Екскурсія

1

В одній із Харківських шкіл.

— Осе, у тебе є запасна ручка? — прошепотів до Остапа сусід по парті і водночас найкращий друг, Сем. 

— Так, тільки поверни в понеділок, я маю всього дві. До речі, що ти робиш після уроків? Може, підемо в кінчик? Там днями вийшов «Бетмен» новий, що думаєш?

— Хз. Завтра ж субота, давай краще завтра?

— Молоді люди, я вам не заважаю розмовляти? Може і нам розкажете? Я так розумію, ви обговорюєте тему уроку?

Сем кинув побіжний погляд на вчителя:

— Вибачте, — повернувся до Остапа і сказав тихіше, — завтра я йду з батьками до їхніх друзів, тому пішли сьогодні. — Ну, давай. Хто ще з нами піде? Може покличемо Кольку, Марка, Ксюшу та Люду?

— Давай тільки без Люди? Вона балакуча, постійно все коментує. Або нехай тільки окремо в іншому ряду сидить.

— Та годі тобі, Ксюша одна не піде, вони ж найкращі подруги.

Розлився благодатним деренчанням на голови нещасних учнів дзвінок

— Ще дві хвилини сидимо, я виставляю оцінки за семестр! — голосно сказала вчителька Олександра Петрівна.

— Калініченко і Філатов залиштеся ще після уроку, підніміть усі стільці й витріть дошку.

— Гаразд... —  невдоволено протяг Остап, поправляючи чорняве волосся та застібаючи спортивну кофту. Він цей костюм носив ледь не щодня, адже в ньому, на його думку, та із сережкою в лівому вусі, мав дуже класний вигляд. А ще, щоб не витрачати час на переодягання після секції боксу. Зі зростом сто шістдесят сім сантиметрів та своєю огрядною статурою Ос, як його називали друзі, був вправним спортсменом. Це вже передостанній урок перед канікулами й остання перерва, тож Остап не збирався витрачати її на прибирання:

— Ой, вибачте, мені потрібно вийти, — сказав він, підніс смартфон до вуха, мовби хтось зателефонував, і залишив свого друга одного прибирати клас.

— От виродок, — вимовив Сем, але це почула і вчителька та зробила йому зауваження. 

Хлопець зачесав пальцями волосся за вухо, закотив рукави чорної сорочки та взявся витирати дошку. Спостерігаючи, як пил із губки летить на його нові джинси й чорні кеди, які він зранку вимив, лаяв подумки друга. Несподівано прочинилися двері, Олександру Петрівну хтось покликав. Прислухавшись, як кроки вчителя віддаляються по коридору, Сем жбурнув ганчірку та швидким рухом рушив із кабінету, не домивши один бік дошки.

За школою, як зазвичай, його вже чекали деякі однокласники, зі своїми друзями із паралелі. Там стояли Остап, Ксюша, Юля, Ігор, Колька Тихий, та Макар, який щойно підійшов після другого тренування з футболу.  

— Остапе, ти офігів? Ти куди пішов?

— Я йому подзвонила, — відповіла Ксюша, поправляючи зачіску перед крихітним дзеркальцем у долоні.

— Ну ти... — Сем сплюнув у бік Остапа презирливо.

Той посміхнувся і повернувся до Ігоря попросити сигарету.

— Тримай, це остання, — сказав Ігор, староста класу та відмінник, який йшов на медаль та струсив попіл зі светра, який зв’язала мама.

— Як справи, Макаре? Думаєш вступати в спортивний коледж чи залишишся з нами? — запитав Сем.

— Та ще думаю. Може залишуся. Не хочу, реально, поспішати з вибором. Щось останнім часом мене вабить юридичний напрямок: інколи можу годинами дивитися на цю тему передачі, статті в інтернеті. А так, за тиждень іспити, от готуюсь складати нормативи, а потім обговоримо з предками, куди подавати документи.

— А коли в тебе останній іспит? — запитав Ігор.

— Ось якраз п’ятого червня. 

— До речі, що ви робите сьогодні ввечері? Вийшов новий «Бетмен» я пропоную піти на нього, — Сем надіявся, що все ж таки хтось погодиться сходити з ним на цей фільм. Адже він уже давно хотів, а самому йти якось не в прикол.

 — Ну... подивимося, — сказали Ігор і Юля майже одночасно.

Пролунав дзвоник. Вони галасливим клубком повернулися до школи.

2

— Отже, усі тут? Завтра, в останній день перед канікулами, їдемо на екскурсію зранку в Шарівку. Сподіваюся, ви пам'ятаєте про це? Збір біля школи о десятій, усім зрозуміло? — класна керівничка обвела пильним поглядом клас .

— А до котрої ми там будемо? — запитав хтось.

— Ми їдемо всього на пару годин. Повернемося так само, автобусом, назад до школи і ви вільні.

Майже щороку кожен клас їздив на екскурсію в останній день навчання. Це вже була традиція гімназії. Торік випускників возили до Сум, роком раніше — на Хортицю, цьогоріч — до Шарівського замку в області.

— А тепер, за списком, підходьте до мене по атестати! — голосно сказала класна керівниця, проставляючи останні бали.

Клас був невеликий, сімнадцять осіб і, як у кожному класі, розбитий на групи за інтересами. Успішність мали вищу за середню у паралелі. За цим гімназія дуже стежила. У 90-х вона єдина потрапила після конкурсу на реконструкцію зі всього Київського району. Це був навчальний заклад із басейном, тенісним кортом і футбольним полем з охороною. Після уроків усі пішли по домівках, Сем і Остап ішли додому разом, вони жили в одному під'їзді. 

— То ти йдеш у кіно? — запитав Сем. 

— Набери мене за годину, скажу точно, бо ще батьки просили допомогти їм у чомусь, — посмикуючи носа невпевнено відповів Остап, даючи зрозуміти другу, що це означає «ні», і попрощався з ним.

Сем стомлений прийшов додому, кинув на підлогу рюкзак, повісив на вішак футболку і пластом упав на ліжко, думаючи про те, що треба зателефонувати решті друзів із приводу кіно, але за кілька хвилин заснув. Сон снився дивний: навсібіч простягався густий туман, Сему було страшно, він відчував, як калатає серце; потім від когось тікав у темному пустому будинку, тривожне відчуття чиєїсь присутності пускало колючий мороз по шкірі. Хлопець дістав запальничку з кишені, повернувся, черкнув і все зникло. Він прокинувся. 

Сем умився, стріпав із себе в’язкі залишки сновидіння. Зателефонував друзям і невдовзі вони пішли в кіно… 

— Ну, як вам? — Запитав Сем у Остапа, Колі Тихого та Ксюші, коли вийшли з кінотеатру.

— Не люблю таке, краще б пішли на романтику з Макконагі, — розчаровано відповіла дівчина.

— Звісно! Дивитися таке лайно тільки ти любиш. Мені фільм сподобався, Джокер — просто красава. Вісім із десяти ставлю.

— Ну, мені здався занадто жорстоким фільм, хоча непоганий, — сказав Коля Тихий.

— Ну, загалом, так. Фільм мені теж сподобався, це начебто останній у трилогії про Бетмена, — підсумував Сем. — Куди підемо далі?

— Let’s go на каву в «Хмару».

Заперечень не було і всі попрямували в кав’ярню. 

За столиком пахло теплою випічкою, друзі обговорювали плани на літо.

— То хто куди відпочивати? — запитав Сем, наливаючи собі чай.

— Я поїду в Туреччину через тиждень із батьками, — сказала Ксюша, уявляючи себе вже біля моря та усміхаючись.

— Я до бабусі в Полтавську область на місяць… Город уже чекає, — із сумом промовив Коля Тихий, скрививши гримасу, та запитально глянув на Сема.

— Не знаю… Якось планів не будував, але точно хочу десь на море поїхати. Батьки поки мовчать, хоча зазвичай у липні завжди до моря, — невпевнено відповів Сем.

Остап дивився на друзів, ковтав чай і, коли настала його черга говорити, змінив тему.

— Щодо завтра, ми ж їдемо на екскурсію, мені розповідав Губа, що там, біля того замку, є ще якась лікарня, теж давно занедбана. Можемо туди тишком-нишком пройтися, доки класуха не бачитиме, у Шарівці нічого цікавого, а там, він казав, дивні звуки чув та досить прикольно.

— Остапе, він тебе просто вирішив налякати, забий, — скривилася Ксюша.

— Не знаю, може й цікаво, завтра вирішимо, — Сем не був таким категоричним, як подруга.

Наступного дня всі прийшли під школу й чекали автобус на Шарівку.

— Щось спізнюється... дивно... — стурбовано сказала класна керівниця Белла Степанівна.

— Може в заторі застряг, таке буває, — задумливо доповнила Олександра Петрівна, вчитель біології та близька колега.

— Не знаю… Уже на десять хвилин спізнюється. 

Тим часом Сем, Остап, Коля Тихий, Ксюша та Юля стояли біля входу в школу й говорили щодо екскурсії. 

— То що, підемо туди? У ту лікарню, — запитав Остап, дивлячись на друзів.

— Мені ця ідея не дуже подобається… Що там такого особливого, що треба йти?

— Юлю, заспокойся, нічого там страшного немає.

— Ми дістанемо серйозне зауваження, якщо побачать, що нас немає. А вони побачать, що п'ятьох немає, — додав Коля Тихий.

Але обговорення їхнього задуму перебив гомін учнів, що виходив зі школи в очікуванні автобуса — це був паралельний клас.

— О, привіт, а ви тут звідки? — запитав їх Сем.

— Ми з вами їдемо, мали б у понеділок, але там якась хрінь і сказали, що сьогодні.

Сем подивився на друзів і хитро посміхнувся, натякаючи, що сьогодні явно їхній день.

— Я знаю, про що ця єхидна посмішка говорить. Гаразд, сходимо туди на п'ять хвилин, — втомлено сказала Ксюша.

Нарешті під'їхав автобус, усі почали штовхатись, щоб зайняти найкращі місця. Через п’ять хвилин класні керівники всіх перерахували та автобус рушив. Сем дорогою заснув, сидячи біля вікна, йому знову снилося, що перебуває у якомусь будинку. Хтось дихає поруч, але він не бачить, хто. Раптом помітив за кілька метрів від себе маленького хлопчика, який дивиться у вікно.

— Ей, малюче, тобі щось потрібно? — підійшовши до нього з-заду запитав Сем. Хлопчик так і стояв та щось під ніс шепотів. Сем підійшов ще ближче, глянув на відображення в шибці і відчув, як шкіру обсипало морозом — обличчя хлопчика було сірим і без очей. 

Автобус труснуло.

— Га? Що? — Сем прокинувся, часто задихав, перелякано озираючись.

— Водій сліпий, блін, чи що? На яму обома колесами наїхали, — вигукнув хтось у автобусі.

— А... ясно... гаразд... — Сем глянув у вікно і згадав обличчя того хлопчика зі сну. 

— Діти, увага! За десять хвилин під'їжджаємо, нікуди не розходимось, там на нас чекатиме екскурсовод, який розповість про цю місцевість. Сподіваюсь, усім зрозуміло? Екскурсія розрахована на півтори години, потім у вас буде близько тридцяти хвилин вільного часу, усім бути на видноті!

Сем і Остап повернулися до дівчат, які сиділи позаду них, і далі за ними Коля Тихий. Стали радитися пошепки, як краще вислизнути, щоби піти в ту лікарню. Домовилися, що тих тридцяти хвилин, які залишаться після екскурсії, їм вистачить, щоб непомітно втекти і пробратися до закинутої лікарні.

— Може, до біса його? Навіщо туди йти?

— Юль, можеш не йти, справді. Але якщо вже туди їдемо, треба ж усе подивитися. Ми на п'ять хвилин і назад. Але Губа сказав, що воно того варте. Коли він звідти вийшов, у нього, начебто, був занепад сил і хотілося спати, але враження, казав, незабутні.

— Може йому до лікаря сходити? Ха-ха-хах.

— Ха-ха-ха, смішно, Семе, — саркастично передражнив друга Остап.

За декілька хвилин вони під'їхали до Шарівського замку. Дві групи зібралися біля входу й екскурсовод почав розповідати про це місце.

3

Школярі послухали про Шарівський замок, який був побудований у 1836-му році в неоготичному стилі. Та насправді не замок, а палац. У різні часи мав різних власників та навіть побув санаторієм до 2008-го року. 

Після екскурсії друзі вислизнули з поля зору керівниці та зібралися за теплицею, щоби піти до закинутої лікарні. Коля Тихий до останнього відмовлявся, умовляючи Сема, що не міг заснути усю ніч. Але той йому пообіцяв, що допоможе з іспитами, якщо піде з ними. 

— Я вам казала, що ця ідея відверто не дуже?

— Юль, не нуди, справді, якщо хочеш, можеш іти назад, — сказав Остап, що замикав вервечку шукачів пригод.

— Та пішов ти…

— Та ось, іду.

Через кілька хвилин крізь гущавину лісу вже виднілися пошарпані ворота, які майже покрилися мохом та іржею. На диво, вони були відчинені і зверху виділявся напис великими латинськими літерами «Nobiscum Deus». Нижче прибита напівстерта табличка «Входу нема». Школярі зайшли через ворота. Юля зачіскою зачіпляла павутиння. Сем переступав обережно сміття, скло, пожовтілі папірці. Усі звернули увагу на обшарпані статуї різних тварин вздовж стежки.

— А в слона немаленький хобот, — сказав Остап із посмішкою.

— Гуморист Остап пожартував, — закотила очі Ксюша.

Вони йшли доріжкою і за невеликою будівлею виявили центральний вхід у лікарню. Вигляд вона мала моторошний, не виникало бажання заходити всередину. Віконниці на другому поверсі через одну пусті, лише по краях блистіли невеликі шматки скла. З деяких вікон виглядало гілля молодих дерев, які проросли зсередини, даючи зрозуміти, що сюди вже давно не ступала нога людини. Будівля лікарні нагадувала ті, що зводили в 40-х роках. Якось ніяково стало одинадцятикласникам, їхній запал почав переходити в острах

— Так... Щось тут лячно. Може підемо звідси? Запах ще якийсь дивний… — зморщивши носа пробубніла Юля, роззираючись навколо. Для неї це місце — повна протилежність тих, які відвідувала зазвичай із подружками, навіть на екскурсіях.

— Нам треба всередину, даремно йшли чи що? Маємо десять хвилин, потім вийдемо й повернемось у темпі до автобуса та і все, — сказав Сем. Він розглядав вікна — на другому поверсі щось наче мелькнуло. 

— Я почекаю тут, — вимовила Юля.

— І я теж, — додав Коля Тихий.

Сем, Ксюша й Остап вирішили зайти всередину. Вони повільно підходили до дверей, коли раптом почули якийсь шурхіт усередині.

— Семе, ще не передумав? — запитала Ксюша.

— О, запальничка, ще й працює! – Остап підняв і поклав у кишеню знайдену біля порога запальничку. 

— Ні... Кхм… Не передумав, — Сем узявся за ручку і двері зі скрипом відчинилися. 

Школярі зайшли всередину. 

— Та-а-ак, ого!

Вони чули відлуння своїх голосів. Лікарня всередині мала кращий вигляд, ніж зовні — майже не було обшарпаних стін, мало павутиння, люстри були майже цілі.

— Блін, тут краще, ніж у деяких наших лікарнях, як вона так збереглася? Зовні просто жахлива, але всередині... вражає, — зазначив Остап, вийшов і покликав тих, хто залишився на вулиці, але вони так і не наважилися увійти.

Сем оглядав хол, на стінах висіли фото лікарні в найкращі її роки, групи вчених, медсестри, діти.

— Круто, звісно… несподівано...

— Все, можемо повертатися? — запитала Ксюша.

— Та почекай, давай хоч далі подивимося що там, раптом щось цікаве, — усміхнувся Остап.

— То може, розділимося? Щоб усе подивитися.

— Ні, тримаймося разом, щоб не загубитися, — заперечив Сем. 

Вони пройшли далі й побачили сходи, що вели на другий поверх, обабіч них були проходи в інше крило. Аж тут почули шурхіт. Він долинав із другого поверху. 

— Чули?

— Та це вітер, не бійся, Ксюшо.

— Кхм-кхм, — Сем та Ксюша почали кашляти.

— Пил найімовірніше, аж ніс заклало...

Підлітки піднімалися на другий поверх, роздивляючись картини і фотокартки на стінах та помітили тріщину, яка починалася від підлоги й закінчувалася десь під стелею.

— Вони, наче вчора написані, ці картини. Усе має дуже новий вигляд. Я б не сказав, що ця лікарня стара, трохи занедбана, з тріщинами, але добре збереглася.

— Так, це дивно. Адже тут точно нікого давно вже немає… Може вона на реставрації? Але були б огорожі. Та й зовні все дуже брудно.

Вони піднялися на другий поверх і опинилися на середині коридору.

— Ліворуч підемо чи праворуч? 

— Праворуч, там, бачу, двері відчинені.

Тут було так само чисто, як і внизу. На старовинність вказував тільки запах, потемніле місцями дерево й невеликі тріщини. Вони зайшли в перші двері — це виявилася палата на вісім місць, тьмяні від пилу вікна, ліжка на пружинах і без матраців. Від усього віяло сумним запустінням. Остап хотів уже зачинити двері, коли почувся гул із кінця коридору.

— Мені страшно, давайте звідси підемо.

— Ксюшо, це вітер, усе нормально.

— Ви, як хочете, а я пішла.

Дівчина обернулась і вийшла з палати.

Остап підійшов до вікна й побачив внизу біля будівлі Юлю, але без Колі Тихого.

— Дуже дивно... 

Юля побачила його у вікні й показала жестом, щоб ішли назад, Остап кивнув і відійшов. Сем тим часом оглядав стелю, коли почув якийсь шепіт, дуже тихий, десь позаду в коридорі. «Вітер, напевно. Там же шибки розбиті і протяг гуляє», — подумав хлопець. 

— Ну, що? Йдемо в інше крило й на автобус? А то без нас поїдуть, — запитав Остап у друга. Той ствердно кивнув.

Хлопці вийшли в коридор і пішли в інший кінець, відчиняючи двері й зазираючи всередину палат, але все було ідентично першій. Аж тут вони натрапили на великі двері, що відрізнялися від інших, а зверху висіла табличка «Лабораторія». Сем смикнув ручку, та ті були замкнені. Несподівано пролунав крик на нижньому поверсі. 

— Ксюша! — одночасно вигукнули двоє. Холодок пробіг дрібними мурахами по хребту Сема, він крадькома глянув на Остапа, той був незворушним. Після секундної паузи, вони стрімко побігли вниз, але там нікого не знайшли.

— Остапе… Тут щось не те...

— Га?

— Де вихід?!

На місці, звідки вони зайшли, була стіна.

— Ми не могли переплутати...

Вони знову почали кашляти й Сем, піднявши голову, побачив краєм ока, як щось за секунду зникло за рогом.

— Ксюшо! Ау!

— Так, ти йди праворуч, я — ліворуч, якщо її побачиш, кричи.

Тим часом Юля внизу заглядала в брудні вікна будівлі й не знаходила собі місця. Подивившись на годинник п’ятий раз за хвилину дівчина зробила кілька заспокійливих вдихів-видихів та присіла на колись помпезні мармурові сходи.

— Гей! Якщо ви зараз не вийдете, я піду назад одна і все розповім Беллі Степанівні!

Ніхто їй не відповів. Остап і Сем, тим часом, розділилися і щойно Сем пішов у свій бік, різко завмер і занімів: він побачив наприкінці коридору якусь субстанцію у вікні, яка за мить зникла.

— Що? Мамо... Остапе!

Сем повернувся, Остапа вже не було.

— Остапе! Йди сюди!

Стояла тиша.

— Так... Це все глюки... Треба було не їсти мамину капусту вранці… Спокійно, Семе, — спробував пожартувати хлопець, намагаючись себе заспокоїти, та пішов шукати друга.

Сем повільно, майже без звуку прямував коридором, відчиняючи по черзі двері: палата персоналу, приймальний кабінет, реєстратура, архів. Він зазирнув всередину останнього — там стояли стелажі з папками до стелі. Сем знову покликав друга, але у відповідь була лишень тиша. Пробираючись архівом углиб, Сем побачив фотографію на підлозі, на ній була група дітей із десяти осіб. Перевернув фото, написана чорнилом дата повідомляла, що це 1890-й рік.

— Хм... Церква святого… Ця будівля не схожа на церкву… Понад сто років... Як моїй бабусі... Візьму з собою як сувенір, подарую Юльці, точно вона такого не чекатиме. 

 Десь через два ряди від нього, пролунав скрип.

«Ну, падло, якщо ти мене вирішив налякати, то в тебе це вийшло!» — подумав Сем і поклав фотографію в кишеню. У грудях усе ще тремтіла надія, що це Остап його розігрує. Зробивши кілька кроків уперед, він зазирнув за стелаж, там було порожньо.У повітрі літали хмарки пилу, Сем закашлявся і знову почув скрип, але вже біля дверей. Він обернувся різко, стиснув кулак і пішов повільно до виходу. По спині пробіг холодок, наче позаду хтось стоїть і дивиться на хлопця. Сем повернув голову, там нікого не було.

«Хух! Аж легше стало»

Прямуючи до виходу, хлопець звернув увагу на дзеркало в кутку, подивився мигцем на себе й побачив позаду якийсь силует. Він придивився і затремтів від жаху. Напівпрозорий силует маленького хлопчика в білій накидці стояв спиною до Сема.

— Мамо... — прошепотів Сем і знепритомнів.

Він прокинувся від різкого запаху і розплющив одне око. Над собою побачив того напівпрозорого хлопчика за метр від себе. Той стояв з простягнутою рукою і наче щось у нього забирав. Тоненька хвиля була приєднана до Сема та простягалася до руки хлопчика. Сем відчував, що починає слабшати і спробував відповзти до виходу. Зібрав останні сили, підвівся на ноги і вискочив з Архіву. Він біг по коридору та хотів голосно покликати друзів, але раптом відчув, що не може говорити.

«Що? Мій голос... Ні!.»

Сем побіг униз по сходах і на місці виходу так само була стіна. У паніці він заозирався, тоді побіг у праве крило, забіг до палати, узяв стілець і з розмаху кинув у вікно, але той відскочив, не пошкодивши шибку.

«Що за хрінь?»

Він підійшов до вікна, протер його рукавом сорочки й побачив Юлю, яка метушливо ходила вперед-назад, поглядаючи на годинник. Сем постукав у вікно, подруга його не чула.

— Все... Ще дві хвилини і я звалюю з цього місця сама! — Юля присіла знову на сходинки, не здогадуючись, що один із друзів просто зараз намагається до неї достукатися. 

На очі Сему набігла волога. Він намагався стриматися, але невдовзі перша лінія сльози збігла по щоці до підборіддя. Хлопець не розумів, що відбувається, на секунду навіть здалося, що це сон. Він вкусив себе за руку, вдарив ляпаса і зрозумів — усе насправді. Сем обмірковував, що йому робити: насамперед треба знайти друзів і не натрапити на ту примарну дитину. Він роззирнувся, побачив напівповну пляшечку з хрестиком біля одного з ліжок та взяв її із собою.

«Схоже, свячена вода чи щось таке. Як вона так вистояла та не висохла за ці роки?»

Сем вийшов із палати і вирішив заглядати в кожні двері в пошуку друзів ще раз, коли натрапив на табличку «Туалет». Зайшов туди, побачив перед собою кілька кабінок, зробив пару кроків та на щось наступив — це була запальничка, яку раніше знайшов Остап.

«Друже… Я знайду тебе в цій клятій лікарні, обіцяю!» — подумав Сем, опускаючи запальничку в кишеню. Підвівся, помітив знову чийсь силует у зальопаному дзеркалі над раковиною — наче дівчинка. Він відкрутив наполовину кришечку і став істерично розмахувати пляшкою на всі боки. Тоді ще раз подивився в дзеркало, але нікого там не було видно.

Сем сів на підвіконня і заплющив очі.

«Отже, що я знаю про привидів і будинки з привидами? По-перше, вони не існують, але це вже брехня. По-друге, це примари, найімовірніше, дітей, які померли тут, вони не можуть піти на той світ. Зазвичай вони прив'язуються до якоїсь речі, якщо вірити фільмам і серіалу "Надприродне". Солі в мене немає, тільки свячена вода. Привидів я не можу бачити весь час, тільки зрідка або тільки через дзеркало», — він скосив погляд на мутне скло. Тоді здер кришку унітаза, розбив нею дзеркало і вибрав невеликий шматок.

«Це вже непогано, але здається маячнею. Так... Треба, мабуть, підпалити те, до чого вони прив'язані, але я ж не можу спалити всю лікарню. І... дивно... вони мене не вбили, а наче... харчувалися чимось від мене?»

Сем стояв у роздумах, через брудне вікно світило яскраво сонце, він повернувся та пішов до виходу. Обійшовши крило, натрапив на їдальню, там було багато місця, темні штори й погане освітлення. Він повернувся спиною до столів і заглянув у дзеркало — мороз продер шкіру. Наприкінці залу за стійкою дівчачий силует начебто щось вбирав у себе. Несподівано примара різко повернулася до Сема й почала з криком прямувати в його бік, той у паніці вхопився за пляшку з хрестом і знову почав махати в різні боки, заплющивши очі. Через кілька секунд, спершу одним оком, подивився на їдальню. Потім схопив дзеркало руками, що тремтіли, але нікого у відображені не виявив. Він пішов у темпі в той кут, звідки зникла померла дівчинка і побачив там Ксюшу. Вона лежала в напівсвідомості, бліда. Навіть ляпаси і свячена вода не допомогли хлопцю привести її до тями.

«Треба забрати її звідси»

Сем узяв подругу за руки й потягнув у коридор до місця, де був вихід, притулив біля стіни. 

«Добре, Ксюшенько… Полеж тут. Я скоро!»

Обійшовши інші палати, він побачив на тумбочці свічки, узяв їх із собою і побіг на другий поверх. 

«Отже, тут я вже все обійшов. Залишився один сходовий просвіт, сподіваюся, Остап десь там» Обійшовши в темпі палати, натрапив в кінці коридору на двері до операційної. Хлопець відчинив їх, подивився через дзеркало, чи нікого там немає, та зайшов. Нічого корисного тут не було, але увагу Сема привернули вузькі металеві двері. Він смикнув за ручку кілька разів, вони були замкнені.

4

«Потрібен ключ…» — подумав Сем, але в кабінеті його не знайшов. І тут згадав, що біля виходу була реєстратура, на першому поверсі. Він спустився. На корковій дошці висіли рядком ключі. Над одним із них побачив напис «операційна».

Сем швидко побіг із потрібним ключем сходами вгору, оступився і, падаючи, сильно забився. Він скривився, вхопившись за ногу та, відпочивши хвилину, накульгуючи пішов нагору, тримаючись за перила. Увійшов до операційної, вставив ключ, провернув кілька разів, і двері відчинилися, а в ніс ударив різкий затхлий запах. Сем втупив погляд на сходинки, що збігали униз. Збоку був перемикач, він поклацав ним, світло не загорілося.

«Цього я і найбільше боявся... На що розраховував? Не зрозуміло. Зазвичай підвали — це найстрашніше місце у всіх фільмах жахів і, звичайно ж, головний герой, тобто, напевно, я, мабуть, маю туди спуститися, що є дуже поганою ідеєю», — подумав Сем і посміхнувся. Дістав дві свічки, запалив їх та став спускатися обережно униз, відчуваючи дискомфорт у нозі.

«Бр-р, холодно ж тут», — він згадав молитву і про себе почав її промовляти.

Сем спускався кілька хвилин і далі двох метрів попереду нічого не бачив.

«Мені здається, чи в мене з'явилося вже сиве волосся?»

Вітер кілька разів гасив свічки, і Сем їх знову запалював. На скрипи й шум уже майже не звертав уваги. Сходинки закінчилися, він ступив на плитку і, посвітивши навколо, побачив двері «Хірургія – 1». Смикнув за ручку, вони були замкнені. Сем вибив ліктем віконце і просунув руку зі свічкою, щоби побачити, що всередині, але там було порожньо, тільки ланцюги і стіл для операцій. Хлопець затремтів та пішов далі.

«Сморід тут, звісно, страшний», — через кілька секунд Сем почув чиєсь гучне надсадне дихання за кілька метрів від себе, в одній із кімнат. Він трохи прискорився і вперся в інші двері, але вони були вже відчиненими. Увійшовши, хлопець застиг, не знаючи, що йому робити. Він побачив Остапа, який лежав на підлозі і видавав дивні звуки. Сем згадав, що так само робив, коли прокинувся та зрозумів, що над другом стоїть привид. Він не діставав дзеркало, а одразу махнув свяченою водою на Остапа й той завмер. 

Сем почав трясти друга за плечі, бити ляпаси, але той, як і Ксюша раніше, щось бурмотів напівпритомний. Сем взяв Остапа за руку, вона була крижаною.

«Так... Тепер треба звідси тікати»

Сем підвівся, однією рукою тримав свічку, іншою узяв за руку Остапа й потягнув у коридор. Протягнувши кілька метрів, упав і важко задихав.

«Як я його підніму сходами? Він важить більше за мене. Що ж робити?» — Сем почув шурхіт неподалік.

«Це вони…»

Йому прийшла ідея: витягнув із кишені пляшку із залишками свяченої води, трохи облив себе й Остапа. Як остання крапля впала на тулуб друга, Сем залишив пляшку, загасив свічки і, взявши Остапа під руки, зчепив замком пальці й потягнув нагору. Через кілька сходинок він упав. Захекався, спітнів. Сем відчував, що футболка вже вся мокра.

«Якщо звідси виберемося живими, точно сядеш на дієту, Осе»

Сем піднімався, щосили тягнув за собою друга й на половині шляху упав віддихатися. Маленька цятка світла потрапила йому в око. Сем дістав свічку з кишені, підпалив, і кинув її вниз. Вона швидко згасла від стрімкого руху і хлопець не встиг нічого роздивитися, але відчував, був упевнений — це вони, ті діти-примари. Цієї миті він думав, що серце вискочить із грудей. Швидко піднявшись, потягнув друга далі. За кілька хвилин зі стогонами та лайкою Сем дістався до виходу, важко дихаючи і зненавидівши ідею, що взагалі спонукала їх сюди прийти. Він подивився на Остапа, вдарив його в плече у хвилі якогось відчаю. Тоді отямився, знову взяв друга під руки й поніс коридором, щоб спуститися донизу. Відчувши якийсь холодок у повітрі, зупинився. Дістав дзеркало, щоби переконатися, що нікого немає. Але натомість побачив трьох дітей, які повільно до них наближаються. Він згадав фотографію, ці діти були на ній.

«Може, якщо я її спалю?..» — раптом Сем відчув, що в нього починає паморочитися голова. Глянувши на осколок, побачив ззаду чоловіка з простягнутою рукою, який щось із них з Остапом забирав. Сем опустився на коліно, відчуваючи занепад сил. З останніх сил хлопець намагався черкнути запальничкою, щоби підпалити знимку, але вона ніяк не хотіла горіти. Сем, падаючи, впустив фотографію і відчув, як діти наближаються. Останнє, що він зробив, це черкнув запальничкою біля краю фотографії, та втратив свідомість. 

***

Відчуваючи гіркий запах, Сем розплющив очі, піднявся на ліктях і закашлявся від їдкого диму.

«Кхм… Фотографія…» — він спостерігав, як останні її міліметри догорають.

Тоді підвівся, узяв дзеркало, подивився в нього, там уже нікого не було. Сем поклав запальничку в кишеню, узяв Остапа й поніс. Мимоволі звернув увагу на місце, де була тріщина.

«Присягаюся, тут була тріщина. Куди вона поділася? Та не важливо… Знову ці кляті сходинки... Ну, хоч... кхм... не нагору», — вони спустилися з другого поверху, і Сем побачив двері.

«Вони з'явилися?» — запитав себе хлопець та злегка усміхнувся, відчувши надію, що вони звідси вийдуть нарешті.

Він дотягнув з останніх сил Остапа до Ксюші, яка так і лежала, де він її залишив раніше. Взявся за ручку дверей, відчинив і перетягнув друзів по черзі до виходу: спершу Ксюшу, потім Остапа. Знесилений Сем упав набік, коли виволік обох. Ксюша розплющила очі, одразу піднялася і запитала: 

— Чого ви лежите?

Через секунду встав Остап та запитав те саме.

— Гей, ви чого так довго? Бляха, вас не було п’ятнадцять хвилин, ви ж сказали, що швидко, — запитала Юля, яка до них підійшла, почувши якийсь звук біля входу.

— Я.. Я.. Я.. не…

— Семе, з тобою все гаразд? Маєш втомлений вигляд.

Вони подивилися на нього зі здивуванням. Сем підвівся і звернув увагу, що колір їхньої шкіри став таким, як і раніше, одяг увесь був чистим, синців у нього не було, та й вивиху теж. 

— Ем... Я добре, напевно. Мій голос! Він повернувся!

— Ти втратив голос? Ти блідий трохи й дивний.

— Почекай... Скільки-скільки нас не було?

— Ну, хвилин п’ятнадцять, може двадцять.

— Юлю, дай дзеркало! Зараз!

— Тю, тримай, чого кричати? 

  Сем подивився на себе і все було гаразд.

— Гей, ви вже тут? — до них підійшов Коля Тихий.

— Ну, а ти роззирнувся?

— Так, тут особливо нічого немає навколо, одні дерева і дрібні споруди, — сказав Коля. — А ви знайшли щось цікаве?

— Ага... — і тут Сема перебив Остап.

— Взагалі фігня. Зайшли, подивилися, піднялися на один поверх, зайшли в одну палату і все, більше чекав Сема, поки він усе надивиться. 

— Ок, ходімо швидше, а то Белла Степанівна поскаржиться батькам, що ми втекли, — сказала Ксюша.

Сем дивився на друзів зі здивуванням, але не став нічого казати і трохи задумливо поплентався за ними, подивившись востаннє на лікарню.

— У найближчі сто років точно не поїду на екскурсії.