Талановита Улюблениця
***
Світ з’їхав із глузду. А може, він завжди був таким? Напевно — так. Бо як інакше пояснити, чому щасливих пар більше не існує? Закохані лишилися у книжках, піснях, віршах. А по планеті тепер блукають ті, хто навчився уникати любові, наче найзаразнішого вірусу.
Я зустріла його на узбіччі життя — саме там, де кінчаються дороги і стихають людські кроки. Прибилася туди в надії нікого не зустріти, крім старості, а згодом і смерті. Нікого! Це було моє життєво необхідне правило.
Любов… Вона не обирає найкращого. Вона просто обирає того, хто трапився, хто з’явився поруч, зависнув біля тебе, як випадкова тінь. Є нестримне бажання — кохати. Хоч кого-небудь, аби когось. Ти ніби робот, який чекає на активацію: володар став перед тобою — і натиснув кнопку. І все, тебе ввімкнули. Ти миттєво закохався.
Я жила на узбіччі. Нікого поруч, нікого в думках. Чисто від усіх. Зачистила свій світ від усіх, бо знала, що можу закохатися. А кохання — це смерть.
З чого все почалося? Ніхто вже не пам’ятає. Просто одного дня закохані почали помирати. Один за одним. Один за одним... Ховатися було марно. Мовчати — теж. Тіла випускали в повітря якусь хімію, на запах якої зліталися голодні потвори. Звідки вони взялися — невідомо. Вони виринали з порожнечі й накидалися на людей. І за мить... залишалася лише купка обгризених кісток.
У потвор була своя дивна вибірковість, хоч самі вони й були суцільною потворністю. Вони пожирали тільки тих, хто кохав взаємно — і завжди лише одного з двох. Перебірливі, правда? Тож не дивно, що щасливих людей більше не залишилося. В моєму світі так:
— Або ти закоханий, а тебе ігнорують і виводять із свого життя наче блох із собаки чи пляму на штанях.
— Або твоє кохання всього життя зжерли на твоїх очах.
— Або ти — кістки.
— Або такі, як я — ті, хто живуть на узбіччі життя й заздрять тим, хто встиг зустріти старість.
***
Я їх бачу… Вони постійно шмигають поруч і вбирають у ніздрі моє повітря. Вже звикла. Але все одно страшно по ночах.
Мені сняться дуже кольорові, надто реальні сни. Наче хтось вмикає кіно від титрів до титрів, а я — глядач, який не може знайти пульт. Що сниться? Усяке. Гарно, коли це жахи, погано, коли еротика чи ще ширше й глибше. Мозку байдуже: сон це, згадка, уява чи реальність. Він усе ховає до кишені пам’яті й переконаний, що це було насправді. А потім — пояснюй тварюкам пітьми, що то був сон, що я нікого не кохаю і навіть не збиралась. Марно.
Я навчилася вбивати сни — оковитою. Щоб ніяких фільмів. Щоб сто відсотків пітьми. Бо одного разу… Тепер у мене замість носа — два тунелі, що йдуть углиб черепа. Я навіть не встигла запам’ятати той сон, коли хімія стрілою вирвалася назовні, а на запах збіглася зграя голодних потвор. І, мабуть, добре, що не запам’ятала: мозок крутив би той спалах почуттів знову й знову, як платівку без пауз.
Знаю лише одне — кохання тоді було взаємним. Бо якби ні, мене б не гризли. І цю думку я тепер мушу постійно глушити — афірмаціями, викривленими образами, спотвореними фантазіями. Добре, що я це вмію.
Потворою стала й сама. Так безпечніше. Щоб ніхто не дивився, не задивлявся, не закохувався. Я викреслила з життя майже все: мило, шампунь, зубну пасту, гребінець… навіть дзеркало. Не бачу сенсу перелічувати решту. Я майже стерла людину в собі.
У моєму світі все перевернулося. Те, що колись було добрим і правильним, стало смертельно небезпечним. Жодних вітань і лагідних слів. Ніяких посмішок чи обіймів. Без дружби й ділових стосунків. Ніяких «очі в очі», компліментів чи допомоги. Бо кожен крок може привести тебе до званої вечері, на яку ти не запрошений. Бо ти — і є вечеря.
***
Моє нещасливе дитинство… Як же важко було матері з цим безумовним коханням. «Агапе» — треба ж було вигадати таке слово. Що робити, щоб вижити? Зненавидіти. Мама не змогла — тож це зробила я. Як же вона мені в цьому допомагала!
Ранок. Весна, співають птахи й пахне бузком. Я прокинулася в темному підвалі, встала на ціпочки й намагалася заглянути в маленьке вузьке віконце.
— Геть від вікна! — заволала мама і вдарила мене смердючим, вологим віхтем.
— Я трохи… — почала я, але слів уже не було. Мама зав’язала віхоть у вузол, щоб боліло гостріше, й почала лупцювати мене з шаленою швидкістю. Я впала на брудну підлогу, прикрила голову руками й провалилася в темряву. Коли знову відкрила очі, страшна жінка вже зникла. Оглянувшись, і не побачивши купи кісток, я зарепетувала:
— Ненавиджу тебе! Ненавиджу!
— От і добре, — донеслося здалеку з першого поверху.
Я ніколи не виходила з підвалу й навіть не могла уявити, що відбувається над моєю головою. Та по стуку ніг здогадалася: у будинку живе лише одна зла істота — моя мати.
Одного разу двері в підвал відчинилися, і влетіла фурія. Вона збігала сходами, натискаючи на щаблі під матерні вигуки:
— Збирайся! Хутко! Марш з мого дому!
— Куди? — прошептала я.
— Не закудикувай дорогу! Ти будеш жити в притулку. Там тебе ніхто ніколи не полюбить.
Так я опинилася в притулку — моторошному будинку, нашпигованому виродками й вовкулаками в сукнях.
***
Притулок… Праця, праця, праця — і один предмет у розкладі: булінг. Усі маленькі виродки знали його досконало, я — не виняток. Я ненавиділа всіх. І це було взаємно. Доки до лоба не вилізли підліткові прищі. Річ не в гнійних опаришах, а в гормонах. На щастя, за час росту ми всі добряче пошматували одне одного — так, щоб нікому не впасти в око. А потім з’явилися груди, наче гриби на галявині. Їх стало видно. На них стали дивитися. Мене почали помічати. І це був дурний знак.
Я спала з ножем під подушкою, як і всі.
— Спиш? — прошептав сусід по нарах.
— Намагаюся…
— Ти мені не подобаєшся.
— Чудово! — відповіла я з радістю.
Вскочивши з дірявого мотлоху, я подивилася в очі хлопця. Вони були блакитного кольору, яким повинно бути небо. Його вії кліпали наче метелики… А голос — теплий, хрусткий, як сухий хліб.
— Ненавиджу тебе! — випалила я.
— І я тебе! — відповів він.
За вікном пролунав шурхіт, і ми обоє знали — наші слова брехливі.
— Швидше, зроби щось огидне! Швидше! — закричав він.
— І ти зроби! — зойкнула я.
Я витягнула з носа соплю й поклала її на язик. Він, задоволено, мовив:
— Добре, що на вечерю дали квасолю й кукурудзу, — і дуже голосно перднув.
— О! Попускає, — прошепотіла я, здавленим голосом.
— Точно, — видихнув він.
— У кімнату влетіли потвори мороку. Вони винюхували, прислухалися, роздивлялися.
— Тут для вас їжі нема! — гучно крикнула я.
— Хтось сьогодні голодним ляже спати, — посміхнувся він.
— Ми переглянулися, посміхнулися і…
— Артилерія у бій! — закричала я, злизуючи з пальців сіру з вух.
— Хвала квасолі! — підхопив він і продовжив те, що не довів до кінця.
— Ненавиджу тебе!
— І я тебе!
Ми відвернулися один від одного, сіли на підлогу й спостерігали за тварюками. Вони ще трохи побігали й полетіли геть. Я дивилася на кістки, розкидані по всій кімнаті.
— Ти пам’ятаєш Оксанку з Павлом? — тихо запитала я.
— Пам’ятаю. А й Ольгу з Дмитром. І ще... — відповів він.
— Їх багато. Перерахувати всіх — і року не вистачить.
— Мені страшно...
— Чому?
— Бо вони теж вмикали важку артилерію. Але потім це перестало брати.
— Що ж тоді робити?
— Один із нас мусить піти з притулку. Прямо зараз.
— Один із нас? І хто ж? І навіщо саме зараз? Потвори ж пішли — значить ми не закохані.
— Це ненадовго, — підсумував він. — Треба дотягнути до ранку.
— Згодна. Ненавиджу тебе!
— І я тебе...
***
Наступного ранку я прокинулася дуже рано — мала термінові справи. Дістала з-під подушки ніж і маленьке щербате дзеркальце. Подивилася на себе — занадто гарна для цього світу. Тож вирізала на лобі всі прищі — зі шкірою, з м’ясом, до кістки. Я дивилася на себе і бачила, як текли струмки крові і сліз.
— Соплі ще додай, — промовив хлопець.
— Обов’язково! — відповіла я, висмаркавшись у спідницю.
Цього разу йому навіть не треба було нічого робити — я бачила огиду в його очах на мою адресу. І це було добре.
У їдальні стояла дивна тиша, така, яку можна назвати затишком, якщо не знати, що ти в притулку. Купка виродків, миски, кістки. Їжі давали мало, тому пустий шлунок постійно вив, наче вовк на повний місяць. Я злизувала кров, що потрапляла до рота, і зиркала навколо. Мій нічний співрозмовник забився в кут, сів спиною до мене й жував щось із миски. Я підійшла.
— Не бійся.
— А я й не боюся. Ти себе у дзеркало бачила?
— Бачила. А де ти взяв їжу?
— Пам’ятаєш Олексія?
— Звісно. А що, не голодний був?
— Таке... — протягнув він. — Йому нічим їсти і нікуди складати.
— Тобто?
— Сама не здогадуєшся? Бачиш Христю, що несамовито ридає?
— Бачу, — сумно сказала я. — Олексій став кормом.
Довго сумувати не довелося — в їдальню влетіли тварюки.
— Артилерія! — заверещала я.
— Не бійся, — зупинив мене він, — це не по нас. Бачити тебе не можу. Ненавиджу тебе!
— І я тебе!
Я стояла й дивилася, як різнокольорові потвори обліпили дівчину. Вони чавкали, гарчали, метушилися, жадібно рвали плоть на шмаття. Вона кричала, аж доки не стихла. Її зжерли на очах у її хлопця. Я озирнулася на нього. Він дістав ножа й перерізав собі горлянку. Ще мить — і на купу кісток впав новий труп. Я підійшла ближче, сіла на місце дівчини й підтягнула до себе миску з квасолею.
— Неприємного тебі апетиту, — долинуло до мене.
— І тобі хворіти.
— Ненавиджу тебе!
— І я тебе!
— Ти не проти? Я з’їм і порцію трупу?
— Валяй… в тебе ж тестостерон.
Від слова «тестостерон» у мене почервоніло обличчя, і я подумала, як же круто, що воно все залите кров’ю, сльозами й соплями. Він цього не побачить, а значить не здогадається, що я на нього запала по самі вуха.
Ми сьорбали гидоту з квасолі й кукурудзи — швидко, жадібно, наче хтось ось-ось воскресне й відбере. Обоє знали: довго так не протягнемо. Скоро навіть важка артилерія не допоможе, хоч сідай срати на одному полі.
— А ти б себе вбила? — запитав він.
— Це краще, ніж бути обідом. Але навіщо питаєш? Я ж тебе ненавиджу!
— І я тебе!
Малі виродки в притулку зникали швидко, як аванс. Їх ніхто не рахував. Ті, що залишалися живими, працювали від світанку до ночі. Одна робота — вигрібати й спалювати кістки. І коли день за днем ти копирсаєшся в попелі, а в перервах буліш інших і береш собі на груди булінг, то тобі вже не до кохання. Але вночі... вночі буває важко.
***
— Спиш?
— Намагаюся, — відповіла я, повертаючи до нього своє закривавлене обличчя.
— Страхітько! У тебе обличчя ще й набрякле.
— Буває. Добре, що ти з моїм скелетом зараз не розмовляєш. І що завтра тобі не доведеться змітати мене на совок.
— Не бери важкого до голови, — посміхнувся він. — І не накручуй себе. Такою тебе я точно не покохаю.
— Це надихає, — відповіла я сухо. — А ти не думав, чому ці потвори такі різні? Різнокольорові, строкаті, ніби хтось складав їх із залишків іншого світу. У деяких — візерунки: смужки, кружальця, навіть тваринні форми. Я дивлюся на них і думаю: колись це, мабуть, було щось м’яке. Тепле. Людське.
— Думав. Але нічого не надумав. А яка тобі різниця? Хіба це має значення — які саме з них тебе з’їдять? Чи тобі, як дівчині, хочеться, щоб це були ті з малюнками рожевих єдинорогів?
— Ні. Я просто хочу знати.
— Коли дівчата кажуть «просто», це завжди означає, що комусь буде непереливки.
— Не буде, — посміхнулася я. Радше, розтягнула губи й зойкнула. — Шкіра тягнеться неприємно, коле, пече.
— То вмийся, — спокійно порадив хлопець.
— З глузду з’їхав?
— Ой! Ні-ні-ні! Залишайся так, чарівна моя.
Десь під панциром із крові, соплів і сліз по щоках розлилося тепло. Мене заливало зсередини, тож я відвернулася. Я встигла закохатися — і це ніколи не мине.
***
Спершу все почалося з тварин, птахів, ссавців. Не з усіх, а з тих, у кого в генах був закладений принцип взаємності та вірності. Кудись поділися пінгвіни, лебеді, журавлі, вовки, бобри, альбатроси, гуси, видри, навіть морські коники. Зникли ті, хто знав: любов — не випадковість, а призначення, яке стало вироком.
Потім черга дійшла до домашніх улюбленців — котів і собак. Вони не знали, що не можна кохати своїх господарів. А господарі не вміли не кохати: одразу виплескувалися: серотонін, акситоцин і дофамін. І на цей коктейль зліталися кольорові монстри.
До людей черга дійшла останньою, бо тільки люди вміють масово жити без любові. Інститут шлюбу розвалився. Діти перестали народжуватися — точніше, їх перестали народжувати налякані жінки, які чули оте дивне слово «агапе». Якщо й народжували, то відразу вдягали на них кайдани й замикали в підвалах, щоб потім віддати в дитбудинки.
Людство монотонно вимерло. У живих залишалися лише покидьки різних калібрів. І я — один із них. Закоханий покидьок, який до шаленого верещання боїться, що його покохають у відповідь.
***
Я втекла вночі. Дитбудинок залишився позаду, як прогнилий зуб, що випав сам. Дорога вела до міста, де, казали, ще можна жити. Точніше — виживати, існувати, вбивати час. Місто соціопатів і психопатів. Не тихе — беземоційне. Порожнє, як консервна банка після обіду.
Тут мешканці народжувалися вже готовими до виживання. Без домішок довіри, ніжності, бажання торкатися. Вони розмовляли, але слова не мали інтонацій. Їхні очі — чисті, сухі, стерильні, ніби промиті антисептиком. Я дивилася на їхні обличчя: спокійні, як у тих, хто вже пережив кінець світу й тепер просто прибирає сміття після апокаліпсису.
Я причепилася до них, як повітряна кулька до гілки. Вчепилася міцно й стерла емоції з обличчя — того самого, порізаного до кістки.
— Що з тобою сталося? — спитав хтось.
Озирнувшись, я побачила хлопця приблизно мого віку. Підліток, як підліток. Тільки очі — без вогників. «Психопат», — промайнуло в голові. — «От і чудово». Найстійкіший підвид людей. Таргани вимруть раніше, ніж вони.
— Впала на граблі, — відповіла я.
— Зрозуміло. Хочеш перекусити?
— Звісно.
— Він дістав булку із ковбасою й подав мені. Я вчепилася в неї зубами — і відчула щось неїстівне.
— Пластик?
— Ні! Ти що, це їжа.
— А чому на смак як пластик?
— Ти що, не місцева?
— Ні... — протягнула я, зазираючи йому в очі, сподіваючись побачити там бодай тінь душі.
Але там було порожньо. Абсолютно. І я зрозуміла: коли психопати готують їжу, вони не можуть вкласти в неї душу. Бо її просто немає. Тому що б вони не робили — на виході виходить пластик. Я стерла з обличчя свої здогадки, увімкнула байдужість і запитала:
— Ти місцевий?
— Так. Мене тут жінка одна народила. Навіть не знаю, де вона зараз. Батька я в очі не бачив. Є брати, сестри... не знаю, скільки їх штук. Ми не спілкуємося.
— А населення велике?
— Щороку менше. Але всі доживають до старості. Раніше дітей народжували, бо «так треба». А тепер усі ці лозунги: «обирай себе», «зона комфорту», «живи в моменті»... От і ніхто не народжує. Навіщо?
Я хотіла сказати — «щоб кохати», але ковтнула це слово. Воно звучало б тут як лайка. Вирішила змінити тему: від його байдужості мене почало нудити, як від порожнього дзвону.
— Не знаєш, тут хтось здає кімнату?
— Та заходь у будь-який будинок, займай ліжко. Усім байдуже, хто поруч. Хочеш — приходь до мене.
— «Хочеш»? Звідки в мене бажання? Чи це в тебе такий гумор? — спитала я, граючи роль.
— Це просто слово, як і всі інші. Ну що, йдемо?
І ми рушили довгими, холодними, сірими вуличками. З вікон долинав запах пластику — господині чаклували над своїми стерильними вечерями. Без сміху, без плачу. Ніхто не говорив голосно, та й загалом говорили мало: «відійди», «дай пройти», «дай». Але місто жило.
Я спостерігала за мешканцями, намагаючись перейняти їхню манеру спілкування й стати «своєю». А ще — дивилася на цього хлопця й змушувала себе закохатися. Як то кажуть, клин вибивають клином.
Він привів мене до центральної площі міста. Там — сцена. Величезна, чорна, ніби зшита з попелу. Навколо — натовпи соціопатів. Тихих. Спокійних. Байдужих. Мов кам’яних.
— Буде концерт? — спитала я.
— Може й так. Ти ж не місцева. Це місце розплати за кохання.
— Ви ж не вмієте кохати?
— Ми — ні. А ось такі, як ти, — можуть. І коли ви прибиваєтесь до нашого міста, а потім упізнаєте один одного... може трапитися смертельний гріх — кохання. Тоді наші чистильники женуть вас на сцену. І там — бенкет. На очах байдужої публіки.
— Якщо всім все одно, навіщо цей цирк?
— Не всім. Є такі, як ти. Це для вас. Щоб ви зрозуміли: за кохання нагороджують смертю.
— А як ви домовилися з цими... чистильниками?
— Вони вічно голодні. А наше місто дає мало їжі. Лише заблудлі душі, іноді. Тож коли на площі жеруть когось, у натовпі завжди з’являється ще одна страва. Ви, закохані, не можете стримати емоцій. Вас видно. Вас чути. І тоді голодні вартові підбирають вас, як кури крихти. А ще ви добре можете ховатися і їм важко вас виловити поодинці. Тому площа – кращий варіант для всіх.
— І навіщо ти мене сюди привів?
— Щоб ти одразу побачила, як закінчиться твоє життя. Бо твоє серце палає.
— Хай і так. Але це не взаємно! Він ненавидить мене.
— Час розсудить, — спокійно сказав хлопець. — Час покаже. Він тебе знайде. Чистильники вас побачать. Я це вже бачив сотні разів.
Я дивилася на сцену. Вона стояла високо, мов п’єдестал із людських кісток. І тут — у повітрі щось загуло. Гул котився, наростав, наближався, вгризаючись у барабанні перетинки. Гул. Гул. Гул. Пульс площі.
З неба сповзала різнокольорова пляма — величезна, в’язка, мов жива веселка, що зіпсувалася. Потвори сунули до сцени, переливаючись слизом.
— Почалося, — мовив хлопець без тіні емоцій.
Я мовчала. Пляма дісталася сцени, і тварюки розступилися, оголивши дівчину. Я відвернулася. Я вже бачила це. Занадто багато разів.
Дві потвори відділилися від зграї й підлетіли до мене.
— Тут їжі немає, — прошепотіла я. Голос тремтів, але звучав спокійно.
Вони зробили коло, принюхалися, натягли слинявчики... і полетіли далі — до званого обіду. Десять секунд і тварі вже злизували залишки крові на кістках, колись бідолашної закоханої. Голодні щелепи, чавкіт, скрегіт, і — тиша. На сцені лишилися кістки, чисті, вимиті, начищені. Поруч зомліла ще одна дівчина. Так, закоханих видно. Їх завжди видно.
Минуло десять років. Ми з тим хлопцем усе ще іноді «спілкувалися». Якщо це можна назвати спілкуванням. Порожні фрази. Рідко. Без змісту. Я вичавлювала з себе кохання до нього, як воду з каменю. Роздивлялася його широкі плечі, красиве обличчя, стримані манери, але Амури явно загубили свої стріли. Я відчувала до нього — нуль. Не брешуть, коли кажуть: не шукай любов в обличчі. Ох, не брешуть.
***
Минуло тридцять років. Мені сорок п’ять. Така собі ягідка зі шрамами, трохи підгнила, але ще тримається на гілці. Я оселилася в домі однієї столітньої бабці — і на її фоні виглядала досить пристойно. Вона прожила все життя без чоловіка, дітей, друзів, без будь-якого «разом». Нікого не любила — і світ відповідав їй взаємністю. Від неї я й дізналася, що сталося з нашою планетою.
Було це в далекому 2012-му. Один розумник запустив Великий адронний колайдер, щоб виявити бозон Хіггса. Навіщо? Щоб глянути, який фокус підкине Всесвіт: мультивсесвіт чи суперсиметрію. Вийшло друге. І світ сколапсував — як зірка, що провалюється в себе, народжуючи чорну діру.
Так утворилося двоє світів, дзеркальні один одному. Вони злилися у коло — досконале, мов символ «Інь і Янь». Гармонія? Та де там. Бо суперпартнери — це перевертні. Вони роблять усе навпаки.
Не важко здогадатися, у якому світі живу я. Десь там, за дзеркалом, любові складають оди. А в моєму — за неї карають смертю.
— А що це за потвори, які жеруть людей? Звідки вони беруться? — спитала я у висушеної бабці.
— Вони з іншого світу. Їх сюди скидають.
— А чому різнокольорові, усі різні?
— Цього я не знаю. Але якщо вони тут живі, то там — мертві. Або штучні.
— Чим менше в нас любові, тим більше там? Це ж несправедливо!
— А де ти бачила справедливість, дівчино? У нас її немає. Отже, там — вона є.
— А хто поділяв людей? Хто вирішував, кому в якому світі жити?
— Випадковість. Сліпий жереб. Я ж кажу — несправедливо.
Я жила на узбіччі життя, заздрила сторічній бабці й чекала на смерть. Від старості! Не від любові. Іноді спостерігала за тварюками. Вони рідко з’являлися у місті психопатів, але коли прилітали — повітря пахло жахом, теплою кров’ю та безвихідю. І тоді я знала: десь неподалік знову хтось закохався.
***
Я днями блукала холодними вулицями міста. Звикла гризти пластик і набивати шлунок сіном. Нічого не радує. І це чудово. Тепер, проходячи повз сцену на площі, я навіть не зупиняюся. Байдуже, чи жеруть там когось, чи ні.
Іноді сідала в будь-який потяг і їхала навмання. Все довкола — однакове, безбарвне, ніби світ пропустили через фільтр сірості. Монохром. Спала на лавах у скверах, на картонці під мостом. Я жила на узбіччі життя, як забутий мотлох. Хоча… хіба це життя?
Навіщо мене взагалі народили? Щоб істерично бігати від потвор і до смерті боятися взаємного кохання? Краще б мене вже зжерли.
Я зникала на тижні, на місяці. А коли поверталася до бабці, казала:
— Я вдома.
— Мені байдуже, — відповідала вона.
— Навзаєм, — машинально повторювала я.
***
А одного разу я побачила його. Хлопця з блакитними очима. Чоловіка, дорослого, сильного, з сивими скронями. Мої захисні навички розсипалися, мов пил. Я втупилася в нього і не змогла відвести очей. Серце стало шалено битися в агонії, кров прилинула до щік. Я затулила рот долонями — боялася, що крик вирветься зі швидкістю світла й підніме мертвих. Я досі кохала. Але це ж неможливо! Неможливо...
Я забула, що в мене замість носа — два тунелі. Забула, що я стара, пошрамована. Забула про все, навіть про табу. Він ішов до мене. Він... До мене...
— Привіт...
— Привіт...
— Я кохаю тебе...
— І я тебе теж...
— Ти знаєш, що робити, — прошепотів він і простягнув мені ніж.
— Знаю. Той, хто залишиться живим...
— Так. Будемо сподіватися, що рай існує. І що потвори не такі швидкі.
— Ми взялися за руки й підняли очі до неба.
Небо тремтіло. На нас насувався рій — строкатий, шиплячий, ненажерливий. Вони клацали зубами, облизувалися, зливалися в одну масу і наближалися.
— У нас є одна хвилина, — сказав він.
— Ціла одна хвилина, щоб насолодитися коханням.
— Я люблю тебе...
— І я тебе теж...
Епілог
Тим часом в іншому світі був ранок. Кава, дзижчання чайника, сонце за вікном. Там розгорталася звичайна бесіда звичайним ранком.
— Кохана, ти не бачила мою другу шкарпетку?
— Знову загубив?
— Не можу знайти.
— І не знайдеш. Вона, точна пішла у потойбіччя. І тепер там когось жує. Вони там такі злі стають, що без пари залишилися, тому ласують тими, у кого є взаємне кохання.
— Вічно ти щось вигадуєш, — посміхнувся він. — Тобі б горори писати...
