Лісова відьма

Маріанна завчасно попереджала своїх клієнтів про Самайн. Кожній жінці, що приходила до її лісової хатини у вересні, вона – кожній по секрету – розповідала про ніч тридцять першого жовтня, бо ж в цей час завіса між нашим та потойбічним світом стає найтоншою. Усі її дівчата одразу замовляли ритуали, які Маріанна мала виконати у канун дня всіх Святих. Їхні наміри завжди на диво різні – вдова хотіла відв’язати від себе душу чоловіка, що не давав їй спати ночами, молода жінка просила прокляття на власну родину, а дівчина, яка щойно стала підлітком, благала перервати вагітність.

Маріанна бралась за все, про що її просили, навіть якщо це значило наводити на інших людей смерть та хвороби. Вона була молодою, як для відьми, та тридцяти років життя цілком вистачило, аби нажити собі ворогів. Цього серпня Маріанна, не витримавши погроз місцевих стариганів, покинула Нью-Мексико та перебралась до маленького містечка в Луїзіані. Занедбана хатина в лісі стала їй чудовим прихистком, а місцеві ходили до неї чи не щодня, просячи про пораду. Вона добре зналася на рослинах, давала раду тваринам та загоювала будь-які рани за лічені дні, тому люди довіряли їй, щедро оцінюючи її працю.

Коли осінь повільно та обережно змінила літо, Маріанна помітила, що ця земля почала її сторонитися. Поки усі дерева в містечку сяяли цілою палітрою кольорів, усіма відтінками від зеленого до гаряче-помаранчевого, дерева навколо її хатини швидко скинули усе листя, залишивши голі стовбури на початку жовтня.

По приїзду Маріанна, приводячи хату до ладу, викопала собі також город, кинувши в землю гарбузове насіння, на яке нашептала закляття. Та, на її щирий подив, насіння не дало жодного паростка за два місяці. Тоді її вперше підвели власні сили.

Що ближче наближався Самайн, то менше клієнток приходило до неї, а земля все продовжувала говорити. Дикі тварини, раніше дружні, почали обходити Маріанну стороною, а одна лисиця вкусила її за руку. Перев’язуючи рану, вона прийняла рішення знову їхати деінде, якщо земля не хоче приймати її тут. Але лише після Самайну, бо Маріанна дала забагато обіцянок своїм клієнткам. Вже першого листопада вона сяде на найбільш ранній потяг і вийде десь на кінцевій.

Вдень тридцять першого жовтня містечко влаштувало осінній ярмарок, тож Маріанна, схопивши плетеного кошика, пішла закінчити закупи для ритуалів. Вона прогулювалася рядами дерев’яних ящиків, повних овочів, трав та випічки. Вдихаючи пряні аромати приправ з сусіднього прилавку, Маріанна обрала кілька видів трав, що росли доволі далеко від цих країв, а також обрала невеликий гарбуз. Її дорога додому пролягала через вихід з міста, тому людей тут майже ніколи не було, окрім візників, що швидко проїжджали повз. Між виходом з містечка та лісом простягалась рівнина, хоч і невелика, проте некомфортно пуста – вона не мала ані дерев, ані кущів. Та саме тут стояла невеличка покинута церква, що здалеку видавалася лише нецікавою плямою на тлі трави. Будівля давно втратила пристойний вигляд – фарба лущилася на стінах, дерев’яний дах мав от-от провалитись, а трава навколо церкви була завжди вигорівшою, і ніхто достеменно не знав чому.

Маріанна часто проходила повз цієї церкви і завжди задивлялася на дерев’яний хрест на даху споруди, який все ще тримався там, хоч і виглядав вкрай ненадійним. В той день вона також задивлялася на церкву, виходячи з міста, та, підійшовши трохи ближче, помітила на подвір’ї храму дівчину. Кістлява, бліда та з рідким русим волоссям, вона куталася у шмат брудної тканини, сидячи на тонкій лавці попід стіною церкви. Маріанна помітила її вигляд і, хвилину засумнівавшись, таки вирішила підійти.

– Боюсь, що тобі тут вже ніхто не допоможе, – сказала відьма, кивнувши на церкву за спиною дівчини. Та, в свою чергу, повільно підняла втомлений погляд на незнайому жінку. – Проте я на це здатна. Як звати?

– Скарлет Мей, – голос дівчини звучав жвавим та трохи ворожим. Маріанна вирішила не звертати уваги.

– Мей – твоє прізвище?

– Ні. Друге ім ‘я.

– Зрозуміло, Скарлет. Мене звати Маріанна, я…

– Лісова відьма, – сказала дівчина ледь не з огидою. – Тато розповідав мені про вас. Ви говорите до козлів, крадете дітей та служите нечистому. Ти навела оману на все місто, бо ці йолопи ще ходять до тебе за порадами.

– Але ж ти не в омані, – сказала відьма абсолютно спокійно. – То не вигадуй нісенітниць.

– Прочитаєш хоч одну молитву повністю?

Маріанні урвався терпець від нахабності випадкової дівки, тож вона, підхопивши свій кошик з землі, розвернулася і мовчки продовжила свій шлях додому.

Через п’ять кроків її покликали.

– Вибачте!

Маріанна роззирнулася.

– Мені справді потрібна допомога.

Вона провела Скарлет до своєї хатини. Звісно, дівчина помітила голі дерева навколо хатини та мертвий город, а кілька днів тому ще й трава навколо хати стала наче спалена, просто як біля тієї церкви. Скарлет помітила все це, та однаково промовчала, заходячи всередину. Брудна тканина була її єдиним одягом, тож Маріанна відправила її митись в тазу, в цей час розбираючи свої старі речі.

Вже через годину, коли сонце почало хилитися за небокрай, Скарлет сиділа за обіднім столом чиста, розчесана та у простій, проте охайній сукенці. Маріанна розігріла в печі залишки каштанового супу, і Скарлет їла його повільно, проте без упину, поки відьма уважно її роздивлялася.

– Не любиш відьом?

Скарлет не відреагувала.

– Я допомогла тобі, тому маю право отримати кілька відповідей на свої запитання.

– Батьки не люблять відьом, – сказала дівчина через якусь хвилю. – Вони дуже, дуже набожні люди.

– Де твої батьки зараз? Чому ти опинилась біля тієї церкви?

Скарлет задумливо водила ложкою у тарілці.

– Вони вигнали мене, – її голос ледь помітно задрижав. – Наша худоба почала давати червоне молоко і гинути. В городі знаходили зариті кістки. А наш козел став якось дивно дивитись на мене.

– Козел? – Маріанна із зусиллям стримала посмішку.

– Він постійно підходив до мене і дивився. Дуже усвідомлено. З іншими він такого не робив.

– То за що ж вигнали?

– Я єдина донька в родині. Після цих подій вони вирішили, що я відьма.

Маріанна промовчала, із жалем дивлячись на дівчину. На вигляд було максимум років шістнадцять.

Скарлет, хоча і відгукувалась про відьом вкрай різко, та все ж із цікавістю роздивлялась хатину Маріанни. Всюди на стінах висіли сушені трави, полиці ломились від кількості скляних банок та колб, повних і пустих. На печі стояв середнього розміру котел, в який Маріанна кинула кілька пучків невідомих Скарлет рослин і, вливши туди трохи води, залишила варитись. Скарлет на той час вже сиділа біля вікна, виглядаючи на вулицю.

– Мене вигнали так само, як тебе, – сказала Маріанна, не відриваючи погляд від котла. – Батьки також помітили дивину з худобою, та це не було єдиним знаком.

– Що ж тоді було? – Запитала Скарлет, не відвертаючись від вікна.

– Наш козел говорив до мене. Не смійся, це правда. Кожного вечора, коли я носила йому воду, я чула його голос в голові, – Маріанна замовкла на хвилину. – Я знаю, хто говорив зі мною, бо він став приходити вночі у своїй справжній формі. Та, хоч я й опиралася йому, батьки швидко все зрозуміли. Знаєш, вони зробили мені послугу, коли посадили на потяг у невідомому напрямку.

– Не розумію, що це за послуга така?

– Я родом з дуже маленького поселення, – продовжила Маріанна. – До них, напевно, і досі не дійшли телефонні будки, а в моєму дитинстві – тим паче. Тож, коли місцеві священники заявили про початок інквізиції, ніхто і не подумав, наскільки смішно це звучить.

– Що вони хотіли робити з відьмами?

– Вбивати, звісно. Та свої методи вони не розкривали.

Ще кілька хвилин вони сиділи в тиші, поки Маріанна розливала новий відвар у склянки. Першою подала голос Скарлет.

– Вони і справді врятували тебе.

– Я знаю.

– Ти їм пишеш?

– Не хочу їх обтяжувати, – коротко відповіла Маріанна. – Тобі є куди йти? – Запитала, сідаючи поряд зі Скарлет на лавці під вікном.

Дівчина похитала головою.

– Ну то залишайся тут, – сказала відьма через хвилину. – Я їду звідси вже завтра вранці, хатина залишиться зовсім без нагляду.

– Люди подумають, що я справді відьма, якщо житиму відлюдно.

– Чи тобі зараз не все одно, що думають інші люди?

Скарлет не відповіла. Маріанна виглянула у вікно – сутінки все темнішали, час наближався до дев’ятої. О дванадцятій, у відьмину годину, вона мала виконати декілька замовлених ритуалів, тож пішла збирати все необхідне, поки Скарлет мовчки про щось роздумувала, дивлячись на рідке листя на майже голих деревах.

Об одинадцятій Маріанна, зібравши все необхідне у кошик та накривши його тканиною, одягла темну накидку та знову звернула увагу на дівчину, яка навіть не змінила пози за декілька годин.

– Я маю справи в лісі, – гукнула Маріанна. – Наостанок. Хочеш піти зі мною?

– Не знаю, – відповіла Скарлет без ентузіазму. – Я боюся йти вглиб лісу.

– Як бачиш, я не поставила замок на двері, тож залишатись тут самій ти теж не захочеш.

Скарлет подивилася на вхідні двері і, справді не помітивши замка, запитально вигнула брову.

– Як ти живеш у лісі сама, і без замка?

– Моя сила мене захищає, – Маріанна накинула капюшон на чорне волосся. – А ти, хоч що думають твої батьки, магію явно не практикуєш, тож і захисту в тебе – повний нуль.

Скарлет роздумувала ще кілька хвилин, і все ж погодилась. Маріанна дала їй іншу свою накидку, проте, через різницю в рості, її край волочився по землі. Вийшовши з хати, Маріанна запалила невелику лампу, і вони відправились у ліс.

Стежка до самого центру лісу була практично прямою. Через кілька хвилин їхньої прогулянки над стежкою ліг доволі густий туман, та Маріанна не переживала через це, хоч супутниця і турбувала її майже щохвилини.

– Ми точно не заблукаємо?

– Заблукати на рівній дорозі було б соромно, тому я не планую цього робити, – відповідала Маріанна. Що глибше вони заходили, то частішими ставали дерева і густішим туман.

– Слухай, – почала Скарлет. – Пробач мені за усі ті образливі слова. Ти, хоч і відьма, але хороша.

Маріана пирснула сміхом.

– Відьми рідко бувають поганими. Тільки якщо вони служать Дияволові. Бо, в такому разі, на цьому світі вони служать лише самі собі.

– Кому служиш ти?

– Гекаті.

– А чому саме їй?

– Давай це буде останнім твоїм запитанням, бо ми майже на місці, – сказала Маріанна, сповільнюючи крок. – Я розділяю більше цінностей з Гекатою як відьма і як жінка. Я також люблю допомагати людям, що потребують сил, яких вони не в змозі мати, – Маріанна нарешті зупинилась посеред галявини і уважно подивилась на Скарлет. – Служити чорту означає безцільно ходити світом, забираючи в людей вроду, щастя і багатство. Ти матимеш це до кінця свого короткого життя, а потім він забере твою власність разом із твоєю душею. Остерігайся таких відьом, якщо вони тобі зустрінуться.

Скарлет кивнула, і Маріанна присіла на коліна просто на вологу траву. Тоді почала розставляти свічки, та в неї ледь вийшло запалити їх разом із пучком рослин через вітерець та вологу. Скарлет присіла не пеньок поряд, спостерігаючи, як відьма дістає невеликий ніж і вишкрябує руни на червоній свічці. З-за хмар саме вийшов повний місяць, і Маріанна, піднявши до нього очі, щось прошепотіла і прийнялася до ритуалів.

– Місяць знає про тебе все, – сказала вона Скарлет, не обертаючись.

Приблизно півгодини Маріанна робила простенькі нашіптування на кохання, відв’язку та справедливість. Коли більшість свічок догоріли, вона нарешті підняла очі на Скарлет, яка вже була знудилася розглядати ліс навколо. Її погляд блукав десь між гілок та на небі.

– Ти зараз у скрутній ситуації, – сказала Маріанна, і Скарлет повільно перевела на неї погляд. – Я можу спробувати допомогти. Зробимо тобі щось просте, на удачу?

Скарлет лише стенула плечима, і Маріанна жестом запросила її сісти навпроти. Дівчина послухалась. Між ними лежали згорілі свічки, лампа, що ледь-ледь світила, і ніж, лезо якого було забруднене воском.

– Можеш подивитись, як я це роблю, – сказала Маріанна і вишкрябала на останній свічці якісь руни. Тоді підпалила її і, закривши очі, почала щось нашіптувати.

– Хіба служити дияволу – так погано?

Маріанна відкрила очі, здивовано дивлячись на Скарлет. Її бліде обличчя майже світилося у місячному сяйві.

– Мене не можна переривати під час ритуалу, навіть такого дрібного.

– Я маю на увазі, – Скарлет дивилася просто їй в очі. – Відьми завжди служили йому. З давніх давен. До та після Салему. Чому ти обрала інший шлях?

– Це справді потрібно обговорювати просто зараз? – Маріанна роздратовано дмухнула на свічку, і її полум’я згасло одночасно із світлом лампи.

– Ти могла б мати набагато більше за те, що маєш зараз, – в очах Скарлет з’явилось щось нове, та Маріанна не розуміла, що саме. – Халабуда серед нічого. Одна самотність, без друзів, без родини. Ти маєш так мізерно мало хорошого в житті.

– Я зрозуміла, – Маріанна піднялася на ноги, і Скарлет зробила те саме. – Що ти зовсім не та, за кого я тебе мала.

Скарлет ввічливо посміхнулася.

– Я знаю дещо про відьомство. Може, батьки не помилились, коли вигнали мене.

– Ти можеш направити це на кращі речі, – сказала Маріанна, зачудовано роздивляючись дівчину, яка постала перед нею у зовсім іншому світлі. – Мою пораду ти вже почула.

Маріанна взяла Скарлет за руку, і та, наче чекаючи цього, стиснула її у відповідь.

– Ти не маєш служити йому, – сказала Маріанна впівголоса.

– Ні, не маю.

Інша рука Скарлет винирнула з-за накидки, і лезо ножа, трохи притуплене воском, різко всадилось у передпліччя Маріанни. Відьма голосно скрикнула, намагаючись забрати руку, та Скарлет міцно стискала її долоню, роблячи надріз вздовж руки.

– Маєш ти, – казала при цьому дівчина. – Маєш ти, маєш ти…

Другою рукою Маріанна міцно вчепилася у плече Скарлет, яка цього наче і не помітила. Біль пронизав усю праву частину тіла, і, поки Маріанна корчилася від болю, її погляд сягнув трохи вище плеча дівчини. За нею, на гілках дерев розсілися, мов мавпи, темні постаті. Три чи чотири, Маріанна не запам’ятала. Вони уважно спостерігали за нею, вона це знала, хоч вони і не мали очей. В останні хвилини усього дійства, коли Маріанна вже ослабла та сповзла на коліна, вона почула їхній шепіт.

– «Вони прийшли по мою кров», – думала вона в ту мить.

Коли Маріанна сповзла на коліна, Скарлет нарешті облишила її руку, залишивши відьму сидіти на траві, похитуючись. Крізь туман в очах вона здивовано роздивлялась глибоку, трохи продовгувату рану на правій руці. Усе передпліччя, як і її долоня, як і долоні Скарлет, були в крові. У світлі місяця вона виглядала чорною, чорні краплі також спадали вниз, на траву. Маріанна бачила, як Скарлет запалює лампу та розставляє навколо неї свічки. Коли дівчина опинилась позаду, Маріанна побачила, що вона кинула закривавлений ніж на землю. Схопивши його, Маріанна спробувала крутнутися та вдарити дівчину наосліп, та вийшло занадто повільно, і Скарлет перехопила її руку просто біля свого обличчя. Зустрівшись поглядами, Скарлет, із кам’яним обличчям, подивилась їй в очі.

– Кинь його сама.

Маріанна сильніше натиснула на її руку, проте це не мало жодного сенсу. Дівчина міцно тримала її кулак із руків’ям, тож відьма, не в силах давити сильніше раненою рукою, випустила ніж. Скарлет навіть не поглянула на нього, все ще дивлячись в очі Маріанни.

– Ти маєш лише трохи потерпіти. Ти не помреш. Я прив’яжу твою душу до Нього, і тоді ти станеш справжньою відьмою. Як це було віками раніше, і продовжуватиметься роками…

Ліва рука Маріанни, якою вона спиралась на землю, схопила ніж, що впав поряд, і Маріанна різко встромила лезо в живіт Скарлет. Вона вже здогадалась, що дівчина не була цілковитою людиною, проте жила ця істота в людському тілі, яке мало змогу відчувати біль. Скарлет відпустила руку Маріанни, і та, винувши ніж, встромила його ще раз, на цей раз в бік. Скарлет спробувала піднятись, обійнявши себе, закриваючи рани руками, та Маріанна, підхопившись з останніх сил, схопила лампу та кинула її просто біля дівчини. Скло розбилося, друзки зачепили її долоні, і вогонь перекинувся на накидку Скарлет. На мить, дуже коротку, Маріанна перелякалась, що накидка змокла і Скарлет легко її потушить, проте вогонь на диво сильно почав окутувати її, починаючи з краю та продовжуючи ширитись спиною.

Маріанна зробила крок назад. Скарлет намагалася скинути з себе палаючу тканину, проте кровотеча з живота та, судячи з її криків, пронизливий біль заважали їй хоч якось поворухнутись. Маріанна озирнулася навколо – істоти з дерев зникли, що могло бути хорошим знаком, та вона не спішила бігти. Маріанна продовжувала робити невпевнені кроки назад, поки оглушливий крик Скарлет та її молитви про допомогу різали їй вуха. Дуже скоро увесь одяг дівчини загорівся, тож Маріанна, вже не витримуючи криків та запаху горілого м’яса, нарешті побігла геть.

Вона бігла чимдуж дорогою до хатини. Туман розсіявся, проте місяць зайшов за хмари, тож бігла вона в повній темряві. Моментами їй здавалося, що навколо знову звучить той самий шепіт, та Маріанна не зупинялася. Бігла що є сил і, діставшись хатини, пробігла повз неї теж. Коли вона зупинилася біля старої церкви, місяць нарешті вийшов з-за хмар, та Маріанна, не довіряючи цьому місцю навіть за наявністю хреста на даху, знову побігла. Та адреналін вичерпався дуже скоро, тож до міської брами вона дійшла, ледь-ледь тримаючись на ногах.

Сподіваючись на свою пам’ять, вона знайшла будинок однієї зі своїх клієнток, яка просила її відвести п’яницю чоловіка подалі. Чоловік і справді щезнув, і жінка ця тепер жила сама. Побачивши Маріанну, розпатлану, нажахану та скривавлену, жінка впустила її в будинок. Поки вона перев’язувала вже промиту рану на руці, – хоча сліди крові все ще залишались на долонях та під нігтями – Маріанна коротко сказала, що на неї напали в лісі під час ритуалу якісь бандити. Її знайома кивала, хоча і розуміла, що вглиб того лісу бояться ходити навіть найгірші бандити їхніх країв.

Маріанна не змогла спати тієї ночі. На світанку, чиста, спокійна та з перев’язаною рукою, вона повернулась до своєї хатини. Двері були відчинені, із купою подряпин на внутрішній стороні. Маріанна обережно зайшла до хати, та побачила там суцільний безлад. Нічого не зникло, просто істоти були злі через смерть однієї зі своїх. Маріанна схопила валізу, напхала туди усього, що влізло і, не закриваючи за собою дверей, пішла геть з хатини і того лісу.

Вже на вокзалі вона, шукаючи вільне місце на платформі, сіла на віддалену лавку, аби дочекатись потяга. Маріанна не знала, куди саме поїде, проте хотілося якнайдалі. У цей час людей було зовсім небагато, та вона все одно хотіла сидіти якнайдалі.

Біля лавки, на стовбурі вуличного ліхтаря, вона побачила намальоване вручну оголошення про зниклу безвісти Скарлет Мей Паркінс. Зазначалося, що дівчина пішла до місцевого лісу за ягодами два дні тому та не повернулась.

Потяг прибув через десять хвилин, і Маріанна влетіла у вагон найпершою. Вона доїхала до кінцевої зупинки вже під вечір, не переймаючись, в якому вона місті чи штаті.

Біля вокзалу вона зняла кімнату у маленькому мотелі. Розмовляти з людьми було важко – Маріанна в кожному бачила небезпеку, тож, щойно опинившись у своїй кімнаті, закрилася на всі замки та витягла всі речі із саквояжу. Сіллю посипала поріг та підвіконня, крейдою намалювала ледь не з дюжину захисних рун та великий хрест на дверях.

При мотелі була їдальня, яку Маріанна відвідала максимально швидко. Повернувшись у кімнату вона швидко з’їла тарілку гарячої їжі та сіла на ліжку, біля стіни, підібгавши ноги та обійнявши себе за коліна. Так Маріанна сиділа, придивляючись та прислухаючись, до самого ранку. Як тільки сонце показало перші промені з-за горизонту, вона дозволила собі заснути на кілька годин.

Крізь сон Маріанна відчула чиюсь холодну долоню на своїй руці. Хтось шепотів їй на вухо слова незнайомою їй мовою. Прокидатись ніяк не виходило, хоч би як вона намагалась. Згодом, він показав їй своє огидне обличчя, і Маріанна бачила, як він ворушить губами, промовляючи щось до неї.

– Я все одно отримав твою кров.

На ранок Маріанна пішла з мотелю, залишивши там усі свої речі. Із собою взяла лише шматочок аметисту, який стискала у своїй руці увесь шлях. Місто, в якому вона зупинилася, було напрочуд маленьке та бідне, тож своє місце призначення вона шукала довго.

Нарешті, через півгодини Маріанна вийшла на міст, що простягався просто над річкою із шаленою течією. Вона не стала оцінювати висоту під собою – просто перелізла через огорожу і стала на краю мосту, тримаючись за неї руками. Вона роздивлялась течію під собою і все думала, що це буде правильним – віддати своє тіло стихії. Маріанна не знала, куди відправиться її душа, якщо така взагалі існує. Та їй було зрозуміло, що її час на цьому світі вже вичерпаний.