Океан

Отримавши тривожне повідомлення від Талтона, я сподівався застати його живим і при тямі. Та попри власну легковажність, без жодних зволікань сів на перший потяг. Увесь шлях мене точили лихі думки: з огляду на останню знахідку друга з ним могло статися будь-що, адже дослідження того дивного об’єкта саме входило в розпал.

По приїзді, на мій гіркий жаль, виявилося, що доктор Талтон зник. Місцеві бачили його востаннє в порту: він вантажив якийсь металевий предмет у формі видовженого шестикутника і зник у штормі, що вже місяць не вщухав. Лабораторія, де він проводив більшість дослідів, стояла пусткою. Лише десяток вимірювальних приладів та планшет із розлогою передсмертною запискою. Написана похапцем, але з властивою Талтонові мрійливістю, вона водночас дихала тверезим розумом. Хоч подекуди рядки могли змусити засумніватися в його психічному стані.

—-------------------------------------------

Змалку мене заворожував океан своєю величчю і норовом. Його води сточували прадавні породи нашої планети, а під блакитним покровом, у невимірних глибинах, жили істоти, що ніколи не знали денного тепла. Минав людський час, відгукувалися війни, голод і катаклізми – а океан мовчав. Потай спостерігав за нашими вчинками, зрідка приймаючи дари у вигляді корабельних трун та авіаносців, що падали на дно.

Я зростав у прибережному селі на півночі Атлантії. Щодня, відколи мені сповнилося п’ять, я ходив до берега й омивав ноги у солоних хвилях шумного прибою. Коли шкіра зморщувалася від води, блукав уздовж узбережжя в пошуках раків-самітників та піщаних крабів. А теплої весни вирушав на «полювання» за морськими мешканцями. Мати лаяла, що я приносив додому відра, повні медуз і мальків дрібної риби. Знала б вона, скільки часу й завзяття вимагала поява кожного такого малька в моєму відрі!

Я проковтував книгу за книгою: «Морські мешканці», «Наука про великі океани», «Місце, приховане в темряві»… Перелік можна було б тягнути без кінця. Батько не встигав купувати нові енциклопедії - і, здається, тішився моєму запалу.

Та понад усі дитячі забави я відчував зв’язок із океаном. Щось більше за звичайну цікавість. Воно кликало мене шепотом вечірнього бризу, чайками показувало стежку, а вночі билося об скелі від самоти.

На випускному я без тіні сумніву вирішив вступати до столичного університету на факультет океанології. Мати спершу зустріла цю думку в штики, проте батько – легкою вечірньою розмовою на терасі з видом на океан – її переконав.

Під батьківські настанови я вирушив потягом до столиці Атлантії. Я ніколи не мандрував країною, тож краєвиди густих лісів і щедрих степів радували мою вразливу натуру. Але вся природна краса блякла, щойно в вікні з’являлося місто – пагористе, в гирлі великої ріки. Його вежі найрізноманітніших форм – від вигнутих до ідеально рівних – тягнулися до присмеркового неба, мов пальці велетів, паморочачи голову провінціала. Сходинками вгору дерлися вздовж крутих пагорбів ряди дрібних будинків із вузькими вуличками. Рікою жваво курсували судна, немов паперові кораблики в струмку. Міріади вечірніх вікон мерехтіли, як тисячі зірок: місто насправді прокидалося лише вночі. Я був приголомшений – неоном вивісок, об’ємними голограмами реклами, дорогими авто, гладенькими шляхами, багаторівневими коліями і безшумними дронами-доставниками.

Коли настав час виходити, я ще кілька годин блукав велелюдним центром, не втомлюючись дивуватися його контрастності, живості та барвам: на кожному розі зазивали у світлові забігайлівки, сусідні з ресторанами високої кухні; під хрипкі вигуки підлітків поважно рухалися поліцейські. Так почалося моє навчання в найкращому університеті Атлантії.

Я злукавлю, як скажу, що було легко. Десятки профільних предметів зводили мене з розуму. Океанографія, біологія морських організмів, геологія… Я засиджувався до світанку, скоротивши сон до п’яти годин. Із часом підсів на таблетки для концентрації. Лише думки про бриз у волоссі й цілющий запах припливу не давали остаточно зламатися.

Пів року скаженого темпу вичавили з мене всі соки. Амбіції поволі танули, і, на жаль, друзів я не мав. Навіть у рідному селі мені важко було заприятелювати – у дитинстві я уникав людей, а в школі віддавав перевагу книжкам і спогляданню моря.

У намаганнях відшукати однодумців серед однокурсників я зовсім упав духом. Ці люди не прагнули відкривати незвідане, їхні амбіції спинялися на бездушній комерціалізації важко набутого знання. Холодними голосами вони обговорювали, яке авто візьмуть у кредит і де вигідніше оформити іпотеку. Їхня апатія проймала мене зсередини, мов пута.

Під час одного з обідів, коли сили остаточно мене полишили, до мене підсів темноволосий юнак. В його очах палав вогонь, якого я не бачив ні до того, ні опісля, – у парі з гострою, майже нестримною проникливістю погляду. Виправивши окуляри, він зробив пропозицію, що, як мені здається, змінила всю мою подальшу долю.

Повільним, але виразним голосом запросив до клубу, де збираються найкращі уми університету. Спершу я поставився скептично: уявив зібрання зарозумілих маргіналів. Та таки погодився прийти.

– До речі, мене звати ******, а тебе? – спитав він наостанок.

  – Талтон.

– Дуже приємно, Талтоне!

Зустрічалися вони щоп’ятниці в затишній кав’ярні з промовистою назвою «Ближче до неба» неподалік університету. Усередині стояла сонна атмосфера тьмяних ламп і дивовижних ароматів чаїв з усіх куточків Атлантії. Наш столик ховався осторонь – м’які диванчики, поміж ними невеликий чайний столик.

Досить було посидіти з ними годину, щоб зрозуміти, як я помилявся. У бесідах клубу жила пристрасть і непохитне прагнення до недосяжних відкриттів. Найбільше вражало, як легко вони знаходили спільну мову. Адже збиралися студенти найрізноманітніших факультетів – від психології до астрофізики. Ця строкатість не заважала їм годинами дискутувати на теми, про які я й не здогадувався думати.

Увесь перший вечір ****** сидів із радісною усмішкою, вочевидь, здогадуючись про мою згоду. Тієї пізньої пори я став учасником клубу «Великих відкриттів», приєднавшись – сам того не відаючи – до дюжини найвидатніших умів прийдешнього століття.

Якось я відважився розповісти їм про свою загадкову тягу до океану, про нестримний інтерес до його бунтівних вод і невивчених глибин. Коли я закінчив, замість глузувань і зверхності побачив щиру зацікавленість. Учені засипали мене палкими запитаннями, вибудовували гіпотези з моїх відповідей, намагаючись розгадати одну-єдину таїну: чим же саме мене кличе океан? Так легко і світло минали четвергові вечори моїх студентських літ.

Час підбирався до літа, і ми вирішили замість затишної, але душної кав’ярні щовихідних виїжджати за місто. Серед нас був уродженець столиці, тож усамітнене місце швидко знайшлося – на лісистому пагорбі з краєвидом на зоряну ніч над містом у долині. Галявина, з трьох боків обтиснута лісом, четвертим виходила на сяйво столиці. Ми розводили вогонь, смажили зефір і вели душевні розмови. Легкий дим знімався до тремтливого світла сузір’їв. Коли ж опівніч ставала густою, ми бралися до інструментів і пускалися в імпровізації – музика, що й досі живе в моїй голові. Мелоді, один із нас, казав, що музика долає світи і приносить таємниці з невидимих глибин Всесвіту.

Наші щотижневі зустрічі додали сил і натхнення. Я виборов першість на потоці, а викладачі пророкували велике майбутнє.

Та з кожним курсом моя туга за хвилями і запахом бризу тільки наростала. Я нетерпляче чекав дня, коли знову зустрінуся зі своїм давнім другом – океаном.

Нарешті п’ять років минули. Мені пощастило отримати грант на дослідження океану від факультету, не без допомоги нових друзів. Я з палом збирав речі й готувався рушати назустріч відкриттям – і водночас сумував, згадуючи тихі четверги та суботні вогнища під нічним небом.

Настав день мого від’їзду до Північного океану. Тугу того ранку важко описати. Навіть столиця з вічними вогнями сховалася в тумані низького неба. Дрібний дощ марудно сіявся, машини розбивали калюжі. Я меланхолійно тягнув валізу до вокзалу, проводжаючи поглядом вулиці.

На пероні зібралися всі мої нові друзі. Печаль розлуки змішалася з радістю від їхніх щирих напуттів. Без зайвих слів кожен пропонував допомогу, варто було лише натякнути. Їхні очі палали – вони чекали нашої наступної зустрічі, щоб розповісти вже не гіпотези, а справжні відкриття.

Нарешті до мене підійшов ****** і по-доброму побажав удачі, вручивши невелику коробочку з червоною стрічкою. Легко поплескав по плечу і засміявся:

 – Прощаємося так, ніби листуватимемося голубами і телеграмами.

Потяг рушив, і під натхнені вигуки друзів я поїхав назустріч невідомим глибинам.

Серце тремтіло дедалі дужче з кожним кілометром. Очікування розпирало мене зсередини. Погляд упав на подарунок. Перерізавши стрічку, я відкрив коробку й дістав губну гармоніку з гравіруванням: «Від неба до дна, увесь світ переверну». Подарунок, що тримав мене за ниточку молодості, нагадував про безжурні вечори біля вогню і пісні з глибин душі. То була частина нашої симфонії – мою давню гармоніку я втратив напередодні від’їзду.

Коли у вечірньому сяйві я побачив шпиль рідної церкви, мене огорнуло відчуття зустрічі зі старим другом. Потяг ще не зупинився, а я вже зіскочив на перон і помчав до моря.

Легкий освіжаючий бриз шепотів вітання; щасливі хвилі пестили мої босі ноги, мов рукостискання; багрове світло заходу мерехтіло на рівній гладі. Океане, я вдома!

Налюбувавшись сумерковим видом, я навідав батьків із несподіваною, але такою втішною для них звісткою. Вечір ми провели в розмовах – їм кортіло знати про столицю, про її вежі, друзів і їхні неймовірні здогади. Їм так не хотілося відпускати мене, що я лишився на ночівлю.

Перед сном у своїй кімнаті я майже до ранку розглядав полиці з енциклопедіями моря. Особливо впав у вічі «Збірник легендарних океанських істот». Ктулгу, Левіафан, Кракен… Навіть мене, що не схильний до забобонів, ці постаті тривожили. Я ніколи не замислювався, що саме знайду в глибині. Міфічні створіння в чудовиських масштабах, що сплять у западинах і біля недосяжних рифів, лякали. Та жах перед таємницями безодні не охолодив мого завзяття.

На грантові кошти мені вдалося орендувати невелике приміщення на околиці рідного села, що за роки моєї відсутності виросло у привітне приморське містечко, і найняти судно з екіпажем. Я не поскупився на обладнання лабораторії, а регулярні залізничні перевезення допомогли налагодити постійні постачання апаратури.

Екіпаж складався всього з трьох людей: капітан, його помічник і матрос. За першої зустрічі вони недовірливо поставилися до моєї пропозиції. Та детальна розповідь про цілі і кілька додаткових нулів на рахунку миттю розвіяли сумніви. Монтаж спеціальної підводної капсули на кормі забрав певний час і випробував моє терпіння. Зрештою, хоч і невеликим, але добре злагодженим екіпажем, із судном, озброєним до зубів, ми розпочали вивчення глибин.

Підводна капсула мала напівсферичну форму, близько двох метрів у діаметрі й трьох у висоту; вздовж осі були встановлені камери, що давали змогу спостерігати за морським світом. Повітря подавалося з балонів, а опускала капсулу лебідка з найміцнішого матеріалу Атлантії. Спершу було моторошно спускатися під товщу води, але кращого способу вивчати безодню я не знайшов. Іноді доводилося по п’ять годин сидіти майже в абсолютній темряві, розглядаючи істот у блідому світлі прожектора і роблячи нотатки.

Перші плоди не забарилися. Я відкрив кілька глибоководних риб із виразними рисами доісторичних предків: видовжені зуби й потужні щелепи, фосфоресцентні принади, дивні вигини спини. Вони водночас відштовхували і заворожували. Я виловив кілька зразків для наукової спільноти, і навіть команда відзначала їхні потворні плавці та незвичний осьовий скелет. Я відчував, що все це – лише вершина айсберга.

Та відкриття лишилися непоміченими. На щорічному з’їзді дослідників моря вчених цікавили радше енергетика глибинних течій та пошук корисних копалин у западинах і на рифах. Рибу, тим паче неїстівну, не продаси так вигідно, як електрику чи руду. Вони не розуміли головного – гроші мене не обходили. Я, із гіркотою, покинув осередок занепалих умів.

Незважаючи на провал, мене одразу підтримали друзі з університету та батьки. Всі щиро дивувалися силуетам дивних створінь. А ****** із ледь помітною тривогою розпитав, у якій саме частині океану я натрапив на них.

Місяць за місяцем я заглиблювався дедалі далі, і що нижче опускався, то фантастичніші й безумніші істоти поставали переді мною. Деякі риби сягали розмірів китів, і їхні тіла, деформовані за мірками відомих нам видів, примушували розмірковувати про причини таких мутацій. Я молився, щоб вони мене не помітили, коли дивився в їхні чорні очі ікла, наче бивні мамонтів.

За цей час я зблизився з екіпажем – вони вже ділили мій ентузіазм і жагу до таємниць моря. Коли ніч накривала рівнину, розсипаючи над нею міські зорі, ми збиралися на палубі. Тоді я діставав гармоніку – подарунок близького друга. Від перших нот, що лилися з моїх рук, команду огортав хвилюючий спокій. Ми завмирали, вслухаючись у кожен звук, у кожну ноту. В ці хвилини ми були єдині – пов’язані невидимими нитками дружби і любові до моря.

Це сталося під час одного з моїх занурень біля рифу на північ від . Я досліджував мешканців у заростях. І зненацька поклик океану різко змінився. Замість лагідних слів і дружніх оповідей я почув благання про допомогу і розгнівані крики. Гул був такий сильний, що я затулив вуха руками й упав навколішки. Від різкої зміни настрою я, тремтячи, забився в глибину батискафа, вимкнув усе приладдя. Не знаю, скільки просидів у темряві, – раптом навколо спалахнуло світло: сам увімкнувся екран зовнішньої камери.

Разом із ним настала гнітюча тиша, мовби я опинився у вакуумі. Лише потріскування динаміка її порушувало. Я дивився в монітор із жахом і зачудуванням.

Спершу здалося, що це галюцинації від нестачі кисню. Побачене надто скидалося на чисту витівку уяви. Десятки страхітливих риб, ніби в трансі, танцювали довкола виступу рифу. Їхнє фосфоресцентне сяйво освітлювало дивний об’єкт – об’ємний плоский шестикутник. А над усім цим нависала непроглядна пітьма.

Кілька хвилин я не міг відвести очей від чарівного сяйва глибин. Не одразу помітив, як гідрофон почав ледь вловлювати мелодію. Вона звучала в динаміках із перешкодами: то стихала, то випливала знову, іноді розпадаючись на білий шум. Але її мотив – я не забуду ніколи. Вона прошивала мене навскрізь, граючи на струнах душі. Здавалося, кожну ноту писали століттями, і ще стільки ж вони чекали, щоб їх поєднали воєдино.

Без сумніву – музика йшла від того рифового шабашу, приносячи всеохопний кошмар. І мені спала на думку річ, яку з одного боку я кляну й досі, а з іншого – потай захоплююся відвагою. Я вирішив підняти те невідоме з безодні.

Я записав координати об’єкта і повернувся на поверхню. Погода встигла зіпсуватися: хвилі лютували, небо затягли темно-сині хмари, мжичка не вгавала. Я, сповнений ентузіазму, поділився знахідкою з командою – і наткнувся на неочікуваний спротив. Вони нервово бурмотіли. На щастя, варто було капітанові гримнути, як невдоволення розвіялося.

Підйом артефакту забрав цілий день. Ми підготували дистанційний міні-батискаф із роботизованими руками – зазвичай він ловив рибу і збирав геологічні зразки. Тепер його чекала інша, важливіша місія.

Перед зануренням дрона капітан підійшов до мене й нагадав про цікаву деталь, що тепер не йде з голови. Він сказав, що нас накриває потужний шторм, та циклон виник буквально нізвідки. Метеорологи не обіцяли бур, і в усіх нас з’явилося незрозуміле відчуття тривоги. Тоді я був надто захоплений і не надав словам значення – моряки ж забобонні.

Дрон пірнув у морок. На екрані планшета тьмяне світло прожектора різало темряву. Єдиним орієнтиром були координати. Час від часу перед камерою спливали гігантські ікла й чорні безодні очей – нагадування, що ми маємо справу з глибинами, яких людство не знає.

Минуло кілька гнітючих хвилин, пітьма густішала. Дивні перешкоди почали глушити сигнал камери, перетворюючи картинку на шиплячу кашу. Що ближче був батискаф до мети, то сильнішими ставали шуми. Мене вже долали сумніви, та раптом на екрані безперечно спалахнув об’єкт.

Скупе світло дрона вихопило шестикутний артефакт, а риб’ячий шабаш ніби розчинився. Риф з останніх сил тримав його над прірвою. Одне невірне рух – і артефакт кане в темінь, забравши з собою вікові таємниці. Під моїм чуйним керуванням роботизована рука міцно схопила знахідку, і серце пустилося в шалений танок. «Звершилось», – подумав я, не відаючи, що чекає попереду.

Кран зімкнув металеві обійми навколо артефакту і витяг його на палубу. То був металевий саркофаг, стягнутий такими ж металевими ланцюгами, з поверхнею, гладкою, як вода. Віяло від нього холодом часу – ніби століттями його не торкалася рука атлантійця.

Щойно саркофаг торкнувся палуби, океан наслала бурю: хвилі і вітер щосили намагалися вирвати судно з-під наших ніг. Хмари зійшлися в смоляний клубок, дощ бив без перепочинку. Повітря стало задухким і розрідженим. Шторм не вщухав – розгорався.

Занісши саркофаг у невеликий трюм, ми розійшлися: екіпаж лишився боротися зі стихією, я ж, як з ніг знятий, упав у койку. Не приховаю – знахідка вселяла священний острах перед незнаними тайнами. До того ж мене раптово огорнуло страшне відчуття самоти – таке саме, як у день, коли я полишав океан. Тільки цього разу океан полишив мене. Його німота глушила, катувала, лякала. Здавалося, я вмить утратив друга, якого знав усе життя.

Я заснув із труднощами, провалившись у чорну безсновидну пустку. Прокинувся таким же виснаженим. Голова розколювалася, очі пульсували болем. Корабель кидало ще дужче, ніж напередодні. У двері постукали. В коридорі нікого – лише мокрий клапоть паперу. Я підняв і, повернувшись до каюти, спробував розібрати каракулі. Хоч як уважно вдивлявся – марно.

На палубі вчорашня сіра широчінь перетворилася на суцільну чорну прірву, з якої виривалися агресивні блискавиці. Ледь не змило за борт – я встиг застрибнути на капітанський місток. Капітан із помічником гаряче сперечалися, куди тримати курс. Побачивши мене, капітан стривожено спитав, чи не зустрічав я матроса. В його голосі чулося занепокоєння.

 – Ні, – відповів я. – Щось сталося?

Капітан знітився:

– Він зник. Обшукали всі каюти і трюм – його нема.

Ми так і не знайшли матроса, хоч і обнишпорили судно знову. Причину було неважко вгадати – у таку негоду будь-кого може змити. На жаль, шалений океан не лишив йому жодного шансу.

Та на цьому не скінчилося. Кілька днів ми блукали в чорних хмарах, провізія і вода танули. Я стояв на містку і марно радився з капітаном. Компас крутився, GPS божеволів, електроніка водила нас колами.

І ось – клапоть землі на горизонті. Капітан попросив покликати помічника: невдовзі мали швартуватися, а роботу зниклого матроса мав узяти він.

Далі пригадую уривками. Коли я зайшов до каюти, перше, що побачив, – ноги в юхтових чоботах, що гойдалися в такт хвилям… Я підвів очі – посиніле обличчя, витрішкуваті очі в передсмертній муці, зашморг на шиї, потьоки слини й крові. Я знепритомнів.

Опам’ятався на своїй койці. Поруч сидів похмурий капітан. Варто було глянути в стелю – і мене вивернуло при спогаді про обличчя помічника. Видавив із себе співчуття.

– Докторе Талтоне, – проказав він, – ви говорите так, наче відчуваєте провину. Ви не винні. Океан просто забрав їх раніше. Така його воля.

Капітан поліз у кишеню й простягнув записку. Каже, знайшов на койці покійного. Я з жахом упізнав у ній ті самі каракулі. Кинувся до столу, перевернув шухляди і дістав той перший клапоть. Сумнівів не було: почерк збігався, хоч писали, вочевидь, різні люди.

Капітан здивовано хмикнув:

 – Де ви взяли це? – кивнув на зім’ятий клаптик.

– Кілька днів тому під дверима каюти.

– Почерк до чортів знайомий. Невже… – він застиг, мов скам’янів. Шкіра зблідла, очі запали, губи тремтіли. – Не важливо… Нам треба пришвартуватися, поки земля не щезла з виду.

Мене й досі гризуть його слова. Він, мабуть, міг застерегти нас від лиха, але щось – чиїсь рокові слова – зв’язало йому язик. Що ж воно тоді прошепотіло капітанові?

Океан ревів, небо гуркотіло первісною люттю, вітер валив усе на шляху. А я не чув моря. Воно вперто мовчало, ніби затаїло образу.

Ми, долаючи метрові вали і пориви вітру, нарешті пристали до берега і вперше за довгий час ступили на землю. Електроніка досі божеволіла, тож ми звернулися до диспетчера з проханням викликати поліцію – потрібно було скласти протокол щодо смерті двох членів екіпажу.

Формальності забрали час, та вже наступного дня саркофаг красувався в лабораторії. Крижаний на дотик метал, скутий десятком ланцюгів, сіяв у душі тривогу; глибоко вишкрябані знаки будили дитячу цікавість. Наскільки ж глибоко їх вибито, якщо їх не змила навіть течія?

Попри таку знахідку, самотність пустила в мені ще глибше коріння. Я заповнював цю порожнечу дослідженням саркофага. Сидів над ним днями, шукаючи таїну походження. На марні спроби розпиляти окови перевів усі доступні засоби. Звернувся до друга-лінгвіста, знавця давніх мов, – марно. Чи то мова була надто архаїчною, чи то то взагалі не була мова.

Спектроскопія, іскровий розряд та інші методи теж не дали відповіді. Це наштовхує на думку, що метал неземного походження і не трапляється на жодному відомому нам світі. Неймовірна міцність і стійкість до механічного впливу, неможливість ушкодження – все це свідчило про майстерність і продуманість творців. Як виявилося – недаремно.

Одного дня, коли я нотував припущення на планшеті, мене пронизав чийсь голос. Від несподіванки я впустив чашку кави – вона розлетілася на друзки. Голос… Ні, радше тисяча й один голос, і кожен звучав звідусіль, ніби сам простір заговорив. Вони без упину шепотіли нісенітниці, важкі для осмислення, і деякі інтонації були боляче знайомі, ніби…

Я з жахом повернувся до саркофага, що блякло темнів посеред лабораторії. Від нього йшли зловісні вібрації, мене хитало, мов маятник. Голоси спричиняли неможливе запаморочення. Крик вирвався з грудей – наче я міг ним заглушити кошмар. Руки рефлекторно затиснули вуха, ніби здатні захистити свідомість від тисячі мук. Не знаю, скільки це тривало, – врешті все стихло, а потім заговорило в унісон. Їхня злагода змусила мене тремтіти, заповнила всі думки. І промовлене пообіцяло відповідь на моє єдине запитання: «Чому він мовчить?»

Від тієї фатальної миті я, сам того не тямлячи, став маріонеткою в руках глибинного саркофага. В надії почути відповідь на потаємне питання я сліпо корився будь-яким його забаганкам. Першим наказом було накреслити креслення пристрою, здатного розтяти саркофаг. Витягнений циліндр із пилою неймовірної швидкості. Але в процесі збирання виявилася майже непереборна перешкода: потрібні матеріали просто не існували на жодному з відомих нам світів. Довелося шукати замінники, що забрало силу-силенну часу.

Саме під час цих пошуків сталося кілька незвичайних речей. В один туманний ранок, коли сонце так і не виринуло, до тисячі й одного голосу додався ще один – моторошно знайомий. Його поява лиш посилила тривогу. Марними були всі спроби пригадати, де я його чув – пам’ять ніби намагалася вберегти мене від згубної правди.

Наступного дня завітав чоловік, що назвався слідчим. Хоч я вже не раз докладно виклав усе поліції, мусив пропустити його всередину. Мене пройняв страх, що його зацікавить саркофаг. На щастя, ні. Та всю розмову я сидів, мов на голках. Думки про роботу не відпускали. І лише після сказаного полісменом свідомість проясніла. Я перепитав – сподіваючись, що почулося. На жаль, ні:

– Ви все вловили правильно… Капітан наклав на себе руки. Його тіло знайшли вчора зранку в спальні. Зі слів дружини, після останньої експедиції він повернувся пригніченим і замкнутим. Позавчора вдень пішов у невідомому напрямку, повернувся пізно ввечері з коробкою таблеток для концентрації. Дружина каже, що він ніколи їх не приймав, але саме їх смертельну дозу і випив.

Мені забракло повітря, голова пішла обертом, голоси не вщухали. Здавалося, ще мить – і я знепритомнію. Слідчий очікував іншої реакції, але побачив лише заціпеніння. Мабуть, його вразила щирість мого подиву – він поплескав по плечу й додав:

– Талтоне, розумію, як важко вам прийняти смерть команди. Будь ласка, не соромтеся просити про допомогу.

Вже на виході він, ніби щось згадавши, порився в кишені й простяг мені невеликий папірець:

– Ми знайшли це біля ліжка. ШІ і графолог нічого не розібрали. Якщо вам вдасться прочитати – дайте знати.

Двері зачинилися. Я лишився сам із безмовним виттям саркофага. Записку заховав у шухляду до інших – настрій і без того був знищений.

Попри зневіру, батьки час від часу приїздили і бодай трохи підіймали мені дух. Вони нічого не тямили в моїх дослідах, проте їхня щира зацікавленість не викликала сумнівів. З кожним разом вони помічали мою втомленість і пригніченість. «Що сталося?» – питали. Я щось бурмотів про океан.

І в судний день, коли нарешті всі матеріали було зібрано і з них створено потрібні деталі, я з нетерплячим передчуттям очікував розв’язки. Адже міг убити двох зайців: почути відповідь і, можливо, поговорити з істотою, не схожою на людину.

Прилад стояв напоготові. Одягнувши захист від уламків, я взявся до роботи. Голоси хором підказали, з чого почати. І тут я збагнув, чому один із них був такий знайомий. Ненависть і відраза накрили мене. Як я міг не помітити очевидного? Адже той голос належав померлому капітанові, а якщо дослухатися уважніше – там були тембри помічника і матроса.

У пориві люті я розтрощив пристрій об підлогу і перекинув саркофаг. Пекельний біль пронизав голову, і свідомість вирвалася з реальності, опинившись у темному вакуумі без світла й орієнтирів. Мій розум плавав там самотою, втративши лік часові. Потім я повертався в тіло – робив крок – і знову падав у морок. Усе супроводжувалося нестерпним болем, поки щось без угаву нашіптувало немислимі жахіття. Воно намагалося зламати мене, розтрощити свідомість, мов кришталеву кулю. На межі між двома просторами я намагався покинути злосну лабораторію і при цьому не з’їхати з глузду.

Я опритомнів на березі. Холодний мокрий пісок липнув до одягу, шторм зливався з ливнем, хвилі з невблаганною силою билися об скелі. У фантасмагорії морського гніву я раптом почув звук, що змусив мене заплакати з радості. Океан. Він знову заговорило до мене. У витті вітру звучали відчай і страх – спрямовані на саркофаг. Океан повідомив, що саме він став перепоною між нами; що ховається всередині і яку жахливу таємницю воно століттями тримало в безодні, далеко від людського ока. Я відчував і недомовленість. Але сумнівів не лишилося: чортовиння треба знищити остаточно.

Без зволікань я став вигадувати план знешкодження саркофага. Та мені була потрібна допомога, і допомогти міг лише один. При мені випадково опинився планшет – і я написав ****** із проханням приїхати якнайшвидше й не ставити запитань. Діставши згоду, я рушив до лабораторії.

Сповнений рішучості, я вибив двері й упер погляд, сповнений ненависті, у саркофаг. У темряві його силует здавався ще загрозливішим, особливо після почутого. Абсолютна темрява стояла в кімнаті, мовби викручуючи й без того похмуре місце в калейдоскоп відтінків самоти. Лякала не стільки темрява, скільки неприродна тиша – наче чистий вакуум опустився на лабораторію. Страх не підкорив мене, але в розрідженому повітрі виразно віяло злом.

Він зрозумів мої наміри й заговорив. Так швидко, що здавалося неможливим схопити зміст. Та я встиг. І хоч промовив усього кілька речень – цього вистачило. Ось що недоговорював мені океан. Тепер зрозуміло, чому навіть він боїться саркофага.

Усе, що я зробив і збираюся зробити, не викликає в мені жалю. Страх перед невідомим або знайденим-огидним лише замкнув би мене зсередини, позбавив би цілого світу, його таємниць і дарів. Прагнення розуміти наш Всесвіт попри жах і перешкоди – таким має бути шлях людства. І я покладу свій камінь у цей шлях. Хоч дещо я б таки змінив: не втягав би екіпаж. Вони були славними хлопцями…

В присмерковій лабораторії я ухвалив відчайдушне рішення. Ми не зможемо його знищити – це факт. А те незнане створіння з глибин, невідоме людству, я відправлю туди, де йому місце, – на морське дно. План готовий, а саркофаг скаженіє, намагаючись мене зупинити. ******, я знаю, ти це читатимеш. Благаю! Не шукайте мене, не намагайтеся з’ясувати, що сталося, і не вислідковуйте мій маршрут. Океан замете сліди, а тобі лишається зберегти все в таємниці.

P.S. Передай батькам мою прощальну записку. Вона буде в сусідньому файлі, поруч із тим, що читаєш.

—-----------------------------------

Передавши згорьованим батькам записку Талтона і намарно намагаючись їх утішити, я подався на берег, аби перевести дух і опанувати думки. Там панував небачений за останні місяці штиль. Безхмарне небо ліниво зігрівало пляж, я сів у пісок і подумки перебрав усе, що сталося.

У шухлядах Талтона я знайшов дві передсмертні записки членів екіпажу. Але третьої – капітанової – не було. Підозрюю, Талтон знищив її через відповідь на головне питання про саркофаг: що він таке.

Щоразу, перечитуючи останні рядки його нотатків, я здригався від холоду по спині – упереміш із захватом перед нечуваною відвагою Талтона. Бо слова, сказані істотою в саркофазі, важко осягнути:

«У них не вийшло позбутися мене – чому має вийти у тебе? Як ти знищиш те, що існує довше за людство, довше за вашу планету, довше за Сонячну систему, довше за вашу галактику? Як ти знищиш те, що було завжди?»