Печера канібалів

Що спільного між культовою класикою горорного кінематографу «Пагорби мають очі» (1977) режисера Веса Крейвена та не менш видатним екстремальним романом «Міжсезоння» (1980) визнаного майстра кривавого сплатерпанку Джека Кетчама? Найочевидніша відповідь — канібали, які намагаються зжерти людей, що опинилися не в тому місці і не в той час. Все вірно. Але якщо зануритися ще глибше, то виявиться, що обидва митця надихалися історіює Соні Біна та божевілля, яке він породив.

Соні Бін народився у Східному Лотіані в Шотландії в другій половині шістнадцятого століття у родині середньостатистичних містян. Хлопчик ріс, але все ніяк не міг знайти себе. Горбатитися на підсобних роботах, як батько, він не поспішав, схильностей до наук не проявляв. Його намагалися прилаштувати підмайстром бодай кудись, але лінь не давала юнакові затримуватися на одному місці хоч на трохи. Соні Біна звідусіль виганяли, а він і не сильно засмучувався. Аж поки терпець урвався батькові, якому остогидло годувати дармоїда і він випхав сина з дому на всі чотири сторони.

Десь у той самий період доля звела Соні з Аґнес Дуглас, яку в громаді нарекли «Чорною», звинуватили у чаклунстві та хотіли спалити на багатті, або, принаймні, вигнати з общини. Тож сама доля написала вигнанцям об’єднатися і разом шукати щастя деінде.

Це деінде виявилося у графтстві Ейршир, що на південному-заході Шотландії, на краю моря. Якщо бути геть точним, то на узбережжі Балкреуханської затоки, конкретне місце позначене на карті. Так, це дійсно печера. Вона існує й сьогодні, названа іменем героя нашої розповіді та є досить популярним місцевим туристичним об’єктом.

Вхід у печеру є надзвичайно вузьким, він розташований зі сторони моря в одному зі скелястих розломів. Під час припливів вода піднімається трохи вище рівня тріщини, створюючи природну перешкоду для зайд і блокуючи доступ до входу. 180 метрів глибини забезпечують всередині достатньо місця, щоб безпечно пересидіти будь-які негоди, і комфортно мешкати необмежений час. Натомість іззовні ніхто б нізащо не здогадався, що поблизу живуть люди, адже на перший погляд у таких умовах просто нереально перебувати. Та й навіщо комусь може знадобитися жити у кам’яній норі? Тож печера стала ідеальним місцем, якщо зважати на обставини, в яких опинилися чоловік та жінка.

Влаштувавшись, Соні Бін зіштовхнувся з проблемою, від якої тікав — потрібно якось себе забезпечувати, і тепер не тільки себе, а ще й дружину. Рішення виявилося досить очевидним. І це, звичайно, не мисливство та не рибальство.

Місцина, де вони зупинилися була віддаленою, до найближчого поселення близько 5 км, поряд ліс, а у ньому вузькі дороги. Соні взявся промишляти грабунками. Призвичаївшись до території, чоловік залюбки організовував засідки на самотніх подорожуючих. План був простим — перегородити дорогу, змусити зупинитися, а потім стрімкий напад, що не давав оговтатися.

Нічні рейди дарували гроші, інколи якісь коштовності, трохи їжі, різний крам. Але з часом стало очевидно, що такий спосіб створює надто багато проблем — міняти коштовності та речі в найближчих поселеннях було ризиковано, бо їх могли впізнати, та й постійні розпитування про те, хто він та де мешкає, не сприяли таємничості. Але найбільше дошкуляло те, що потерпілі скаржилися на небезпечну ділянку дороги, і околиці володінь Соні почали час від часу прочісувати в пошуках банди грабіжників.

Соні Бін вважав себе парубком кмітливим, тому удосконалив свій план. Якщо не залишати свідків, то вже ніхто ніколи нікуди не поскаржиться. Спираючись на такий висновок, він почав не просто грабувати, а вбивати людей. Лишати тіла в лісі аж ніяк не можна було, оскільки вбивць шукали б ще завзятіше, ніж грабіжників, тому він транспортував убитих додому, де їх би не змогли виявити. І тут несподівано Соні Біну відкрився ще один плюс нової ініціативи — якщо уявити, що перед ними не люди, а дичина, то вони з Аґнес отримували поживне м’ясо буквально задарма. Та й думати, куди далі подіти тіла, не потрібно. З того моменту необхідність контактувати із зовнішнім цивілізованим світом у родини взагалі відпала.

Таким чином їхній побут налагодився остаточно. Вони не відчували браку ні в речах, ні в харчах. А де настає стабільність, там з’являються діти. Загалом Соні та Аґнес привели на світ вісьмох хлопців та шістьох дівчат. Звичайно, що жодного особливого раціону їм не передбачалося. Щойно вони могли пережувати людську плоть, одразу переходили на тверду їжу. Коли ж діти підростали, то на відміну від самого Соні, який цурався братися за батькове ремесло, вони залюбки приєднувалися до набігів. Велика група нападників давала змогу підходити до полювання більш ґрунтовно. Тепер було не обов’язково чекати на самітника, можна було атакувати й пари або навіть невеликі групи.

Час йшов, діти росли, і згодом у дітей почали з’являтися свої діти. За 25 років родина Бінів з двох утікачів розрослася до величезного клану з 46 осіб. Годувати таку ватагу ставало не те, щоб складніше, але точно помітніше. Зовнішній світ не міг не бачити періодичні зникнення в одному районі графства. Влада організовувала рейди, але нічого не знаходила. Підозра падала на заїжджі двори, до власників яких застосовували допити, оскільки переважно саме в їхній вотчині востаннє бачили зниклих.

Додавали питань й людські рештки, які час від часу знаходили вздовж берегової лінії. М’ясо Біни споживали, але від решти позбувалися, викидаючи в море. Та довгий час жахливі знахідки приписували диким звірям, а не людям.

Важко сказати, скільки б так тривало, якби одного вечора 1600-го року група канібалів не вийшла на чергове полювання. Вони примітили чоловіка та жінку, що їхали на конях, і, як зазвичай, у визначеному місці влаштували засідку. Першою накинулися на жінку і вбили її майже миттєво. Але далі сталося щось незбагненне, чого раніше ніколи не траплялося — чоловік чинив опір, і у нього була зброя. Це був військовий, який протримався достатньо довго, щоб на дорозі з’явилася підмога. Кілька десятків людей, які поверталися з ярмарку, кинулися у вир подій і змогли прогнати клан Біна, який вперше отримав супротив і зазнав невдачі.

Та на цьому проблеми для них тільки починалися. Вражені ситуацією та виглядом нападників, постраждалі поїхали не просто до найближчого міста, а вирушили аж у Глазго, де сповістили магістрат. Як виявилося, погана слава про узбережжя давно докотилася аж туди, тому такі важливі новини доклали самому королю Якову IV, який одразу організував велику військову експедицію, щоб вирішити це питання раз і назавжди.

Чим ближче до епіцентру подій наближався каральний загін, тим більше добровольців доєднувалося до нього, оскільки місцевим давно набридло жити в терорі та страху. Люди прочісували ліси, але звично нікого не бачили. У пошуках вони вийшли до самого моря. Місць, де можна було сховатися, просто не залишилося, як і здогадок, де ж переховується божевільна банда. Печеру теж одразу не помітили, але в нагоді стали собаки, які вчули гидотний запах людських решток, що просяк сховок Бінів наскрізь і линув ізсередини. Наблизившись достатньо близько, люди теж його відчули, стало очевидно, що печеру потрібно перевірити.

Яке ж було здивування, коли пошуковці зайшли всередину. Там виявили цілі шеренги порізаних на шматки бідолах, що в’ялилися по всій печері, понівечений одяг, різноманітні речі, людські кістки та цілий клан здичавілих істот різного віку та статі. Тікати вбивцям не було куди, вони вступили в сутичку, яку через свою чисельну меншість швидко програли.

Таким чином всю родину Бінів захопили та доставили в Единбург, де влаштували привселюдну страту. Чоловікам відрізали геніталії, відсікли руки й ноги та кинули стікати кров’ю. Коли з ними було покінчено, на площі розвели три величезних вогнища, в яких спалили жінок, як представниць відьомського поріддя.

Так закінчилася історія клану Соні Біна.

Як зазвичай буває з подібними історіями, вони щедро обросли легендами. Зокрема кажуть, що насправді спалили не всіх представниць жіночої статі. Одне немовля пожаліли, оскільки очевидно воно ще не могло вживати людське м’ясо. Дівчинку вдочерила родина місцевого священника. Та в дванадцятирічному віці, попри всі зусилля та віру в те, що вплив добропорядного суспільства має вищу силу перед кровним спадком, у дівчини стали проявлятися людоїдські нахили, і її теж стратили.

Насправді й сама історія Соні Біна дуже схожа на легенду. Перша її згадка датується 1750-им роком. Про неї писали у «Ньюгейтському календарі», виданні, що, хоч і спеціалізувалося на інформуванні про кримінальні злочини, зараз би віднесли до категорії жовтої преси. «Ньюгейтський календар» із підзаголовком «Кривавий реєстр злочинців» був популярною збіркою повчальних оповідань про гріх, злочини та злочинців, які їх скоїли в Англії у XVIII та XIX століттях. Утім чимала кількість інших збережених тогочасних писемних матеріалів не дала сучасним дослідникам жодного натяку на таку гучну справу. Велике число зниклих, інцест у небачених масштабах, канібали, які за чверть століття зжерли понад 1000 людей, одночасна страта десятків вбивць включно з дітьми — такі події повинні були б відобразитися в пресі чи в спогадах очевидців, не кажучи про офіційні записи магістрату. Проте нічого наразі так і не виявили.

Багато хто припускає, що історія Соні Біна — це сильно видозмінена легенда про Крісті Кліка, події якої відбувалися на два століття раніше, під час великого голоду у Шотландії. За нормального життя Клік працював обвалювальником, а в момент скрути використовував професійні навички, щоб прогодувати себе за рахунок бідолах, яким не пощастило зустріти Крісті Кліка на своєму шляху. Саме легенда про Крісті Кліка може мати під собою реальне підґрунтя, оскільки перші письмові згадки про неї датуються 1420 роком, що досить близько до страшного голоду, що стався за 20 років до того.

Також неможливо не згадати про працю Річарда Бертона 1696 року, яка оповідає історію, що буцім сталася у 1459 році:

Приблизно в цей час одного злодія, який жив у лігві з дружиною та дітьми, спалили живцем, оскільки вони багато років мали звичку вбивати молодих людей та їсти їх. Одну дівчинку, якій був лише рік, врятували та виховували в Данді, у дванадцять років її визнали винною в тому ж жахливому злочині та засудили до такого ж покарання, і коли люди у великій кількості пішли за нею на страту, дивуючись її неприродній підлості, вона повернулася до них і з жорстоким обличчям сказала: «За що ви так нарікаєте на мене, ніби я зробила такий мерзенний вчинок, усупереч людській природі? Кажу вам, що якби ви тільки знали, який приємний смак людської плоті, ніхто з вас не відмовився б їсти її». І таким чином, з нерозкаяним та впертим розумом, вона зазнала заслуженої смерті. (цитата з Вікіпедії)

Перегується з домислами про вцілілу внучку Соні Біна та про нього самого, погодьтесь.

Як би там не було насправді, але зараз на Британських островах Соні Бін поряд зі Свіні Тоддом є одним з найвідоміших персонажів причетних до перетворення своїх жертв на їжу, що й досі надихає дослідників на суперечки, а митців — на пошук нових глибин людської жорстокості.