Мізерний Пердіж
Анотація:
“Троє жителів міста на пагорбах діляться моторошними історіями зі свого життя. Різні десятиліття, різні обставини. А той, хто слухає — вже готовий занотовувати чужу сповідь.”
Замість біографії
За довгі роки праці у податковій службі я зустрів багато людей. Комусь допомагав, когось — притягував до відповідальності. Захищав і руйнував чужі фінансові плани, намагався заробити сам, ну і, звичайно, десь грамотно обійти закон.
Пропускаючи через себе тисячі людських історій, інколи я натрапляв на таке, що виходило далеко за межі — не лише моєї компетенції, а й уявлень про нормальне.
Вже й не пригадаю, коли саме почав записувати те, що вражало найбільше. Так-то я завжди тягнувся до містики. Хоча особисто — ніколи її не бачив.
Практично.
Якщо не брати до уваги закономірності й висновки, які я виводив, аналізуючи чужий досвід.
Про це — далі.
Коли наблизився до виходу на пенсію, зацікавився адвокатським ремеслом. Не сиділося вдома — мозок працює, а захищати чужі права виявилось прибутковою справою.
Знайомств і зв’язків побільшало. І поповнювалася моя дивна колекція містичних історій.
Сьогодні я нарешті дістався до коричневої теки. Всередині — аркуші в прозорих файлах. Жодних плям, жодної зігнутої лінії.
Я кілька років її не чіпав. А тут — Гелловін. Модне західне свято. Хоча, задум — цікавий.
Випив у кабінеті. Захотілося згадати. Та ще й ви сьогодні у мене тут — тож послухаєте трішки.
Спершу це були знайомі, клієнти, колеги, дехто з друзів. А з роками мене все більше тягнуло до чужих людей. Свої — як відкрита книга. А от перехожі чи далекі родичі друзів — завжди шанс віднайти діамант.
Буває, чужі кошмари викликають подив. Частіше — сумніви. Бо все, що бачить людина, можна списати на викривлене сприйняття. Стрес, дію речовин... або ж банальне бажання обманути.
Але які тоді гарантії, що почуте справді відбулося?
Гарантія одна — моє вміння налаштовувати людей на щирість. Співрозмовник навпроти не має жодних варіантів, окрім як розповісти правду.
Просто з вуст — і на папір. Вони говорять, а я пишу. Іноді мої гості самі беруть до рук кулькову ручку. Щоправда, тоді в них тремтять руки. З’являються граматичні помилки. Псується історія.
Щоб отримати чистий, нічим не заплямований досвід, я можу поділитися коньяком чи німецьким пивом. Сам розповідаю щось сокровенне — аби інший відкрив душу.
Мушу визнати: велика частина цих рукописів сьогодні виглядає сумнівно. Але серед усього інформаційного шуму є й те, що чіпляє. Примушує мислити — а цим я у вільний час займатися не люблю.
Мабуть, тому й рідко дістаю цю теку.
Сьогодні я поділюся з вами деякими записами. Не вказуватиму повних імен, частину текстів довелося допрацювати, щоб вони були читабельними й зрозумілими.
Як ставитися до почутого — вирішувати вам у кожному випадку окремо.
Історія перша (Наталя, 1998 рік)
У нас район був спокійний, але скільки себе пам’ятаю, навесні пропадали діти. Стовпи завжди обвішані тими оголошеннями, воно і досі моторошно згадувати.
Мама ще змалку привчила весь час у полі зору бути, не забавлятися надворі.
А як я поступила до університету, старшою стала — то й наче як і випадків тих злих поменшало.
Був квітень, я верталась від подруги, ми трохи засиділись. Відмітили День Народження, а мені через проспект перейти, пару будинків минути, щоб дійти додому. То ж рідні місця.
Спокійно переходжу вулицю, а людей як на зло нема взагалі. От щезли, і все. Каблуки мої цокають, аж саму напружує. Та ще й Віталік мій на грип захворів, лежить вдома. Тому я була сама.
Ну що, буду я батьків турбувати? Маму та й тата?..
Майже дійшла до тротуару, і тут чую — плач дитини у темноті. Якраз там, де арка між будинками. Туди ж і мені треба…
З арки виходить жінка. Крокує криво, ноги підгинає так. Візок штовхає з дитиною перед себе.
Ну, думаю, інвалід, або щось таке. А дитина плаче, заходиться слізьми! Мене пройняло, бо ж ми з Віталіком якраз про дитятко говорили недавно. Що було б добре вже народити своє.
Я без задньої думки підійшла, питаю, чи треба поміч? Чи все добре з малям?
Вона голову поверне у шапці — а там деревина замість обличчя! Побілене вапном гладеньке дерево, та ще й бруньки стирчать зелені. Я то запам’ятала дуже добре.
Від страху не змогла ні закричати, ні побігти. А воно підіймає викривлені гілки, на які сіру куртку натягнуто. Тук-тук-тук-тук, швидко, як дятел довбе. Такий звук йшов. Посередині відкрилося дупло, ну чисто рот без зубів.
І тут чую, як хтось вибігає слідом. З повної теміні показується чоловік, щось мені кричить. У руці у нього – топірець. Він підбіг та гепнув цю деревину зверху. Воно впало на тротуар, затремтіло, зашипіло ніби кущ на вітру.
Я якось автоматично до каляски з малям кинулась, змогла ноги від землі віддерти.
— Стій! — волає той дядько, то я і завмерла.
— Ти хто? Ти одна з них? Що тут робиш?!
Він ще раз вдарив дерево в одязі. Розтріскалось. Затихло. Тут я й нажахалася найдужче, бо мені здалося, що зараз попрощаюся з життям. Що зараз він і мене по голові.
— Ні-ні, я… Додому йду… Я тут… Я…
— Облиш дівча, Дімо! — за чоловіком з’явилася дівчина. Трохи старша ніж я тоді — Жива вона, жива! Хіба не бачиш?
Підійшла до мене, дивиться в очі. За плече взяла м’яко:
— Тебе як звуть?
— Н-наталя.
— Наталочко, ти тут вечером не ходи. Зараз весна, дерев’яні лізуть. Можеш під руку потрапити.
— Ааа..? — Очима кліпаю та й погляд переводжу то на лютого дядька, то на візок.
Вони більше нічого не пояснили. Дівчина взялася заспокоювати дитятко. А той із сокирою закинув собі на спину дерев’яне ЩОСЬ. Так вони й пішли назад до темної арки, звідки всі з’явилися.
До самого дому я йшла на твердих ногах, а потім ще годину коліна розігнути не могла. Спеціально оминула будинки там поряд, і йти прийшлося значно довше, ніж завжди.
Нікому не розказувала про цей випадок. Мама у мене страшенно чутлива, а Віталік пальцем біля скроні покрутив би. Він до самої смерті черствим був, ти ж знаєш. Каменюка.
І що то було насправді, що я бачила?..
Нічого схожого я ніколи не чула ні у нас в районі, ні у місті. Казали тільки люди, що маніяк підманює дітей. От тільки не знайшли викрадача, а вже пройшло багато років.
Воно мене непокоїть. Не постійно, але думаю. З одного боку, може в інтернеті зараз би щось знайшла. А з іншого — не хочу навіть лізти.
Тому на дерева я звертаю увагу з тих пір. Буває, вийду з роботи, бачу, як старий дуб, або горіх без вітру хитається. Витягне гілки і дивиться недобре.
Я ж звідкись знаю, що дерев’яні якщо насправді живуть, то на мене мають злість. Мабуть того, що я побачила. А не мала.
Парки й ліси я оминаю завжди.
Діти й справді зникали у масиві, що виріс між колишніми вулицями Стасюка та Червоноармійською.
Чи бували ви там колись?
Коли Наталя вкотре розповідала про той вечір — у неї тремтіли пальці. Стійка, досвідчена нотаріус, яку побоювалися серйозні люди, тихим голосом перепитувала у мене. Як це давно біля будівлі тут росле липа?
У Чернівцях багато дерев. Інколи справді здається, що вони живі. Рухаються в напрямку до мене, коли, наприклад, я прогулююся парком Шевченка.
Перекривлені від злоби на людей морди — я, звісно, міг розгледіти на деревині. Однак рослини зі мною не говорили ніколи.
Історія друга (від М.К., 2014 рік)
Психологія не одразу дає заробіток. Це довгий шлях для молодого фахівця.
Я тоді перейшов на четвертий курс. Влаштувався до школи у Ленківцях, трохи за Чернівцями. На пів ставки. Єдина школа, де знайшлося вільне місце для практичного психолога.
Казали, що жінка, яка тут працювала до мене, померла в наслідок важкого захворювання. Мені дістався її кабінет та кілька товстих папок із матеріалами. Методики різні, тестування…
Завантаженість у мене була не те щоб велика: години дві-три на день я проводив тренінги для старшокласників, іноді — підміняв когось із учителів. Зі школярами я спільну мову знайшов відносно легко. А от із колективом — ні.
Кожного дня доводилося важко добиратися. Година на автобусі, потім ще від зупинки йти порожніми вулицями. Мені не подобалось, як місцеві дивляться. У вікнах стоять. Відчувалося це непривітно.
Бувало, зайду до вчительскої — так усі замовкають, кидають косі погляди. Спочатку я до цього ставився нейтрально. Новачків ніде не люблять, особливо в бюджетних організаціях.
Все було спокійно лишень у вересні. А потім почалися дивні святкування, особливі заходи у школі. День Рівноводдя, П’ятниця останньої хвилі, Болотяні вечорниці…
Вони розвішували плакати в коридорах. Директор завжди запрошував мене прийти. З ним, власне, ми добре спілкувалися. З ним, і ще з однією молодою вчителькою. Вона теж не була місцевою.
Один такий захід я відвідав на початку жовтня. Ніби зараз перед очима: посеред спортзалу стоїть обліплена фольгою куля. Дорослі й малі водять хороводи, співають щось незрозуміле. Наче як народні, українські пісні. А я ні слова не розібрав. Це складно пояснити, відчувалось так, ніби знайомі звуки зліпили до купи. Але без сенсу і зв’язку.
На верхівку кулі хтось приклеїв целофановий пакет з намулом. І з пакету того — текло донизу. Нікого це не хвилювало. Дітлахи кружляли в танці, ловлячи те рідке болото долонями.
Пізніше, звісно, я зрозумів, що місцеві водойми мали сакральне значення для Ленківців.
Директор плескав мене по спині, мовляв, втягуйся, не віддаляйся від людей. Ми тут віруємо у старі традиції, не треба, мовляв, відкидати нас.
Тривожно мені було й на батьківських зборах. Приходили звичайні собі люди, молоді та не дуже. Одяг звичайний, розмови звичайні… А ґулі на голові? А лоб, що лущиться у батьків? Зіниці відблискують, як при застуді. Нездорові каламутні очі.
Ближче до листопада я почав це помічати й у деяких учнів. У кожному класі були ті, хто постійно шкрябав собі голову. Так на підлозі у коридорах я бачив все більше товстих шматків шкіри.
Ніхто крім мене на це не зважав. А медсестра сказала, що то — осінь, алергії. Дерматит у когось; все нормально.
Меню у шкільних обідах майже завжди складалося з недосоленої та дуже недовареної риби. Жовто-зелені рибини накладали усім безкоштовно, від першачків і до завуча. Я намагався не кривити обличчям, потім ще пів дня мене нудило. Тобто я досить швидко перейшов на домашню їжу з собою у контейнері.
Учні ніколи не конфліктували між собою в школі. І до цього досвіду, і після я ніколи не бачив настільки дружнього колективу. Мені б, як психологу, тішитися з цього — а воно непокоїло.
Коли вдарили перші морози, директор оголосив траур. Озеро, мовляв, замерзло, для води це погано. Тужити будемо до весни, поки лід не зійде. До того — жодної музики, чи гучних святкувань. Навіть новорічних.
Бувало, я розпочинав бесіду з тією молодою вчителькою. Поводилась вона прихильно, але віджартовувалася завжди, переводила тему. Повторювала, що Ленківці потрібно пізнати ближче до того, як робити передчасні висновки.
— У тебе обличчя складне, думаєш багато дурного. Будь простіше, ніхто тобі тут не ворог.
Взимку добиратися до школи й назад стало взагалі нестерпно. На автобус я чекав хвилин двадцять-тридцять замість десяти, як раніше. Сесія, навчання, потрібно готувати дипломну — я почав думати про звільнення.
На той момент мене вже добряче закидували додатковими справами, як от чергування після уроків. Це не входило до моїх обов’язків, однак я не став відмовляти директору. Він хоча б інколи запитував, як я? Що я? Більшість колег навіть віталися зі мною крізь зуби.
Дратували вони мене цим.
— Колеги, якщо ми хочемо вижити у мінливому світі сучасності, то мусимо бути відкритими для молоді! Приймати, направляти! — казав директор на черговій педраді, поглядаючи на мене з під прямокутних окулярів.
Інші кивали, погоджуючись. Однак це — не словах…
Того вечора, коли все сталося, я залишився у школі сам. Чергував. Прогулювався порожніми коридорами та почував себе вкрай незатишно.
Надто широкі вікна, які взагалі нічим застелити, надто голі дерева надворі, і як тут як на долоні.
За невеликим пагорбом одразу кладовище. Якщо придивитися — можна побачити верхівки хрестів.
Цілком спокійний настрій почав розхитуватись тривогою, а потім і страхом.
Я пив чай, грався телефоном. Камер відеонагляду у школі не було, тому я вирішив подосліджувати будівлю. Коли мозок зайнятий чимось — менше тривожиться.
Зайшов до вчительскої, ключі від якої зараз теж були у мене. Перелистував класні журнали, методички.
Сам не знаю, чому я зосередився на плані евакуації на стіні. З під нього щось визирало жовтим трикутничком.
Зняв обережно план — а там, позаду, такий же план, тільки вицвілий. Давній. Увагу привернула товста крапка від чорного маркеру. Вона вказувала на туди, де була їдальня.
Видно, що маркер намагалися затерти, папір був пошкоджений, але все на ньому розрізнялося добре.
Укус дурної цікавості трохи перекрив моторошну тишу порожньої школи. Сфотографувавши старий план, я повернув все на місце та покрокував до їдальні.
Там нічого незвичного, ті ж столи, стільці, вимитий посуд. Люк я знайшов далеко не одразу. У тому кутку, куди вказував чорний маркер у плані, стояла вішалка. Розгледіти тонкі шпарини внизу — ще те завдання.
Навіщо я той квадратний люк підняв, нащо спустився?..
Зійшов сходинами, підсвічуючи через мобільник. Навколо шматки бетону, мох. Холодно.
Я пройшов далі. Заглиблювався десь хвилин п’ять.
Коли з’явилася перша лампочка над головою, я зрозумів, що знаходжуся у печері. Під стелею тягнуться дроти, під ногами — побутове сміття.
Ліхтар на телефоні вимкнув.
Чим далі — тим більше вологи на стінах, чути, як десь крапає вода. Дзеленчить об метал.
Минувши кілька поворотів направо та вліво, я вийшов на відкритий простір. Це було справжнє приміщення, що нагадувало підземну кухню: кілька холодильників, миски, підноси. А ще там неймовірно тхнуло гниллю.
До пам’яті вкарбувалася дерев’яна балія, повна мертвих рибин ненормально великого розміру. Порізане тіло, білі кістки пробиваються через луску. Довгі хвости нагадують кишківник.
— Ей, ти що тут забув?
Грубий, звіриний гуркіт, а не голос людини. Я ледь не впустив мобільник. Обернувся — збоку до мене біжить Іван Миколайович, шкільний завгосп. Звичайний вусатий чоловік тепер став повністю синім, в руці він мав щось схоже на палицю.
Сам він покрився лускою, а прямо з пупця у нього звисав блідий довгий язик. Майже до землі.
Я рвонув, куди гляділи очі. У темноту, через болото під ногами, повертаючи навмання.
Перечіпався, повертав, кілька разів мене ледь не затягнуло якесь трясовиння. Відірвав ногу — черевик залишив всередині.
Лампочки зверху знову з’явились — завгосп кричав голосніше:
— Не тікай, я дещо поясню! Зупинись! Ти не вийдеш сам!
Намул, пітьма, голосно тріскають пластмасові пляшки під ногами.
— ТРЕБА ПОГОВОРИТИ!
Бігти в нікуди та весь час чути чужі кроки звідусіль – це страшно. Мені досі, буває, сниться, що я блукаю в чорноті. Погоня, великі шматки гнилої риби, крик. А подітися немає куди. І я біжу по колу…
Не знаю, що мені допомогло вибратися. Чи це Господь, чи випадковість. Поняття не маю, скільки тривало переслідування. Прийшов я до тями, вже коли пробивався через сухий колючий чагарник. Вибіг прямо на березі.
Після того я зліг з пневмонією на два місяці. Навіть вже не чекав на останній автобус з Ленківців — біг пішки до Чернівців з повністю промоченими ногами та в брудному зіпсованому одязі.
До школи більше не повертався. Навіть за трудовою книжкою. Змінив телефонний номер, повернувся до університету, не працював до отримання диплому.
Чув якось, що у ленківській школі таки працює психолог. Однак хто це та як у неї, чи у нього склалася доля — мене цікавило вже мало. І я нікого ні про що не розпитував.
Станом на сьогодні, школа закинута. Прийнято вважати, що майже усі жителі Ленківців виїхали закордон, а дітей забрали з собою. Якраз коли розпочалася ковідна епідемія.
Перший важливий момент — це особистість М.К. Він ще до того, як отримав докторську ступінь, завжди був серйозним хлопцем. А після — і поготів. Жартів ніколи не розумів і не підтримував. Дивакуватий, так, але це —специфіка професії. Точно не складав він про себе враження як про фантазера.
Другий момент — більш вагомий. Це те, що я знаю сам.
В 2017 місцевий пенсіонер, заслужений учитель, що віддав ленківській школі усе життя, розкопав три могили на кладовищі. Зносив тіла до озера. До того він кидав до води мертву худобу — запевняв, що потрібно витравити потвор, які перетворили район у на свою нору. Що життя вони черпають від води, тому воду цю потрібно зіпсувати…
Сьогодні чоловік у психіатричному інтернаті. Справді нездоровий. Він вже ніколи не вийде. Подробиці справи мені повідав старий санітар. І саме цей санітар ніколи, жодним чином не перетинався з М.К. Я це знаю, тому що обидва мені видали буквально все, що могли.
Історія третя (Андрій, 2009 рік)
Йшов додому після зміни. Біля під’їзду оголошення нові наклеїли. Побачив би, хто клеїть — руки би повідривав.
На кольоровому клапті паперу написано: «Відстригаємо. Витинаємо волосся з голови, стрижемо. Даруємо перевтілення та новість. Телефонуй». Ножиці намальовано. Сміється молода дівка. І номер.
Афіша нормальна, але чимось відрізнялась від іншої реклами на стовпах. Сильно яскрава.
Важка голова після нічної праці, та ще й пара прийнятих склянок не дали мені тоді задуматися. Я просто зірвав гладкий папір, пішов додому.
Почав я сивіти після тридцяти, тому стрижуся часто, щоб нормально виглядати. Бо ще й лисина лізе.
Коли відіспався — набрав той номер. Ясність думок так і не вернулася, ще й похмілля довбало. Видно, палений спирт знову попався.
Де б ти не купував бухло у Чернівцях, чи це елітні магази, чи будки-розливайки, однаково ризикуєш отруїтися.
Набрав. Гудків не було, відразу автовідповідач. Неприємний голос, бо воно ж як — або чоловік завжди балакає, або жінка. Це ж було щось середнє. Зі статтю ніби не визначилося. І чути погано.
Воно мені тарабанить, підказує натиснути одиницю, якщо я вже був на процедурі та потребую консультації. Двійку, якщо хочу записатися на оголення черепа разом зі змиванням. Прямо такими словами й завернуло.
Я не став чекати варіантів для інших чисел. Клацнув по двійці.
Щось модне, сучасне, подумав я.
Але дико звучало.
Перший дзвіночок.
Це були часи, коли ще не почали відкриватися барбер-шопи. Жінка, яка мене стригла, виїхала з країни, а іншу таку я поки не знайшов. Мамка мене вже не могла стригти, у неї атеросклероз. Того я і відважився так подзвонити.
Почув адресу. Недалеко тут, на Комарова. Голос обіцяв комплексну процедуру за шістдесят п’ять гривень.
От так завжди у нас народ: хоче зекономити, надіється, що задниця пронесе. А в результаті платить забагато.
Той будинок — як складений баян. Ніколи не бачив, аби хата витягувалася з іншої хати, лізла ніби довгий хробак із під’їздів і вікон. Я багато років у Чернівцях, мільйон разів так проходив по Комарова, а не звертав уваги на дім 71ж.
Він же ніби як перед носом… Взагалі, його дивну форму можна замітити лише з внутрішнього подвір’я; бо дивишся з дороги, чи навіть з Головної вулиці — нічого схожого не побачиш.
Потрібний під’їзд ледве знайшов. Потягнувся до дверей — а звідти виходить лисий мужик у діловому костюмі. Підшите лахміття, затерте з усіх боків. Навіть я таке не ношу, розумієш? Ніколи!
— Це ви, напевно, до нас на процедуру на шосту записані? — питає він, усмішку тисне на всі зуби.
— Стригтися, ну.
Тисне руку. На пальцях тюремні наколки.
— Вас не бачив раніше. Вперше будете?
Дивується. Долоню не відпускає.
— У вас ніколи ще не стригся. Оголошення прочитав біля дому.
— Оголошення? А, ну так. Недавно рекламку запустили. Олена переважно працює з постійними клієнтами… Ну, маю надію, залишитеся задоволені. Ідемо.
Зайшли до будинку. У під’їзді — темно. Але бачу, що стіни обліплені воском, чи медом. Двері на першому поверсі залиті цим знизу до верху.
Пахне свічками якимось. Я роззирався.
— Нам на другий поверх. А це просто віск — сказав Лисий. Обігнав мене хутко.
На другому поверсі він відчинив двері до квартири:
— Майстриня зараз звільниться, зачекайте п’ять хвилин на дивані.
Голова як гарбуз, бляха, нічо доброго за поглядом нема. Я пройшов до маленької кімнатки, сів.
Лисий вийшов. Вернувся швидко з великим горням:
— Перший раз, кажете. Трішки запустили себе. Ну нічого. Я, наприклад, теж скоро вичищатися буду. Так. Ось вам чай, пийте поки.
— Так а що вам стригти? — спитав я. Пальцем себе по маківці постукав, так натякнув на його лисину.
Мужик нічого не відповів. Дивно гмикнув, ніби я сказав щось недоцільне.
Ну а від чаю я не відмовився, тому що мене сушило.
— Пийте-пийте. У вас перший раз буде в Оленки — вона дбайливо все зробить, не хвилюйтеся.
Ковтнув трав’яне пійла. Мужик той вийшов.
З дивану я розглядав узори на гівняних дешевих шпалерах. І я замітив на стіні рамки. Як для фоток, чи картин. Але всередині там не було зображень, а були нігті. Гострі, довгі, короткі. Різні кольори. По три, по чотири. До деяких приклеєне лезо. Бритви якісь, щіточки, гачки…
Вузькі ножиці, на кінці яких — знову нігті. Неприємно воно виглядало.
Ще подумав, що мало як зараз молоді собі хати прикрашають? Мода, стиль… Це ще одна деталь, яку моя хмільна башка тоді не сприйняла правильно.
У квартирі тихо. Чую лиш скрипіння паркету в тій кімнаті через двері. Ножиці клацають.
Повністю закутана у шалю жінка вийшла звідти десь через пару хвилин. Все обличчя у тканині, вата висить. Клапоть бинта якось закрутився прямо з ока. І спиртягою несе. Як технічною, зрозумів?
Мадама ця швидко пішла до коридору, а там лисий вже чекав. Щось тихо балакав їй.
З коридору я почув до себе:
— А ви заходьте, шановний, ваша черга.
Ну я йду до другої кімнати, посеред неї стоїть вона. Худа дуже. На пальцях накладні нігті. Чорне волосся повисло на очі. Вилізають через чорну тканину, ніколи таких гострючих кісток не бачив.
Привітався. Мовчить. Киває на крісло. Застелила мене простирадлом, коли я всівся перед дзеркалом. Руки собі попшикала спиртом.
І як їй такі пазурі не мішають? Питаюся, щоб почати розмову:
— Це у вас дійсно такі ціни, як телефоном говорило?
— Абсолютно! — замість дівки відповідає мені невидимий звідси лисий — Очищуємо череп, забираємо зайве, все достовірно.
— Дивно ви про стрижку говорите. Череп, череп... Клієнтів вам не відлякує?
— А до нас ті, кого це може відлякати, не проходять!
Знову тихо. Я пояснив, де і скільки волосся хочу забрати. Говорив ніби сам собі, бо та далі мовчить.
Спершу все було нормально. Дівчина зістригала волосся легко і швидко, падали мені під ноги сіро-чорні шматки.
Дивлюся я на ці волосини і відчуваю, як мене «накриває».
Стриже вона й не дихає. Навіть легке сопіння було б чути, коли людина так близько, розумієш? А тут — нічо. Все робить як заведена.
Ножиці, машинка, ножиці.
В грудях у мене розливалося таке, знаєш, як після доброго алкоголю. Не магазинного… Але важче. Я ж відразу про той чай і подумав.
Я сидів як у желе; ні рухів, ні нормального думання.
Якраз у момент, коли відкрив рота, щоб спитати про сраний чай — вона відклала машинку. Її нігті висунулися з пальців набагато сильніше, розділилися на купу плоских шматочків метала.
Язик мій виліз, стікає слина, а я не можу ні руками, ні ногами, ні головою поворухнути.
— Ааа, чайок подіяв? Ви не сіпайтеся, все гаразд. Оленка все прочистить, вийдете звідси доглянутим!
Лисий заглянув. Підставив мені під голову якусь ганчірку, затягнув сильніше простирадло навколо шиї.
— От так, щоб нічого не заляпати…
А далі вона взялася до моєї потилиці. Настільки гострими були ті леза, що біль прийшов аж потім. Не зрозумів я, що робиться навіть коли тепла кров стікала вухами, капала на плечі.
Розтягнувся час, полилося гаряче вже мені на брови, на язик. Я напружую всі м’язи, а ця сука тепер відсікає мені шкіру там, де пульс, обгризає лезами потилицю. Розумієш? Відрізає разом з залишками волосся, і так швидко це робить. До мене все не допре… Не сприймаю.
Тонкі полосочки з моїх щік на дрантиве ганчір’я падають. Шия ніяк не повертається!
Відчув себе знову, коли вона вже від’єднувала повіки. Підрізала шкіру прямо під оком, сука така.
А на паркеті ж клейонка. Клейонка спеціально, щоб кров’ю не заливало! Туда падають частинки.
Вона промиває водою лице, вичищає до білої кістки. Чи то ниткою, чи струною відсікає праве вухо. Ох, бляха.
Ділить верхню губу на окремі частинки олівцем. Підрізає шматок, промокає тампоном.
І тут в одну мить лезо, може зачепило нерв, чи що. Або ж «ЧАЙ» перестав діяти від жаху, який я відчував усередині.
Коротше, якось увімкнувся я. Засіпався сильніше. Страшенно різонуло болем, от як від пульсу і вниз. Аж тоді це задеревіння відступилося.
Я як міг зірвався з крісла, перевернувши його разом із дзеркалом. Сам впав на цю тварь, прямо на її гострі кігті.
Заливаю все кров’ю. Збоку валиться тумба із страшним гуркотом.
Мужик у костюмі прибіг — так я прямо на нього. Лишень половина тіла слухалась, але того вистачило.
Я вдарився прямо об цього мудака! Заливає очі, якось я вибіг у під’їзд. Впав, сходами скотився.
Запекло мене все й одразу, заболіло, от ніби підпалили мене. Тільки доповз я до тротуару, як викотився через ті іржаві двері — завив. На всю вулицю.
Ні та сука худюща, ні її помічник мене не переслідували. Видно, надто я далеко відповз від їхнього дому.
Бачиш, на що я тепер подібний?
Мене довго зшивали, я переніс вісім операцій. Хвора мамка залізла у кредити, добре, та й на заводі допомогли мужики.
Ясне діло, була поліція. Слідчі, заключення лікарів, все було.
От тільки без толку.
З тим будинком на Комарова щось дуже стрьомне. Поліція тільки за третім разом його знайшла. А у квартирі на другому поверсі, виявилося, живе сімейство з трьома шмарками. Про ніякий віск на стінах, чи про парикмахерську ніхто там не чув. Ні сусіди, ні ця родина.
Я думаю, мене б відправили до психушки, бо я сильно кричав на ментів. Бо ж був нормальним, а тепер — чудовисько. Як жити з цим? Мені, мужику. Як?
То оголошення з телефонним номером залишилося у мене. Дзвонили туда менти. Одного разу навіть записався хтось на прийом.
І все.
Чуєш? Нічого. Нема такого дому. Вірніше, з’являється інколи. Але частіше там інші будівлі.
Повиростали одна одній як гриби, і теж не завжди видимі з дороги.
Словом, слідство заглохло намертво. Афішу у мене забрали.
Коли мені підшили око – прийшов слідчий ще з якимось типом. Теліпаний якийсь чужак, сидить, жуйку жує. Вони розпитують про оголошення та відзначають, що я сам пішов туди. Уявляєш? Я ще й винен, бо не зрозумів, на що погодився. Балакали м’яко, але ж я не придурок. Розумію.
Слідчий особисто дав мені конверт з баблом. Сказав, що на відновлення. Приватно. Справа закривається, але з проблемою поліція бореться.
Тому що я не перший, хто зіткнувся з дивними афішами.
На цьому крапка. Добре, що зміг оформити інвалідність. Поховав мамку недавно, живу сам.
А всі афіші, які лізуть на очі — я зриваю нахрін. І навіть не читаю, вдома спалюю.
Андрій дійсно виглядав страшно. Однак про це забуваєш, коли спілкуєшся з ним. Не бачиш ока, що провалилося донизу, не бачиш витягнутої щоки, звідки тепер вилізає силікон. Не зважаєш на перуку.
Коли ми зустрілися, він навіть не чинив опір. Сказав, що має одне прохання — все ж таки знайти той проклятий будинок та спалити його.
Буває, я все ж виконую останні бажання. Наприклад, змінюю імена. Повірте, є особи, для кого воно справді важливо!
Я обняв цього пораненого чоловіка, пообіцявши допомогти. Щоб він розслабився.
Щоб додав більше деталей до оповіді. Деталей не вигаданих. Але важливих.
Замість висновків
Я ніколи не бачив містики. Мабуть, глибоко в серці, трішки заздрю таким співрозмовникам, як Наталя, чи Андрій…
До того, як потрапити до моїх рук, ці люди справді зіткнулися з нутрощами нашого світу. В певному сенсі — стали обраними. Адже реальність зовсім не така, якою ми її бачимо щодня. Існують будинки та подвір’я, які ти ніколи не знайдеш випадково. Дивні афіші на стовпах, підземелля з водяними потворами під школою теж існують.
Скільки всього я ще можу розповісти про Чернівці, і про міста поряд. Справа не в тому, що це особлива територія, зовсім ні. Просто я живу тут останні двісті років.
До того був Івано-Франківськ, Київ, Чорнобрама, Забутів. Ще багато поселень зі своїми легендами, тільки я їх не записував. Надто довго покладався лиш на пам’ять.
Я веду довгі бесіди з жертвами. Шкода тільки, що у їхньому брудному хаосі зі страху й дурних думок, далеко не завжди знаходяться діаманти. Для мене це найгірше, коли я висмоктую з грудей серця абсолютно нецікавих пересічних жителів.
Вони, звісно, фантазують, намагаються собі викупити життя.
Колись я й сам був психологом. І слідчим, і навіть вертебрологом-масажистом. Думаєте, я за сімсот тридцять три роки не навчився відрізняти вигадки від правди?..
Я наповнюю їхні вени власною слиною. Це прибирає бар’єри. Викликає відчуття довіри та щось схоже на емоційну прив’язаність. При цьому бідолаги зберігають здатність до чистого мислення. Чим я й користуюся, ведучи нотатки.
Вони упізнають мене. Пригадують спільні моменти, яких нікого не було. Бачать у мені когось близького, мабуть.
Ось так.
Дозвольте, я покажу, як все це працює та як виглядаю поза людським тілом. Воно, знаєте, свербить постійно.
Ну, не тремтіть. Не ховайте руку. У вас добре проглядаються вени – а отже, все пройде швидко.
Я ж не зі зла це роблю – просто вірю, що коли поїдаю серце іншого, то переймаю його знання, переживання. Запевняю вас: це єдине, що справді має значення.
Тихо. Тсс.
От тепер — добре.
…Спробуйте згадати. Що цікавого, чи незвичного ви бачили у своєму житті? Чи зустрічалася вам містика?..
