Забуте місце

Сливко був моїм улюбленим псом. У бабусі їх було троє, Герда, Павло й Сливко. Герда й Павло були братом і сестрою, і мені завжди здавалось, що вони ніколи не росли – застигли в одному віці. Я приїжджав кожного літа, і кожного літа Герда й Павло були такими самими, як і у минулому році.

А от Сливко був особливим. Дідусь знайшов його взимку на обочині дороги, що тягнулась серед нескінченних білих полів. Він був сліпим, казав дідусь, скиглив як дівча, і коли дідусь підібрав його на руки дриґав лапами, наче жук переросток. Навкруги нікого не було, лише холод і підступаюча темрява. Дідусь не міг лишити цуценя на обочині. Вночі серед полів, ставало холодно і все живе, що не знаходило укриття замерзало на смерть.

Отож дідусь запхнув Сливка за пазуху, сів на велосипед і покотив додому, притримуючи цуцика рукою.

Бабуся звичайно насварила діда, але швидко полюбила Сливка. Вона дбала про малого, як про дитину. Зробила йому ліжко з картонної коробки і старої куртки, і поїла коров'ячим молоком доки той не зміг їсти тверду їжу.

А весною, коли сонце вже давало тепло, а Сливко виріс, вони випустили його на вулицю. І собаці так сподобалось бігати по теплій землі, ганяти курчат і мух, загравати з прив'язаними на ланцюг Гердою та Павлом, що той більше не захотів вертатись до хати. Так Сливко і поселився у будці, яку дідусь змайстрував зі старих дошок паркану.

Коли я вперше його побачив мені було років десять. Він був ще малим і радісним цуциком, який одразу ж прикипів до мене.

Куди б я не йшов у селі, Сливко біг поруч.

Але ця історія не про Сливка, хоча про нього мені б дуже багато чого хотілось розповісти. Ця історія про село в якому жили мої бабуся з дідусем, і про те що в ньому відбулося.

Коли б в мене спитали про Латанку, це назва села, перше, що б мені спало на думку – щось апокаліптичне. Закинуті вулиці, що заросли кленком та кущами терену; поодинокі літні люди, що радше доживають тут свої дні, аніж живуть їх; і страшенна туга, якою просяк кожен куточок Латанки. Ти знаєш це відчуття, в таких місцях воно завжди однакове. Коли сідаєш ввечері біля вікна й дивишся на багряний захід, воно пробирає тебе наскрізь. І серце твоє починає нити, а в голові думки, які відганяв цілий день, давлять на те місце звідки беруться сльози.

Інколи я плакав. Не тому що мені було страшно, або бабуся з дідусем мене не любили – ні. Просто мені ставало сумно. Як міська людина я пов'язую це з тим, що на фоні міського шуму, ти перестаєш себе чути, а в селі завжди тихо. І ти залишаєшся наодинці з собою. А тузі цього тільки і треба – самотності. Тоді-то й прориває греблю, і сльози течуть неспинним бурхливим потоком.

Окрім Сливка у селі в мене було ще декілька друзів. Взагалі у Латанці було небагато дітей і усі вони гуляли однією компанією, не дивлячись на різницю у віці. Але з одним з них особисто я товаришував найбільше, і звали цього хлопця Вітько.

Вітько був шибеником. Він часто втягував мене у різні авантюри, з яких нам інколи не вдавалось виходити сухими з води. Ми були зовсім не схожі з ним, хоча й були одного віку, і одного зросту. Вітько у Латанці мав репутацію хулігана, а я – ніжного міського хлопчини.

Загалом, якщо десь у селі стояв ґвалт, дев’яносто відсотків, що до нього причетний Вітько. А десять – я і Вітько.

Його батьки пиячили й не мали часу на малого, тому той увесь час проводив на дворі – по-перше, аби не бачити п’яних батьків, а по-друге, аби не нариватися на стусани від них.

Життя Вітька було дійсно складним. Згадуючи його погляд, тільки зараз я можу сказати, що його очі були дуже дорослими. В них читалась втома, яку міські діти ніколи не відчували. Але хлопець не жалівся. Вітько з боєм приймав будь-який виклик долі, і як правило, виходив переможцем із цього нерівного двобою.

Напевно. якби моя мама познайомилась з Вітьком ближче, вона б ніколи більше не відпустила мене до бабусі на літо.

В той день, коли я стикнувся з незвіданим ми з Вітьком під величезною шовковицею у дворі перебирали дідові риболовні сітки. Мій дід не любив сидіти з вудкою і куняти, чекаючи поки риба дозволить спіймати себе. Для нього це було не цікаво. А от пробиратися через зарослі очерету посеред ночі, як якийсь наркокур’єр-мексиканець через американський кордон, швидко-швидко кидати сітки одною рукою, а іншою превіряти чи на місці стара гвинтівка, а потім розчинятись у вранішнішніх сутінках – о так! Це був його стиль.

– Слухай, городський, – сказав Вітько, блиснувши очима.

Він любив називати мене городським, бо я від цього бісився. Оцим своїм «городський», він будував стіну між нами й казав: дивися хлопче, ти не такий крутий як я. А я хотів бути крутим.

Але я знав, що не можна показувати Вітьку своє обурення, бо до кінця дня, він так і не назве мого ім’я.

– А якшо я запропоную залізти до закинутої хати – залізеш?

Я підозріло поглянув на Вітька. Я знав цей запал в його голосі. Він був таким самим як тоді, коли він мені запропонував напоїти сусідських свиней дідовою брагою. Це була одна з тих каверз, за які нас з Вітьком добряче відшмагали спочатку хазяї свиней, а потім і мої дід з бабою. Тому ця інтонація мені взагалі не сподобалась. Нічого доброго вона не передбачала.

Вітько перервав наші погляди, давши мені час на роздум, і опустив очі на заплутану у сітках рибу. Вона була ще жива й сіпалася, намагаючись вдарити хвостом хоча б когось, окрім повітря.

Її луска переливалася у денному світлі так заворожуюче, що я й забув, що в мене теж була робота по визволенню таких самих рибин. Та мені, якщо чесно і не хотілося цього робити.

Тому я сидів і дивився як Вітько вправно розплутував тільце риби. Він робив це так, наче був народжений для цього. Взагалі руки у нього лежали до будь-якої роботи. Але, як це часто буває, там куди лежать руки, не лежить душа. Хлопець перебирав пальцями з точністю й проворністю нейрохірурга. Була в цьому своя краса.

Неподалік нас, вибравши собі місце на траві, лежав Сливко й ганяв хвостом мух, очікуючи, що ми з Вітьком відволічемось і в нього трапиться шанс поцупити краснопірку.

– Так як, заліз би? – на цей раз Вітько очей не підвів.

– Нашо?

Вітько знизав плечима, наче казав про щось буденне:

– Деякі кажуть, що бачили у тій хаті вогні, ну знаєш, наче хтось з ліхтарем по кімнаті ходе. – Вітько почухав мокрою рукою підборіддя. – Ще й звуки якісь чують. Але я, – підвів на мене погляд, скривився й похитав головою, – я ні.

А от я б повірив. Ще б пак повірив! Від однієї його розповіді по моїй спині, пробігли дрижаки.

– І ти..? – ледь чутно промовив я.

– Я хочу перевірити. Бо мені цією фігнею весь мозок проїли. Оце я й думаю, чи не стібуться з мене. Бо якшо стібуться – я їм пику натовчу. – скоріш за все, мова йшла про дітей з якими ми разом гуляли на сусідній вулиці, але я вирішив не уточнювати. – Ну шо ти? Йдеш, чи засцяв, городський?

І тут кров з п’ят почала перекачуватися серцем до голови. Я буквально відчував, як серце застукотіло з такою силою, що ось-ось вискочить з грудей. Ключовим в репліці Вітька стало «городський». Це змусило мене зціпити зуби й з викликом відповісти:

– Я не засцяв, сільский, я в ділі.

І Вітько задоволено повернувся до розплутування сіток.

***

Завдяки Латанці, я з впевненістю можу сказати, як виглядатиме занепад цивілізації. Природа візьме своє. Усе, що так сумлінно виборювала людина перетвориться на руїну і поросте травою. І це справедливо, це правильно.

Людство, яким би розвиненим і технологічним воно не було, по свої природі – варвари. Воно знищує все, що заважає йому жити, а не намагається створити гармонію. А якщо це «щось» ще й не пручається – людина буде знищувати його без зупину і з насолодою.

Але в Латанці природа дочекалась. Вона пережила всіх, і повертала раніше утрачене. Закинуті вулиці перетворились на коридори з зеленими стінами, серед яких десь вглибині заростів можна було побачити залишки людської життєдіяльності: колодязі, руїни будинків, паркани.

Вітько відважно вів мене і Сливка за собою. Він не сумнівався, що в тому будинку не було ніякого світла у вікнах, а тимпаче незрозумілих звуків. А от я сумнівався. З кожним кроком я відчував, як десь в животі виростає клубок страху. Наче кишки сплелися між собою, і як змії, повзали одне по одному, вібруючи.

Зазвичай страх перед чимось – це страх потенційної смерті. Ми не боїмося темряви – ми боїмося померти від рук, або лап, того, що в ній ховається. Ми не боїмося висоти – ми боїмося зірватися униз і померти. Ми не боїмося павуків – ми боїмося що вони нас вкусять і ми помремо.

Через страх смерті ми вижили як вид. Інстинкт самозбереження. Така наша природа.

Але Вітько… він поводився наче не знав, що люди можуть помирати. Або, що люди відчувають біль. Він загравав до смерті з таким нахабством, яке не притаманне тринадцятирічному. А смерть чи то любила Вітька, чи то не помічала. Тому він з радістю збивав осині гнізда собі на голову, дразнив корів поки не бачили пастухи, навіть одного разу отримав від коняки копитами у груди, коли хотів вкрасти її, аби покататись. А от тепер – він йде, насвистуючи пісеньку, розбиратися незрозуміло з чим.

– Ми майже прийшли, – мовив Вітько не обертаючись.

Усю дорогу ми мовчали, слухаючи шелест листя та співи птахів. І всю дорогу я хотів задати одне питання, яке не давало мені спокою. Але слушного моменту, аби заговорити я не знаходив. Та от зараз, мені здалось, що саме час. Набравши легенями розжареного літнього повітря я спитав:

– Слухай, Вітько, а ти не думав, що у тій хаті просто хтось поселився, ото й вогні у вікнах було видно. – я спробував придати голосу байдужості, та вийшло фальшиво.

Хлопець зупинився і обернувся до мене, на його обличчі була посмішка, наче він чекав цього питання і заздалегідь знав відповідь:

– Я про це думав, – вигукнув він. – І відповідь знайшлася доволі швидко. Розумієш, городський, у селі мало народу, і усі всіх знають. Повір, якби тут з’явився хтось зальотний – я був би в курсі, – він подивився на мене проникливим поглядом, таким, від якого відпадають усі сумніви. – До речі, ми прийшли, – Вітько показав пальцем за спину, на ще не повністю зарісший двір, посеред якого стояла глиняна хата.

Хата була старою. Дійсно старою. Глина потріскалась і місцями відвалилась. У вікнах не вистачало шибок. Солом’яна стріха була сильно проріжена, і скоріш за все більше не виконувала своєї функції. У моєї бабусі дім був з білої, силікатної цегли, й виглядав міцно та впевнено. А сюди... Як би Вітько не взяв мене на слабо, я б і не зайшов досередини.

– А ти знав хто тут раніше жив?

Вітько мотнув головою:

– Нє, бабка якась. Померла зимою.

Мене завжди дивувло, що покинуті будинки видно одразу. Коли людина живе в ньому – будинок виглядає свіжо, навіть без її втручання. Стіни, вікна, вони наче живі, наче дихають в унісон з хазяїном. Але варто людині покинути будинок, він одразу занепадає. Стіни брудняться, по ним йдуть тріщини, мовби життя покидає його.

Я поглянув знову на хату: двері були трішки відчинені, і за ними можна було прогледіти чорну вогку пітьму, яка просочувалась назовні, мов щупальця, крізь шпарину, намагаючись вхопити сонячне проміння й затягнути його досередини.

Нутрощі похололи. Я сподівався, що коли ми прийдемо – нас зустріне здоровенний навісний замок, але Вітьку як завжди щастило.

– Джекпот! – хлопець потрусив кулаком у повітрі.

Твою наліво – подумав я.

– Ну шо, готові?! – інтерес Вітька розгорався на очах, з кожним вимовленим словом хлопець підстрибував на місці, від розпираючої зсередини енергії.

Я перевів погляд на Сливка – наше підкріплення, так би мовити. Той лише позіхнув у відповідь.

– Ну, бачу що готові. Уперед! – на обличчі Вітька промайнула посмішка.

Тож ми зайшли у двір, що поріс бур’яном.

Я йшов як по мінному полю, ступав на кроки Вітька, кожен раз примружуючи очі. Чим ближче ми підходили до хати тим більшою вона здавалась, а темрява, що проступала у просторі між одвірками і дверима ставала темнішою.

Вітько застрибнув на поріг і штовхнув двері, ті ледве здвинулися з місця.

– Цікаво, – почухав потилицю Вітько.

Піднявши голову я побачив що дерев’яна перемичка над дверима просіла і придавила двері до підлоги.

– Диви, – ткнув я пальцем. – Треба просто сильніше штовхнути. Давай разом.

Хлопець знизав плечима:

– Ну разом, так разом.

Я поглянув на Сливка. Той усівся в траву й спокійно за нами спостерігав:

– Допомогти не хочеш? – спитав я в нього, але той лиш позіхнув. – От же ж хитрун.

– Добре, до роботи, – легенько плеснув мене по плечу Вітько.

І ми налягли на двері усіє вагою. Ті неохоче рипнули. Йшли настільки туго, що в якийсь момент мені здалося, що нічого в нас не вийде.

– Ще трошки! – тужачись, видавив крізь зуби Вітько. – Ще, ще, ще… – командував він.

В обличчя дунуло спертим, вогким запахом глини. Рипіння перетворилось на дикий скрегіт, і цей скрегіт мені зовсім не сподобався.

І як тільки я зібрався сказати про це Вітькові, за скреготом почувся неймовірний тріск, наче над нами прогриміла сотня громів, і двері під нашим натиском розвалилися, а ми впали всередину хати, піднявши хмару пилу та, наметеного з вулиці, піску.

Оговтавшись я подивився на Сливка. Той сидів на місці і з цікавістю роздивлявся що ж трапилось.

– Собацюра розумніший за нас, – мовив Вітько, обернувшись.

– А ти думав, – гордо відповів я.

Ми піднялись і обтрусились. Вікна були невеличкі, тому захоплювали небагато світла знадвору, але все ж цього вистачало, аби роздивитися хату зсередини.

Це була типова хата для Латанки – з однією кімнатою та піччю, під вікном стояло старе металеве ліжко, сервант та дзеркало. Все це було покрите товстим шаром пилу.

Вітько пройшов уперед, роздивляючись стіни, на яких висіли дерев’яні полиці з купою різних баночок.

– Ну, що страшно? – не обертаючись, спитав він.

– Мені?

Вітько зупинився та повернувся:

– Нє, блін, Сливкові, – й ткнув на нього. Сливко зайшов за нами до будинку й заліз мордою у купу якогось мотлоху у кутку хати. – Звичайно тобі, городський.

Я роззирнувся, думаючи над відповіддю. Звичайно, дивлячись на будинок, я відчував як по спині пробігає холодок, але опинившись всередині, страх стих. В середині це була звичайна хата з пам’яттю про присутність у ній життя. І викликала вона вже не страх, а сум. Тому я стенув плечима та відповів:

– Та вродє нє.

– Ну й добре! – і з цими словами Вітько застрибнув на пружинний матрац ліжка і почав гарцювати на ньому як на батуті. – Давай, городський, залізай! – сміявся Вітько.

Його сміх відбивався луною від покинутих стін, від мокрої стелі, від брудних меблів. Цей його сміх наповнював життям забутий людьми скелет їх минулого. Він заливався у вуха, пробираючись черв’яком до мозку, й примушував його вібрувати.

Вітьковин вибрик був як свято в склепі, як щось неправильне, як щось грішне.

– Вітько, – я відчував якусь напругу від того що він робив. – Ми прийшли сюди лише подивитися. Не треба…

Від моєї репліки Вітько ще більше розсміявся. Він підстрибував на пружинах так високо, як тільки міг, й здавалось, що ліжко не витримає – воно скрипіло та гойдалось під ним. Але хлопець мене не слухав, а мені ставало лячно.

Та й Сливко щось відчував. Його шерсть стала дибки, він присів на лапах почав гарчати, та відступати від нас. Собаки завжди чують негаразди першими.

– Вітько… – знов мовив я, й кинув погляд на старе дзеркало, що було розвернуте до ліжка.

В ньому Вітько стрибав як в житті – високо-високо, але розвернутий спиною. А от я дивився сам на себе…

Усе змішалося в один звук: сміх Вітька, скрипіння пружин, гарчання Сливка. Я відчував що щось не так в цьому відображенні, щось, що не дає мені спокою, щось що хапає душу й притягує її у найвіддаленіший куточок тіла. І в мить я зрозумів: коли я обернувся до дзеркала, моє відображення вже дивилося на мене.

І тут другий Я схилив голову й вишкірився потойбічною посмішкою.

***

Я грав зі Сливком на дворі, кидав йому палицю, а він мені її приносив і клав біля ніг. Бабуся в цей час поралась на городі, а дід, виставивши стілець під тінню величезної шовковиці курив люльку.

Коли останній магазин у Латанці закрився діду швидко набридло їздити велосипедом дванадцять кілометрів кожен тиждень за цигарками, тому ми з батьком купили йому насіння тютюну і красивезну люльку.

Сливко був напрочуд активний, він з радістю бігав за палицею навіть у самі далекі кутки двору, і жодного разу не подарував мені ось цього погляду типу: «Тепер сам біжи».

Сонце тільки викочувалося за-за густих крон і ще не встигло розжарити землю. Свіже повітря одурманювало розум, і здавалося що кращого за цей ранок не буде ніколи. А я все кидав палицю і кидав.

Але було щось, що викликало в мене дискомфорт. Я відчував це, але ніяк не міг помітити.

В якийсь момент Павло і Герда, що мирно сиділи на прив’язі біля своїх будок підскочили і почали гавкати у мій бік. Я бачив, як вони скалилися, як блищали їх зуби, як з пащеки бризкала у різні сторони слина, як натягувалися ланцюги. Зненацька сонце зайшло за хмару і навколишній світ став сірим і непривітним.

Сливко теж почав гарчати. Я подивився на нього й побачив, як той задкує від мене, як тоді у хаті. Я не розумів, що відбувається, але мені було так страшно, що я хотів лиш одного – забігти до будинку й сховатися кудись подалі від усього світу.

І я зірвався з місця: просто побіг до дверей, схопив ручку, потягнув їх на себе і заціпенів. За дверима стояв Я. Той самий Я, якого я бачив у дзеркалі. Але тоді я не помітив різниці між нами, а ось зараз… його обличчя, тобто моє обличчя, було як у воскової фігури.

Мій двійник дивився на мене скляними очима, я відчував як шкіра вкривається сиротами, а по спині струменить піт. Мені хотілося закричати, але крик застряг у горлі. І тут Я знову схилив голову.

І я закричав…

– А-а-а!

… і розплющив очі.

Я не одразу зрозумів, що лежу у ліжку весь в поту, міцно стискаючи простирадла. У кімнаті було тихо. Тихо настільки, що дзвеніло у вухах. І ця тиша здавалася найгучнішою в житті.

На дворі було ще темно, і я не міг сказати скільки зараз було часу. Але прислухавшись я почув ледь помітне шарудіння в коридорі, і зрозумів, що скоріш за все – час прокидатися.

Сьогодні ми з дідусем йшли ставити сітки. Зазвичай це роблять якраз о тій порі, коли не зрозуміло зараз чи пізня ніч, чи ранній ранок.

Двері тихо скрипнули, і я затаїв подих, серце зупинилося, ухоплене невидимою рукою:

А якщо я все ще уві сні?

До кімнати ніхто не заходив декілька секунд:

А якщо це знову Я?

Я піднявся на ліктях, напружуючи зір й намагаючись розгледіти хоча б щось. І тут до кімнати зазирнула тінь, я стрепенувся, готуючись закричати, а потім тінь заговорила ласкавим голосом дідуся:

– Онучку, спиш?

Я полегшено видихнув, і кулак, який схопив моє серце, відпустив його:

– Ні. – коротко відповів я.

– Тоді одягайся. Пора.

Одягаючись я думав про хату, Вітька й дзеркало. Чи могло моє відображення рухатися? Чи може то була всього лиш гра світла та моєї уяви? Добре якщо так. Але якщо ні… То що?

Колись я ходив до недільної школи, де нам розповідали про світ, про бога, про людей. Я зрозумів, що християнство відкидає відьом, перевертнів, привидів, всього чого боїться нормальна людина. Замість паранормального Біблія лякає богом та пеклом.

Але якщо те, що я побачив учора в дзеркалі було дійсно правдою, а не моєю уявою, чи не відкидає це християнство? Чи можуть дві діаметрально протилежні речі, які виключають одне одну, уживатися в нашому світі? І якщо так, то хто дійсно страшніший? Пекло, яке настане після смерті. Чи те, що стає причиною смерті?

Коли я вийшов надвір, Вітько вже чекав, притулившись до паркану.

– Шо, городський, холодно? – єхидно спитав Вітько.

Я мотнув головою:

– Не виспався.

– Чого?

– Не знаю… – я не хотів зізнаватись, що мене наснився кошмари після учорашніх пригод.

– Та годі, – Вітько відійшов від паркану і подивився на моє збентежене обличчя. – Я розумію шо снилась якась фігня. По тобі видно. Я шо не знаю як це.

Я знітився. Не легко признаватися у своїй слабкості, особливо друзям. Але Вітькові й не була потрібна відповідь. Він поклав руку мені на плече і цим сказав більше, ніж будь хто, коли мені дійсно потрібна була підтримка. Цей пацанячий доторк до плеча наче казав: «Друже, я з тобою, розслабся і живи, доки живеться».

– Агов, хлопці, допоможіть! – погукав нас дідусь і ми побігли за сітками.

Вихід до річки був недалеко – у кінці вулиці, тому все що нам було потрібно ми несли у руках.

На березі було пришвартовано з десяток човнів. У Латанці кожен поважаючий себе дід рибалив. Це було не просто хобі. Це було дідівським лайфстайлом.

Ми кинули наші речі на березі і стали закочувати холоші та роззуватися. Потім перенесли все у човен. Вода була холодною. Але холодною по-приємному. Такою, яка зганяє залишки сну з очей.

Відчалили.

Дід веслував, а ми з Вітьком сиділи на кормі човна, вдивляючись у пітьму.

Човен безшумно розрізав чорну гладь води, тишу порушував лиш мірний звук занурення весел.

Плюм-плюм-плюм

Цей звук заворожував, гіпнотизував. На його фоні у тьмі виринали різні образи й фігури, підбурені моєю уявою.

Плюм-плюм-плюм

Ми плили до невеликого протічку в очереті, що вів до лиману. У темряві нічого не було видно, й дідусь, мені здавалось, плив керуючись одними лиш чуттями.

Вдалечині прокрякала качка, зашарудів очерет і почувся шелест крил. На фоні чорно-синього неба промайнув силует, що стрілою підіймався угору.

Човен потроху набирався водою і наша з Вітьком робота була час від часу вичерпувати її.

В якийсь момент ми опинилися поміж густих стін із очерету. Його верхівки мірно коливалися від літнього вітру та хвиль які підіймав човен. Ми заплили у протічок. З кожною хвилиною ставало світліше, тепер я бачив світ не в темних силуетах, а вже в більш-менш чітких фігурах. Дідусь теж це помітив і запрацював веслами швидше.

Хоча Латанка і була напівзакинутим селом – лиман охороняли від браконьєрів, якими ми зараз були.

Невдовзі ми виплили до лиману, великого настільки, що здавалось неначе ми у морі. І скоро нас чекала робота. Тяжка та марудна.

Випливши десь на середину лиману ми почали. Дідусь веслував, а ми з Вітьком, перебралися на задню частину човна і взялися за сітки. Я слідкував за тим, щоб сітка була розправлена, а Вітько скидав її у воду правильною стороною – свинцевими грузиками донизу, а пластиковими пляшками вгору.

Ця робота була медитативною. Вона не потребувала багато уваги. Просто береш і робиш, головне щоб пляшки були згори.

Дідусь веслував, й курив люльку міцно стискаючи її зубами. 

Коли ми закінчили сонце викотилось з-за горизонту й освітило світ навколо. Тепер ми бачили обличчя одне одного. М’язи боліли, і в очі поліз сон.

Дідусь направив човен туди звідки ми приплили. На горизонті потроху почав вимальовуватися очерет і протічок. З кожним зануренням весел він ставав все ближче й ближче. І коли ми майже підплили, я сковзнув поглядом по очерету й застиг. Серед очерету, по шию у воді стояв мій двійник. Він дивився мені прямо в очі. Від несподіванки я відсахнувся, підвівся на ноги й скрикнув:

– Дивіться!

Поки дідусь з Вітьком повертали голови мій двійник занурився під воду.

– Що там, онучку?

– Там… там… – я не знав що сказати. Що «Там»? «Мій двійник»? «Другий я»? Що б мені відповіли дідусь з Вітьком на це? Єдине що б вони зробили – посміялися й покрутили б біля скроні пальцем. – …качка. – завершив я.

– Тю, – посміхнувся Вітько, – ти шо качок не бачив?

Дійсно. Я відчув себе тупо й опустив очі на воду. І в цей момент, біля човна з темної глибини показався він, двійник. Від несподіванки я зробив крок назад. Але не розрахувавши, зачепився за борт човна й з гучним плеском шубовснувся у воду.

Тут варто сказати, що я не вмів плавати. Я чесно сотню разів намагався навчитися, але ніколи не розумів того, як це робити. Як стати таким, щоб вода почала тебе тримати? Для мене це було загадкою. І поки всі діти з гордістю показували різні стилі, яких їх навчили батьки. Я з заздрістю стояв на березі й споглядав за дивом плавання.

Тому, тільки-но я опинився у воді – я одразу пішов на дно. Я не намагався нічого зробити. Страх і паніка скували моє тіло. Вперше за тринадцять років я опинився на глибині більше ніж по коліна. Вода одразу зашуміла у вухах й потрапила через носа до дихальних шляхів. Рефлекторно я спробував її викашляти, але набрав повні легені.

Я пам’ятаю світло, що пробивалося крізь воду. Пам’ятаю як мене обіймала пітьма глибини. Як світло віддалялося. І звичайно пам’ятаю гарячий біль, що роздирав мої легені. І смак річкової води. І спокій. Я ніколи не був таким спокійним. Я знав що зі мною зараз буде. І був до цього готовий. Я віддався глибині. Й відключився. 

***

Що ти очікуєш побачити після смерті?

Тунель з вогкою підлогою і світлом у кінці?

Ворота раю з ангелом, що перевірить тебе на доброчесність?

Велику залу божого суду?

От зараз уяви, що ти очікуєш побачити, коли відпустиш життя. Коли змиришся з тим, що твій час вичерпано й потрібно передати естафету іншому. Як буде виглядати місце в якому ти проведеш вічність?

Подумай.

Я дам тобі час…

Уявив?

А тепер забудь.

Бо нічого по той бік життя немає. Навіть пустоти. Велике Ніщо. Людині важко осягнути це своїм крихітним мозком. Так само важко, як велич космосу. Але велич космосу ми можемо хоча б побачити, а от Ніщо…

Також забудь про картинки життя, що проносяться перед очима. Смерть приходить не задля того аби показати кіно з погано прописаним сюжетом. Вона приходить, аби урвати цей сюжет.

Я був мертвий декілька хвилин. Декілька хвилин мої легені наповнювала вода заміть повітря, серце не билося і кров стояла на місці. І ці декілька хвилин я був в Ніщо. Ані світла. Ані темряви. Ані Бога.

Опритомнів я на березі. Весь мокрий та замерзлий. Одразу що побачив як відкрив очі – це занепокоєне обличчя дідуся та Вітька, що схилилися наді мною. Вони явно видихнули з полегшенням, коли я тихенько промовив:

– Я що, в раю?

– Якщо Латанка рай, мені будь ласка квиток до пекла. – пирхнув Вітько.

У горлі боліло, наче я наковтався цвяхів, а в носі нестерпно свербіло. Сонце вже піднялося і потроху перетворювало вулицю на велику духовку.

– Слава богу. – сказав дідусь. – Ти нас налякав. – потім простягнув руку. – Підводься, земля холодна.

– Я й сам злякався. – зізнався я.

Ноги мене ледь тримали. Ще б пак.

– Бабусі ні слова. – сказав Дідусь, забираючи спорядження з човна. – Обидва.

Окрім дикої слабкості, я відчував голод та нестримне бажання спати. Це глибоководне занурення витягнуло з мене всі сили.

Коли ми йшли по асфальтованій дорозі до нашого двору Вітько в мене спитав:

– Слухай, а що взагалі трапилось?

Та я промовчав. І Вітько одразу зрозумів, що я не хочу говорити про це. Він тонко відчував таке: коли потрібно або надавити на людину, щоб вона зробила те що він хоче, або просто відчепитися від неї, бо нічого доброго з цього не вийде. Життя з батьками-алкоголіками вчить багато чому.

Так ми й дійшли додому – мовчки.

Опинившись у своїй кімнаті, я одразу завалився на ліжко. Як тільки моя голова торкнулась подушки, очі закрилися і я поринув у сон.

Цього разу мені нічого не снилося. Я наче просто скористався машиною часу. Прокинувся по обіді, коли сонце стояло в зеніті.

Я розплющив очі і перша думка яка промайнула в голові – а якщо я помер? Якщо смерть все таки схопила мене за комір? Може ця подушка, яку я відчуваю головою, цей кисень яким наповнюються мої груди з кожним вдихом, це сонце що пробивається крізь вікно, і є потойбіччям? Все ж, ми не знаємо яке воно, те потойбіччя, яка в ньому різниця між справжнім життям? Може Ніщо таки реальніше за Буття?

Вставши з ліжка я розкинув у сторони руки і потягнувся, намагаючись зрозуміти чи я живий. І як тільки я напружив м’язи, я відчув приємний ниючий біль, що пронизував їх мов електричний струм.

Можливо й живий – знизав я плечима і вийшов з кімнати.

Коли я вийшов надвір, я почув якийсь гамір. З-за хати повз мене пронісся дідусь, тримаючи вила перед собою. Я хотів в нього спитати що відбувається, але той забіг за інший ріг хати. Через декілька секунд звідти, звідки з’явився дідусь, показалася бабуся, яка теж мовчки пробігла не зупиняючись. Далі теж проігнорувавши мене проскакав Сливко. А за Сливком вибіг Вітько. Тут мій терпець і урвався. Я вистрибнув перед ним й розставив руки:

– Стоять! – загорлав я. – Шо відбувається?!

Вітько ледь устиг зупинитися, щоб не збити мене з ніг. Він вхопив мене за руки й тяжко дихаючи мовив:

– Сіно їде!

– Сіно?

– Так, городський, сіно, чи тобі треба розказувати шо це?

Я розлючено крикнув:

– Та пішов ти!

– Е ні, куди я туди й ти!

І міцно стиснувши мої руки, він потягнув мене за собою. Ми вийшли на дорогу, і приєдналися до дідуся з бабусею. Усі важко дихали, бо на вулиці стояла неймовірна спека, і повітря було сухим настільки, що дерло в горлі.

Вони дивилися на дорогу туди, де вона повертала й ховалася у чагарники, і уважно прислухалися.

Я теж прислухався. Спочатку тиша. А потім гул вдалині. Гул тяжкий, наче кашель якогось чудовиська.

Гуууу-гхкгхк-Гуууу-гхкгхк

А потім, за-за рогу, на повній швидкості, підстрибуючи на ресорах, й чіпляючи кабіною гілки дерев, винирнув трактор. Старезний як світ. Брудно-синій. З патьоками мазуту та машинного масла. Здаля було видно, що його двигун пашить жаром.

Позаду себе він тягнув здоровенний іржавий причеп набитий незчисленною кількістю сіна.

– Тюковане, – підморгнув мені дідусь.

Сіно – подумав я. – Знов це сіно

Справа у тому, що оскільки я був міською дитиною, я не був привчений до тяжкої цілодобової праці. Зазвичай я полюбляв допомагати рідним, але якщо я відчував що сильно втомився, навіть дріб’язкове прохання могло вибісити мене. Ні, не подумай, я не визвірявся, мовчки робив що попросили, але з занадто трагічним виразом обличчя.

Я пам’ятав як привозили сіно минулого року, і позаминулого. І пам’ятав як болить все тіло, та як крутить у животі від голоду, зазвичай ми не обідали і возилися з сіном до пізньої ночі. Тому від вигляду битком набитого причепу, мої нутрощі опустилися на самісіньке дно, а настрій як корова язиком злизала.

Побачивши це, дідусь мовив:

– Тільки не скигли.

Він сказав це різко. Аж занадто. В його голосі чулася грубість, яка завжди вчувалася під час свар з бабусею. І від цього моє обличчя застигло у гримасі розпачу та образи.

Ну і добре. Я і слова не скажу за сьогодні – у своїй голові відповів я йому, така категоричність передалася мені від мами.

Вітько, що стояв поруч зі мною, на моєму фоні виглядав, як загартований життям парубок. Він гордо і безстрашно дивився на трактор. Так дивиться матадор на бика, що виставивши уперед роги, біжить на нього.

– Та ладно, городський, не розстраюйся.

Я скоса поглянув на Вітька й промовчав.

Трактор їхав на повній швидкості, не думаючи зупинятись. Здавалось, що тракторист прийняв чітке рішення – знести усіх хто стояв на дорозі. З боку це було схоже на такий собі боулінг, де ми були кеглями. Але в якийсь момент тракторист напевно зжалився над нами, і натиснув на гальма. Щось гучно скрипнуло, вдарило, і розжарений залізний буйвол накренився уперед і зупинився.

Тракторист ще на ходу відкрив двері, і як тільки колеса перестали котитися зістрибнув з підніжки і поздоровався з дідом.

– Привіт, малі! – кивнув він нам.

Це був загорілий чоловік середніх років, шкіра якого мала бронзовий відлив і прямо таки блистіла на сонці.

– Приймай, Вікторович. – сказав тракторист.

– Еге-еге. – посміхаючись, видав схожі звуки дідусь. – Ну що, почали! - вигукнув він нам.

Дідусь з бабусею застрибнули до причепа та почали викидати тюки на дорого. А ми з Вітьком тягнули їх до двору та складали один на один.

Повітря одразу наповнилося солодким запахом поля. А також пилом від якого свербіло у носі і чесалося усе тіло. Діло йшло дуже повільно. Тюки були важкими, і зовсім скоро я понатирав собі мозолі, та не міг швидко переносити їх. Я весь час перечіпався, то через свої ноги, то через Сливка, що бігав перед нами. Сонце палило. Дихати було важко. Піт стікав з лоба, потрапляв у очі.

 Раптом я почав ненавидіти Латанку, сіно, трактор і того, бронзошкірого водія, який привіз нам це добро. Десь всередині мене прокидався гнів підлітка, який в подальшому житті не принесе мені нічого доброго. Та я мовчки продовжував робити свою роботу.

З кожною годиною піраміда тюків виростала все вище і вище.

Коли усі тюки було викинуто з причепа, водій спритно заліз у кабіну, на щось натиснув, об щось вдарив та трактор заревів і зірвався з місця, задерши капот догори. Далі бабуся з дідусем почали допомагати нам заносити тюки, і робота пішла трохи швидше.

Увесь час я помічав як дід зиркає на мене. Спочатку його погляд був обережним, він видивлявся в мені той гнів, який я старанно намагався втримати в собі. А потім, певно вгледівши те, що хотів, його погляд став суворішим. Я бачив, як він хоче підійти і сказати мені щось, але його стримувала чи то упряма чоловіча гордість, чи то виснаженість від тяжкої роботи. Та час йшов, піраміда з тюків зростала, а дідусь мовчав, так само як і я.

Останні тюки ми закидали вже глибокою вночі. Один ліз по драбині, штовхаючи важкий тюк сіна перед собою, а інший приймав його нагорі.

Піраміда висотою вийшла більшою за будинок.

А після того як закінчили, дідусь присів з люлькою біля гарячої стіни будинку, бабуся пішла спати. А ми з Вітьком залізли на саму гору піраміди й лежали дивлячись на зорі.

У місті таких зірок не побачити. Небо там благеньке. Інколи навіть і не скажеш, що то небо, так, якийсь купол. А в селі, у забутому місці, де немає ані людей ані машин, де не працює вуличне освітлення, нічне небо постає у всій красі. Зорі розсипані, наче цукор на столі. Їх настільки багато що очі не знають за що вхопитися, й бігають з однієї на іншу, а в цей час то тут, то там падають метеори.     

– Гарно. – сказав я Вітькові.

Але той не відповів. Я поглянув на нього – хлопець спав. Звичайно, для нього це видовище було буденністю. І я його розумів.

В якийсь момент перекладини драбини скрипнули, і я побачив дідуся, що підіймався до нас.

Він мовчки заліз нагору і сів поруч зі мною. Дідусь довго мовчав теж вдивляючись у зірки, перед тим як заговорити, а потім, не відводячи очей від білих цяточок мовив:

– Ти пробач, що я нагримав. Я не хотів. Просто зрозумій: робота – це невідкладна складова життя, онучку, і коли люди перестануть робити роботу, вони перестануть бути людьми. В роботі ми знаходимо себе. Не бійся роботи. Не злись на роботу. Робота – вона як задира, що кожен раз підставляє тобі підніжку і сміється, коли ти падаєш. Їй це подобається. Але знаєш яке головне правило поводження з задирою?

– Яке?

– Набий йому пику якомога раніше. Ти повинен дивитися роботі в очі, братися за неї і не відступати, доки в тебе є сили. На те ми й чоловіки, аби боротися. Ти ще малий і тобі багато ще прийдеться робити того, чого тобі не хочеться. Занадто багато, тому я тобі не заздрю у цьому плані. Виклики – тобі сподобаються. Вони тільки на перший погляд страшні. Але коли ти почнеш їх приймати, і виходити з поєдинку чемпіоном, ти відчуєш, що всесильний, і це відчуття найкраще що може бути у твоєму житті.

Він замовк і продовжив сидіти, а я підсів поближче до нього і поклав голову на плече.

– Дідусю. – сказав я трохи пізніше.

– Га?

– А якщо переді мною буде стояти виклик, який загрожує мені смертю?

– Що ж. – стенув він плечима. – Якщо від тебе залежить чи виживеш ти чи ні, то ти повинен вбити першим те що тобі загрожує.

***

Зазвичай Сливко не любив сидіти у будці, віддаючи перевагу якійсь тіні. Він влягався туди, де було вогко й прохолодно, вириваючи невелику ямку.

Окинувши поглядом двір я його ніде не побачив.

 – Сливко! – гукнув я, але той не відгукнувся.

Я ніс в руках миску з водою. Хотів поставити її прямо в нього перед носом, аби йому не прийшлося до неї йти. Але не знайшовши собаку, вирішив залишити миску біля будки.

Підійшовши до неї я почув як всередині хтось вовтузиться.

– Ти тут! – посміхнувся я. – А я тебе кличу.

Нахилившись ближче я відчув нудотно-солодкий запах. Від нього кишки скрутило в клубок і запаморочилося в голові. І чим ближче я був біля будки, тим більше цей запах всвердлювався мені в ніздрі і лоскотав шлунок.

Всередині, наче копирсалося кодло змій. По моїй шкірі пробігли дрижаки. Волосся на руках та шиї стало дибки. І коли я нахилився над будкою, щоб заглянути до неї, звук в раз припинилося і зсередини на мене подуло тим нудотно-солодким запахом. Я відчув як з шлунку по горлу поповзло щось кисле. І в цю мить з отвору будки визирнув він. Мій двійник.

Я скрикнув, відступив назад, але, не втримавши рівноваги, впав на спину.

Його обличчя було вимазане кров’ю. Очі були широко розкриті і наче дивилися крізь мене. У отвір, окрім голови я побачив як сплелися між собою його руки та ноги. Я розумів, як він не по-людські скрутився аби поміститися у будку.

Я спробував вичавити з себе якісь звуки, але він не звернув на це уваги. Просто дивився в одне місце, а по його обличчю стікала кров, цівочкою скапуючи на землю з підборіддя.

– Ти… ти… – я не міг підібрати слів, розум затуманив страх.

Мій двійник схилив голову і поглянув на мене. В його погляді я бачив тріумф. Йому подобалося, що мені було страшно.

– Я його з’їв. – процідив він холодним, як у мерця, голосом і вишкірився, блиснувши нелюдськими зубами.

Як у піраньї – подумав я у той момент. 

Маленькі, гострі і дуже багато, вони розташовувалися рядами один за одним. І всі були в крові. Між деякими стирчали шматки м’яса та шерсті.

– Навіщо? – ледь вимовив я.

Жах та злість – це все що я відчував зараз. Очі запекло, і сльози самі побігли по щоках.

А він лиш ще більше посміхнувся, не по-людськи розтягуючи посмішку від вуха до вуха.

– Навіщо?! – загорлав я.

І в цю мить двійник вискочив з будки й настрибнув на мене. Я інстинктивно виставив руки і почав відбиватися. Його пащека була розкрита, зуби стирчали назовні і він силився мене вкусити. Я відчував той солодкуватий запах гнилизни, який сочився з його рота.

Він клацав щелепами, робив випади як змія, бризкав слиною впереміш з кров’ю Сливка. А я відбивався руками й ногами.

Злість та страх давали мені сил.

Пащека двійника ляскала, як мишоловка. В якийсь момент він схилив голову і все ж таки зміг проїхатися по моїй руці гострими зубами.

Руку обпекло, я скрикнув, і почав пручатися ще більше.

Раптом, боковим зором, я помітив цеглину, що лежала на відстані витягнутої руки. Потім перевів погляд на мого потворного двійника, який інколи вигибався в нелюдських позах, аби дотягнутися до мого обличчя і відірвати від нього шмат.

Якщо від тебе залежить чи виживеш ти чи ні, то ти повинен вбити першим те, що тобі загрожує – прозвучали в моїй голові дідові слова.

Я посміхнувся.

Двійника моя посмішка збила з пантелику, на секунду я побачив в його погляді розгубленість, і цієї секунди мені вистачило, аби випростати з-під нього руку, схопити цеглину і з усього розмаху зацідити йому у висок.

Знаєш, а все ж таки приємне відчуття, коли ти можеш сам собі гарненько зацідити цеглою по скроні.

Двійник заревів. Звідти, куди прийшовся удар лилася кров.

Мало – подумав я, розмахнувся і ще раз вдарив. Я почув хрускіт, череп у тому місці, куди я потрапив, прогнувся, і на цей раз двійник зіскочив з мене. Він не по-людськи вигнувся, наче павук підскочив на кінцівках і швидко поповз ген з двору.

Я відчував себе переможцем, і мені це подобалось.

А потім я розтулив очі, і зрозумів, що лежу в ліжку, а на мене світить ранкове сонце. 

Єдине що мене бентежило – в тому місці де зуби потвори торкнулися моєї руки тягнулися червоні шрамовані лінії.

***

– А де Сливко? – спитав я у бабусі перехилившись через невисокий паркан між двором та городом.

Вона знизала плечима і відповіла:

– Не знаю. Я з ранку його не бачила. Може чкурнув до сусідів курей ганяти.

Я заціпенів, пригадуючи сон, що мені наснився, та двійника-покруча, що радо розмазував кров по зубах. Потів перевів погляд на свою руку, на якій ледь помітно проступали рожеві сліди від його укусу. Хоча, якщо чесно, я сумнівався, що це дійсно були сліди від укусу, адже вчора ми багато й тяжко працювали, і я міг непомітно для себе десь подряпатись. Але все одно відкидати того, що та потвора, яка прикидалася мною, могла вбити Сливка, я не міг.

Завжди готуйся до найгіршого і те, що потім станеться буде для тебе не таким страшним – полюбляла мені казати мама.

Побачивши моє стурбоване та задумливе лице бабуся поспішила мене заспокоїти:

– Не переживай, онучку, піди пошукай його, якщо хочеш.

– Добре, – кивнув я.

І де тепер шукати цього собацюру. Не те щоб Сливко вперше тікав з двору. Зазвичай в нього прокидалась незрозуміла цікавість, яка штовхала його на те, щоб гайнути через паркан та побігти прочісувати найближчі зарості. Та дивлячись на контекст останніх днів, я не міг не турбуватись.

В цей момент скрипнула калітка і до двору увійшов Вітько. Він привітався з дідусем, який нанизував рибу на капронову нитку і підійшов до мене.

– Ну шо, городський, як ти після вчорашнього? Не вмер?

Він тримався на ногах впевнено. Не те що я – мої м’язи боліли, наче мене всю ніч били кулаками професійні боксери. Але я намагався цього не помічати, лиш інколи кривлячись від болю, коли робив різкі рухи.

– Та ні, – відповів я, – я живчик.

– Ага-ага, – недовірливо кивнув Вітько. – Звичайно, живчик.

– О, – почувся голос бабусі позаду мене, – Вітя прийшов. Ото, онучку, бери його під руку і йдіть Сливка пошукайте. А то натворить чогось, а потім нам червоніти за нього.

Як я вже казав Сливко полюбляв тікати у густі зарості неподалік двору. Він прочісував їх у пошуках якоїсь потенційної здобичі. Сливко не раз приносив на поріг то лисиць, то куниць, то сусідськи курей.

– Сливко! – кричали ми з Вітьком один поперед одного. – Сливко!

– Ну і де він? Де його шукати? – дивився на мене Вітько.

– А я звідки знаю. Мені самому цікаво.

Хоча я мав відповідь, вона була в мене ще з самого початку пошуків, але я ніяк не хотів витягати її назовні, адже від самої думки про це ставало не по собі. Я б нізащо ще раз не пішов до тої хати, але…

– Чуєш, – мовив Вітько, – а якшо він пішов до тієї хати. Може йому там щось сподобалось, ось він і вирішив повернутись.

Я не знав що відповісти на це, тому просто перепитав:

– Ти пропонуєш піти туди й перевірити?

– Ну да. А чого нє? Засцяв чи шо? – і знов цей тон у Вітьковиному голосі, тон, який я так ненавидів.

Знаєш, я зрозумів одну річ, коли тобі тринадцять загравати зі своїми страхами прикольно. Але зі справжніми страхами, а не з бутафорними. Одне діло дивитися жахастики вночі, а друге добровільно йти до того місця через яке тобі сняться кошмари, і з кожним кроком відчувати наростаючу тривогу. Дівчата назвали б це тупістю. Хлопці – драйвом.

Якщо подумати, то в кожного хлопця є історія яка могла б закінчитися трагедією для його батьків. А в крутих хлопців є не одна така історія.

Та зі страхом було ще одне відчуття, яке для мене було досі невідомим. Це був тріумф. Я вбив покруча, нехай і уві сні, але сам процес я зрозумів – бери найтяжчій камінь, що знайдеш і розбий своєму страху голову.

БАМ!

Нехай він боїться тебе, а не ти його. Водночас така проста і така складна істина.

Ми дійшли швидко – тією самою дорогою що й минулого разу, та довго стояли дивлячись на хату, як побиті війною розвідники дивляться на лісосмугу, на протилежному кінці поля.

Як і минулого разу Вітько ступив до двору першим, а я за ним, так само обережно йдучи по його слідах. Я напружив усі сенсорні відчуття що міг. Кожен волосок на мої шкірі, ніби став вібрисом, аби я міг відчути небезпеку заздалегідь.

Коли ми підійшли до порогу то на мить зупинилися, вдивляючись у пітьму хати. Крізь дверний отвір у ніс знову вдарив запах вогкої глини. Зненацька ми почули як всередині хтось заскавчав.

– Сливко, – крикнув я і переступив поріг.

Мій зір декілька секунд звикав до темряви, тому я не бачив джерела звуку – лиш нечіткі обриси меблів: ліжко на якому гарцював Вітько, полички на стінах, шафу і дзеркало.

Вітько забіг за мною і теж стояв осліплений темрявою.

У цю мить я відчув себе вразливим. Я зрозумів, що не контролюю ситуацію, якщо двійник-покруч реальний, то щоб напасти на нас, накинутися, розкривши щелепу з рядами гострих зубів, для нього не буде іншого вдалого шансу.

Я відчув хвилю жаху, яка прокотилася моїм тілом гарячим імпульсом, зробив крок назад і почав розтирати очі, але ті все одно не звикали до темряви, навпаки здавалось стає ще гірше – перед очами затанцювали білі зірочки та плями.

І знов хрипле, натужне скавчання. Відбиваючись від стін воно набирало гучності, викликаючи бажання закрити вуха і тікати.

Але я взяв себе до рук, широко розплющив очі, дозволяючи темряві заповзти в зіниці і улаштуватися там. Декілька секунд і ось я чітко бачу стіни, меблі та невеличкий клубок у кутку навпроти дзеркала.

– Гля, – сказав я Вітькові, показуючи у куток кімнати.

Я майже одразу впізнав Сливка, хоча той і виглядав заляканим. Він тремтів, скрутившись калачиком, інколи зриваючись на те скавчання, якого я ніколи від нього не чув.

– Сливко, – м’яко промовив я, а сам намагався зрозуміти, що ж могло його так налякати.

Я поглянув на Вітька, той кивнув у бік Сливка і ми повільно почали підступати до собаки.

– Може загнав собі шось, – тихо сказав Вітько.

Але я промовчав, звичайно я майже одразу знайшов відповідь на своє питання. Двійник-покруч був десь поруч. Я відчував його нутрощами.

– Сливко, – я присів біля нього і обережно погладив. – Не бійся, це я. – на мить собака перестав тремтіти, а потім закинув голову завив, і забився у конвульсіях, намагаючись відігнати мене.

Я відсахнувся та піднявся.

– Що ж з ним таке? – сказав Вітько і роззирнувся, поки я дивився на тремтячого Сливка. – Ох ти ж бляха! – Вітько торкнувся мого плеча, його голос змінився, я таким ще його не чув, він став невпевненим і боязким, ледь не зривався на крик.

Я поглянув на Вітька, той закляк, і дивився у дзеркало.

Не знаю, я певно очікував побачити те, що побачив коли обернувся, бо не видав ні звуку. У дзеркалі відображався лише я, але цей я був з мого сну, він стояв так само розтуливши пащеку своєю химерною посмішкою.

– Ти бляха був повернутий, коли я обернувся! Дивився нам на спини! – крикнув Вітько.

Я не здивувався.

– Привіт, – тихо промовив двійник.

Вітько підскочив на місці, а я підступив ближче до дзеркала. 

Я придивився до двійника, він мав такий самий вигляд як і в моєму сні: гострі маленькі зуби піраньї, глузлива посмішка, розріз рота від вуха до вуха.

– Пам’ятаєш це? – двійник-покруч нахилив голову і показав скривавлену скроню по якій я уві сні гатив з усієї сили цеглиною.

Вітько стояв завмерши, він не тікав, та не заважав. Він, як людина, що не раз втрапляла в халепу, добре знав, що спочатку потрібно поспостерігати за ситуацією.

– Пам’ятаю! – крикнув я потворі. – Хочеш ще?

Двійник засміявся. Були в цьому сміхові якісь потойбічні нотки. 

– Не роби з себе сміливого, хлопчисько, в тебе не виходить, – двійник повільно підійшов ближче до дзеркала.

– Хто ти? – спитав я.

В середині мене починав прокидатися страх, але тікати було пізно.

– Я зло.

– І чого ти від мене хочеш? Чому ганяєшся за мною? – я запитував це лише для того, щоб потягнути час та придумати, що мені робити.

– А хіба злу потрібне запрошення? Хіба зло не з’являється там де його не чекають і не просять? Зло на те й зло, що приходить до тих, хто не готовий зустрітися з ним.

– Хіба це справедливо?

– А ти віриш у справедливість? Цікаво. Чи бачив ти справедливість? По заслугам отримують лиш ті, хто до цього нічого поганого не робив і от наважився. Справжні ж злодії впиваються безкарністю.

– І що тобі потрібно? – повторив я.

Двійник замовк, він вишкірився як тоді у моєму сні:

– Твоя душа, хлопче, твоя душа.

– А хіба вона існує? – спитав я, дивлячись прямо йому в очі. – Одного разу я вже помирав, і можу сказати що не існує ніякої душі, так сам, як не існує раю та пекла, як не існує бога! Я помирав і не бачив нічого такого! Лише ніщо. – я й не помітив як майже впритул підійшов до дзеркала.

І тут двійник розсміявся, закинувши голову, а потім мовив:

– Не кажи дурниць. Я відчуваю їх. Я відчуваю усіх богів. Хороших і поганих. Але жоден з них не хоче вам допомогти. Людство повинно було стати вінцем можливостей всемогутніх створінь, ви повинні були уособлювати все найкраще що є в них. Але створюючи вас, боги не думали про нас, про зло, що живиться горем та страхом. Про зло, що не терпить святості. Вони створювали вас по своєму образу – величними та благородними. Та не врахували одного – вони ніколи не куштували гріх, вони навіть не думали про це. Боги не очікували того, що спробувавши, раз людина захоче ще. Вони намагалися протистояти цьому, але людям занадто сподобалося. Тому вони відвернулися від вас, залишивши на розтерзання злу.

– І ти забереш мою душу?

– Так, – смакуючи кожен звук відповів двійник.

– Але чому?

– Бо я зло, і я так хочу.

Раптом з дзеркала вилізла рука й вхопила мене за передпліччя. Він спробував потягнути мене за собою, але я уперся ногами у раму дзеркала, намагаючись вирватися.

Назовні показалася ще одна рука, яка взялася за раму, і за нею з дзеркала винирнула голова двійника:

– Ти мій, – не людським голосом сказав він.

І тільки зараз я зрозумів в яку халепу вляпався. Я побачив в очах двійника радість від перемоги, він заволодів тим, чого бажав. Але радість раптово змінилась жахом, він перевів погляд з моїх очей мені за спину, а я почув голос Вітька:

– Не сьогодні, Фреді Крюгер сільський!

І тут, повз моє вухо пролетів чайник, який десь знайшов Вітько, а далі прозвучав звук битого скла, і виття двійника.

Дзеркало розбилося, і частину тіла двійника, що була на нашому боці наче відрубало сокирою. Його голова впала мені під ноги, а рука залишилась тримати моє передпліччя.

– Дивися! – крикнув Вітько й ткнув пальцем на раму дзеркала.

Та спалахнула. Полум’я майже одразу перекинулося на стелю і поповзло по всій хаті.

– Побігли! – викрикнув хлопець ще раз, хапаючи Сливка.

Ми вибігли саме вчасно. Глиняна стеля обвалилася майже одразу, як ми переступили поріг, а стріха спалахнула, як смолоскип, і до неба потягнувся чорний дим.