Клуб Анонімних Перевертнів

Щовівторка о 20:00 у підвалі міської бібліотеки збиралися вони — ті, про кого не говорять уголос. Не тому, що страшно, а тому, що смішно. Бо хто повірить у Клуб анонімних перевертнів?

— Мене звати Микола, і я... волосатий щочетверга, — сказав лисуватий чоловік у светрі.

— Привіт, Миколо, — монотонно озвалися інші.

— Я не хочу бути перевертнем. Я алергік! Мене обсипає навіть від власної шерсті. Востаннє я чхнув так, що здув паркан у тещі.

— А що каже лікар? — спитав дід у капелюсі, у якого хвіст стирчав зі штанів.

— Каже, це психологічне. Типу, внутрішній вовк на щось образився. А що йому не подобається? Холодильник я не відкривав три дні!

— У мене гірше, — втрутився новенький. — Мене звати Антон. Я вампір. Але тільки за документами.

— Це як?

— У 2007-му помилився чиновник у паспортному. І записав мене «Vampyrus domesticus». Тепер я не можу здавати кров, бо «конфлікт інтересів».

Усі закивали з розумінням.

— Але я навіть не кусаюсь! Максимум — гризу льодяники. І тільки полуничні.

— А я — Степан, — додав ще один. — Колись був нормальний зомбі. Мотався, стогнав, ламав меблі. А тепер — веган. І мене не беруть до армії зомбі. Кажуть, “ти нам імідж псуєш”.

— А мозок їси?

— Тільки тофу з куркумою. Кажу ж: веган.

Тут у кімнату зайшла координаторка — Галина Семенівна, відьма з пільговим пенсійним.

— Ну як справи, мої нечисті? — всміхнулась вона. — Хто сьогодні приніс щось на обговорення?

— Я, — підняв руку Віталік, скромний бісик з бухгалтерії. — Мене переслідує мій дід. Теж біс, але старого покоління. Каже, я занадто «м’який» і «без вогника». І постійно хоче, щоб я підпалював щось для досвіду.

— А ти?

— Я підпалив PowerPoint-презентацію. На робочому ноуті. Було ефектно. Але тепер мене підозрюють у саботажі.

Усі зааплодували.

— Добре, — сказала Галина Семенівна. — Переходимо до медитації.

Всі зручно сіли, хтось склав лапи, хтось — щупальця, хтось просто завив.

— Уявіть, що ви — не монстр, а звичайна людина. Ідете супермаркетом. Купуєте каву без кофеїну. Вас не впізнають, не лякаються, не питають чому у вас копита.

— І не кидають часник, — зітхнув Антон.

— І не стежать GPS-ом, — додав Микола.

— І не кличуть екзорциста, — через сльози вигукнув Віталік.

Усі трохи помовчали. Потім хтось не втримався й засміявся.

— Ну серйозно, — сказав Степан, — хто викликає екзорциста через проблему з Wi-Fi?

— Хазяйка, — сказав Микола. — Думала, я навів нечисть. А я просто встав не з тієї лапи!

Засміялися всі. Навіть примара, яка весь цей час висіла над столом і тихенько лякала чайник.

Коли зустріч закінчилась, усі обійнялися, обмінялися закляттями підтримки та поїхали по домівках.

На виході Микола озирнувся:

— Знаєте, я радий, що ми є. Бо коли світ вважає тебе страховиськом, добре мати тих, хто розуміє, як це — боятись самого себе... і ще рахівниці.

— Ти молодець, — сказала Галина Семенівна. — Наступного разу буде гість з Дніпра. Каже, що він чайник, але всередині — Чупакабра.

— Ну от, знову хтось з айтішників, — зітхнув Степан.