Соціальний пакет

Глава 1

Кап... кап... кап...

Задушлива темрява й монотонний звук крапель із нещільно зачиненого крана. Спроба розплющити очі, щоб розгледіти бодай щось, не дала жодного результату. Не було відчуття, ніби щось стороннє їх закриває — навпаки, на віях відчувався легкий протяг. Очевидно, було темно. Дуже темно. Без жодної шпаринки, яка б дарувала хоч крихту надії на те, що світло взагалі існує.

До запаху плісняви домішувався ледь чутний сморід ацетону чи якогось іншого розчинника. Ядуча хімія.

Руки й ноги не були зв’язані, але рухатися не вдавалося. Може, це смерть? Можливо, саме так почуваються люди, коли серце припиняє качати червону рідину по тілу. А знерухомлення — це лише перехід від фізичного стану до етерного.

Чому ж тоді так некомфортно здавлює груди, не даючи нормально дихати? Ніби легені наповнені конденсатом, кожен вдих звучить як булькаючий хрип. І ось тепер, явно у вухах — гулкі удари, що відраховують неритмічні поштовхи серця.

Ні. Це не смерть.

Тоді що?..

***

— Поліно Едуардівно, в “Пролісок” завезли соціальні продукти. Майже задарма! Поспішайте, бо розхапають!

— Клаво, як же я? Я ледь ходжу. Ноги останнім часом відмовляють. Візьми мені хлібчика, може, пару консервів. Бо не встигну! Поки дочалапаю — усе розтягнуть!

Маленька кострубата бабуся спиралася на милицю, скрученими вузлами артриту пальцями. Вона була настільки худою й тендітною, що здавалося — на лавці лежить оберемок одягу. Шкіра тонка, посохла, вся в зморшках і пігментних плямах. Але голос звучав жваво, ніби належав зовсім іншій людині.

— Добре, думаю, встигну забігти до роботи, але занесу вже після зміни. Тільки дайте пенсійне, бо ваші конкуренти з мене відбивну зроблять! — пишна жіночка років п’ятдесяти засміялась. Потім додала: — Пам’ятаєте Зінку з третього під’їзду?

— Ні, Клаво, не пам’ятаю. Я вже нічого не пам’ятаю. Живу як овоч.

— Так от, Зінка щось там підробляла в соціальній службі. Вже три дні — ні слуху, ні духу. Чоловік заяву в поліцію подав. Діти з-за кордону збираються приїхати на пошуки. Була — й зникла. Отак от. Може, хтось із ваших однокласників її в рабство забрав! — і знову голосно розсміялася.

Небо, затягнуте темними хмарами, розродилося дрібним дощем. Краплі, без жодних емоцій, проникали в усі поверхні, які мали пори, намагаючись заповнити собою кожен вільний простір. H₂O — як ідеальна метафора сучасності — прагнуло охопити все, до чого торкалося. А ті поверхні, що чинили спротив, відштовхували вологу, й тоді вона залишалася бульбашками на поверхні.

Травень не балував теплом. Не балував і стабільністю атмосферного тиску, вганяючи метеозалежних у паніку, приковуючи їх до ліжок, роблячи бранцями власних домівок.

У міні-супермаркеті “Полісся” було гамірно, особливо біля відділу соціальних продуктів. Люди, мов мурахи, роїлися, намагаючись вихопити якомога більше, не зважаючи на потреби інших. Збоку картина виглядала жалюгідно: викликала водночас і сльозливу жалість, і відверту огиду.

Літні й дуже літні люди, незграбно штовхаючись ліктями, сиплячи прокльонами крізь вставні щелепи, хапали все, що траплялося під руку. Вицвілі очі з люттю й заздрістю стежили за тими, у кого целофанові пакети вже мали округлі обриси.

Урядова програма соціальної допомоги, здавалося б, мала полегшити життя малозабезпеченим, але водночас породжувала сварки, а подекуди — й бійки. Продукти, що потрапляли на ці полиці, були, м’яко кажучи, не за стандартами, зате по кишені нужденним.

З кожним роком прошарок малозахищених зростав. Ті, хто колись формував бюджет країни, тепер самі ставали його жертвами. Сучасність — це не середньовіччя, де місцевий господар міг чинити з підлеглими що заманеться. Сучасність не дозволяє жорстокості — принаймні відкрито.

Старі люди, які в молодості працювали, не підіймаючи голови, сподівалися на гідну старість. Але часи змінюються. Змінюється влада, політика, саме сприйняття реальності. І тепер маємо мільйони, що живуть у злиднях.

Федір Іванович довірився своїм суглобам, які зранку не викручувало, тож парасолю не взяв. Тепер, стоячи біля під’їзду, з мокрим сивим волоссям, що лізло в очі, намагався знайти потрібний ключ. Вкотре матюкався й обіцяв собі викласти зайві ключі від гаража, дачі, квартири доньки.

Зараз же цей металобрухт сплівся в суцільну в’язанку. По спині стікали холодні струмки дощу, що потрапили за комір. В іншій руці заважав пакет із продуктами, щойно придбаними в супермаркеті.

Цього року йому виповнилося сімдесят дев’ять. Нервова система була розхитана, як човен на картині “Дев’ятий вал”. Вона кричала про порятунок, а тут — ці кляті ключі, що зчепилися, мов навіжені в бійці.

Нарешті. Оббиті старим дерматином двері відчинилися, впустивши господаря всередину.

Ледь вловимий запах ацетону.

Федір Іванович обшукав усю двокімнатну квартиру, перевірив газові труби, каналізацію — але джерела запаху так і не знайшов. Холодильник був старий, лампочка давно перегоріла, але чоловікові й так було видно, що там: упаковка молока, дешева варена ковбаса й кетчуп, яким він користувався ще місяць тому.

З принесеного пакета він дістав молоко, яйця, хліб, сардельки. Соціальні продукти — не смачні, зате дешеві. З голоду точно не помре.

Останнім часом чоловік помітив, що стан його здоров’я змінився. Саме — змінився. Перестали турбувати суглоби, поперек. Задишка майже зникла. Дихати він почав якось поверхово, ніби на чверть легенів.

А от зір погіршився: вдень очі різало, ніби в них потрапив пісок. Увечері ставало легше. Можливо, це вікові зміни, думав він.

Вдень не хотілося нікуди виходити — сидіти вдома із заштореними вікнами, примружити очі й слухати, як б’ється серце. А на вечір — звідки тільки сили бралися. Хотілося ледь не танцювати.

***

— Каріно, ти чула, що в місті люди зникають? — пишногруда брюнетка з гіалуроновими губами відсьорбнула шампанське з келиха й зговорницьки глянула на подругу.

— Так, дочка подруги моєї матері зникла минулого тижня. А вона всього на два роки старша за нас. Кажуть, що поїхала з міста, але подружка мами не вірить — каже, всі речі залишилися вдома, — худа білявка з такими ж непропорційно великими губами кліпала накладними віями.

— Походу, в місті завівся маніяк! — брюнетка нахилилася до подруги, вивалюючи чималий бюст на стіл. — Треба бути обережними. Або поїхати звідси. Мені страшно!

— Свєтік, не бійся. Едік працює в поліції. Каже, що маніяки в одному місті довго не затримуються — їх швидко вираховують і ловлять, — блондинка вставила трубочку з бокала між розбухлих губ.

— Ага, а якщо я стану останньою жертвою? Або ти?!

— Едік дав мені паралітичний балончик для захисту, — вона продемонструвала подрузі велику косметичку з ланцюжком замість ручок, у якій справді лежав сірий балончик із написом “Терен-4М”.

Вона усміхнулась, побачивши реакцію брюнетки, й показала білі веніри на зубах.

— Тоді тримаємось разом!

2

Лабораторія 367/6-х

— Якове Олеговичу, смаковий додаток попереднього покоління виявився неефективним. “Замовник” просить змінити структуру. Коефіцієнт дії потрібно збільшити вдвічі.

— Сашо, я вже пояснював клієнту: якщо ми хоч трохи змінимо структуру молекул — це потягне за собою важкі наслідки! І взагалі, чому він зв’язується з тобою? Я очолюю виробництво!

— Не знаю, Якове Олеговичу. То що мені відповісти “замовнику”? Я боюся, що ми можемо залишитися без роботи.

— Сашо, ти сам знаєш, що таке генна інженерія! Краще вже втратити роботу, ніж до кінця життя сидіти у в’язниці — або зникнути без сліду.

Поясни їм, що ми зробили допустимий максимум. Крапка. Наш продукт не покаже жоден розтин, жодна лабораторія.

Наш продукт — досконалий. Він працює. Просто потрібно трохи більше часу.

3

Повітря трохи заворушилося. По шиї ковзнув прохолодний подих протягу — по тілу пробігли мурахи. У суцільній темряві на мить з’явилася темно-сіра шпарина — і одразу зникла.

Посилився запах ацетону. І чим сильнішим ставав сморід, тим чіткіше чулися шаркаючі кроки та поодинокий стукіт. У кімнаті точно хтось був.

Але як він рухається в такій пітьмі? Можливо, той стукіт — це палиця, якою сліпий тикає перед собою. Цей хтось точно не бачить, бо в такій темряві неможливо розгледіти нічого, хіба що йти навпомацки вздовж стіни.

Тіло починало судомити. Повітря не вистачало, навіть при спробах дихати поверхово. Серце втратило ритм і тарабанило щосили, намагаючись вирватися на свободу, зупинити цей жах.

І тільки тепер з’ясувалося — рот заклеєний скотчем. Язик безсило пробував виштовхнути перепону. Марно.

Перед очима заблимали спочатку білі спалахи, потім — червоні. Марні спроби розбурхати паралізоване тіло.

Шаркаючі кроки наблизилися. Сморід ацетону перекривав усі інші запахи. Дзвін у вухах досяг апогею.

Тремтячі, холодні руки розстібали ґудзики сорочки. Мозок верещав, благаючи про допомогу, а тіло не чуло — вкрите сиротинцями.

По щоках бігли сльози безсилля. Німий крик — успішно стриманий армованим скотчем.

Суха шкіра тремтячих пальців торкнулася шиї. На мить — чотири пальці придавили артерію, ніби відраховуючи пульс.

Темна кімната перетворилася на пекельний котел зі смолою. А на дні — я.

Дихати нема чим. Дихання було останньою ознакою життя. Тепер і його забрали.

Тремтячі пальці відпустили горло. Калейдоскоп, запущений нестачею кисню, зупинився — і знову занурив у реальність.

Збоку шиї щось торкнулося — вологе й шершаве. Сморід ацетону посилився.

Дихання біля вуха було поверхневим і рваним — ніби власник забував, як це робити правильно. Або був перезбуджений.

Хтось провів язиком по шиї, залишаючи слиз, що смердів розчинником.

Потім щось гостре — з хрускотом — розітнуло шкіру і впилося в артерію.

***

Темні хмари перетворили день на пізній вечір. Машини рискали фарами в пошуках домівок.

Усім хотілося якнайшвидше зникнути з цих промоклих вулиць, опинитися там, де тепло й тихо.

Одні живі істоти радісно ляпалися в калюжах — це були діти. Їхні матері незадоволено ховалися під парасолями або капюшонами прозорих дощовиків.

Справді, на вулицях людей помітно поменшало.

 4

Невідома локація. Люди, прізвища яких не називають.

— Як ви вважаєте, проєкт “Забуття” допоможе вирішити бодай частину питань, які ми обговорювали?

— Можете не сумніватися. Згідно з останніми дослідженнями, які ми проводимо кожні три місяці під виглядом соціальних опитувань, кількість пенсіонерів на вулицях зменшилася втричі. Звісно, не лише пенсіонерів, а й інших прошарків суспільства, які паразитують на бюджеті. Але, наголошую: судячи з цифр, усе йде доволі непогано.

— А якби я попросив вас прискорити ефективність проєкту “Забуття”? Тепер багато країн маскують свої спеціальні програми під епідемії чи щось подібне.

— Я вас розумію. Але повірте, краще трохи зачекати. Ефект — чистий, як гірський кришталь. Ніхто й ніколи не зможе виявити, що стояло у витоків. Ваша репутація залишиться бездоганною.

Будь-які обмеження — карантинні, наприклад — викликають масу обурення. А в нас усе виглядає цілком природно. Люди просто... вмирають.

Основна мета досягнута. П’ять, десять років — і в нас не буде жебраків. А ті, що залишаться, будуть повністю на забезпеченні рідних.

— Я сподіваюся, що ви не помиляєтесь. Я сподіваюся, що в нас ще є час.

5

У двері з дешевого металу, китайського виробництва, голосно постукали. Зовнішній дзвоник був відсутній уже років сім чи вісім — підлітки-хулігани спалили його запальничкою. Тепер, щоб покликати стареньку жіночку, яка до того ж була туга на вухо, доводилося тарабанити так, що весь під’їзд скреготав зубами. Пустотілі двері тарахкотіли, добряче нервуючи сусідів.

За дверима почулися шаркаючі кроки. Хвилинка мовчання. Скоріш за все, бабуся намагалась розгледіти у вічко, хто прийшов.

— Хто там? — так і не побачивши, запитала вона.

— Поліно Едуардівно, це я, Клавдія!

За дверима загримів ланцюжок, клацнув замок. Двері трохи прочинилися. У проймі з’явилася зігнута фігура старенької, обгорнутої в три шари різного одягу. Напевно, мерзне, подумала Клавдія.

— Проходь, Клаво. Я вже думала, ти не прийдеш, — бабуся пропустила жінку всередину й одразу зачинила двері на замок і ланцюжок.

Клавдія здивовано глянула на неї.

— Поліно Едуардівно, навіщо ви зачиняєтесь? Я ж на п’ять хвилин — віддам продукти та побіжу. Чоловік з роботи прийде, треба нагодувати. — Вона зніяковіла. — А що у вас так смердить розчинником? Ви ремонт затіяли?

— Ні, Клаво, не знаю. Ніби нічого не пахне. Я тебе не затримую. Що я тобі винна по грошах? Йди на кухню, я зараз гаманець візьму.

Клавдія занесла пакет із соціальними продуктами на кухню. У невеличкій кімнаті панували щільні сутінки — штори перешкоджали й без того слабкому світлу проникати всередину. Вона трохи прочинила вікно — зголодніле сіре світло одразу захопило частину простору.

Жінка почала викладати продукти на стіл, дещо клала в холодильник. Усередині — темно. Лампочка викручена.

Що це — ігри зі світлом? — подумала Клавдія, а вголос сказала:

— А що у вас із холодильником? Лампочка перегоріла?

Вона озирнулася — і перелякано зойкнула.

За її спиною стояла Поліна Едуардівна. Якимось чином вона підійшла абсолютно беззвучно.

Від несподіванки в горлі застряг камінь, що не давав вдихнути. На лобі й у пахвах виступив холодний липкий піт. Серце шалено калатало, руки безвільно опустилися.

Стара виглядала дивно. Вона вже не була зігнута сколіозом удвічі — стояла прямо. На її обличчі, яке на дев’яносто відсотків складали зморшки, розтяглася беззуба посмішка.

Вицвілі, колись сірі очі, тепер здавалися порожніми. Вони лякали Клавдію до втрати свідомості.

Стара різким, не властивим її віку рухом, вдарила жінку ручкою милиці в горло.

Клавдія впала на підлогу, схопившись обома руками за шию. Обличчя почервоніло, на лобі та скронях набрякли джгути вен. Вона задихалася.

Бабця, мов дикий звір, накинулася на беззахисну жертву. І при цьому — не видала жодного звуку.

6

Сліпа, худа жінка намагалася піднятися пішохідними сходами залізничного переходу. Їй це погано вдавалося — руки були зайняті пакетами з соціальними продуктами, не даючи змоги ціпку визначити наступну сходинку.

Повз проходили дві дівчини — блондинка й брюнетка.

— Свєтік, нам треба допомогти бабусі перейти цей міст.

— Каріно, навіщо воно нам потрібно? — ледь чутно, нахилившись до самого вуха подруги, прошепотіла брюнетка.

— Тут навкруги нікого немає. А якщо вона оступиться й щось собі зламає? Диви, які в неї торби. Давай, Свєтік, тільки на ту сторону. По сходинках — туди-сюди — сідниці підкачаємо!

— Добре-добре, — погодилася повногруда дівчина, більше через те, що їхню розмову слухала сліпа бабця. А Свєтка страх як боялася всяких зглазів і прокльонів. Хоча всередині корила подругу за дурну ініціативу.

На тому боці пішохідного мосту дівчата віддали пакети й уже хотіли йти.

— Дівчата... — жалібним, слізливим тоном почала сліпа бабця. — У мене геть руки відпадають. Роки вже які — бабці скоро дев’яносто буде. Будь ласка, допоможіть. Тут, на сусідній вулиці. Недалеко. Я вас яблуками пригощу. В мене вдома такі смачні яблука — ще довго згадуватимете мене! Ну, дівчата...

Дівчата переглянулися. Що вже поробиш — взялися за добру справу, треба доробити до кінця.

Йти справді було недалеко. Паркан зі старого шиферу відокремлював будинок серед інших. Від нього віяло чимось моторошним і неприємним.

За відкритою брамою — занедбаний двір, порослий травою та бур’янами. В цокольному відділі колись був гараж, але тепер ворота поржавіли й щільно заросли мохом і будяками. Збоку — сходинки на невеличку веранду та вхід до будинку.

Дівчата знову переглянулися. Дуже не хотілося заходити всередину. Але бабуся пожвавішала, прискорилася й прослизнула між ними в хату.

Дівчатам із пакетами в руках нічого не залишалося, як піти слідом.

Вже доходячи до веранди, вони відчули насичений запах розчинника — ацетон чи щось подібне. Схоже на рідину для зняття лаку.

Вони пройшли до просторої вітальні.

Хоч на вулиці хмари підтримували сірість повітря, у цій кімнаті було геть темно. Можливо, через різкий перехід зі світла в тінь.

Вони зупинилися, зробивши кілька кроків. Блондинка поставила пакет, потерла очі, намагаючись розгледіти хоч щось.

— Ну... ми підемо, — невпевнено, здавлено прошепотіла вона.

Дівчата повернулися до дверей.

Двері перегородив чоловік із довгими сивими косами.

В очах Федора Івановича тлів блідий спалах — ніби їх підсвічували зсередини.

Дівчата з криками кинулися в протилежний бік.

Очі вже більш-менш адаптувалися до напівтемряви. І коли вони наштовхнулися на те, що спочатку здавалося просто темною плямою — тепер бачили всіх окремо.

Десятки людей похилого віку, різного зросту й статі. Стояли щільно, плече до плеча, ніби їх запресували в цю кімнату.

Їхні очі ледь помітно світилися. А роти — усміхалися.

Концентровано смерділо розчинником.

7

Соціальні наслідки

Ледь чутне скиглення.

Слина ставала солоною, з присмаком кислоти й ацетону. Але як вона могла думати про це, коли ясна пекельно палали — ніби їх занурили в смердючий розчин вайт-спіриту.

Тетяна Андріївна вчепилася вкритими ластовинням і синюшними венами руками за ковдру. Біль пронизував зсередини, гострий, електричний. Ніби хтось загнав голку у відкритий нерв поламаного зуба.

Але який там зуб! У свої шістдесят сім вона вирвала останні гнилі пеньки й почала носити штучні щелепи.

Нестерпний біль пронизував мозок, проходив крізь очні яблука. Старенька смикалась, завмирала. Горло стискали спазми, не даючи змоги кричати. З напіввідкритих, блідих, безкровних вуст чулося лише сичання.

Суха, пергаментоподібна шкіра була майже прозорою, виставляючи на показ мапу голубих річок — вен, які ще розносили життя по організму, що в’яне. Старенький двигун у грудях усе ще працював.

Вона давно вже хотіла піти з життя — слідом за Степаном, чоловіком, який помер сім років тому. Але щось її тримало.

Хоча, що там жалітися. Останній рік вона ніби почала відроджуватись. Витривалість зросла. Тепер могла піднятися на четвертий поверх без скаженого калатання в грудях. Пальці стали чутливішими, нігті — міцнішими, хватка — сильнішою.

Тетяна Андріївна приписувала це чудо-таблеткам, які купувала у Зіни — жіночки з сусіднього дому.

Але тепер їй було дуже зле. Температура ніби випалювала зсередини. Піт, що рясно вкривав скручене тіло, був холодний, липкий і мав запах ацетону.

Почалося з різкого падіння тиску — настільки різкого, що буквально прикувало до ліжка. Судоми викручували м’язи.

Вона не розуміла: чи втратила свідомість, занурившись у хворобливі марення, чи навпаки — вона підліток, і все це лише жахливий сон, навіяний інфекцією.

Вона чітко пам’ятала: сьомий клас, після школи вони з дівчатами пішли на пляж — збирати квіти для святкових листівок до травневих подій.

Забрівши в очерет, її за ногу вкусив річковий пацюк. Вона тоді голосно заволала, але скоро забула. Навіть коли прийшла додому — не згадала. Домашні справи.

Мати ще не повернулась з роботи. Багато працювала, щоб якось прогодувати сім’ю. Батька не було. Точніше, був — до того моменту, як дізнався, що його співмешканка вагітна. Тоді він зник.

Мати постійно затримувалась, виправдовуючись тяжкими часами. Так і було. Вони жили в епоху, коли щойно відгриміла Друга світова. Чоловіків не вистачало, а жінки тягнули все на собі.

Школярка Тетяна ображалась на матір — за те, що та мало приділяє їй часу. А коли приділяє — все зводиться до нудного повчання:

— Ти маєш бути сильною. Важкі часи. Якщо довго мучитись — щось та й вийде.

Їжі постійно не вистачало. Постійне відчуття голоду.

А от у сусідської Галки — хоч і солодкі півники з перетопленого цукру, бо її мати гнала самогонку.

Після укусу пацюка минуло два дні. На третій — нога розпухла, почервоніла, ледь вміщалась у сандалик. Піднялась температура, почались спазми глоткової мускулатури.

Вона то втрачала свідомість, то знову приходила до тями. Лікарні відмовлялись її брати — не вистачало персоналу й ліжок.

У ті складні часи мати все одно ходила на роботу. А за Тетяною наглядала сусідка з поверху вище — бабуся, якій було років сто.

Як же її звали... Пелагея. Точно — Пелагея Кузмінишна.

Вона міняла компреси з оцтом, давала якийсь порошок, що застрягав у горлі — і Тетяна, давлячись, кашляла, ледь не випльовуючи легені.

Потім мати привела якогось одноногого ветерана, з яким уночі пили смердючий самогон і голосно займались створенням братика.

Пізніше мати зізналась: не вірила, що Тетяна виживе.

Але вона вижила. Ті дні були по-справжньому жахливі.

Минуло багато років. Минуло ціле життя.

Тепер вона сходить у корчах. Скелет хрустить від стискання м’язів.

З рота з’явилася жовто-рожева, смердюча хімією слина. Маленькими поштовхами вона розбризкувалась у такт гортанному диханню.

Слина перетворилась на піну. Піна побігла впевненим струмком. Очі закотились під лоба.

Тетяна Андріївна вигнулась містком, широко відкривши рота, з якого лилася піна — і в момент знесилено впала, розпрямившись на мокрому від поту й слини матраці.

Біль зникла. Печія зникла. Залишивши бабцю в безсиллі.

Запах розчинника.

В очах ще пульсували червоні спалахи, а старенька вже занурилася в бентежний сон — без сновидінь.

Коли вона відкрила очі, було незрозуміло, котра година. Ніч чи день? Довкола — темрява.

Жінка звісила ноги з ліжка, озирнулася, спробувала пригадати, хто вона і що відбувається. Перед очима пролітали уривки спогадів:

— Дико перекошене обличчя якогось чоловіка, з газетними клаптями, приклеєними на слину — утримують порізи від бритви. Його осатанілі очі, сморід сивухи.

— Старезна жінка товче таблетки в тарілці ложкою — запах сечі.

— І раптом знайоме обличчя схиляється над нею, заглядає в очі, трясе за плече:

— Мамо!

Тетяна Андріївна потрусила головою. Вона пригадала все. І, на жаль, це було не хворобливе марення.

Тіло свербіло, особливо спина. Ясна чесалися — натяк на прорізання нових зубів.

Світло не було увімкнено в жодній кімнаті. Вікна закриті не шторами, а ковдрами з ліжка й дивана.

Царювала давляча, ватяна темрява, насичена запахами, яким нікуди виходити.

Темрява — але не для неї. Жінка почувається комфортно. Відносно добре бачить.

Але щось подразнює.

Тетяна Андріївна пригнулася — як хижа тварина, що вийшла на полювання. Вона перетворилась на суцільний слух.

Ледь чутне шамкання лунало з сусідньої кімнати.

Двері з пожовтілими скляними вставками, фарба потріскалась, відшарувалась, видулася.

Старенька спробувала позбутися картинок минулого, що миготіли перед очима. Спробувала пригадати — хто або що може бути в сусідній кімнаті.

Важкі замінники штор поглинали не тільки світло, а й звуки з вулиці.

Хоча сусідські діти, які голосно тупотіли поверхом вище, підказували: зараз не глибока ніч. Хоча — не факт.

Вона давно хотіла піднятись до сусідів і дати добрячого прочухана. Геть у людей немає совісті. Немає поваги до старших. Не те, що в її молодості!

Думки знову піймали пам’ять на гачок — і повільно почали підтягувати, готуючи сачок, щоб знову й знову занурюватися в спогади.

Такі важкі — але такі солодкі часи.

Разом зі спогадами — нестерпно захотілося їсти.

З сусідньої кімнати, крізь запах розчинника, пробивався запах їжі. Ще незрозуміло, що саме — але привабливий.

Усі події в спогадах зав’язувались на голоді.

У ті давні часи, щоб поїсти — треба було багато чого зробити: стояти в безкінечних чергах, їздити в столицю за ковбасою чи куркою.

Кури тоді були сині й замучені. Але голодні люди раділи й таким “синім” птахам.

Смаколик — хліб, змащений соняшниковою олією й посипаний сіллю. Або краєць хліба, вмочений у воду й присипаний цукром.

Бабця відчула, як по підборіддю стікає слина.

У голові — пульсація. Вона чула, як б’ється її серце, як вібрують вени.

Слина гарячими краплями падала на обвислі груди.

Тетяна Андріївна спробувала ковтнути накопичену в роті рідину — але зробила ще гірше.

Шлунок завів руладу булькотінням — ніби живе створіння.

Руки затремтіли. З очей виступили сльози.

Так сильно хотілося їсти.

Голод витискував із горлянки тонкий стогін — схожий на собаче скавуління.

Єдиний подразник, що заважав зосередитись — дивні звуки з сусідньої кімнати й запах їжі.

Старенька беззвучними, ривковими рухами попрямувала до скляних дверей. У повній пітьмі, без проблем оминаючи стільці.

Простягнула вузлуваті пальці до круглої, блискучої ручки.

Спогади знову швиргонули її в минуле.

Вона чула дивні звуки — поспішила відчинити двері.

Тетянка побачила того страшного чоловіка з дерев’яним протезом замість ноги.

Він сидів зверху на матері.

Коли озирнувся на звук відкритої двері — його обличчя було перекошене й оскаженіле.

Покрите великими червоними плямами, що стікали, залишаючи руді лінії.

Його руки — теж вкриті блискучою кров’ю.

Він заверещав якимось нелюдським голосом:

— Іди сюди, тварина мала! Іди сюди! Я кому кажу?!

Тетяна Андріївна сіпнулась, прикусила язик. Кров потрапила до горла.

Мозок миттєво позбувся павутини спогадів, повернувши її в сьогодення — до дверей у сусідню кімнату.

Вона обхопила холодний, трохи липкий метал руків’я. Повернула по часовій стрілці.

Двері відчинились. Плямкаючий звук зник. Запах їжі посилився.

Жінка насторожено визирнула з-за шафи.

Посеред кімнати, долілиць, розкинувши руки, лежала Зіна. На її грудях сиділа кішка.

Спалахи вдарили в мозок, повертаючи втрачені фрагменти нещодавніх подій:

Зіна принесла пігулки.

Вони пили чай на кухні.

Вона пішла за гаманцем.

Їй паморочилось у голові...

Кішка закінчила ідентифікацію власниці — і спокійно повернулась до залишеної справи.

Тетяна Андріївна дивилась, як кицька з урчанням відгризає невеличкі шматочки з щік і задоволено муркоче, жуючи.

Шлунок завів пісню термінової підзарядки. Слина з новою силою потекла, загрожуючи затопити все навкруги.

Струменеві спалахи прорізали свідомість.

Бабуся приєдналась до своєї кішки.