякую, – дід махнув рукою та пішов слідом за дівчатами.
Поки вони збирали речі, він роздивлявся стелю в кімнатах. Катя, збираючи рюкзак, краєм ока слідкувала за ним, Мілана, вже готова до виходу, стояла на кухні та дивилася на небо, що знову починало хмуритися.
– Наче все гаразд, – дід задоволено кивнув та вийшов на двір.
Катя та Мілана вийшли слідом.
– Дякую, що…
– За що? – здивувався дід.
– Що ми тут зливу перечекали.
– Так ви ж мене і не питали, – дід засміявся, сірі, наче вовчі, очі світилися радістю. – А куди ви далі?
– Повернемося у долину, бо десь там ми збилися з маршруту, – сказала Катя.
Дід подивився на небо і сказав:
– Ох і не знаю, після такої зливи все розмило, і ви бачите, як воно хмуриться? Сьогодні точно знову дощитиме, чи варто йти… Хоча вам краще знати, ви молоді, бігаєте швидко, – він засміявся.
– Ми встигнемо, все буде гаразд, – сказала Мілана, наче переконуючи себе, а не дідугана.
До Каті підійшов пес і доторкнувся мокрим носом до її руки. Вона сіла на коліна, щоб його погладити і перевела погляд на діда.
– Та не бійся, він своїх не кусає, – сказав він.
Катя провела долонями по густій шерсті:
– Який він гарний.
– Мала, ходімо вже, нам потрібно встигнути, – Мілана ступила на стежку. – Дякуємо вам за прихисток.
– Так, дуже вам вдячні, – Катя встала.
– Ви, якщо не встигнете, або ж щось трапиться, то повертайтеся до хатини і тут перечекайте зливу. Я на кухню зараз дров занесу, – сказав дід. – Я завтра сюди знову повернуся, потрібно дещо підправити. Як повернетеся, то там позаду хати є колодязь, вода в ньому добра, чиста.
– Дуже дякую, – Катя посміхнулася. – Але сподіваюся, що дощу таки не буде і ми виберемося.
Дівчата рушили по стежці, Катя повернулася і подивилася на діда, який ніс дрова до хати, пес стояв біля паркану і дивився на дівчину.
– Бувай, – сказала Катя та махнула йому рукою.
***
Земля була волога, чоботи грузли в багнюці, яка з кожним кроком усе щільніше чіплялася до підошви, і кожен крок забирав дедалі більше сил. Дівчата йшли вже годину.
– Якби ж я знала, що буде така погода, то б взяла гумові чоботи, – сказала Катя.
Вона зупинилася і почала зшкрябувати гілкою багнюку з черевиків.
– А я б взагалі лишилася вдома, або у Франику, – зітхнула Мілана.
Небо темнішало, десь далеко почувся грім.
– Ми пройшли десь половину шляху до долини, – Катя подивилася на небо, що виднілося крізь гілля дерев. – Потрібно прискоритися, щоб встигнути вийти.
Мілана витерла підошву черевиків об камінь:
– Легко!
Вона швидко рушила вперед і, зробивши п’ять кроків, підслизнулася і впала в кущі папороті.
– Мілана! – крикнула Катя та підскочила до неї.
– Нога! Допоможи мені!
Катя вхопила її за руку та потягнула на стежину.
– Ти як?
– Я ногу підвернула, – Мілана опустилася на камінь й Катя допомогла їй зняти рюкзак. – Ай, болить…
– Ти можеш на неї хоч трохи стати?
Мілана повільно поставила ногу на землю і ступила на неї:
– Болить сильно.
Почувся грім, вже ближче, Катя подивилася навкруги: ставало темніше, гілля дерев розкачувалося від вітру.
– Слухай, так нам не вийти, повернемося до хатинки та знову там заночуємо, може твоя нога перестане боліти.
– А якщо не перестане? – нахмурилася Мілана.
– Попросимо того діда, щоб передав комусь, що ми тут застрягли, – Катя погладила подругу по коліну. – Що скажеш, дошкутильгаєш до хати?
– Хіба у мене є вибір? – Мілана натягнула дощовик.
Катя допомогла подрузі встати та підставила їй своє плече. Вони повільно та обережно рушили назад до покинутої хатинки. З неба сипалися крихітні краплі дощу, спочатку сором’язливі, вони ставали більшими та захоплювали увесь ліс.
Листя дерев та папороті здригалися від ударів дощу, по стовбурах текла вода.
– Здається, я вже бачу стежку до хати, – Катя поправила капюшон дощовика і подивилася вперед. – Точно, там вже стежка, ми майже дійшли.
– Добре, сподіваюся, дід влаштував генеральне прибирання в хаті, бо я вимагаю найкращих умов, – Мілана крізь біль посміхнулася подрузі.
Вони допленталися до хати та відчинили двері. Катя забрала рюкзак Мілани та поставила його на стілець у коридорі, потім обтрусила свій дощовик від води.
– Сильно болить?
– Та вже менше, але все одно, – Мілана покачала головою.
– Та ти просто хотіла ще раз тут заночувати! За мишами скучила? – Катя засміялася.
– От дурне! – Мілана засміялася та пошкутильгала до кухні.
Катя взяла рюкзаки та потягнула їх за собою.
– Дід не збрехав, – Мілана вказала на акуратно складену стопку дров біля печі та хмиз для розпалки. – Зможемо висушитися та поїсти нормально.
– Слухай, запали піч, а я поки принесу воду з колодязя, хочу помитися.
– О! Домовилися! Я потім теж прийму душ, – Мілана кивнула.
Катя взяла два відра з-під столику, що помітила ще вчора ввечері, натягнула дощовик та вийшла надвір. Вона швидко добігла до колодязя, прибрала дошки і подивилася вниз. Вода була чиста, ні сухого листя, ні гілля.
– Добре, – сказала вона і опустила вниз відро на мотузці.
Набравши воду у відра, Катя подивилася на хатинку, із димаря йшов дим. Вона накрила колодязь дошками, поправила дощовик, взяла відра та повільно попленталася до хати.
– От ти де! – Мілана роздмухувала вогонь. – А я вже думала відправитися на твої пошуки.
Катя поставила одне відро на залізну перекладину печі і видихнула:
– Ми це зробили.
– Зарано розслаблятися, мала. Спочатку нагріємо воду, помиємося, повечеряємо, а потім вже можна буде і відпочити.
– Твоя правда, – посміхнулася Катя.
Дрова тріщали, в кімнаті ставало тепліше. З відра повільно котилися краплі, вони опускалися на залізо печі і миттєво зникали. Мілана сиділа поряд і масажувала свою ногу, вона дивилася на вогонь і наче посміхалася йому.
Катя дістала з рюкзака чай, сіль, печиво, упаковку гречки, дві банки консервів з тунцем та дві булочки «Малятко», які обожнювала з дитинства. Вона вимила туристичну каструлю, насипала у неї гречку, залила водою і поставила на піч.
– Обід справжніх принцес? – усміхнулася Мілана.
– Справжнісіньких, – Катя кивнула.
– Знаєш, я спочатку думала, що та тітка, що нас підвозила, у якої ще карти таро та інші магічні штуки, наврочила нашу подорож, – сказала Мілана. – Просто якось у нас все не задалося, але тепер я думаю, що нам пощастило. Якби ми не збилися зі шляху, то ми б не вийшли на цю хату і мокнули б під дощем у наших нещасних тентах.
– Ми не збилися зі шляху, – Катя покачала головою. – Я тут ходила, просто…
– Що?
– Я не знаю, якось вийшло так, що ми опинилися тут, може, стежка змінилася.
– А стежки можуть мінятися? – здивувалася Мілана.
– Мені мама розповідала якось, що іноді та сама стежка в лісі може вивести у різні місця, – Катя знизала плечима.
– Або ж ми з тобою такі круті мандрівники та знавці лісу, що вийшли хто зна куди…
– Може.
Катя опустила руку у відро і поводила нею:
– Яка тепла! Все, я йду митися.
– Поклич, якщо тобі буде потрібна допомога, – Мілана підморгнула подрузі.
– Збоченка! – Катя взяла відро за дерев’яну ручку і поставила його на підлогу. – Я потім тебе покличу.
– З нетерпінням чекатиму, – Мілана засміялася.
Катя дістала рушник, мило, твердий шампунь, свіжу білизну, футболку та штанці і віднесла в коридор, де залишила на стільці, потім повернулася за водою та півлітровою банкою.
– Я покличу тебе, коли помию голову.
– Буду чекати, – Мілана знову їй підморгнула.
– Як я тебе терплю? – Катя закатила очі і вийшла.
– Бо ти мене любиш, мала! – крикнула їй Мілана.
Катя поставила посеред коридору балійку. Вона нагнулася, вилила на голову повну банку теплої води, потім натерла волосся твердим шампунем. Вони змивала шампунь і дивилася, як піна стікає по волоссю в балійку. Потім вони витерла волосся, зав’язала на голові рушник, роздягнулася та залізла босими ногами в балійку сама.
– Як же класно, – тихо сказала вона.
Катя намилилася, почекала хвилини дві і потім змила з себе густу піну. Кожного разу, коли тепла вода текла по обличчю, зігріваючи її, Катя посміхалася. Нарешті, вона вилізла з балійки, витерлася та перевдягнулася у свіжий одяг.
– Я все! – голосно сказала вона і виплеснула воду з балійки на вулицю.
– Ох, виходить, що я пропустила найцікавіше, – Мілана стояла у дверях кухні. – Класно бути чистою?
– Просто щастя!
Катя посміхнулася подрузі і пішла на кухню.
У каструлі тихо булькала гречка, Катя помішала її та додала трохи води та солі. Вона дістала дві тарілки та поставила їх на стіл.
За вікном все так само йшов дощ і було темно, наче у ранніх сутінках, що завжди наступають несподівано зимою. Десь далеко чувся грім.
– Оце так з’їздили в Карпати…, – зітхнула Катя.
– З ким ти там розмовляєш, подружилася з мишами?
Мілана увійшла на кухню, вона витирала своє довге руде волосся та із усмішкою дивилася на подругу.
– Як твій душ?
– Суцільний холод та дискомфорт, але я вижила і цілком задоволена, – Мілана сховала брудний одяг у пакет та сіла біля пічки. – Що у нас зараз? Обід? Вечеря? Де їдло, мала?
Катя знову помішала гречку та додала туди консерви з тунцем:
– Вже скоро.
– Я б зараз вбила за піцу із сиром! – Мілана нагнулася над каструлею та повела носом над нею. – Слухай, класно пахне!
– Завари чай, все одно поряд стоїш.
– І то правда…
Мілана поставила на піч чайник, потім вдягла кофту та сіла за стіл. Катя помітила, що подруга помітно шкутильгає і насупилася.
– Як твоя нога?
– Трохи набрякла…
– Трохи?
– Ну гаразд, – Мілана зняла шкарпетку і показала синець на стопі.
– Ох, – видихнула Катя. – Давай зробимо холодний компрес.
– Здуріла? Я тільки-но зігрілася! – Мілана зобразила страх та зашкутильгала геть від столу.
– Гаразд! Заспокойся! – Катя засміялася. – Сиди вже, але потім все одно краще компрес зробити, а то ти взагалі не зможеш ступити на ногу.
– Добре… і більше не лякай мене так, ман’ячка!
Мілана посміхалася, вона підійшла до пічки та перемішала гречку.
– Вже скоро.
– Хей, та ти не така вже і безпомічна, – здивувалася Катя.
– Та я багато чого вмію готувати, мене мама постійно саму залишала, ще як я була мала, от і навчилася. Тільки не говори нікому, я багато працювала над моїм іміджем.
– Іміджем інста-дівки із довгими віями та дорогим манікюром?
– Так, – Мілана перемішала гречку та спробувала її. – Готова, нумо вже їстоньки…
Від гречки на тарілках підіймався пар. Дівчата накинулися на їжу, вони й не уявляли, які були голодні.
– Як же це смачно, – промовила із повним ротом Мілана. Вона проковтнула гречку і вказала виделкою на подругу: А що у нас на десерт?
– Печиво, ще є трохи шоколаду, – відповіла та.
– Супер!
Мілана відсунула пусті тарілки на край столика. Потім вона набрала воду в туристичний чайник і поставила його на піч.
– А тепер ти мені зізнаєшся, що бачила в лісі? – запитала Катя.
– Мала, ти про що?
– Ти говорила, що чиїсь очі бачила…
– Бачила, то й що, – Мілана знизила плечі і поставила на столик дві кружки. – То міг бути хто завгодно: їжак, лис, заєць, або просто хтось малий та пухнастий.
– Малий та пухнастий, – повторила за подругою Катя.
– Слухай, ти стільки по цих горах блукаєш і переживаєш за таку дурничку?
– Мама завжди казала, що в лісі є багато такого, з чим краще не зустрічатися. Особливо в дощ, коли нечутно ані кроків, ані подиху.
– От тепер ти мене лякаєш, – Мілана нахмурилася.
В тиші вони пили чай, тільки дощ шепотів щось на вулиці, та краплі билися у вікно, підвіконня та дах. З кожною годиною ставало темніше. Катя закрила вхідні двері та підперла їх стільцем. Вони винесли зайві стільці з кухні, пересунули шафу і розстелили каремати та спальні мішки.
– Як я скучила за своєю електронною книгою, – Мілана розтягнулася на спальному мішку.
– То ти зі мною вже знудилася? – посміхнулася Катя.
– Зовсім ні, просто вночі я просинаюся і довго не можу заснути, і тоді я починаю щось згадувати, думати… і завжди про щось погане, а за книгою можна хоч відволіктися.
– І про що погане ти думаєш?
– Згадую минуле… або вигадую якесь погане майбутнє…
Мілана зняла шкарпетку і побачила темний синець.
– Ох, – сказала Катя. – Так нам складніше буде вийти.
– Та я вже згодна кинути свій рюкзак та всі свої речі, аби тільки завтра вибратися з лісу, дістатися готелю та поспати на м’якому ортопедичному матраці.
– Подивимось завтра, гаразд? – спитала Катя.
– Я серйозно, хоч то й подарунок мого колишнього, я з радістю залишу його тут, – Мілана скривила обличчя та вдарила рукою свій рюкзак.
Катя дивилася у вікно на своє віддзеркалення та гралася вогником свічки. Аж раптом їй здалося, що вона побачила в лісі два вогники, наче очі кицьки. Катя дмухнула на свічку, її відображення у вікні зникло, і вона наблизилася до скла.
Пара вогників дивилися на неї. У сяйві блискавки Катя побачила мокре чорне хутро, довгий ніс та хвіст.
– А ти права, – промовила Катя. – То лисиця, вона зараз підійшла близько і стоїть біля паркану.
– Я завжди права, – Мілана засміялася.
– О, вона залізла у сарай, де дрова, ховається від дощу, така мокра та нещасна…
– Ми теж були мокрі та нещасні, – пробубніла Мілана.
– Я завтра вранці залишу їй там консерву… може, вона голодна…
– Взагалі, можна і не одну, ми ж завтра валимо з лісу, – Мілана знову вдарила рукою свій рюкзак і опустила голову на руки, вона повернулася до подруги і уважно дивилася на неї.
Катя запалила свічку і встала:
– Хочеш, я пошукаю в кімнаті якусь книгу для тебе?
– Дякую, подруго, але я сумніваюся, що тут знайдуться мої улюблені трилери, чи хоча б якась сага про вампірів, яка усипляє за дві хвилини.
Катя поставила свічку на стілець і опустилася на свій спальний мішок. Вони лежали та слухали дощ.
– Чуєш, як краплі б’ють по даху, наче хтось маленький бігає там, – Мілана посміхнулася.
– Ноче під час дощу по дахах хатинок скачуть ельфіки. Скачуть, танцюють та сміються, – Катя підвелася на ліктях і прислухалася. – Дуже схоже, правда?
Мілана прислухалася:
– Хм! Дійсно схоже.
– Слухай, а якби ти могла вибирати, яким лісовим духом бути, що б ти обрала? – серйозним тоном запитала Катя.
–Звісно ж, малим та противним ельфіком, скакала б по дахах голяка, лякала б людей, – Мілана зловісно засміялася. – Я була б класним ельфіком.
– Це точно…
– А ти? – Мілана подивилася на подругу.
– Таким духом, що виводив би людей, які заблукали в лісі на правильну стежку, що веде додому.
– Яка ж ти правильна, аж нудно! – Мілана зареготала.
Катя запротестувала:
– Я не нудна!
– Та то я жартую, розслабся…
– Розслабишся тут з тобою, – Катя драматично зітхнула.
– А ти пам’ятаєш книгу про мавку?
Катя нахмурилася, намагаючись згадати, і за хвилинку промовила:
– А… ти про «Тіні забутих предків»?
– Точно! – Мілана кивнула. – Мавка, якщо я правильно пам’ятаю, там злий дух. Вона кликала Івана за собою голосом дівчини, яку він любив усе життя, і потім він впав з гори вниз.
Катя зітхнула і потягнулася:
– Класна книжка.
– О так, класна.
З дерева впала гілка, звалюючись вниз, вона наче кігтями шкрябала дах хатинки.
– Ти віриш у злих духів лісу? – раптом запитала Мілана і повернула обличчя до подруги.
– Я не знаю, чи вірю у злих духів лісу, але якщо є добрі, звісно ж, що є й злі…
– Наче та мавка з книги?
– Так, але її можна прогнати, знавши пояса чи рушник і кинути їй під ноги, чи суху м’яту запалити, або ж відкупитися від неї. Віддати їй красиву хустинку або ж сорочку.
Мілана видихнула:
– Добре, що мавки тільки чоловіків зманюють і нам з тобою боятися нічого.
– Взагалі, вони і дівчат хапають.
– Тобто?
– Просто, як побачиш в Карпатах, в лісі, красиву дівчину, що в руках несе вінок з квітів, то тікай від неї. Не давай їй надіти той вінок тобі на голову, яким би красивим він не був, – Катя поправила волосся. – Мавка буде хвалити твою красу, волосся, буде посміхатися тобі, щоб ти тільки погодилася прикрасити волосся віночком чи заплести тобі косу.
– Це тобі мама розказувала? – Мілана нахмурилася і дивилася на подругу.
– Так, мама…
Мілана нервово засміялася:
– От тепер я точно не засну.
– Не бійся, у мене з собою є суха м’ята, – Катя кивнула на рюкзак, що лежав біля стіни.
– Ти жартуєш?
– Хто зна, – Катя засміялася.
– Подруго, ти мене до інфаркту доведеш такими жартами.
– Та я серйозно, я завжди беру з собою в подорож м’яту, люблю додавати її в чай…
– І мавок відлякувати, – перебила її Мілана.
Катя знизила плечима і закрила очі.
– Доброї ночі, мала, – Мілана позіхнула і загасила свічки.
– Доброї ночі.
Катя загасила всі свічки, окрім однієї, зручно закуталася у свій улюблений светр, що колись носила її мама. Вона слухала дощ і повільно засинала, аж раптом їй почувся тихий дівочий сміх біля вікна.
Затамувавши подих, Катя прислуховувалася і за хвилину знову почула сміх на вулиці біля самого вікна.
Вона повільно піднялася, взяла ліхтарик і навела його на скло: вона побачила слід від долоні, який вже за мить почав повільно танути, аж доки від долоні не лишилося й крихітного натяку.
– Що це? – видихнула Катя і направила ліхтарик у різні кутки двору, але нікого так і не побачила. Тільки краплі дощу сяяли у промені ліхтарика.
Катя подивилася на Мілану, та тихо спала, зарившись обличчям у кофту.
– Мені привиділося?
Вона тихо вийшла з кухні, аби перевірити двері в хатинку. Двері були замкнені на засов й підперті стільцем, але Катя все одно потягнула за ручку.
– Мала, ти де? – гукнула її Мілана.
– Я тут, – Катя повернулася на кухню та сіла на свій спальний мішок. – Ходила перевіряти двері.
– Ти мене налякала, – пробубніла сонним голосом Мілана.
– Мені наснилося всяке…
– Лягай вже спати.
Катя вирішила не розповідати подрузі про дівочий сміх та слід від долоні, вона не хотіла марно лякати Мілану, тим більше, що й сама не була впевнена, що то їй не привиділося. Вона дістала з рюкзака пакет із м’ятою і залишила декілька листочків біля вікна.
***
Катя проснулася рано. Вона тихенько, аби не розбудити подругу, вилізла із спального мішка, взяла одежу, вийшла з кухні і зачинила за собою двері. Швидко одягнувшись, вона вийшла на вулицю. Від ранкового туману ліс був сірий, наче хтось забув додати яскравих фарб. Холодне та вологе повітря, мокра трава та дерева з крапельками дощу на гілках.
Катя глибоко вдихнула і сильніше закуталася у светр. Вона повернулася і подивилася на вікно.
– Що це? – вона побачила невеличкий букет із польових квітів на лавці біля вікна. Червоні, жовті, сині… Квіти були живі, наче хтось щойно поклав їх сюди.
Вона повернулася до лісу і почала вдивлятися в ліс, що вже потроху повертав собі звичайні кольори.
Десь серед дерев почувся тріск, і на стежку до хатинки вискочив пес.
– Ой, це ти, – Катя присіла і покликала песика, і той повільно підійшов до неї і тицнув носом у долоню.
– А де твій господар?
Пес повернув голову в сторону лісу, де у тумані чувся тихий голос та хрускіт гілок.
Дід вийшов на стежку і, побачивши Катю, сказав:
– Ти так рано прокинулася? Невже виспалася?
– Доброго ранку, так, виспалася, – Катя посміхнулася.
– Я присяду тут, ти не проти? – дід вказав на лавку під вікном. – Щось я втомився.
– Та це ж ваша хата, – Катя скромно посміхнулася. – Я перевірила стелю у всіх кімнатах, води немає, все гаразд.
– От добра ти душа, – дід усміхнувся та підійшов до лавки, побачивши квіти, встромлені в щілину, він нахмурився. – Це твій букетик?
– Він був тут, коли я прокинулася, – Катя уважно подивилася на нього. – Я думала, то ви.
– Та я вже давно вийшов з того віку, аби до дівчат залицятися.
Дід повернувся в сторону лісу і подивився в різні сторони, наче виглядаючи кого.
– Може, вітром принесло? – запитала Катя.
– Якби ж то…, – дід покачав головою, взяв квіти в руки та сів на лавку. Він вийняв з кишені куртки носовичок і витер лоба. – Як би ж то…
Він розглядав квіти і щось бурмотів собі під носа.
– Може, їх приніс хтось, хто живе поряд? – Катя з тривогою дивилася на квіти.
– Поряд нікого немає.
– Ясно…
Пес підійшов до господаря і понюхав квіти, впізнавши запах, він заскавчав і притулився до діда. Той із ніжністю почухав його шию та за вушком.
– Все гаразд, все гаразд…
Гілки дерев заколихалися, наче ліс нарешті прокинувся.
– Дівча, слухай сюди, – почав дід, не відводячи очей від лісу. – Буди свою подругу і рушайте в долину. Стежки розмило, але ви сильні та зможете пройти. Раніше б я радив залишитися тут ще на одну ніч, але не тепер… Тільки рушати потрібно зараз, бо часу дуже мало.
– Ми не можемо, – Катя нахмурилася.
Дід повернувся до неї:
– Тобто?
– Мілана сильно підвернула ногу, ввечері вона ледь могла ступити на неї.
– Біда…
Дід покачав головою, потім подивився на квіти в руках і кинув їх в сторону, в кущі.
– Щось сталося? – Катя сіла на лавку поряд.
– Квіти, – він кивнув в сторону, де тепер валявся букетик. – Поганий знак.
– Знак…, – проговорила Катя, її серце на мить зупинилося від згадки про дівочий сміх за вікном.
– Можеш думати, що я здурів, але сьогодні ви тут зустрінетеся із…
– Прийде мавка, так?
– То ти знаєш про них? – здивувався дід.
– Мені мама багато розповідала про них.
– То вона мудра жінка.
– Так, мудра…
– Мавка спробує обдурити вас, кликатиме, але ви не слухайте її. Залишайтеся біля хати або взагалі в хаті. І не виходьте з хати наодинці.
Дід вийняв з кишені мішечок з сухою травою і передав його дівчині.
– Як я піду, кинь трохи на стежку, біля дверей та вікон хати, добре?
– Добре, дякую.
– Розумна дівчина…
– Я все ще не знаю, як вас звати.
– Матвій Йосипович, – дід простягнув їй руку.
– А мене звати Катя, а там Мілана спить.
– Дуже приємно, Катю.
Серед дерев закричав птах, з лісу наче повіяло холодом.
– А ви бачили її? – Катя сховала руки в рукава светра.
Обличчя діда стало похмурим:
– Бачив… вона забрала мою дружину років тридцять назад.
– Ох…
– Ганна, так дружину звали, сильно захворіла і думки її переплуталися. Вона побачила свою матір та сестер і все казала, що вони кличуть її. Вона чула їх, як вони звали її в ліс.
Дід витер сльозу, що покотилася по щоці.
– Я заснув і Ганна вийшла в ліс і зникла. Я тоді не вірив в духів лісу, але коли через рік Ганна прийшла до хати і кликала мене… така юна… така щаслива… Я… повірив…
Дід запнувся і намагався зробити вдих. Нарешті вдихнувши, він продовжив:
– Того дня моя сестра навідувала мене, вона побачила, як я йду до Мавки. Я вже простягнув до неї руку, як сестра облила Мавку водою із м’ятою. Та закричала, її обличчя стало сірим, а очі чорними. Вона втекла назад в ліс. Тоді я й повірив в духів.
З лісу почулася ніжна мелодія, хтось заграв на сопілці близько до хатинки. Катя з дідом з тривогою подивилися на ліс, пес тихо загарчав і сховався за ногою старого.
– Бавиться з нами, – сказав дід.
– Матвію, – тепер з лісу чувся жіночий голос. – Чи ти більше мене не любиш?
Дід важко вдихнув, з очей бризнули сльози.
– Геть! – він підвівся і погрозив голосу кулаком. – Кажу тобі, йди геть!
Він схопився за серце і, опираючись рукою об лавку, повільно сів на землю.
Катя опустилася біля нього:
– Вам погано?
– Стережись мавки, доню, – прошепотів він.
– Я допоможу вам, – Катя закинула його руку собі на спину. – Тримайтеся.
На двір вийшла Мілана, вона побачила Катю і пошкутульгала їй на допомогу.
– Що тут сталося? Серцевий напад?
– Віднесемо його в спальню, – сказала Катя.
Мілана, обережно ступаючи на праву ногу, допомогла відтягнути діда в спальну кімнату. Вони поклали його на ліжко, Катя дістала із шафи наволочку і заправила подушку і вкрила діда покривалом та хусткою. Біля ліжка сів пес, він жалібно скавчав і поклав підборіддя на руку старого.
– Зможемо лікаря викликати? – запитала Мілана.
– Не треба лікаря, все пройде, – тихо сказав дід. – Дайте полежати трохи.
– Ми маємо викликати лікаря, це ж серйозно, – Катя сжала його руку.
– Не пускайте її в будинок… не слухайте її…
– Що він каже? – не зрозуміла Мілана.
Катя схопила її за плече і повернула до себе:
– Мілана, слухай мене, щоб не сталося, не виходь з хати…
– Що ти таке кажеш? – не зрозуміла та.
– Просто залишайся всередині! – Катя витягнула з кишені мішечок трав і вийшла з кімнати.
За огорожею, притулившись спиною до стовбура ялинки, стояла красива жінка. Довга біла сорочка із вишитими рукавами, босі ноги, мокрі від вологої землі та трави. До ніг причепилися листя та пелюстки квітів. Довге каштанове волосся заплетене в косу, на голові віночок із квітів.
Катя дивилася на жінку. Та була схожа на дружину старого, хіба що риси її обличчя здавалися хижими, як у лисиці. Жінка тримала в руках букетик із квітів, піднесла його до красивого акуратного, як у ляльки, носа, вдихнула запах квітів і посміхнулася.
– Ти не прийняла мої квіти…, – сказала Мавка. – Дивно, я думала, що вони тобі сподобаються.
Катя мовчала.
– Хіба ж це не твої улюблені? – Мавка хижо посміхнулася.
– Звідки ти знаєш? – нарешті змогла вимовити Катя.
– Ох, люба, я багато чого знаю…
Мавка дмухнула на квіти й ті розпустилися. Вона схилила голову трохи набік, наче кицька, яка прислуховується до миші в норі, і рушила до хатинки.
Катя тремтячими руками намагалася відкрити мішечок із травами, що дав їй старий, але не могла опанувати свої руки. Мавка йшла повільно і була вже за чотири кроки від неї, як Катя впустила мішечок на землю, опустилася на коліна і закрила очі руками.
– Люба, ну що з тобою? – Мавка сіла поряд, підняла мішечок і поклала його дівчинці на коліна. – Ось, тримай.
– Катя! – закричала у вікні Мілана і зашкутильгала зі спальні в коридор. – Я йду!
– Залишайся в будинку! – тільки й викрикнула Катя.
Час наче зупинився, Мавка з материнською ніжністю провела красивими тонкими пальцями по волоссю дівчини. Вона прибрала руки Каті від обличчя.
– Люба, подивись на мене, – сказала Мавка.
– Ні, – прошепотіла Катя.
Мавка посміхнулася, обняла її і почала колихати, наче дитину, що плаче.
– Скільки ж у тобі смутку, моя маленька.
Катя впізнала голос і розплакалася, вона розкрила очі і подивилася на Мавку.
– Я заберу весь твій смуток і ти знову будеш щаслива, як колись.
Мавка почала наспівувати колискову. Катя відчула спокій, який не відчувала вже дуже давно. Вона обняла Мавку і зарилася обличчям в її білу сорочку.
– Давай тепер заплетемо тобі косу, добре?
– Добре, – тихо відповіла Катя.
Тоненькі пальчики Мавки швидко перебирали волосся. Вона гладила дівчину по голові і щоці і промовляла якісь невідомі слова.
– Тепер все буде гаразд, моя маленька… все буде гаразд…
Мілана вискочила із хатинки:
– Катя!
На якусь мить Мілана побачила подругу в обіймах красивої жінки, що була схожа на матір Каті. За мить жінка зникла, лишивши після себе лише прим’яту траву та букетик квітів.
– Що з тобою, підіймайся! – Мілана опустилася на коліна перед подругою.
Катя глибоко вдихнула і відповіла:
– Все гаразд.
– Точно? – здивувалася Мілана.
– Точно, – Катя посміхнулася і обійняла подругу. – Все дуже добре.
Вони підвелися.
– Що це? – Мілана підняла мішечок, що лежав поряд.
Катя навіть не глянувши відповіла:
– А… можеш викинути…
***
Матвій прокинувся і повільно підвівся на ліжку. Пес голосно гавкнув, заскочив на ліжко і облизнув господаря в щоку.
– Все добре, я живий, – дід почухав собаку за вушком. – Я живий.
Він встав і, хапаючись за стіни, вийшов на вулицю. Яскраво сяяло сонце, крізь гілля дерев було видно блакитне небо без єдиної хмарки. На дворі стояла Мілана, одягнена і зібрана в довгу дорогу.
– Що сталося? – запитав дід.
– О, ви прокинулися! – Мілана посміхнулася. – Ну ви нас і налякали…
– А де Катя?
– Вона взяла рюкзак і пішла перевірити, чи можна пройти.
– То все гаразд? – здивувався дід.
– Так, все гаразд, – сказала Мілана.
– Можна йти! – почувся з лісу голос Каті. – Мілано, ходімо, я знайшла стежку!
– Дід прокинувся! – голосно відповіла та. – Ти чуєш?
Старий вдивлявся в ліс, намагаючись розгледіти дівчину.
– Побігла далі, мабуть. Ну все, спасибі вам за притулок, – Мілана протягнула руку. – Серйозно, велике вам спасибі, і я залишу тут вам рюкзак, бо тягнути його не хочу. Подарунок!
– А Катя не повернеться попрощатися? – промовив старий. Обличчя його стало похмурим.
– Вона не хотіла вас тривожити, сказала, що ми зараз вийдемо з лісу і скажемо в селі, що вам зле, щоб хтось прийшов та перевірив вас.
– То зайве, – дід махнув рукою.
– Впевнені?
– Так.
– Скоріше б дістатися дому, – Мілана поправила сумку і посміхнулася старому.
– Точно все гаразд? Як твоя нога? Ти зможеш йти?
– Все добре, – Мілана поворушила стопою. – Катя дістала якісь трави з лісу і приклала до ноги, і все пройшло.
– Розумна дівчина, – дід кивнув.
Він сидів на лавці біля вікна і дивився, як Мілана поступово зникла серед дерев. Пес сидів поряд і дивився на стежку, яка йшла до лісу.
– Не знаю, – промовив старий. – Ох, не знаю…
***
Катя та Мілана спустилися на станцію «Вокзальна» й як раз встигли зайняти місце в першому ж потязі метро.
– Проведеш мене? – запитала Катя. – Сумно повертатися в пусту квартиру.
– Звісно, мала, – Мілана кивнула і в черговий раз провела долонею по волоссю подруги. – Як гарно ти заплела косу, мене навчиш?
– Я й тобі заплету вдома, – Катя посміхнулася. – Хочеш?
– Точно не сьогодні, мені потрібен душ і маска для волосся, – Мілана покачала головою.
За сім станцій вони вже були на «Лівобережці». Вони швидко дісталися каналу і йшли через міст на Русанівку. В небі метушилися чайки, у воді плескалися дикі качки.
– Класно тут, – сказала Мілана.
Стара висока липа, що росла напроти під’їзду, зустріла дівчат шелестом листя та співом птахів. Дівчата піднялися в квартиру Каті і скинули сумки та рюкзак.
– Ото була пригода, так мала? – запитала Мілана.
– Так.
Катя пройшлася по квартирі, провела пальцями по квітам та рослинам, що стояли підвіконні.
– Ну все, я додому, – Мілана відчинила двері.
– Сьогодні побачимося? – запитала Катя.
– Так, – Мілана міцно обійняла подругу.
За мить вона відчула льодяний подих на своїй шиї. Катя провела пальцями по волоссю Мілани, від чого та здригнулася і зробила крок назад.
– Яка ж ти гарна, – Катя хижо посміхнулася.
– Скажеш ще, – Мілана, не відводячи погляду від Каті відкрила двері, відступила ще на два кроки і вийшла з квартири. – Побачимося.
Катя схилила голову в сторону і тихо засміялася:
– Не сумнівайся, люба.
Мілана швидко спустилася по сходах вниз і вилетіла на вулицю. Вона пройшла декілька кроків і глянула у вікно другого поверху. Катя стояла і дивилася на неї, риси її обличчя здавалися хижими.
– Та хто ти така? – прошепотіла Мілана.
Катя відійшла від вікна і розчинилася в темряві кімнати, на одну мить її очі спалахнули блакитними вогниками.
