Чотирнадцята

Вечірній ліс дихав вогкою прілістю й повільно дожовував окраєць сухого осіннього сонця. Заковтував розсипані поміж деревами крихти дрібного призахідного проміння. Врешті дожер, глитнув і виплюнув натомість густу каламуть вечора, що вмить запнула багрянець листя сірим, сточеним міллю рядном. Воно чіплялось дірками за соснову глицю, грузнуло в густому мохові, зашпортувалось за трухляві пеньки, але стелилось і стелилось, припорошуючи усе довкола давнім пилом сутінків.

Максим здригнувся, коли за спиною шелеснули зарості густого ожинника та вхопились тонкими кігтистими пальцями за його зношену куртку. Якого біса? Що за…

— Хто тут?

Тиша… Лише вітер торкнувся розпашілого обличчя холодним подихом пізньої осені. Здаля долинув гук пугача. І солодкавий дух зрілих грибниць.

Зшерхлі й потріскані губи скривились у посмішці. Чого б ото боятися в лісі? Вдома страшніше…

Потер холодними пальцями зморшкувате чоло. На довгій шиї смикнувся гострий борлак, виштовхуючи гіркий полин вуглекислого газу й випари тютюнових міазмів. Почервонілі від недосипання очі заховались під налитими втомою повіками. Знову повертається цей клятий головний біль! Дедалі частіше приходить, стукає в тім'я і ламає скроні — аж тріщать кістки черепа. Вдома на столі стоїть маленька баночка з довгастими піґулками, які дідька лисого допомагають. Як ото мертвому припарки. Чи й ще менше.

Йому б виспатись! Відпочити. Та якби ж… Отак би пірнути в ці хащі та йти із заплющеними очима! Куди ноги винесуть — там і добре буде. Точно краще, ніж в чотирьох стінах, де світ і все його життя зв'язалося тугим зашморгом безнадії.

Посовався на зарослому мохом пеньку. Розклепив свинцеві повіки й глянув на лозовий кошик біля своїх ніг. М'ясисті шапинки грибів ясніли в густіючих сутінках. Добрий взяток сьогодні! Вдале полювання.

— Треба йти, — витиснув крізь пожовтілі від курива зуби.

Важко звівся і потягнув пудові гумаки ногами до вузької ямкуватої дороги, що виводила з лісу. Слідом, ховаючись між деревами, гайнули тіні…

***

Живіт зводило судомами болю. Мацала руками липкі згустки крові на простирадлі, товклася розкучманою головою об подушку, гризла безліч разів скусані й вкриті рубцями губи та ревіла. Протяжно, із підвиванням, як поранена дичина, колись впольована її чоловіком… Як його звати? Її чоловіка… Ромась? Затиснула брудними пальцями перекошеного рота. Груди затремтіли від реготу. Ні! Не Ромась! То її сусід і перше нещасливе кохання… Назар? Високе бліде чоло збрижилось зморшками. Ні! Той… той покинув її… Потрахав і злиняв…

— Хто буде глядіти твого виплодка? — сичала вже тоді онкохвора мати дорогою до лікарні.

А вже там, поміж білих стін і байдужих облич, із неї витягнули маленьке життя. Частинками. Щоб більше ніколи не ворухнулось у змертвілому лоні.

— Чого верещиш, як недорізана? — цитькнула медсестра. — Не треба ноги розставляти перед кожним, то й не болітиме.

Заніміла. Надовго… Не мала сили вишкрябувати із глибини зболеної плоті ні слів, ні усмішок, ні любові до життя. Аж до знайомства із… Як же ж звати її чоловіка?! Якби розпечена черінь голови хоча б жменьку тримала добрих спогадів. Але ж не тримає. Бо немає їх — добрих… Лише двома іменами, наче цвяхами в мозку, й обмежується. А ще — болем… Від важких кулаків. Від гострого леза уздовж щоки. Від зламаних пальців та ребер. Від власного тіла, знерухомленого від поперека аж до кінчиків пальців на всохлих на цурпалки ногах…

Смикнулась. Повела запаленими очима уздовж стіни, де знову химерні тіні зібралися. Усі. От тільки порахувати жодного разу не вдавалося. Одразу зникають. Випаровуються. Розчиняються у темряві. Спіткнулась об погляд срібних кружалець із чорними шпичаками зіниць. Висока жінка у довгій темній сукні, що торкалась долівки, повільно наблизилась до ліжка й лагідно провела долонею по її гарячій щоці.

— Шшшш… Спи, дитино! Ми поруч…

Слухняно стулила повіки. Так, поруч. Завжди. Ще змалечку. З того дня, коли батько напився і розсадив їй голову важким ломом за те, що випадково пробила колесо в його ровері… Тоді ця жінка з білими очима щоночі приходила, обтирала присохлу кіркою кров і шепотіла протяжним наспівом: «Кров змиваю, заклинаю, на мертві лози зсилаю — де місяць не мліє, де вітер не віє. Болю-страху тут  не стояти, кісток білих не ламати, крові не пити, жаром не тліти…».

Усміхнулась, заколисана спогадами й тихим співом, що сочився нині з усіх кутків цієї холодної, обжитої цвіллю кімнати. Губи заворушились, повторюючи завчені напам'ять слова… «За лісом-пралісом, де не сходить сонце, там стоїть хатина із одним віконцем. Ти заходь, не бійся! Добре тобі буде… Ніч і тихий спокій. Не турбують люде…»

— Де та хата? Де? Хочу туди! — вирвався крик із худих запалих грудей та покотився у чорне провалля.

***

Переставив колоди ніг через поріг оповитої сутінками хати. Задихнувся від важкого духу поту, випорожнень і старого пилу, зібраного на меблях, підвіконнях, під ліжками й скрипучими кріслами. Скривився. От як привести сюди Ляну — в цей довбаний гнидник? Вона нізащо не погодиться перебратися! Зазвичай навіть на кілька хвилин не затримується. Чекає на вулиці, доки він збирається. А тоді йдуть до неї, щоб посеред ночі прошкувати йому межами додому. Бо як надовго може лишити свій дім без нагляду? Ця ненормальна здатна на все. Іноді навіть прив'язування до ліжка не допомагає. Впаде на підлогу, качається і виє. Місяць тому розтовкла дурну голову в кров об мостину. Змивав темні плями з облущених дощок, згрібав вимащені сечею і лайном протирадла, бо навіжена знову здерла з себе підгузка, й ледве стримувався, щоб не задушити гадину… Краще б задушив. Усім би спокійніше стало.

Помасажував скроні, відганяючи похмурі думки. Скинув просякнуту духом лісу й осінньої гіркоти куртку. Треба внести дров та розтопити котел. Доки прогріється хата, то й за опівніч перевалить. А ще ж — готувати вечерю. Самому щось у шлунок закинути та почвару нагодувати.

Вперся очима в кошик із грибами. Посмажить із цибулькою, у сметані з прянощами й зеленню протушкує… Головне — швидко зладнати й раніше вкластися. Завтра о п'ятій ранку — підйом. Дали завдання привезти із сусіднього лісгоспу саджанці модрини. Начальству закортіло нові ділянки лісу розробити. Тож до дев'ятої вже має доставити все, аби працівники встигли висадити до перших сутінків.

***

Розігріта пательня шкварчала олією. Півкільця цибулі миттю взялися бульбашками. Достоту як його зболений череп… Уже двома піґулками закинувся, а все одно в очах не розвиднілося — миготять темні цятки і спалахи, варто лишень зайвий рух зробити, нахилитися чи глянути вгору. Навіть шкіра болить, неможливо торкнутися. Здається, ніби жили щось тягне, крутить на мотовило і мозок тонкими цівочками висотує. Заспокоює себе лише думкою, що до ранку ця хрінь мине — і сліду не лишиться. Бо так завжди…

Товсте тіло грибів приємно рипіло під гострим лезом. Розчахнута плоть скочувалась на цибулеву подушку, судомно здригаючись. Максим жадібно втягнув носом пахощі й задоволено цмакнув шкарубким обвітреним ротом. Пошурхотів паперовим пакетом,  дістав круглий буханець житнього хліба. Чорного й прісного, як його життя… Накраяв товстими скибками. А тоді відкрив кран, схилився над мийником, довго й марудно тер холодною водою голову, набирав у пригорщі й хлюпав ув обличчя. Врешті протяжно видихнув, пирхаючи краплями навсібіч, пригладив мокрими руками відросле волосся, посмуговане розсипом сивих пасем, витерся рукавом картатої сорочки й розставив на таці вечерю.

— Нажерлася б ти і вдубилася! —процідив крізь зуби й клацнув замком однієї з кімнат.

Штовхнув двері. До горла підкотився давкий клубок нудоти. Бляха! Ну й смердить! Треба вже викупати цю волохату нетлю. І зголити патли, щоб не розчісувати зайвий раз ті сплутані клумаки.

Клацнув вмикачем — тьмяне світло залило маленьку кімнату. Жінка на ліжку затулила очі руками.

— Не треба! Не треба… не треба… Вони не люблять світла… Не треба… — давилась словами й тремтіла, наче від пропасниці.

Максим гидливо скривився.

— Стулися, ідіотко! Я кажу — цить! Заспокойся нарешті!

Поставив тацю із вечерею на побитій шашілем табуретці біля старого ліжка з продавленим матрацом, подекуди наїжаченим луснутими пружинами. Відступив трохи назад, аби не дихати одним повітрям із поторочею.

— Бля! — скрипнув зубами, роздивляючись червоні плями на запраній посірілій підковдрі.

Чергова щомісячна кров'янка! Як він забув? Ще й запас прокладок скінчився.

— Їж, притрушене! — гаркнув, налитий ненавистю по самісінькі вінця.

Її бліде обличчя взялося брижами страху, як вода, розбурхана вітром. Звела очі, просочені диким блиском, і прошепотіла:

— Не хочу…

Гора його тіні грізно нависла над ліжком. Шорсткі пальці обхопили тонкий зап'ясток і стиснули.

— Не вибішуй! Чуєш? Я піду… А як вернуся — щоб тарілка була порожньою. Затямила? Двічі не повторюватиму!

Люто штовхнув її руку геть, витер пальці об край простирадла й вийшов, гримаючи дверима.

— Світло! Вимкни його! — полинуло слідом благання, але безсило вдарилося об глухі стіни й посипалось додолу разом із тиньком. Непочуте й зневажене…

***

На кухонному столі розривався телефон. Екран світився дзвінком від Ляни.

— Привіт! — зажебонів коханий голос у вусі. — Які плани на вечір?

Ох! Зовсім вилетіло з голови, що обіцяв Ляні зустрітись. Ну що ж… Піде його повноцінний сон котові під хвіст…

— Провести його з тобою. Чи, може, не хочеш? — миттю озвався. — Коли передумала, то так і кажи. Я не ображусь.

Теплий сміх натомість порснув теплом у його скрижаніле єство. Радісно примружився, загортаючись у великий рушник. Злегка мотнув головою, струсив краплі води з мокрого після душу волосся. Біль потроху відступав. А це вже добрий знак.

— Не дочекаєшся! Певно, вже спати вклався? Думав, я забула все, що заливав минулого разу? Дідька лисого! Швидко збирайся.  Заїхати по тебе?

— Не варто. Хочу нагуляти апетит. Хто там минулого разу обіцяв вареники з картоплею і шкварками? Я теж добру пам'ять маю.

— Краще б ти забув. Або вдома поїв! — вона знову залилася сміхом. — Бо сьогодні будуть суші.

— Вдома — не варіант, — зиркнув на пательню із тушкованими грибами й відвернувся. — Нехай вже суші…

Поклав телефон і пішов одягатися. Ніхто й ніщо не зіпсує йому нині вечір. І життя… Він до дідька стомився від цього лайна довкола...

***

Кольорові блискучі намистини бубнявіли, лускали й громадились на стелі, на ковдрі, під якою ховалась її безпорадність, на вкритому віковічним брудом вікні. Міцно стуляла повіки. Але барвисті спалахи не зникали. Закочувались поміж віями та розривали очі пекучим болем.

— Де ви? Де? — судомно виблювала слова разом із вечерею, що наковталась, не пережовуючи.

Кислий дух шлункового соку забивав ніздрі. Проваллям широко відкритого рота намагалась хоча б трохи заковтнути повітря, та в горлі ковзали вкриті слизом гриби.

Якби ж мала силу підвестися і вимкнути кляте світло! Тоді б сестри знову співали, а названа мати гладила б по голові. Перестало б усе боліти. І вогнем пекти, ніби хтось заповзявся випалити зсередини.

Вона спершу кричала, а тепер тільки скімлить тихесенько. Чекає, доки згасне лампочка… Проте марно. Бо та вперто світить і світить, проштрикує зіниці загостреним склом потемнілої від часу люстри. Із глибини зранених очей сочиться кров — і світ поволі тьмяніє, загортається сувоєм спокою… Та вічної ночі.

Змученим тілом прокочуються дрижаки. Вона видихає уривчасте булькання і затихає…

А за вікном чи то виє бродячий пес, чи хтось протяжно голосить.

***

Ніч вистигала тишею, поодиноким псячим дзявком і хрумкотінням пришерхлої від паморозі трави. Максим квапливо йшов додому, лише раз озирнувшись на теплі вогники великого й затишного будинку вдалині. Волів би там лишитися… Але ж справи… Як не зладнає всього — то сам себе зневажатиме.

На ґанку досі світилося. Лишив, коли йшов, аби полохати гостей непроханих. Раптом комусь здумається порядкувати за його відсутності. Он минулої суботи якесь падло каністру з бензином поцупило, доки він у Ляни був. Працювати не хочуть, а дармове люблять.

Зайшов у будинок. Замкнувся зсередини. Все! Спати! Замахався за день. А до п'ятої ранку три години лишилось. Не встигне стулити очей — як знову вставати треба.

Згадав, що треба вимкнути світло в кімнаті парші нікчемної. Прибирати там уже після роботи буде. Вже й так на сон майже не лишилось часу. Клацнув вмикачем, навіть голови не повертаючи до її ліжка. Ляна так смачно його нагодувала не для того, аби зблюватися в цій клоаці. Ляпнув дверима й швидко замкнув. Фух! Тепер точно спати!

Провітрена зазделегідь кімната сповивала спокоєм і терпким запахом хризантем під вікном, насаджених ще колись його покійною матір'ю. Заплющив очі й миттю кудись провалився.

— Максиме! Чуєш? Прокинься! — тонкою змією заповзав у свідомість крихкий уривчастий шепіт. — Вставай, чоловіче! До тебе прийшли…

Потягнув ковдру вище, занурюючись із головою.

— Дайте поспати! — застогнав, не маючи сили остаточно звільнитись від сну та збагнути, хто його будить.

— Та чого ж там? Дамо! — кімната здригнулась від зловісного реготу. — На весь вік вистачить сну! Аби подужав…

Ковдра миттю злетіла вгору й застигла під стелею. Тонкі загострені пальці до крові роздерли йому повіки. Закричав і кинувся.

— Що таке?! — махнув руками перед собою.

Скрижанілим від жаху поглядом прикипів до напівпрозорих постатей, що обступили його ліжко з усіх боків.

— Думав зло множити й не мати за те покарання? Я тебе розчарую, — із темряви випірнули кружальця срібних очей.

Намагався закричати, а натомість хапав широко роззявленим ротом повітря у спробі вдихнути. Марно! Легені наче здерев'яніли та всохлися. Щосили вчепився пальцями у шкіру. Роздряпував нігтями груди, горло. Совав кострубатими ногами, а все довкола пливло, хиталося, тремтіло — аж доки не розлетілось на друзки. Тіло вкрилося плетивом дрібних пухирців, що тонким корінням сягнули його нутрощів. Із очниць, вух і рота порснув в'язкий слиз. Шкіра зібгалася в тонкі жмутки, репнула й повільно сповзла, звільняючи місце новому життю, що розросталось на спорохнілих останках.

Він тихо скімлив, чіпляючись за останній спогад: ніч, закинута стара хата на околиці села й дівоче тіло в його руках. Вона тремтіла й щосили опиралася… Він не мав би її торкатися! Не мав…  

Свідомість булькнула в густу каламуть і розсипалась порохом.

***

Доки оперативники обходили територію, головний слідчий розмовляв із заплаканою вродливою жінкою.

Та сиділа на мурованому порозі невеличкого будинку й дірявила застиглим поглядом допотопний поіржавілий пікап у дворі.

— Отже, пані Ляно, давайте ще раз: від вас він пішов о пів на другу ночі — і більше відтоді ви не бачились?

— Саме так. Я телефонувала безліч разів — усе марно. Прийшла сюди та зрозуміла, що він не поїхав на роботу, як планував. Самі ж бачите: консервна бляшанка з кермом стоїть на місці. Навіть пилом припала… Тоді я трохи злякалась… Стукала в двері, у вікно спальні. Ніхто не відчиняв і не озивався. Набрала його напарника, а він сказав, що Макс не з'являвся на роботі та на дзвінки не відповідає, — жінка схлипнула, затулила обличчя руками. — Лише після цього я повідомила в поліцію.

— Як давно ви разом?

Її очі налилися грозою. Різко випросталась.

— Це якось стосується справи? — глухо поцікавилась.

— Так. Безпосередньо.

Слідчий витримав красномовну паузу. Панянка скривилась, заклала за вухо неслухняне пасмо русявого волосся, що вибилося із тугого жмутка, важко перевела подих і кивнула:

— Гаразд. Мені немає чого приховувати. Тим паче — в селі, де кожен, як на відкритій долоні. Ми вже рік зустрічаємось. Тиждень тому Макс освідчився. Але я попросила часу на роздуми… Все ж таки це велика відповідальність… Розумієте, про що мова?

— Не зовсім чітко. Поясніть!

— Ви ж уже в курсі, що Максим доглядав за прикутою до ліжка донькою покійної сестри? Карина втратила маму в сімнадцять років, тож рідний дядько став її опікуном. У наше село вони переїхали десь шість років тому. Уже тоді ця нещасна мала важке каліцтво. Наслідок невдалого шлюбу…

— Тобто?

— Рано вийшла заміж — щойно вісімнадцять виповнилось. Чоловік її страшенно лупцював. І після останнього побиття Карину мало не з того світу дістали. Травми головного мозку, хребта… Вона практично недієздатна. Саме це й лякало. Мені лише тридцять чотири, заміж не поспішала, дітей немає. Завжди були інші пріоритети в житті: навчання, робота… А тут такий складний випадок! Це ж відповідальність…

Правоохоронець демонстративно кашлянув.

— Даруйте! Трохи захопилась… Тож на чому зупинились? На Карині… Він нізащо й ніколи не заподіяв би їй шкоди! Якби ж ви тільки знали, як він дбав про дівчину! Як піклувався.

— Справді? Картина в будинку переконує у протилежному. Його племінниця нині лежить мертва в зачиненій кімнаті, аж двері довелося висаджувати, забльована грибами, яких насмажив «дбайливий» опікун. І різновид тих грибів легко з'ясувати за зовнішнім виглядом лишених у кошику: бліда поганка й червоний павутинник. Чули про такі?

Ляна застигла. Надто голосно зглитнула слину й повільно кивнула. Слідчий продовжив:

— Ті гриби всюди: в кошику на кухні, на пательні, в тарілці, з якої їла жертва, навіть у ліжку вашого коханого Максима, упереміш із корою і трухлявими трісками якогось дерева… Таке враження, що він хотів позбутися не племінниці, а струїти всіх тутешніх мешканців. Складна ситуація! І оскільки ви з підозрюваним мали близькі стосунки, тому наполегливо раджу поки що не виїздити за межі юрисдикції наших правоохоронних органів. Можуть виникнути питання у ході ведення слідчих дій, тож будемо тримати вас на зв'язку. Якщо не маєте чого доповнити до сказаного, тоді можете йти. Дякую за співпрацю!

Панянка ошелешено закліпала, торкнулась зблідлих щік долонями. Похитала головою у неприхованому розпачі. На очі знову набігли сльози.

— Навіщо це мені? Навіщо?.. — майже скрикнула, підхопилась і швидко попрямувала до воріт із гордо випростаною спиною.

— Пане! Михайле Івановичу! — гукнув із сусіднього двору дільничний.

— Іду! — метнувся до дороги, а звідти — в затишний двір бабусі, котра мешкала поруч.

Чепурна господиня пильним поглядом темних і по-молодечому жвавих очей зміряла кремезну статуру слідчого. Привітно усміхнулась.

— Пані? — запитально звів брови.

— Катерина, — одразу назвалась і діловито перейшла до справи: — Ой, чула, що сталося у моїх сусідів! Жах! Бідолашна дівчинка… Але воно все до того йшло, я вам скажу. Рано чи пізно кожному в житті доводиться відповідати за скоєне. Тим паче він такий гріх учинив…

— Ви говорите загадками. А нам потрібна конкретика і ясність. Розумієте?

— Так-так! Прошу пана! Та сердешна калічка не племінницею йому була… Моя далека родичка родом із села, з якого Максим переїхав сюди. Вона мені таке розповіла! Тоді, як усе сталося, тільки ледачий не обговорював тих новин…

Капітан відчував, як нитка його терпіння починає тріщати.

— Та йой, пане слідчий! Не печіть мене очима, бо недобре стає! Закінчую… Максим грав неповнолітню дівчину, і та завагітніла. Довго приховувала від батьків, а як зізналась — було пізно аборта робити. Тож недолугу парочку відправили до родичів, кудись аж в сусідню область.

— А навіщо було їх силоміць зводити, якщо не хотіли? Чому її батьки не заявили в поліцію?

— У тому й справа, що тоді довелося б обирати між дітьми — син чи донька. Максим розбещував свою рідну молодшу сестру… Карина, виходить, йому і племінниця, і дочка…

***

Із будинку з єдиним сліпим вікном випірнула жіноча постать. Одна… друга… третя… Вервицею потягнулися до чорної смуги лісу, доки кругле око місяця щедро хлюпало срібне сяйво, вказуючи шлях до цвинтаря. Там сьогодні поховали ту, що їм потрібна. Ту, котру змалечку бавили. Ту, що померла і має прокинутись до життя.

Стали довкола земляного насипу, взялися за руки. Крок за кроком — закрутився танок.

«А ми землю чорную сіяли.

Ой місяцю-пане, сіяли!»

Посипалася земля із могили навсібіч, засіваючи пришерхлу памороззю траву.

«Вітром землю чорную віяли.

Ой місяцю-пане, віяли!»

Дмухнуло пилом угору — аж верховіття тополь сягнуло.

«Тут ми всю цю землю витопчем.

Ой місяцю-пане, витопчем!»

Затвердів довкола ґрунт і вкрився травою та листям. Наче й не рушив ніхто напередодні, аби покійницю заховати.

«Та сестру сердешную підіймем.

Ой місяцю-пане, підіймем!»

Потягнулись тонкі корчі рук, стиснули міцно холодні пальці. І тоді вона розплющила очі. Легко підвелась. Здивовано роззирнулась.

— Трохи поспала — і досить, — м'яко мовила мати Мара. — Ти тепер не сама. Он яку нині велику родину матимеш! Тринадцять доньок у мене. Од з'яви світу так було. Доки тебе не зустріла…

— А тепер що? — подивилась на жінку з надією.

— Та що ж… Віднині ти — чотирнадцята. Карою зватимешся… Ходімо додому!