Всі - вдома

Пролог

Хтось ішов світом, заходив у кожен дім і розмовляв із кожною людиною. Він крокував — і в нього завжди був на це час. Цок-цок-цок…

***

Я був на сьомому небі від щастя, хоча ніколи не вірив у його існування. Шаблон, затертий поетами до дірок, але такий теплий. Я зустрів Її…

Ніколи не міг повірити, що така жінка подарує мені бодай погляд. А Вона подарувала — не лише глибокий, ніжний погляд, а й посмішку. Потім — прогулянку в сквері, де жовте листя стелилося нам під ноги, наче мереживо із сонячних променів. А потім…

Тепер ми живемо разом, і щоночі мене будять важкі сни. Холодний піт струмками збігає скронями й щоками, а в горлі розтікається пустеля — без жодної краплі води. Мене наздоганяє страх. Страх, що Вона мені наснилася.

Та ось я чую, як Вона, наче метелик, пурхає на кухні й готує щось смачненьке на сніданок. У ці миті я заплющую очі й видихаю. Все добре. Я вдома. Вона вдома. Ми — вдома.

***

Черговий ранок. Я звичним чином витираю обличчя, шию, руки. Намагаюся вгамувати страх, а той кричить мені у вуха: «Ти її вигадав! Ти її вигадав!» Вигадав — як підліток вигадує хоробрі історії про себе. Як зрадник каже жінці, що вона не про те подумала. Як…

Прислухаюся… і нічого не чую. Тиша… Ніколи тиша так не гримала молотком по темені. Вона стискала череп, вгризалася у скроні й глузувала з мене: «Ти її вигадав! Ти її вигадав!» У дзеркалі, що висіло навпроти ліжка, я побачив себе — блідий, з очима, наче замерзлі озера. У них не було ні мене, ні її. Лише відблиск порожнечі. І тоді…

— Коханий, ти вже прокинувся? Тобі сирники чи млинці?

Вдих-видих. Вдих-видих. І ще раз… Її голос розрізав повітря навпіл: до та після. Після — вже було життя.

— Так, кохана. У тебе все таке смачненьке, що я не в змозі зробити вибір. Приготуй на свій розсуд, — відповів я здавленим голосом.

— Ти не захворів? — спитала Вона, входячи в спальню, витираючи руки кухонним рушником.

Я видавив із себе посмішку і вже спокійно відповів:

— Звичайно ж, ні! То я з просоння. У мене немає часу хворіти, бо весь мій час — на те, щоб тебе кохати.

Я вскочив з ліжка й ринув до неї. Вона вжалася в мене, наче боялася впасти. Ми кохали одне одного, і це кохання ніхто не відніме. Ніколи.

Вона ледь-ледь відірвалася від мене, підняла очі й зазирнула просто в душу.

— А в мене є новина.

— Приємна?

— Ти мені скажи… — Вона зробила паузу. Занадто довгу. Гучно видихнула і прошепотіла: — Я вагітна.

Підлога зникла з-під ніг, і я тонув в океані кохання, намагаючись утриматися за рятівний круг її погляду.

— Ти вагітна? Це точно? Ти впевнена?

— Впевнена. Ці дві смужки брехати не вміють, — відповіла Вона й простягнула мені тест.

Я машинально взяв його до рук, ніби той був таємним документом із майбутнього, і почав розглядати.

— Що ти хочеш побачити, окрім смужок? Очі, вушка, носик?

— Тепер я точно знаю, що сьоме небо існує. Я скоро стану батьком, а ти — матір’ю. Уяви, які ми будемо щасливі! Вдвічі, чи втричі, хоча я до цього моменту не вірив, що можна бути ще більш щасливим. Який термін?

— Два місяці, — відповіла Вона й поцілувала мене в лоба.

— Через сім місяців я стану батьком, — уже тихіше промовив я, обережно опускаючи її на підлогу.

— Діти потребують грошей і часу. Ти впевнений, що це все у нас буде?

— На сто відсотків! Наша дитина буде найкращою. Я завжди знайду гроші. Ми навіть заощадимо.

***

Сім місяців пролетіли, мов один день: кошмарні сни й щасливі дні змішалися, як чорнила у воді. Кожен світанок пахнув ваніліном і страхом. Вона ставала все круглішою, а я — все меншим у власному тілі. Мені здавалося, що наша квартира дихає разом із її животом — повільно, глибоко, з посвистом.

Час “ікс” настав. Вода розливалася по кухні, наче зі зірваного крану.

— Води відійшли, — сказала Вона, обіймаючи руками живіт. — Тільки не панікуй. У мене все під контролем.

А в мене було лише одне бажання — втратити свідомість і отямитись тоді, коли Вона протягне мені нашого малюка.

Лікарня, палата, акушерки і Вона. Білий коридор, що пахнув хлором і надією. Я ходив туди-сюди під операційної і боявся дихати. Дихати як хотілося: голосно, гучно, хрипіти чи горлати. Не хотів, щоб хтось подував, що я при смерті. Соромно бути реальним.

Дім, квартира і Ми! Наше «Ми» підросло — на сина. Я тримав його на руках і не міг надивитися. Він був не таким, як усі. Всі — однакові: червоні, зморщені, верескливі. Вони кричать і кричать, надувають бульбашки з носу і знов, кричать. Мій син був особливим. Ні! Не таким як прийнято говорити про дітей з відхиленнями від норми. Мій син, був особливим тим, що був… моїм та її.

Ми чергували: вдень Вона няньчила сина, вночі — я. І це було чудово. Я не залишав місця кошмарним снам — ми наповнювали життя рухом, колисковими, дитячими зойками. Син ріс. Ми раділи. Поки одного разу Хтось не завітав у гості.

***

Хтось був дивним. І це не дивакуватість, що викликає усмішку, а дивина, яка сушить рот і стискає легені. Він увійшов у дитячу без дозволу, не знявши взуття. Кроки — однакові, ритмічні, монотонні. Він не зупинявся ані на мить. Здавалося, що навіть повітря навколо підлаштовується під його темп.

— Хто ви? Що вам потрібно? — зриваючись на крик, запитав я.

— А на кого я схожий? — відповів він питанням.

— Ні на кого з тих, кого я знаю.

Я розглядав його і не міг зрозуміти: це людина чи її тінь. Ноги, руки, голова, тулуб — але не людина. Шкіра — прозора, і десь всередині цокає серце — цок-цок-цок…

Хтось підійшов до колиски, нахилився, заглянув усередину.

— Син?

— Так! — заволав я. — Що тобі потрібно? Відповідай, або я викличу поліцію!

Він навіть не повів бровою.

— Я той, хто одночасно всюди.

— Ти… Смерть? — пошепки спитав я і кинувся до колиски.

Схопивши сина, я притиснув його до себе так, що на мить відчув, ніби він пройшов крізь мої груди й опинився за ребрами.

— Ні, — відповів Хтось. — Я не Смерть. Я — Час.

Тиша повисла в дитячій, наче густий туман над відьомськими болотами.

— І що тобі потрібно… е… Час?

— Не мені, а тобі, — спокійно відповів той, не зупиняючи кроків.

Його рухи гіпнотизували, немов цокання годинника у темряві.

— Мені потрібна моя родина, — сказав я, — щоб усі й завжди були вдома.

— Як скажеш, — промовив Час і зник за дверима.

Його кроки ще довго стукали в моїх скронях. Не знаю, скільки минуло — хвилина, година, вічність. Я відірвав сина від себе.

— Все нормально, малий. Тато поруч. Я завжди буду тебе захищати. Не бійся.

Я дивився на нього й не міг відірвати погляду.

— Ти що, заснув? — спитав я й легенько потряс його.

Ані звуку. Ані руху. Тиша — така ж гучна, як тоді, коли Час стояв поряд. Скільки я так простоїв — не знаю. І де я був — теж не знаю. Вона безшумно ввійшла до кімнати, усміхнена, щаслива.

— Моя черга! — сказала й простягнула руки.

Вона ще нічого не знала. Вона ще жила в тому світі, де Нас — троє. А в мене вже залишилися тільки двоє.

— Він… помер, — прошепотів я по літерах.

— Хто помер? Не лякай мене! Дай мені крихітку!

І я його передав. Холодний. Твердий. Маленький камінчик із застиглим поглядом у безодню. Так рухнув мій світ. І я ще не знав, що це — лише початок.

***

— Я не можу його віддати.

— Треба.

— Кому треба?

— Тобі й мені.

— Я не можу, — повторював я, по колу, мов мантру, що тримала мене при тямі.

— Наш син помер, — сказала Вона рівно, майже спокійно. — І я досі не розумію як. Розкажи мені ще раз, як це сталося?

— Він просто заснув і не прокинувся.

Я не міг розповісти правду, бо вже не вірив у неї сам. Який Час? Які кроки? Це ж маячня, чи не так? А може, ні. Може, він і справді був тут, стояв у дитячій і слухав, як у мені щось тріщить. Мені потрібні не відповіді — мені потрібні Ми: троє, а не двоє. Я перевів погляд на дружину й прошепотів:

— Ми завжди будемо всі вдома. Всі. Завжди. Я так хотів… і так хочу.

Минув тиждень. Ми виховували сина по черзі — я вночі, Вона вдень. Він був незвичайним хлопчиком. Всі інші однакові — кричать, червоніють, дриґають ніжками. А мій син мовчав. Його мовчання було спокійне, як штиль на морі. Він не кричав, давав нам виспатися, зробити хатні справи. Він був ідеальною дитиною.

Він ніколи не заважав і не скиглив. Він не потребував нових речей, бо не виростав зі старих. Ми навіть накопичили грошенят. Ні столика для харчування, ні ходунків, ні зоопарку із плюшевих звірів. Наш син ніколи не захворіє, ніколи не сплутається з поганими хлопцями, ніколи не… Бо ніколи!

Тижні змінювали тижні. У квартирі пахло сирниками й млинцями — звичний аромат дому, але з нотками чогось іншого, хімічного. Бо ми зразу зробили все, як треба.

Я пам’ятаю той день. Не день смерті сина — його я стер із пам’яті, — а день воскресіння. День, коли ми його забальзамували.

Ми зробили все правильно. Акуратно. З любов’ю. Я розклав інструменти на рушнику, ніби хірург перед операцією. Кімната пахла спиртом і теплим молоком. Я зробив розріз грудної клітки, обережно вийняв маленькі, ще теплі органи — вони здавалися тендітними, як пелюстки. Промив їх водою, потім формаліном. Тіло теж протер, щоб не псувалося.

Я поклав органи в склянки з тим самим формаліном, закрутив кришки. Підписав кожну — серце, легені, печінка, нирки. Кожен напис виводив тремтячою рукою. Потім поставив ці частини сина на полицю у вітальні — рівно, симетрично, з любов’ю. Формалін осів у шпалерах, у нашому волоссі, у шкірі. Ми звикли. Ми звикли до всього.

Ми одягнули тіло, як на велике свято: блакитні повзунки, жовтий светрик, пінетки з бубонцями, капелюшок у голубу клітинку. Поклали його у переносний кошик і поставили у вітальні.

— Він любить дивитися телевізор, — сказав я, стираючи пил із банок. — Любить бути завжди поряд.

— Відтепер їмо у вітальні, — зауважила Вона. — Родина має бути разом. І не порушувати традиції.

— Згоден! — відповів я, з полегшенням. — До речі, що у нас на вечерю?

— Пиріжки з потрібкою.

— З чим?

— З потрібкою. Внутрішні органи поросяти, обсмажені з цибулею.

Я засміявся.

— Смачно звучить! Пропоную ще відкрити пляшку червоного.

Я взяв келих і глянув на склянку з кров’ю сина. Колір майже той самий.

Ми жили добре. Тихо. Навіть занадто. Мої нічні жахи зникли, наче їх ніколи й не було. Дні текли повільно, мов мед, густі від спокою. Ми виховували сина за всіма правилами — щодня спілкувалися з ним, читали казки, усміхалися. І це було щастя.

Був лише один дріб’язковий недолік: ми не виходили з дому. Зовсім. Але кому це потрібно, коли всі вдома? Свіже повітря — то для тих, хто не знає, чим дихати.

Наш син не потребував вітаміну D, не застуджувався, не кашляв. Він був ідеальний. Він — був.

***

Але з часом, Вона ставала все більш замкненою. Менше приділяла уваги нашій дитині і цим мене дратувала. Вона відчайдушно намагалася знайти вихід. А його не було — тому що не було й входу. Вона годинами стояла напроти стіни, де колись були двері. Цегла, цемент, цвяхи… Коли приходив Час, він замурував нас усередині та викреслив двері з наявності.

— Де двері? — запитувала Вона по колу.

— Навіщо вони тобі? Хіба тобі з нами не затишно? Тобі когось не вистачає?

— Я хочу вийти! Негайно! — закричала Вона і стала шалено гатити в стіну.

У коридорі почало мигтіти світло. Почулося якесь шарудіння. Зловісні звуки наростали до тих пір, поки перетинки в моїх вухах ніби луснули. Я подивився на жінку. Вона билася об стіну, як муха о скло і божевільно волала.

— Я хочу вийти!

— Світло затягнув морок і пітьма стала виколювати очі. Я відчув, що хтось сторонній ходить біля мене і не на мить не зупиняється.

— Час, — видавив я.

— Так. Ти мене одразу впізнав. Це приємно.

— Чому ти тут? За мною прийшов?

— Це ти вирішуй. Це твої бажання. Це твоє життя.

— Я хочу, щоб жінка була такою, як раніше. Не билася в голу стіну і не намагалася покинути мене з сином. Мені потрібно моя родина і що б всі і завжди були вдома.

З’явилося світло. Час підійшов до шаленої жінки:

— Це твоя дружина?

— Так! Не підходь до неї, — заволав я на всю горлянку.

— Як скажеш, — спокійно відповів Час і зник в пітьмі.

Я наче хижак кинувся до коханої. Стиснув її в обіймах і завмер. Ми стояли так годинами. Вона майже не дихала. Майже… Не дихала. Я відірвав її від себе:

— Ось бачиш, тепер тобі не потрібно виходити з дому, як і нашому сину. Тепер у нас буде тиша, ніжність і спокій. Він переніс її в кухню і поклав на стіл.

— Полежи трохи, я сина принесу. Хочу, щоб родина була разом, — сказав я і, насвистуючи, пішов у дитячу.

Син спокійно спав і напевно бачив яскраві і теплі сни, бо його губи посміхалися. Це я зробив! Коли бальзамував, то потурбувався, що б посмішка не сходила з його маленького обличчя. Приклеїв клеєм «моментом». Я обережно взяв його на руки, щоб не розбудити і поніс на кухню. Вона тихо лежала і чекала на мене.

— Потерпи, рідненька. Зараз все буде як треба.

Я поклав сина поруч. Озирнувся, провів очами по стінах, стелі, підлозі. Чогось бракувало.

— Зараз, люба. Цей святковий вечір треба провести гідно. Яку музику тобі поставити?

Вона любила блюз, і вже за кілька секунд він лунав по всьому дому. Я знов озирнувся. Чогось все одно бракувало.

— Точно, свічки!

Я запалив свічки, узяв скальпель і ніжно розрізав грудну клітину дружини. І вже по знайомому сценарію, дістав всі органи, обережно промив їх і поклав у склянки з формаліном. Окремо злив кров і приклеїв посмішку на її обличчі. Відніс скляночки у вітальню і поставив на полицю поруч з сином. Промив її тіло формаліном, розчесав волосся і одягнув улюблену сукню — синю у білий горошок. Одягнув туфлі на високих підборах. Тепер не треба хвилюватися, що будуть мозолі, чи будуть набрякати вени. Їй більше не потрібно ходити. Вона вільна! Тепер все як треба.

Це був чудовий вечір! Такий, про який я завжди мріяв. Тихий, теплий, затишний. А головне — всі вдома! І так буде завжди. Я посадив кохану у вітальні, в крісло, поруч поставив сина у кошику, провів очами по полицях зі скляночками. Як же це все чудово! І відкоркував пляшечку ігристого.

Ми також по черзі доглядали сина. Я — вночі. Вона вдень. Що правда у неї інколи погано виходило: то в руках не втримає, то завалиться на нього. Та це все — дрібниці. Головне — всі вдома у родинному колі.

***

Я жив таким щасливим життям місяцями. Без метушні, біготні і страху. Якось одного разу в стіну хтось постукав. «Може це Час?» — пронеслося в голові.

— Та ні, Час не стукає, а заходить і йде, — сам себе перебив я. — Хто там?

— Я…, — пролунав тоненький жіночий голосок.

— Я? Хто я?

— Твоя жінка.

— Моя вдома. Не вигадуй! Йди звідси! — вже закричав я.

— Я не можу. Мені потрібно зайти.

— Кому потрібно? Мені не потрібно цього. Мені потрібні лише пиріжки з потрібкою.

— А я тобі приготую.

— Навіть якщо і так, то як ти зайдеш, коли дверей не існує?

— Як не існує? Я ж в них стукала.

— Ти гатила в стіну, де колись були двері, — гаркнув я.

Знову почало мерехтіти світло, і цеглина за цеглиною почала розповзатися стіна, доки не проявився жіночий силует. Вона зробила крок уперед і ніби виросла перед моїми очима. «Це Вона…» — пронеслося в голові. Тобто — Вона-2.

— Ти одна?

— Звісно! А ти на когось чекаєш?

— Може й так, але не зараз. Ладно, проходь, будь як вдома. Тобто, вітаю, ти вдома!

Моє життя мене тішило — всі вдома. А Вона-2 була чарівною, гарною, красивою. Тільки я рідко бачив посмішку на її обличчі. Нічого, колись я про це подбаю.

Вона вдень няньчила сина, я - вночі. А Вона-2 няньчила мене. Життя було повне, наповнене, не через край, а до краю. Вітер дме, час йде. Хоча вітру в домі не було, чомусь затягнуло цеглинами ще й вікна. Але мені було байдуже. Поруч Вона, син і Вона-2. Дві жінки. Ні, вони не сварилися. Вони знаходили між собою повне розуміння. Вона воліла мовчати, а Вона-2 — вміла не ставити запитання.

Кажуть, що свята бувають рідко, а будні — постійно. В мене було навпаки. Кожного дня — нове свято, поки… знову не прийшов Час. Цього разу я його вже чекав, і моє свято подвоїлося.

***

— Ну що, світло! Починай мерехтіти та гаснути, — радісно вигукнув я у простір.

Світло мені підкорилося, і стало литися пунктирами. Хтось десь крокував і я на нього чекав.

— Агов, Час! Ти вчасно.

— Я завжди вчасно, — відповів той і виринув з темряви.

— Люба, ходи сюди! За тобою прийшли, — вигукнув я дзвінко, до щему в серці.

Вона-2 прийшла на мій поклик, в руках тримаючи склянку з формаліном.

— Я готова! — бойко сказала жінка. — Любий я там все вже підготувала. Не хочу, щоб ти витратив на мене забагато часу.

— Яка ти в мене дбайлива. Не жінка, а золото. А скоро станеш чистенька-чистенька, — сказав я оглядаючи її з ніг до голови.

На її обличчі була розмазана косметика. «Вона-2, що, плакала? Та ні! Чому їй плакати, коли сьогодні таке свято?» — носилися думки-таргани моїм мозком. А Час все крокував і крокував.

— Цього разу повторимо так, як і було? — запитав Час.

— А що можна обирати? — відповів запитанням я.

— Звичайно! Це ж твої бажання. Твої рішення. Твої наслідки.

Я подивився на жінку. Скоро Вона стане ідеальною, бо були різні моменти, які мене дратували. То перечепиться через сина, то пил із склянок з органами погано протре.

— Так чого ти бажаєш? — запитав Час.

— Мені потрібна моя родина і щоб усі й завжди були вдома.

— Як скажеш, — відповів Час.

Він підійшов до жінки і шпурнув її в мої обійми. Поштовх був такої сили, що Вона-2 влетіла мені в груди, вдарилася наче об стіну і впала замертво до моїх ніг.

— От і славно, — вигукнув я і потягнув тіло на кухню. – Свято починається!

Утретє все йшло, як по нотах. За знайомим, звичним і так ретельно продуманим сценарієм: скальпель, органи, склянки, формалін, клей… В моїй вітальні зібралася вся родина. Всі були вдома. Всі посміхалися і чекали на мою вечерю. Вона-2 була дуже відповідальною, тому я знайшов напівфабрикати з потрібкою у холодильнику.

— Розумничка моя, — сказав я, підійшов до тіла жінки й поцілував її в холодний носик.

Вона-2 сяяла від захвату. Одягнена в рожевий сарафан на тоненьких шлейках та взута в рожеві босоніжки. Коли Вона-2 була тепла, то вічно ходила у джинсах, чим дратувала мене безмежно. А тепер, навіть не слухається, а сама закохалася у сукні й рожевий колір. Вона сама мені про це сказала. 

***

Тижні змінювали тижні. Місяці змінювали місяці. Рік за роком. Так і пробігло п’ять років. Мене все влаштовувало: люблячі жінки і видатний син. Поруч. Назавжди! Як раптом я знову почув легенький стукіт.

— Хто там? — запитав я.

— Твоя жінка, — протягнув дзвінкий голос.

— Мої жінки сидять вдома!

— Я…е… Вона-3.

— Тебе Час послав?

— Так!

— Правила цього дому знаєш?

— Звичайно. Це моє ідеальне життя. Я завжди мріяла жити у великій родині, де всі всіх поважають і люблять.

— Ну що ж, тоді цеглини починайте свій рух, — наказав я.

Цеглини зробили свій трюк, і в дім увійшла Вона-3. Жінка була старше попередніх, але ще не втратила соковиті форми. Форми… Вона-3 явно мала зайвих десять кілограмів.

— Прийдеться ще формаліну і склянок докупити. А ще треба полиць у вітальню додати, — розмірковував я, розглядаючи жінку з усіх боків.

— Я про це знала, тому все принесла з собою, — радісно підхопила Вона-3. — Я обіцяю, що влізу.

Життя потекло з новою силою. Вона доглядала сина вдень, я — вночі. Вона-2 доглядала за Вона, а Вона-3 пекла мені пиріжки з потрібкою. Не родина, а скарб. Поки не впали у смітний бак ще п’ятнадцять років.

***

Я сидів у вітальні заваленій склянками. Вони були повсюди: на полицях і підлозі, звисали зі стелі і навіть стояли на столі. А я там їв… І це було чудово! Сім моїх жінок лежали в кутку штабелями, а зверху розлігся син; на ньому теж стояли склянки.

— О це я собі нажив! — вголос сказав я, потягуючись, як березневий котяра. – Яка краса!

— Ти впевнений? — запитав мене знайомий голос.

— О, привіт, Час. З чим завітав? Невже нова жінка прийде?

— А що Вона не приходила?

— Ні. Я останню забальзамував десь п’ять років тому, а нова ще не прийшла.

— І не прийде, — видихнув Час під своїми швидкими кроками.

— Що в світі жінки закінчилися? — гаркнув я.

— Ні, в світі їх багато, але для тебе вони закінчилися.

— Чому? Я що — щось не те зробив? — запитав я, піднявши одну брову.

— Ти мені скажи.

— Я все робив правильно, як ми з тобою й домовлялися.

— Ні. Ми ніколи і ні про що не домовлялися. То були твої бажання, твоя робота, твоя реальність. Це все зробив — ти. І тільки ти.

— Я хочу ще одну жінку і баста! — не здавався я, — в мене формалін ще залишився і склянки є.

— А жінок для тебе більше немає… як і часу.

— У сенсі? Що значить «немає часу»? Ти ж тут бігаєш.

— Я побігаю ще хвилин двадцять і зупинюся.

— Буде кінець світу?

— Ні. Буде твій кінець. Але спочатку я розкажу тобі правду.

— Яку правду?

— Правдиву. Озирнись, що ти бачиш?

— Де?

— У своїй вітальні.

Я ледве відірвав ноги від підлоги й поплентався до кімнати. Перше, що я побачив, — це світло. Воно розтікалося по кімнаті з відчиненого вікна. Я вже й забув, яким буває денне світло.

— Знов з’явилося вікно?

— Воно ніколи й не зникало. Як і вхідні двері.

— Цього не може бути! — Наче ошпарена курка кропом, закричав я. – Де всі мої склянки? Де моя родина? Куди ти їх подів?

— А їх ніколи не було.

— Що значить — не було. Ти сам їх бачив! Ти ж приходив і допомагав мені їх вбивати, розчленовувати й бальзамувати!

— Ні. Цього не було.

— А що ж було?

— Твоє марне життя. І твої втрачені шанси. Сідай. Я розповім тобі все — і ти згадаєш сам.

***

— У цьому домі ти прожив сам, майже все своє доросле життя, — сказав Час.

І я згадав усе…

Колись, сорок років тому, в моє життя увірвався вихор кохання. Це була любов з першого погляду. Ми не встигли отямитись від метеликів у животах, як уже з’їхалися й почали жити разом. Це була Вона.

Ми дихали в унісон, продовжували думки один одного та не могли насититися коханням. Я не хотів нічого додавати чи щось прибирати. Все було ідеальним, поки одного разу Вона не сказала, що вагітна. Ні, я не зрадів. Не тому, що не любив — а тому, що не хотів щоб поміж нами влізло крикливе немовля. Вона мала належати мені. Вона – моя! Цілком. Назавжди.

Я переконав її, що «ще не час», що «далі буде»… і відвіз до лікарні. Кілька хвилин — і «проблему» було вирішено.

Ми повернулися додому і стали жити, як раніше: один для одного, виключно. Я робив вигляд, що все добре, а Вона почала в’янути — день за днем, як квітка, з якої повільно сходить життя. Жодні слова, жодна ніжність не рятували. Одного ранку Вона просто зібрала речі й пішла. І з нею пішов я — не тілом, а душею. Моя жінка забрала мене з собою. Назавжди.

— Відтоді ти жив сам. Один — аж до цього часу, — промовив Час.

Я сидів, і спогади розривали серце, мізки й душу. Час стишив свої кроки, підійшов ближче й сів поруч. Я подивився на нього… і побачив не його. Переді мною сиділа Смерть — стара, висохла, з порожніми очницями, у потертому каптурі.

— Твій час вичерпано, — прошепотіла вона.

— А можна приходити не в такому вигляді? Каптур, коса…  усе це занадто театрально.

— Звісно, — сказала Смерть і обернулася на Неї. На ту, єдину, яку я кохав усе життя.

— Ти?… — прошепотів я.

— Ні. Я досі Смерть. Але якщо тобі так буде легше — я прийду в її образі.

— По суті, — видихнув я, — так воно і є. Саме Вона вбила мене, коли пішла.

— Гаразд. Ти пам’ятаєш шо було далі?

— Так. Час давав мені шанси, а я не користувався ними. Я жив у власному склепі, чекаючи, що Вона повернеться. Вона не повернулася.

— Так. Час зводив тебе з іншими жінками, але ти був зациклений лише на одній.

— Я не пробачив собі. Я змусив її лягти під ніж. Зараз у мене був би дорослий син, або донька. Як же я зараз хочу крику, плачу і капризів маленького янголяти.

— На все свій час. Його не підігнати і не зупинити. А зараз час — помирати. Збирай речі, нам пора, — сказала Смерть.

Вона підвелася, а я ще раз озирнувся на свій дім. На стінах — пил, тиша й спогади. Я відкрив старий фотоальбом, витяг світлину «Нас» і затиснув її в долоні.

— Якби я міг повернутися назад… хоча б на хвилину, — прошепотів я. В той самий день, де я… Смерть мовчки кивнула.

Тік-так. Тік-так. Тік-так.