Вовча ягідка

1

Світ зупинився. Спочатку час уповільнився й закружляв у хаотичному вихорі, поглинаючи важке повітря. Інга почувалася шматочком м’яса на кістці, що ось-ось пройде крізь шнек та ножі божевільної м’ясорубки. Спотворена, зім’ята автівка витанцьовувала скажене сальто. А потім, приземлившись, незграбно принишкла, замовкла, немов перелякана кішка, що випала з вікна.

Хтозна скільки пройшло часу перед тим, як Інга трохи отямилася. Праве око залило теплою кров’ю з розсіченої брови, у голові гупало, серце, ніби птаха у клітці, рвалося назовні. Інга глибоко вдихнула. Розпечене повітря салону змішалося із запахом бензину, ароматом осіннього листя та лісовою вогкістю. Приступ кашлю віддався навкруг луною. Спробувала поворухнутись. Ремінь стискав ніби лещатами. Туга стрічка вп’ялася у тіло, залишивши глибоку пекучу борозну. Натиснула на пряжку, але та піддалася не одразу.

Несміливо, майже ніжно, простягнула забруднену долоню до чоловіка за кермом.

—  Мишко, агов! — проговорила чужим, немов пропитим голосом.

Він мовчав, кумедно схиливши важку голову уперед. Краплі повільно стікали по його вилиці, лишаючи темно-гарячі потоки. Вона більше не говорила, а лише, зціпивши губи, смикала його за плече, трясла, трясла, трясла… Але Михайло мовчав. Ані докорів, ані огидних звинувачень, ані образ. Більше нічого. Чоловік був мертвим.

Інга на мить заклякла, дивуючись насмішці долі, а потім потяглася до дверей — марно. Метал вигнувся хвилею, панель приладів розтріскалася, здибилася досередини.

Біль розцвів не одразу, але без попередження, тупий та безжальний. Спробувала тягнути ногу, аж поки відчуття у щиколотці не подвоїлися. Припинила спроби — біль відступив. Десь поруч шипіло: з пошкодженого радіатора виривався на волю пар. Прозорими хмаринками весело злітав до неба. Знадобилося небагато часу, щоби усвідомити: пошкоджена нога застрягла, двері заклинило, а чоловік мертвий. Не так, ой, не так уявляла вона собі останню подорож разом…

Ідея повертатися через ліс з’явилася переважно через люту взаємно-зневажливу напруженість у стосунках. Війна всередині родини досягла апогею, але ця його дурнувата ідея з останньою поїздкою до батьків якийсь час здавалася саме тою жирною крапкою. Такою логічною, необхідною, рятівною. Розлучення нарешті прагнули обидва.

Незручність за столом та прохолоду в стосунках не вдалося приховати ані штучною ввічливістю, ані фальшивими посмішками та нудними розмовами. Його батьки точно запідозрили неладне. Не приїдь вони — Михайло міг би не зізнаватися ще принаймні пів року. Без пояснень.

Тому дорога назад, до міста, ставала заздалегідь нестерпною й не обіцяла нічого доброго. Хоча від скандалів добряче втомилися і він, і вона. Коли Михайло буркнув щось про скорочення шляху майже вдвічі, Інга радо погодилася. Так вони й опинилися у хащах непролазного лісу із сумнівною, ледь видною дорогою, розмитою безжальними осінніми дощами.

А скандал таки почався все одно. І не зі звичних образ та нестерпних нагадувань про її зради, а з жалюгідної дрібниці. Бо вона, бачте, не одразу подала йому пляшку з водою коли попросив. Він запалав як сірник. Нервувався, зривався на крик, випробовував її найболючішими словами. Ти те, ти се, ти така… І у батьків була такою зневажливою, зарозумілою, нахабною. В той момент Інга ненавиділа так само сильно, як 12 років тому відчувала радість біля вівтаря. Вона так і не змогла з'ясувати для себе, коли ж, чорт забирай, це було по-справжньому? Тоді? Тепер?..

Мишко, як колись вона його називала, Михайло, як зверталася тепер, додав газу. Автівка рухалася на небезпечній швидкості, злітаючи з вибоїн й небезпечно вихляючи слизьким ґрунтом неначе дешева шльондра. Інга теж нестримно кричала, злостиво смакуючи лайливі звороти. А тоді він не втримав кермо й автівка зірвалася у прірву… І ось вони тут. Приїхали…

Інга впала у забуття. Химерні марення, поверхневі сни, голоси в голові. Коли виринула — почувалася значно краще. Михайлів труп сидів все так же незворушно, як і до цього. Жінка огидливо зиркнула на нього, нічого не відчувши.

Роззирнулася навкруг. Неподалік від понівеченої автівки та зламаних дерев виднілася невеличка брудна водойма, озеро. Навкруги, серед чагарників та кущів, снували у своїх справах комахи й комарі. Не зважаючи на осінню пору, вони ще не поспішали спати чи вмирати.

Інга спробувала поворушити ногою. Залишивши марні сподівання, витягла з кишені джинсів телефон. Ну, звісно. Ані зв’язку, ані інтернету. І вона поняття не має, де знаходиться.

«Агов! Агоооооов!!!» — розлетілося лісом. Здавалось, що навіть жуки з мухами затамували подих, дослухаючись. Але нічого не вказувало на присутність інших людей. Тоді Інга відчула справжню тривогу.

Спрага. Немов таємний вершник апокаліпсиса, дике бажання бодай змочити губи брудною водою з озера захопило її розум. Інга спробувала не піддатись паніці, яка міцно й безжально стискала серце, проте виходило жалюгідно. Вона дихала глибоко, часто й хаотично, аж доки розум не змилостився й не надав підбадьорливих підказок.

Спочатку Інга спробувала розгорнутися та обстежити салон. Її наплічника і слід простив. Серед розкиданих речей, що залишилися у понівеченому салоні, мало що могло згодитись. Блокнот, монети, чеки, туалетний папір, вологі серветки, брусок старого господарського мила. Погляд вихопив серед хаосу зв’язку ключів. Його ключів. Думка, що розмін їх спільної квартири тепер не на часі, бентежним теплом розлилася по втомленому тілу. Ще однією проблемою тепер менше. Але для початку треба вирішити кілька важливих на сьогодні питань. Напитися, звільнитись та вижити.

Пляшка з-під води валялася під ногами Михайла. Та сама, що спричинила останню сварку. Розчавлена, забруднена та порожня. Сльози безсилля та злості навернулися на очі Інги. Але сльози — теж рідина. Не час втрачати її так безглуздо. Наскільки це було зараз можливо, вона опанувала себе, а тоді погляд її впав на бардачок.

Різким рухом вона відчинила ледь прикритий перекошений ящик, що нагадував зламану щелепу. Цілком відповідаючи призначенню, його знудило залишками ізоляційної стрічки, брудною наждачною нулівкою, таблетками валеріанки й активованого вугілля, упаковкою пластирів та ліхтариком. Ані ножа, ані бодай заіржавілої викрутки… Але справжній скарб, неначе дарунок долі, виблискував й зовсім не поспішав назовні. Бляшанка 0,33 л темного пива, що донедавна полюбляв небіжчик з водійського сидіння, опинилася у руці Інги. Звук відкритої банки обіцяв насолоду. Інга зробила два великих ковтки та закашлялася.

—  За тебе, Мишко, — злобливо вищирилася вона й солодко посміхнулась в бік чоловіка. — Вибач. Але поки що там без мене.

Залишити пів банки пива на потім виявилося дуже складно, але вона впоралася. Охайно примостивши її внизу, Інга відчула легке сп’яніння. Те, що треба сьогодні. А завтра вона вибереться звідси. Вивертаючись неначе п’явка, обшукала кишені Михайла. Нічого, окрім гаманця та смартфонової цеглини майже на нулі.

Не церемонячись, дружина висмикнула з сидіння чоловіка темно-синє худі. Труп Михайла завалився вправо. Інга натягнула теплу кофтину й спробувала зручніше розгорнутися в інший бік. На вулиці ставало прохолодніше. Ніби наприкінці вистави, сонце повернулося до своїх невідкладних справ та спішно покотилося за обрій.

Майже одразу Інга провалилася у міцний сон без сновидінь. Аж раптом її підкинуло неначе ошпарену. Швидко усвідомивши де вона знаходиться і чому, для жінки було незрозумілим лише одне: що змусило її прокинутися? У небесній глядацькій залі сталася заміна. Повний місяць споглядав здалеку, проте уважно.

Шия жінки затекла, руки майже не гнулися, а як там ноги, особливо ліва, вона не хотіла навіть думати. Гнітюча темрява розстилалася навкруги. І тиша. Лише жаби іноді подавали голос з водойми. Інга розім’яла шию неслухняними пальцями, накинула каптур та стала шукати хоча б віддалено зручну позу. Саме тоді вона і відчула на собі погляд із темряви. Присутність. Зберігаючи залишки спокою, поворушила ногами. Права нагадала про синці, незначні садна та набряк. Ліва заручниця відповіла поколюванням в онімілих м’язах.

Неголосне гарчання розповсюдилося лісом. Інзі здалося, що холод пробрав її до кісток неначе в морозний день. Нестримне тремтіння посилювало відчуття чогось неминучого, моторошного. Навпомацки знайшовши на підлозі ліхтар, Інга вагалася. Реакція створіння, що спостерігало, непередбачувана. Лише шурхіт трави розставив крапки над «і». Несила витримати невідомість, Інга увімкнула ліхтар, тримаючи його перед собою як зброю. Їй в очі, крізь розбите лобове скло з інтересом дивився здоровезний вовк.

Інга щосили заголосила. Сполоханий ліс неначе завмер в очікуванні. Кілька хвилин вовк придивлявся, а потім його виття заглушило осатанілі скрики наляканої жінки. Він зробив кілька кроків вперед.

Втративши останні крихти самоконтролю, Інга волала щосили, кидала в сторону тварини осколки ламінованого скла, що валялися по всій підлозі, не відчуваючи крові, що безжально вкривала пальці. Вовк остерігався, проте ніби точно знав всю прикрість її положення. Він ухилявся, пригинав голову, крутив вухами немов локаторами, але не робив кроків назад. Хижий погляд розумних очей. Велетень на довгих, сильних ногах.

Інга спробувала вмикати фари, сигналізацію, клаксон, все підряд. Присмертна автівка ніби намагалася захистити власницю-бранку. Фари освітили галявину, завила сигналізація, розрізав повітря гудок. Бляшанка із залишками пива поцілила точно у голову вовка. Тварина вищирилася й кинулася геть у хащі.

Отямившись, Інга спробувала увімкнути фари знову. Але рятівного світла більше не було. Втім, вовк теж пішов. А в неї залишився ліхтар. Але Інга розуміла — він теж не вічний. І це її останній промінь світла. Не зумівши більше стулити очей, Інга щоразу при незначному шурхоті вмикала й вимикала ліхтарик. А побачивши схід сонця — розплакалася.

Легкий сморід від Михайла ігнорувати стало неможливо. Не зважаючи на ранок та осінню прохолоду, в салоні автівки вже з’явилися заклопотані сусіди. Мухи.

2

Інга познайомилася з Михайлом банально, на дискотеці у парку. Через мало знайому дівчину зі школи. Найбільше її підкорив погляд юнака: гарячий, уважний, ніжний. Інга просто пірнула в нового хлопця з головою й купалася в променях цього стовідсоткового обожнювання.

Друзі вважали їх чудовою парою. Вона, Інга, хоча й не писана красуня, але поряд із ним наче світилася зсередини. Мало хто здогадувався, що світить там лишень лампочка самолюбування, яку нікому до нього не вдалося «розжарити». Але в шумних компаніях, походах, спільних поїздках, гучних святкуваннях з друзями здавалося, що немає у світі пари більш гармонійної та закоханої.

Нікого, звісно, не здивувало, коли за кілька років Мишко зробив Інзі пропозицію. Вона не вагалась. Він давав їй більше, ніж міг собі уявити. Коли Інга погодилася вийти за нього, Мишко був на сьомому небі.

На дівич-вечорі, прощаючись з вільним життям, Інга налигалася більше за всіх. Коли курила біля сходів у барі з подругами, неочікувано заявила: «А знаєте, я ніскільки його не кохаю». На питання, чому ж, мовляв, вона виходить за нього, сміливо зізналася: «Мені з ним зручно». Протверезівши, подруги не були певні, що правильно зрозуміли наречену. Адже всі гарно в ту ніч напилися. Проте, це було єдиною щирою правдою, яку Інга так точно і просто окреслила тоді парою фраз.

Спочатку секс розважав її. В моменти близькості Інга, заплющивши очі, уявляла кого завгодно, але не чоловіка. Ця гра здавалася навіть кумедною й не абияк тішила. В ліжко Інга тягнула друзів, подруг, сусідів, його та її колег по роботі, просто знайомих. Та навіть його батька. Ще підтягнутого, привабливого чоловіка. Ну, з тих, що старіють до біса красиво.

Михайло, до речі, ставав все більше схожим на батька. З симпатичного юнака він перетворився на красеня з глибоким поглядом. На нього кидали оком знайомі жінки, що справді не розуміли, як такий яскравий здоровань міг одружитися з такою сірою мишкою, як Інга. Але чоловік здавався абсолютно щасливим й до недвозначних спроб вишуканих жіночих залицянь на роботі був абсолютно байдужим.

Її зради почалися приблизно за рік після одруження. Перший коханець був молодшим від неї на сім років, й Інга навіть не намагалася боротись зі спокусою відчути знову перший погляд чоловіка, який щойно здобув перемогу. Вона роздягалася повільно, розкуто, зухвало й в надто яскравому світлі, заборонивши коханцю його вимикати. Це була бездоганна насолода. Зустрічі повторювалися. Поки їй не набридло й на горизонті не замаячив інший.

Перша вагітність гримнула неначе грім. Михайло все частіше заводив волинку про сина, дочку, бла-бла-бла… Але Інга й думати не хотіла про дітей. Завжди переводила тему на щось інше. А тепер вона навіть не знала, хто саме залишив частину себе в ній так зухвало? Після аборту в Інги навіть з’явилася відраза до сексу, як до небезпечної розваги, що має неприємні наслідки. Бідолашний Михайло радів, що дружина менше затримується на роботі й навіть частіше готує його улюблені страви.

Друга вагітність, з великою ймовірністю від чоловіка, Інгу здивувала й зовсім вибила із сідла. Лють та злість заволоділи нею. На себе теж. Бо не варто бути такою неуважною дурепою. Та лікар, на щастя, виявився професіоналом, навіть похвалив її за вчасний візит. Інга довго не могла дивитись ні на чоловіка, ні на привабливих претендентів довкола.

Проте за два роки образи на весь світ затерлися, зменшилися, знецінилися, вигоріли неначе тонкі літери на папері в літній день. Вона жадала хтивих поглядів та дій. Але сталося те, чого Інга не передбачила. Михайло, її Мишко-здоровань, дізнався про один з абортів, завдяки медичним довідкам, що знайшов на полиці…

Він кричав з вологими очима, закликав до діалогу, мріяв про розумні пояснення, а вона кинула йому просто в обличчя всю правду. Холодну, жорстоку, гостру як ніж. Неочікувано для себе, Інга відчула полегшення та… задоволення. Вона насолоджувалася жалюгідною безпорадністю того, хто був її чоловіком. Таким приземленим, простакуватим, дурним.

Коли Михайло не зміг втриматись та щосили вдарив її у лице і з носа потекла густа юшка, Інга відчула дикий спалах. Дикий, нестримний, не схожий на жоден, що вона колись у житті відчувала, оргазм... То може їхнє сімейне життя здатне заграти новими, яскраво-червоними барвами? Проте зранку Михайло коротко повідомив, що хоче розлучення. І не вибачався. «Авжеж, котику, хто я така, щоб не слухати свого чоловіка», — глузливо відповіла Інга, підморгнувши заплилим та синюшним оком.

Жили у різних кімнатах, майже не перетиналися навіть зранку. Інга помітила, що чоловік йде на роботу раніше, ніж зазвичай. А одного вечора він здивував, запросивши її на розмову в кухні. Там під келих вина спокійно запросив з’їздити до його батьків. Останній раз, на день народження матері. А згодом він все їм пояснить. І навіть приховає справжні причини розлучення. Задля себе, не задля неї. Знизавши плечима, Інга погодилася, адже попереду ще чекає розділ спільного майна, і спокійний Михайло буде їй у пригоді.

3

Інга задрімала. За годину прокинулася. Смартгодинник ще тримав заряд. Полудень був яскравим, теплим та сонячним. Обмацала обличчя. Поріз над оком виявився неглибоким. Проте Інга навпомацки наліпила пластир, що знайшовся у бардачку. Її ноги теж були у порядку. Незначні забої та подряпини не сильно турбували. Але на цьому гарні новини закінчувалися. Без сподівань, проте з надією, Інга вкотре спробувала звільнити ногу. Крутила її, тягнула до хрускоту у суглобах, лаялася на весь ліс. Ліва нога дійсно спухла або схудла, проте недостатньо для того, щоби клята залізяка її відпустила. Покричала в порожнечу, благаючи про допомогу.

Відчай холодним мороком захиляв собою тепле осіннє сонце. Пам'ять знову і знову підкидала спогад, як пивна бляшанка влучає точно в ціль, ліквідуючи смертельну небезпеку. А заодно крадучи шанс втамувати спрагу. Можливо останній в її житті. Сьогодні спрага прийшла не сама. Її зухвалий приятель завжди не проти розважитись. Інга відчувала його присутність й тремтіла. Голод. Той самий, що довго не давав піти вчорашньому кошлатому гостю.

—  То що? Ти задоволений? Тепер ти щасливий? — прокричала розпатлана жінка у бік мертвого тіла. Кілька круків сполохано злетіло з дерев.

Інга істерила, звивалася змією, ридала, обсипаючи стусанами бездиханне холодне тіло. Як і при житті, Михайло терпів, не знаючи, яких знущань дістає завдяки коханій дружині. Коли психозна вистава одного актора минула та змінилася мовчазним отетерінням, Інга немов відлетіла разом із круками, залишивши тіло як баласт. А коли отямилася й позирнула на чоловіка, що лежав тепер задерши голову догори, відчула солодкуватий сморід. Біля заліплених личинками вуст та ніздрів вирувало життя: порпалися у своїх справах годовані, блискучі мухи.

4

Інга втрачала зв'язок із реальністю. Спрага, холод та голод грали у смертельну гру із її розумом. Вона не знала, який сьогодні день, сонце щойно зійшло чи котиться за обрій. Ночі ставали холоднішими.

Жінка у брудному худі майже еротично злизувала краплі конденсату з салону автівки та говорила довго та багато. Розмовляла із чоловіком. Щиро, довірливо, без прикрас. Запевняла: якби вони стали настільки щирими одне з одним ще до цього прикрого випадку, їх шлюб міг би відбутися. Чорт забирай, вона навіть могла б народити. Якщо лікар не збрехав і останній міні-аборт дійсно пройшов добре. А ще вона діставала чоловіка важкими запитаннями. Нащо в той день він обрав цю забуту богом дорогу? Чи випадково натиснув на газ? Чи шкодує?

Іноді Мишко мовчав, дратуючи дружину. А іноді мимрив коротко: «Можливо». Чи справді він відповідав? Інга вдивлялася в його потворне обличчя, намагаючись пробачити й заодно згадати, як так вийшло, що вона, красуня, обрала для шлюбу таке чудовисько? Сірувато-зелена шкіра його зморщилася, подекуди натягнулася неначе черево у жаби. Під нею ніби щось ворушилося. Обличчя розпухло, немов ужалене зграєю бджіл. Мишко виявився слабаком, і явно гірше за неї впорався з цими жахіттями. Але нічого, вона поряд. Їх обов’язково знайдуть та врятують.

Біля озера чулися сплески дрібних рибин та жаб. Вода та їжа ніби знущалися з неї. Коли чергова розмова з Мишком зайшла у глухий кут і він припинив відповідати на питання, Інга боляче вкусила його за плече. Раптово вона відчула щось дивне й до сьогодні не відоме. Знову обережно приклала розтріскані губи до холодного, але такого рідного плеча. В животі боляче, зі спазмами забурчало. Сухий, шершавий язик несміливо доторкнувся до Мишкових м’язів. На щастя, Мишко не пручався. Коли її зуби увіп'ялися в м’яку, занадто соковиту плоть, чоловік теж не був проти. Інга була вдячна йому до сліз. Тепер вона знала, що таке справжня самопожертва. Це повторилося знову наступного ранку.

Уві сні Інга говорила, усміхалась. Могло б здатися, що справжня відьма вирвалася з потойбіччя й проводить тут дивний ритуал. Їй снилося, що вони з Мишком йдуть заквітчаною вулицею, тримаючись за руки. Як тоді, 12 років тому. Потім інше. Інга бачила себе у безлюдних горах, на місці Арона Ралстона з фільму «127 годин», який вони якось дивилися у кіно. Фільм вразив тоді обох. Вона пам’ятала. Дивовижно, на що спроможна звичайна людина в екстремальних умовах. Як добре, що вона не сама. Що Мишко береже її тут, в цьому лісі.

Ворони й мухи сміливо ділили бенкет у салоні автівки. Тіло поряд із трупом їм не заважало. Іноді істота щось шепотіла або стогнала. Ворони не боялися її несміливих, пригальмованих рухів, що іноді траплялися. Аж раптом холодна злива розігнала ситих птахів. Вони повернуться на світанку.

Північ була мокрою, гучною та особливо безжальною. Проте серед ночі дощ нарешті припинився, залишивши гілки дерев чистими. Важкі краплі з жовтавого листя ліниво падали на землю та в автівку. Звук зламаної гілки не розбуркав Інгу, як і купа дощової води, що щедро залила салон машини.

Чотири дорослих вовки дивилися уважно, пильно. Трохи позаду нетерпляче скулило вовченя. На бенкеті сьогодні подавали й перше, і друге. Залишалося розставити пріоритети. Зграя вагалася, побоюючись несподіванок на кшталт тої злощасної бляшанки з бридкою рідиною. Відчувалося — здобич достатньо слабка. Альфа сміливо наблизився до автівки. Серед смороду гнилого м’яса відчувалося слабке тепло та солодкий пульс живої крові.

Інга розплющила очі, спіймавши уважний, красивий погляд самця. О, так, це був самець. Вона відчувала. З хвилину вони дивилися одне одному у вічі. Її цікавість проти його рішучості. Густа шерстина, ідеальне тіло вовка на довгих ногах в противагу тьмяному, знесиленому та брудному тілу сірої миші. Інга важко поворухнулася. А тоді вовк граціозно та сміливо застрибнув у вікно, увіп'явшись гострими іклами в шию напівмертвої людини. Переможне виття зграї розірвало нічну вологу гущину.

Інга відчула блаженство. В останньому маренні сіроокий коханець дивився на неї пристрасним поглядом переможця. А вона із насолодою роздягалася. Шар за шаром.

Її стегна смикнуло в спалахах раптової нестримної насолоди. Вона ніколи, ніколи так яскраво не кінчала. Рясний потік крізь розірвані артерії заливав темно-синє чоловікове худі, забруднивши ікла, лапи та хвости дорослих вовків й цуценяти. Ворони на гілках терпляче чекали антракту.

16.10.2025